Перша старша школа здобула загальну перемогу ще до того, як настав останній день, але святкову вечірку відклали на післязавтра. («Знову?» — поскаржився один голос, але його проігнорували.)
Завтра мав відбутися фінальний турнір з коду моноліту, який мав завершити Змагання дев'яти шкіл.
Команда Першої школи, як і очікувалося, посіла перше місце у відбіркових іграх і потрапила на турнір. Тому їхні гравці та персонал наразі не мали змоги розважатися.
Тим не менш, це був єдиний захід, що залишився. Більше половини їхніх членів наразі не були зайняті. Тож вони позичили кімнату для нарад, щоб влаштувати передсвяткове чаювання, присвячене Міюкі, яка здобула загальну перемогу для Першої школи завдяки своїй перемозі у міражній битві.
Маюмі та Судзуне організували вечірку, а її учасниками були переважно гравці та персонал. Проте не можна було сказати, що учні чоловічої статі були повністю відсутні, оскільки першокласники, за винятком травмованих, перебували в одному з кутків кімнати, незграбно тримаючи свої чашки. (Хлопці середніх і старших класів були дуже зайняті підготовкою до завтрашнього матчу.)
Тут були не лише Лео та Мікіхіко, а й навіть Еріка та Мідзукі. Це, мабуть, означало, що Маюмі планувала, що це буде щось більше, ніж просте привітання. (Еріка навідріз відмовлялась, але Міюкі все одно притягла її сюди.)
Але Тацуї чомусь ніде не було.
— Він просив не будити його до ранку?
— Так.
— Це можна зрозуміти.
— Він увесь цей час гнав на повній швидкості…
Поки першокласниці обмінювалися чутками про певного учня (у такому порядку: Еріка, Міюкі, Шідзуку та Хонока), до них підійшла пара другокласників.
— Серйозно? Твій брат вже пішов спати?
Це були Канон та Ісорі.
— Так, — відповіла Міюкі. — Він сказав, що навіть для нього це дуже виснажливо.
— Ну… це має сенс. Він таки отримав травму, — Ісорі глибоко кивнув. Потім він подивився поруч з нею, і його очі трохи розширилися. — Еріка?
— Кею, ти закінчив із завтрашніми коригуваннями? — запитала Еріка злегка дражливим голосом.
Ісорі гірко посміхнувся.
— Ні, у мене маленька перерва… Ну, взагалі‑то, Канон притягла мене сюди, — Канон виглядала трохи роздратованою, але, мабуть, не тільки тому, що їй не сподобалося, як він це сказав. Мабуть, сталося щось інше.
— …Еріко, ти знайома з Ісорі?
— Вони друзі сім'ї, — відповіла Еріка, зовсім не помічаючи, що Канон надулася – або принаймні не звертаючи на це уваги, — і повернулася всім тілом до Міюкі. — Сім'я Ісорі завжди допомагає сім'ї Чіба.
— Не так вже й сильно, — відповів Ісорі, швидко хитаючи головою.
— Ні, ні! Це чиста правда, — віджартувалася Еріка. — Моя мітла – це те, що ми попросили сім'ю Кея зробити для мене. Стривай, а хіба не ти особисто її зробив? — Еріка немов фокусниця витягла свій ПАВ у формі кийка з повітря.
— Ну, так… Принаймні, частину з печатками.
— Ти сам створив заклинання запечатування? Це неймовірно… — Мідзукі захоплено вдихнула.
— Знаєш, Кей – геній! — сказала Канон, випнувши груди, забувши про те, що вона мала бути сварливою. Ісорі почервонів ще більше і знову сказав «ні, ні».
***
Коли розмови про його відсутність почали вщухати, Тацуя вислизнув з готелю і попрямував до парковки, якою користувалися офіцери бази. Людина, з якою він прийшов туди зустрітися, вже приїхала.
— Не можу повірити, що ти змусив жінку чекати. У тебе що, немає ніяких манер?
— Вибачте, мем.
Вони обоє проігнорували елементарну ввічливість, але вона мала рацію – не щодо жінки, а щодо того, що він запізнився, тож Тацуя щиро вибачився.
Ніби розчарована відсутністю виправдання, Харука теж більше не скаржилася. Вона жестом запросила Тацую сісти в машину, до якої сама притулилася. Він зробив, як вона хотіла, заліз на пасажирське сидіння, а потім Харука сіла на місце водія.
У машині було так само темно як і ззовні. Навіть не глянувши на ключ запалювання, Харука дістала з бокової кишені дверей портативний термінал. Побачивши це, Тацуя витягнув з кишені свій власний термінал. Він був не в уніформі, а в чорній куртці, стягнутій на талії. Через це його боки трохи випирали, але Харука вдавала, що не помічає.
— Тобі просто потрібні дані з карти, так?
— Якщо ви знаєте всіх членів групи, я б теж цього хотів, мем.
Харука зітхнула і подивилася на свій термінал, оскільки Тацуя відправив їй дані першим. Коли вона подивилася на нього, її очі широко розкрилися.
— Хіба цього недостатньо?
— Ні, достатньо, — сказала вона, стираючи своє здивування і продовжуючи користуватися власним терміналом.
Тацуя швидко переглянув надіслані нею дані й кивнув один раз.
— Дуже дякую, мем, — сказав він, трохи вклонився і рушив відчиняти двері.
— Страховка, так? — твердо запитала Харука.
— Так, мем. Страховка, — коротко відповів він. Поки слова долетіли до її вух, він уже відвернувся.
*
Тацуя дивився, як Харука виїхала на електрокарі за ворота і зникла з поля зору, потім зняв марлеву пов'язку з правого вуха і підійшов до іншої машини. Пасажирські дверцята відчинилися без необхідності стукати у вікно. На водійському сидінні сиділа жінка приблизно того ж віку, що й Харука.
— Хто це була?
— Оперативниця громадської безпеки, — відповів він, не соромлячись розкрити її особу, і посміхнувся до Фуджібаяші. — Вона каже, що її основна робота – консультант.
Фуджібаяші не втрималася і хихикнула.
— То вона за сумісництвом оперативниця?
— Не думаю, що у неї є якісь проблеми зі здібностями. Напівпрофесіонали‑початківці частіше, ніж досвідчені ветерани, дотримуються правил конфіденційності, тож я можу звернутися до неї з проханням про підробіток. Ну… підробіток – це, в першу чергу, порушення професійної етики, але гроші рухають світ, чи не так?
Фуджібаяші примружилася від темних слів, які він промовив так, наче їх не було. І слова між ними залишалися холодними і тверезими:
— Знаєш, я часто думаю про це… Ти ж не на десять років старший і не обманюєш мене щодо віку, правда ж?
— Я вірю, що це питання досвіду, а не віку, мем. Я щодня стикаюся з різним досвідом.
Наголос Тацуї на різного роду досвіді змусив Фуджібаяші недбало відвести погляд убік. Він не надто й очікував на відповідь. Він дістав з бардачка кабель для передачі даних, а потім з відпрацьованою плавністю маніпулював панеллю перед пасажирським сидінням, надсилаючи дані карт, які він отримав від Харуки, до навігаційної системи.
— …Може, мені теж варто попросити про оплату за неробочий день?
— Гадаю, вам таки треба вимагати доплату за понаднормову роботу.
— Закони про працю на нас не поширюються, ти ж знаєш.
Навіть у наш час, коли гнучкий графік є основною частиною роботи людей, деякі закони застаріли. Коли Тацуя не зміг стримати навіть вимушеної посмішки на сухий офісний жарт, Фуджібаяші однією рукою підняла регулятор на підлокітнику.
Автомобіль, одна з найпопулярніших сучасних моделей, покотився в темряву в ідеальній тиші, яку неможливо передати в каталозі жодного виробника.
***
Той самий чоловік, який наказав Фуджібаяші працювати «понаднормово», також вітав гостя в неробочий час.
— Прошу, заходьте, Ваша Ексцеленціє.
Людиною, яку Кадзама приймав особисто, не покладаючись на чергового, був Кудо.
За часів старійшини не існувало правила, що Десять головних кланів не мають права з'являтися на людях або займати високі офіційні посади. По суті, це було створено завдяки самому Кудо і тому, що він пережив, зіткнувшись з усілякими чварами і незгодами.
Кудо мав звання генерал‑майора, коли вийшов у відставку з військової служби. Кадзама був формальним зі старійшиною Десяти головних кланів не з особистої причини, а відповідно до дисципліни, яку він повинен був демонструвати на публіці.
Кадзама був ліцензованим магом рангу В і членом спільноти магів, очолюваної Десятьма головними кланами. Однак він був магом старого стилю, який класифікувався як користувач нінджюцу, тому його ставлення до кланів, які символізували сучасну магію, було дещо відстороненим, якщо йому доводилося про це говорити. (Звичайно, як лідер команди, його почуття до підлеглих були іншими.)
Тому – але це, мабуть, не зовсім правильне слово – хоча ставлення Кадзами було ввічливим, воно не виходило за межі формальності.
— Залиште нас.
— Так, сер!
Після того, як черговий, що приніс їм напої, вийшов з кімнати, Кадзама ще раз подивився на Кудо.
— З якою метою ви завітали до нас сьогодні? Якщо ви шукали Фуджібаяші, то, боюся, вона зараз у відрядженні…
— Я не бачу необхідності звертатися до старших офіцерів, щоб побачитися з онукою… Чому ви так хвилюєтеся через це? Я просто почув, що ви вибралися з Цучіури, і вирішив відвідати вас.
— Це велика честь, — відповів Кадзама, хоча й не виказав жодних ознак пошани.
Кудо скривився в сухій усмішці.
— Бачу, ваша неприязнь до кланів жива й досі.
— Як я вже казав раніше, ви мене неправильно зрозуміли.
— І як я вже казав раніше, ви не мусите відчувати, що вам треба брехати мені. Ми були створені як зброя, але ви, маги старого стилю, просто люди, які успадкували древні знання. Цілком природно, що ви відчуваєте невдоволення тим, якими ми є.
Він вимовив слово «люди» по одному складу, ніби навмисне. Кадзама насупився.
— Старі викликачі такі ж самі – ми робимо зі своїх тіл зброю. Між нами немає великої різниці, сер. Якщо я і відчуваю якесь невдоволення, так це тим, як ви підкреслюєте, що діти та молодь мають думати про нас як про щось нелюдське.
Коментар Кадзами можна було б назвати в'їдливим, залежно від того, кого ви запитаєте. Але Кудо заперечив, його тон був спокійним і зібраним.
— Хм… тому ви доглядаєте за ним?
— …За ним, сер?
— Тацуя Шіба. Син Мії. Ви витягли його з Йоцуби, так?
Кадзама замовк не стільки тому, що не знайшов, що сказати, скільки тому, що витримав паузу, дивлячись на чоловіка.
— Ну, це не дивно, що я знаю про це. У той час я був головою на Конференції головних кланів, а зараз я радник з магії Сил національної оборони. І я був наставником Мії та Маї, хоча й тимчасово.
— …Тоді ви маєте знати, що Йоцуба відмовились від усіх прав на Тацую. Ми домовилися з ними, що він залишається хранителем Йоцуби, і що доки він може безперешкодно виконувати цей обов'язок, він буде підкорятися військовим. І що крім того, що він є хранителем, вони не претендуватимуть на жодне інше право пріоритету над ним.
— Вам не здається, що це було невдалою ідеєю? — запитав Кудо, багатозначно нахилившись уперед.
— Невдалою, сер? — розгублено повторив Кадзама.
Кудо злегка посміхнувся, не виглядаючи ображеним на це.
— Вчорашній матч був прекрасним. Я чув, що він був єдиним успішним випадком, але не уявляв, що він буде настільки сильним, — колишній генерал‑майор Кудо вдивлявся в очі Кадзамі, ніби шукаючи щось. — У майбутньому він міг би стати пліч‑о‑пліч із сином Ічіджьо, щоб сформувати основу магічної військової могутності нашої країни. Чи не здасться вам марнотратством, що така талановита людина застрягла на одному місці в якості особистого тілоохоронця?
— …Ви хочете, щоб Йоцуба ослабла, Ваша Екселенціє?
Кудо тонко посміхнувся і кивнув.
— Ви, безперечно, ставитеся до речей прямо. Частина системи Десяти головних кланів полягає в тому, що кожна сім'я тримає в шорах інші, не допускаючи появи магів‑відступників.
Мовчання Кадзами показало Кудо, що він і так знав про це.
— Але з нашими нинішніми темпами, Йоцуба стануть надто сильними. Якщо Тацуя Шіба та його молодша сестра продовжуватимуть розвиватись, і якщо Міюкі Шіба стане Міюкі Йоцуба ще за життя Маї, а Тацуя буде її інструментом, то Йоцуба можуть піднятися на значно вищий рівень, ніж всі ми. Ні… — він зробив паузу, хитаючи головою. — Навіть зараз Йоцуба володіють особливими здібностями, яких немає в інших сім'ях, а також дуже могутніми магами, хоча їх і небагато. Вони вже виділяються серед Десяти головних кланів.
Кадзама саркастично посміхнувся на слова Кудо.
— Ця сім'я найбільше підтримує традицію, про яку ви згадали, коли маги розвивалися, щоб бути зброєю. З точки зору бойової сили, я вважаю цілком природним, що вони виділяються.
— І в цьому‑то і проблема. Майоре Кадзама, ви маєте рацію. Спочатку ми були розроблені як зброя – але зараз все інакше. Якщо зброя – це все, чим ми є, то нас витіснять зі світу людей.
— Ваша Екселенціє, — слова Кадзами перервали репліку Кудо. — Так само як ви знаєте про наші справи, ми знаємо про деякі ваші. Ми знаємо справжню причину, чому ви так багато думаєте про Тацую.
Цього разу Кудо був єдиним, хто мовчав.
— Крім того, я прошу вашого дозволу дати одну пораду і внести одну поправку.
— …Говоріть.
— Я не думаю, що Тацуя потребує жалю. Він не проста піддослідна тварина, яку треба жаліти. Насправді я думаю, що він вважав би це неприйнятним.
— То це була ваша порада?
— Так, сер. Щодо поправки… Ви говорили про майбутнє, але Тацуя зараз є важливою частиною наших сил. І це може здатися вам упередженим, сер, але Тацуя і Масакі Ічіджьо перебувають на абсолютно різних рівнях бойового потенціалу.
— Масакі Ічіджьо, обороняючи точку, сам по собі мав би силу, яка могла б конкурувати з механізованим полком. Але Тацуя має силу, яка конкурує зі стратегічною керованою ракетою. Його магія – це тактична зброя, яка, очевидно, вимагає декількох рівнів безпеки. Я вважаю, що покласти на нього всю відповідальність за управління всім було б найжорстокішим варіантом.
***
Тацуя не чхнув кілька разів поспіль, поки машина їхала на схід, як того вимагає народна прикмета.
Автомобіль, за кермом якого була Фуджібаяші – точніше, машина, яку вела система контролю дорожнього руху, – їхала на схід по шосе і мала в'їхати в Йокогаму ще до настання ночі. На сході був Йокогамський порт, а на півночі (не дивлячись на численні прямі денні військові конфлікти в цьому районі) – Йокогамський китайський квартал, який зберіг своє процвітання навіть тоді, коли двадцять перше століття вже наближалося до кінця. Вони припаркувалися на пагорбі, звідки відкривався вид на район.
— …Вони знають, що тут шастають іноземні агенти. Чому вони не зачиняють його або не проводять перевірок? Про що думають ці горе‑політики?
Тацуя стояв поруч з Фуджібаяші, дивлячись вниз на торговий район, з гіркими зауваженнями на вустах. Він знизав плечима.
— Ну, історія говорить, що це місто є головною базою опору для китайців, які втекли від свого тиранічного уряду.
— Це ж очевидна брехня!
— Як я вже сказав, така історія, мем.
— Але є межі. Ми, може й перемогли, але ми ще не уклали з ними мирного договору. Японія і ГАА не зробили жодного пострілу протягом трьох років, але ми все ще перебуваємо у стані війни. Всі знають, що вони використовують місто як базу для шпигунської діяльності, але ніхто не вживає жодних радикальних заходів.
Фуджібаяші виглядала готовою плюнути, але Тацуя відповів їй відстороненим тоном.
— Можливо, є багато людей, які думають так само як і ви, лейтенанте.
Підтекст – або принаймні їй здалося, що вона його почула – змусив Фуджібаяші широко розплющити очі. Вона витріщилася на нього.
— …Ти щось знаєш?
— Ні. Це просто бажання, — відповів він, відвертаючись, щоб покласти край розмові.
Тепер він бачив перед собою найвищу будівлю в місті. Високу за ціною, але фізично найбільшу будівлю. На місці того, що до середини століття називалося просто Парком з видом на порт, тепер стояла надвисока споруда, що складалася з трьох частин, з якої відкривався вид як на порт Йокогами, так і на берегову лінію.
Це була багатофункціональна будівля, що містила готель, торговий центр, приватні офіси та телевізійні станції, яку мешканці міста лагідно прозвали «Бей‑Хіллз». Добровільна магічна організація, Магічна асоціація Японії, мала свій філіал у Канто, а не в Токіо (головний офіс знаходився в Кіото).
Звісно, те, що ця будівля була суто приватною установою, було добре відомо і не цивільним особам. Національні морські сили та морська поліція мали тут офіси, замасковані під приватні компанії, з метою контролю за входом і виходом суден у Токійську затоку та з неї.
Всі також говорили, що присутність тут відділення Магічної асоціації Японії є захисним заходом на випадок надзвичайних ситуацій. Тацуя і Фуджібаяші, однак, знали, що це не просто чутки, а цілком реальні факти.
— Лейтенанте, якщо дозволите.
— Після цього я справді можу вимагати понаднормових.
Час вже наближався до півночі.
Фуджібаяші натиснула на маленький інформаційний термінал збоку від аварійного виходу – двері, які можна було відчинити лише зсередини. В іншій руці вона тримала ПАВ.
Двері не мали зовнішньої кнопки і не могли бути відчинені за допомогою бездротового з'єднання. Але електропровідність стіни була змінена, і завдяки хакерській програмі, що використовувала стіну як середовище, двері відчинилися, і вони змогли увійти всередину. Фуджібаяші також зламала внутрішню систему відеоспостереження і змусила її створити виняток для них двох.
***
«Гранд‑готель Йокогама» – багатоповерховий готель, збудований у Чайнатауні в першій половині століття на кошти з Гонконгу. Він не мав жодного відношення до «Нового гранд‑готелю», свого попередника, незважаючи на схожу назву. Від найвищого позначеного поверху, у невідомому для постояльців місці, до справжнього верхнього поверху вів один проліт сходів, що знаходився у невідомому для них місці. В одній з його кімнат відбувалися шалені приготування до переміщення.
Це була східнояпонська штаб‑квартира міжнародного злочинного синдикату «Безголовий дракон», що базується в Гонконзі. Це була, так би мовити, диспетчерська для управління діяльністю синдикату в усій східній частині країни.
Хоча, з огляду на те, що гонконзькі фонди, які управляли цим готелем, вже давно перейшли під контроль «Безголового», можливо, правильніше було б назвати його диспетчерським пунктом кримінальних операцій.
Хоча готель готували до переїзду, люди, які перебували в ньому, не забирали з собою жодних меблів. Їхній багаж складався в основному з надсекретних документів, не занесених до жодної комп'ютерної системи. Папери були настільки секретними, що їх не можна було ввести в систему, навіть обладнану найсуворішою безпекою, тож їх не могли спакувати підлеглі. Ці чоловіки в розквіті сил (хоча й на межі середнього віку), одягнені в брендові костюми, витирали піт з чола шовковими хустинками, а їхні пальці, виблискуючи золотом, сріблом і коштовними перснями, незграбно пакували свої речі. Чесно кажучи, саме видовище було б забавним, якби хтось спостерігав за цим.
Звісно, тим, хто в цьому брав участь, було не до сміху.
Один з них різко зупинився і вилаявся.
— Сволочі… Їм це з рук не зійде!
Було майже чутно, як він скрегоче зубами.
— Я досі не можу повірити, що Генератора захопили, не отримавши жодних позитивних результатів…
— Це було несподіванкою. Я й гадки не мав, що Імперський спецназ так просто з'явиться на місці події!
— І тепер нам усім треба тікати під покровом ночі. Безглуздя якесь!
— Їм достатньо однієї перемоги, щоб роздутися від гордості…
Тепер, коли всі присутні висловили свої справжні почуття з цього приводу, назовні виривалися всі затаєні скарги, яким заважала втома.
— Ми помстимося Імперській армії. Але спершу розправимося з цим байстрюком.
— Нахабним малим, який зірвав усі наші плани?
— Тацуя Шіба, так?
— Звідки він взявся?
— Ми… не знаємо подробиць. Ми змогли знайти лише його ім'я, місце проживання, приналежність до школи та зовнішність. Ми не знаємо, чи є у нього утриманці, чи склад його сім'ї. Ми не знаємо нічого, окрім того, що його батьки – офісні працівники. Ми не змогли знайти жодної особистої інформації про нього, окрім речей, пов'язаних з його повсякденним життям.
— Що за маячня? Весь світ знає, що ця країна вносить всі персональні дані в базу даних. Хіба в приватній базі даних не має бути більше?
— Ми, певно, мали б припустити, що дані не були заблоковані – тобто, що організація видалила всі дані, які стосуються нього. Іншої можливості немає.
Співробітники східнояпонського відділення «Безголового дракона» пильно вдивлялися в обличчя свого колеги, а потім мовчки перезирнулися.
— …Хіба він не просто старшокласник?
— Для того, щоб повністю перезаписати цивільну базу даних, навіть з національним впливом, потрібні дуже високі привілеї. Або достатній вплив, щоб вільно втручатися у справи найвищого органу влади в країні…
— Тоді хто, в сраку, це був…?
Раптом – коли всі чоловіки призупинили пакування – вони почули приглушений крик.
У кутах кімнати бездіяльно стояли чотири фігури. Це були Генератори, видані офіцерам східної частини Японії як засоби захисту. Один з чотирьох пристроїв, що генерували магію, кожен з яких відповідав одному з чотирьох типів магії і діяв для запобігання атакам ззовні – Генератор, що мав активне «Інформаційне підсилення» на зовнішній стіні, – був джерелом крику.
Їм не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, чому. Їх змусили зрозуміти: у південній стіні кімнати зяяла діра.
Її не пробили, не прорубали, не зруйнували: вона перетворилася на бетон, пісок і порошкоподібний цемент, залишивши сталевий каркас, арматуру і труби неушкодженими.
А крик – це був крик болю, який пролунав у відповідь на руйнування заклинання «Інформаційне підсилення».
Але болісний голос тривав лише коротку мить. Та це вже не мало значення: офіцери раптово збагнули причину його існування, витративши на роздуми лише кілька митей.
«Безголовий дракон» не був простим злочинним синдикатом. Це була злочинна організація, яка зловживала магією. Щоб отримати посаду офіцера, треба було бути магом. Тож, звісно, всі офіцери східного японського відділення були магами. Вони використовували магію і могли її сприймати. І вони могли сприймати те, що відбувається прямо зараз.
Інформаційна ейдос‑шкіра тіла Генератора – захисна стіна з підсиленої інформації, яку кожен маг несвідомо розширював, щоб захистити себе від інших магів, – була зірвана з особи Генератора. Ось чому він кричав.
Хоча – можливо, візуально вірніше було б описати це як розчинення і випаровування обладунків.
А за мить над тілом Генератора з'явилася статичність, наче стереоскопічне зображення, хоча він мав фізичне тіло, а потім його обриси зникли разом з одягом, у який він був одягнений.
У порожньому місці, де був Генератор, з'явилося слабке полум'я. Воно було блакитним, фіолетовим і помаранчевим. Не встигли спрацювати розбризкувачі, як воно зі спалахом зникло.
Крихітний попіл посипався на килим. Це були єдині рештки тіла Генератора.
Офіцери, перелякані до нестями, не могли ні крикнути, ні зойкнути. Вони просто перелякано обмінювалися витріщеними поглядами.
А потім, раптом, задзвонив телефон.
Це був звук дзвінка по секретній лінії, яка використовувалася тільки в їхній організації.
Один з офіцерів дуже повільно підняв слухавку. Панель показувала, що відеозв'язок відсутній. Для цієї розмови був лише аудіозапис.
— “Вітаю, східнояпонське відділення «Безголового дракона».”
З динаміка вони почули голос молодого чоловіка – юнака.
***
Тацуя і Фуджібаяші піднялися на дах північної вежі Йокогамського Бей‑Хіллз. Тут були антени телевізійного мовлення та ретранслятор радіозв'язку. Фуджібаяші приставила до ретранслятора той самий термінал, що й раніше, і почала натискати кнопки на його сенсорній панелі.
— …Гаразд, злом завершено. Я перезаписала систему радіозв'язку, щоб з'єднати все тут.
— Як я і очікував від Електронної чаклунки. Це єдине, що я не зміг би відтворити, як би я не використовував свої вміння.
— Дякую. Але я б залишилася без роботи, якби хтось міг так легко мене імітувати, — вона злегка посміхнулася, але в глибині душі цей коментар не здавався їй повністю жартівливим.
— Ви перерізали дротовий зв'язок, так?
— Капітан Санада вже подбав про це.
Тацуя взяв у ліву руку пристрій голосового зв'язку, приєднаний до інформаційного термінала. Набравши код, який дала йому Фуджібаяші, він налаштував його на мовлення і тримав його так, щоб одним натисканням кнопки можна було вийти на зв'язок.
Він дістав з нагрудної кишені свої вітрозахисні мотоциклетні окуляри і надів їх. Потім витягнув з лівої наплічної кобури свій довгоствольний ПАВ. Це був спеціальний ПАВ, сріблястого кольору, схожий на автоматичний пістолет.
Він став перед парканом на краю даху і направив праву руку вниз під кутом. «Дуло» його ПАВу було спрямоване на далекий «Гранд‑готель Йокогама», що стояв унизу.
— …То це Генератор?
— Так, без жодних сумнівів. Я вперше його бачу, але його характеристики повністю збігаються зі звітами розвідки.
Між дахом Бей‑Хіллз і верхнім поверхом готелю було близько кілометра. Звичайно, пістолетний ПАВ, який тримав Тацуя, не мав прицілу. Але навіть попри це, Фуджібаяші не запитала його, чи бачить він. Вона була повністю впевнена, що бачить він чудово.
Сама Фуджібаяші бачила не так, як Тацуя, але вона все одно бачила, скільки магів і Генераторів було в тій кімнаті.
— Пристрої, що генерують магію, позбавлені людяності. Жалюгідний кінець магів, створених як зброя…
Фуджібаяші стиснула губи.
— …Прошу вибачення, мем. Я сказав зайве.
Вона подивилася на нього холодним, мовчазним поглядом, і Тацуя незграбно вибачився.
Звісно, не всі маги згодні бути зброєю; це було, безумовно, недоречне зауваження, тож він вибачився. Хоча він не міг заперечувати того факту, що відчував до них емпатію.
Генератори були схожі на нього самого.
Отже, в рамках емоцій, що залишилися, він відчував найбільшу ненависть. Вони були неприємними і шкідливими істотами. Його розум не похитнувся б, коли б зіткнувся з необхідністю знищити такі пристрої.
Модифікація «Срібного рогу», «Тризуб»… Тацуя натиснув на спусковий гачок своєї улюбленої магічно оптимізованої зброї. Він активував свою унікальну магію «Демонтаж», яка була засекречена як військова таємниця.
Ця техніка розібрала зовнішню бетонну стіну будівлі на дрібний порошок з її складових частин.
У той час, як у стіні відкрився фізичний отвір, інший отвір відкрився концептуально, з метою закрити будь‑яку магію, що заважає, і дозволити «зору» Тацуї більш чітко відображати внутрішню частину кімнати.
Генератор був шокований тим, що його активне заклинання було розбите на частини. Зазвичай маг не зазнав би такої шкоди від розбиття заклинання; чи це був негативний ефект від того, що він не міг призупинити або скасувати свою магію за власним бажанням…?
Тацуя аналізував подію, можливо, і спокійно, але його бажання атакувати – вбивати – було живим і сильним. Він розрізняв просторові перешкоди, що йшли від зламаного Генератора, а також п'ятьох офіцерів і трьох інших їхніх магічних охоронців.
Тацуя натиснув на спусковий гачок «Тризуба». Він уже ввів інформацію, яку зібрав про пошкодженого Генератора – зокрема, його поле «Зонного втручання», його ейдос‑шкіру та його фізичне тіло – як змінні.
Три магічні процеси вистрілили один за одним без найменшої миті перерви між ними. Перший процес демонтував «Зонне втручання», що захищала ціль. Другий процес демонтував «Інформаційне підсилення», що захищало ціль, а третій демонтував усе тіло цілі, розклавши його на атоми.
Воно більше не сприймалося як органічна речовина, і навіть не залишило по собі сліду того, що колись було живою істотою. Все розпалося на окремі елементи та їхні іони: білки розпалися на водень, кисень, вуглець, азот і сірку; кістки – на фосфор, кисень, кальцій та інші мікроелементи; і навіть кров, нерви, запаси поживних речовин і виділення – все розпалося – абсолютно все.
Легкі елементи, представлені воднем, подорожували по стелі й виходили з кімнати через отвір у стіні.
Газ від горючих елементів з'єднався з киснем, що вивільнився, і самозаймався.
*
Те, як це сталося, могло виглядати як загоряння людського тіла.
Але правда полягала не в тому, що воно було знищене вогнем, а в тому, що воно зникло.
«Демонтаж» складався з трьох процесів, об'єднаних в одну магічну програму: він брав тіло мага, яке мало бути захищене магічною силою, і стирав його з лиця землі, не зіткнувшись з жодним опором.
— «Тризуб»… Схоже, оце і є те, коли волосся на голові стає дибки…
Спеціалізований ПАВ був налаштований на одночасне застосування трьох заклинань.
Індекс дав назву «Тризуб» іншому виду заклинання. Але Окремий магічний батальйон знав, що «Тризуб» – це безжалісне триступеневе заклинання демонтажу, а ще це була назва ПАВу, оптимізованого для такого заклинання.
Фуджібаяші не могла приховати здригання і бурмотіння. Тацуя, не звертаючи уваги на це, увімкнув голосову функцію на інформаційному терміналі, який знаходився біля нього.
Злом ретранслятора вкрав увесь сенс у системи автентифікації приватної лінії.
— Вітаю, східнояпонське відділення «Безголового дракона», — привітав Тацуя неприродно веселим тоном.
***
Офіцер, який підняв слухавку, повернувся до своїх колег, не приховуючи здивування на обличчі. Ця лінія призначалася для спілкування офіцерів між собою; вона була навіть приватнішою, ніж та, якою вони користувалися для зв'язку з міжнародною штаб‑квартирою. Не будучи лідером філіалу або членом головної ради, неможливо було нею скористатися, навіть якщо ти був членом організації. Фактично, людина навіть не знала б про цю лінію. Крім того, у «Безголовому драконі» не було офіцерів у віці до двадцяти років, не кажучи вже про підлітків.
— …Хто це?
Мабуть, єдина причина, чому його голос не був владним, полягала в страху, що пронизав його серце після зникнення людини, свідком якого він став лише мить тому.
— “Я дуже завдячую вам за те, що сталося на Фуджі.”
Голос звучав так, ніби належав підлітку, але те, як він висловлювався, було набагато більш зрілим.
— “У такому разі, я прийшов, щоб повернути борг.”
Поки він говорив, поле «Зонного втручання», що оточувало кожного з офіцерів, раптово зникло.
І не лише того, що розмовляв по телефону. Всі, за винятком магічного обладнання, якому не вистачало волі, рефлекторно подивилися в один з кутів кімнати.
Перед їхніми очима спалахнуло і зникло слабке блакитне полум'я. Розбризкувачі відреагували на джерело тепла і розпорошили зі стелі аерозоль під високим тиском. Генератор, який щойно стояв тут, випарувався, не залишивши й сліду.
— Де він?! Номер Чотирнадцять, де він?! — занепокоєно кричав один з офіцерів.
Всі маги могли визначити, на що було накладено заклинання і звідки воно було накладено, виходячи з реакції на зміну подій. Якщо хтось використав заклинання, достатньо сильне, щоб розібрати людське тіло на атоми з такої близької відстані, то, як правило, неможливо було б не знати, звідки воно було накладено.
Навіть якщо вони не могли визначити точне місце, вони мали б принаймні сказати, в якому напрямку перебував заклинатель, але вони не могли зробити й цього. А це означало, що офіцер, який кричав, не міг більше нічого зробити, окрім як крикнути Генератору, щоб той сказав йому.
На противагу цьому, решта Генераторів не хвилювалися – їхні ментальні функції для хвилювання були зламані. Вони не злякаються і не впадуть у паніку, навіть якщо їхні напарники будуть знищені.
Номер Чотирнадцять мляво показав на дірку в стіні. А за діркою – на найвищу точку в цьому місті.
Інший офіцер поспішно потягнувся за снайперською гвинтівкою. Він приклав цифровий оптичний приціл до ока і збільшив його. На даху Йокогамської затоки з'явилася постать самотнього хлопця, освітлена молодим місяцем у західному небі. Чоловік збільшив оптичний приціл настільки, наскільки це було можливо. Він не бачив очей хлопця, бо вони були сховані під окулярами, але його губи були відкриті, і він міг бачити, як вони викривляються у глузливій посмішці.
Побачивши цю криву посмішку, чоловік закричав і згорбився. Приціл раптово розлетівся на частини – розібрався – і уламок поранив йому око.
Але чоловіки не мали часу перейматися тим, що їхній колега стогнав від болю, затуляючи око рукою.
— Чотирнадцятий, Шістнадцятий, за ним!
Не один голос наказав Генераторам контратакувати. Проте…
— Це неможливо, — сказав один з них механічним голосом.
— Це за межами досяжності.
Машини робили лише те, що було можливим. Генератори були реконструйовані таким чином, щоб вони могли стабільно використовувати магію в будь‑якій ситуації; вони не мали функції збирати силу за межами своїх можливостей у відчаї.
— Не заперечуй мені! Взяти його!
Голос, звернений до номера Чотирнадцять і Шістнадцять з повною відсутністю інтонацій, пролунав від офіцера, що стояв на колінах, затуливши рукою око; він був у гніві.
Відповідь пролунала по телефону:
— “Думаєте, я вам дозволю?”
По всьому тілу Чотирнадцятого і Шістнадцятого з'явився шум. Потім їх спіткала така ж доля, як і їхніх двох напарників.
Перед наступними словами насмішки пролунав глузливий сміх.
— “Чому б вам не зробити це самим, замість того, щоб наказувати інструментам зробити це за вас?”
Але сили розсердитися на глузування були вкрадені у них. Нападник був надто далеко, щоб побачити його неозброєним оком; вони не могли розгледіти навіть обриси людини. Ніхто з присутніх не володів магічними вміннями атакувати те, що не можна побачити чи сприйняти іншим чином.
Один чоловік кинувся до стаціонарного телефону. Інший відчайдушно намагався скористатися бездротовим зв'язком на портативному терміналі. Але все, що вони отримували – це відключені сигнали.
І все ж, з динаміків їхніх терміналів…
— “Це не спрацює. Єдиний, з ким ви можете зараз зв'язатися з цієї кімнати, – це я.”
…пролунав той самий голос, який вони чули у першому приймачі.
— Неможливо… Навіть бездротовий…? Як, бляха?
— “Конвергенція ЕМ‑хвиль. Вам не треба знати, як це було зроблено.”
Чоловіки були досить розумні, щоб зрозуміти, що він мав на увазі. Знання лише посилило їхнє почуття безнадійності.
— “Так чи інакше, повернемося до справи.”
Вирок демона викликав ще більший галас у чоловіка, який тримався за око. Його обличчя викривилося у справжньому відчаї. Воно продовжувало викривлятися і спотворюватися, аж поки він не перетворився на пил і не випарувався.
Вологість у кімнаті підвищилася після того, як тричі спрацювали розбризкувачі. У цей момент розпорошене тіло не згоріло. Їхній колега просто зник, не дочекавшись навіть ритуального поховального вогню, а обличчя інших застигли.
Один кинувся до виходу. На його спині з'явився шум, а його контури розпалися і розвіялися в повітрі.
Решта троє офіцерів східнояпонського відділення «Безголового дракона» зрозуміли, що їхні життя тепер в руках диявола. Вони не могли більше тікати від цього факту.
— Стій…! Будь ласка, зачекай! — закричав лідер відділення, вихопивши слухавку.
— “Для чого, власне?”
Він вигукнув своє благання всупереч собі. Він не думав, що ворог залишить їх у живих – ворог стирав їх, як комп'ютерні дані, не маючи ні жалю, ні милосердя. Але несподівано чоловік відповів:
— Ми… ми більше не будемо втручатися у Змагання дев'яти шкіл! — продовжив він після паузи.
— “Завтра вони закінчуються.”
— Не тільки змагання! Завтра вранці ми покинемо країну! І більше ніколи не повернемося!
— “Навіть якщо ви не повернетесь, інші це зроблять, так?”
— «Безголовий дракон» піде з Японії! Не тільки зі східної Японії – західний філіал теж піде!
— “Ви маєте право давати такі обіцянки, Дугласе Хуан?”
Серце Хуана на мить зупинилося від шоку. У відчаї він просунувся вперед, аргументуючи свій захист.
— Я близький помічник боса! Навіть він не може ігнорувати мої слова!
— “Як ви можете таке казати?”
— Тому що я врятував йому життя! Наші правила говорять, що борги за життя треба віддавати, виконуючи стільки ж прохань!
— “Ви планували випросити собі життя цим боргом?”
Дві пари очей пронизали Хуана. Це були вбивчі, сповнені ненависті очі, звернені на зрадника. Але він не мав часу перейматися ними.
— “Хіба вам не потрібен цей борг, щоб викупити власне життя?”
— Ні! Мені це не треба! Бос ніколи мене не викине!
— “То ви хочете сказати, що маєте на нього такий великий вплив?”
— Так!
— “Можете це довести?”
— Я, ну…
— “«Безголовий дракон»… не ви придумали це ім'я. Його дали вам ворожі угруповання, бо їхній лідер ніколи не з'являється перед своїми підлеглими. Я чув, що він дуже прискіпливий – навіть коли безпосередньо керує підлеглими, їх приводять в непритомність і відводять до його кімнати.”
Хуана пронизало зовсім інше почуття, ніж страх смерті чи знищення. Ця людина… знала про них забагато.
З ким, в біса, вони зчепилися?
— “Якщо ви кажете, що маєте такий вплив, то ви, мабуть, вже бачили обличчя свого лідера, так?”
Але він не мав часу на роздуми. Щоб вижити, він мусив скористатися цим польотом думок, який демонстрував йому диявол.
— Мені дозволено мати з ним аудієнцію.
— “Як звати вашого лідера?”
Хуан закрив рота. Це була найбільша таємниця в їхній організації. Страх і вірність, закарбовані в ньому протягом багатьох років, перемогли страх перед нинішньою ситуацією. Але це тривало лише коротку мить.
— …Джеймс?!
Ще один його напарник зник з цього світу. Зник, не встигнувши навіть померти по‑людськи. Це здалося йому таким же жахливим, як і прокляття по відношенню до мертвих, яке виголошував їхній лідер.
— “То це був Джеймс Чжу? Це нещастя для міжнародної поліції, приставленої до вас.”
— Зачекай…
— “Ви будете наступним, Дугласе Хуан?”
— Будь ласка, стривай! …Боса звати Річард Сун.
— “А яке його публічне ім'я?”
— Ґон‑Мін Сун.
— “Де він живе?”
Хуан розповів йому все, про що той запитував: від того, що він живе в елітному житловому районі Гонконгу, до назви офісної будівлі та клубів, які він відвідує.
— …Це все, що я знаю.
— Ви вчасно погодились. На цьому я закінчую допит. Чудова робота.”
— Ти мені віриш?
— “Так. Ви точно близький помічник Річарда Суна, лідера «Безголового дракона».”
Хуан був приголомшений, і його обличчя було порожнім. Хоча зараз він відчував відтінок радості. Але той крихітний промінчик надії, який він отримав…
— Грегорі!
…був повністю стертий разом з його останнім товаришем.
— …За що?! Ми не забирали нічиїх життів. Ми нікого не вбивали!
***
— “…Ми нікого не вбивали!”
Через модуль голосового зв'язку він почув зручну аргументацію – аргументацію, яка спрацьовує лише заднім числом. Вони планували масове вбивство, а Янаґі, Санада та Фуджібаяші зупинили їх. Але Тацуя не вказав на це.
— Це тут ні до чого.
— “Що…?”
— Вбивайте, кого хочете. Не вбивайте, кого хочете. Мені все одно.
Тацуя був ситий по горло всіма цими позерствами. Він більше так не міг, і перестав думати про те, щоб його слова звучали красиво. Він почув усе, що мав почути. Йому більше не треба було цього робити.
— Ти торкнувся того, чого не мав би торкатися. Цей дотик викликав мій гнів. Це достатня причина, щоб ви всі зникли.
— “…Ти демон!”
— Можливо. Але саме завдяки тобі я можу використовувати цю демонічну силу, Дугласе Хуан. Воля забирає силу, але емоції роблять її сильнішою, — Тацуя видав тонкий, самопринизливий сміх у навушник. Його звук розчинився в нічному вітрі, а замість нього він промовив холодні, безнадійні слова. — Ти вирвав мою єдину і найсильнішу емоцію. Тепер я можу нарешті знову випустити цю демонічну силу на волю.
— “Демонічну силу…? Це заклинання – зачекай, це і є «Демонічне право»?!”
Це був його останній крик. Ніхто більше ніколи не почує його голос.
Саме існування Дугласа Хуана було стерте зі світу.
Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!
Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub