Розділ 22 - Битва за чемпіонство

П'ятий день змагань новачків розпочався під завісою плутанини.

Напередодні під час гри в код моноліту сталося безпрецедентне порушення правил. Перша старша школа, яка не змогла продовжити матч через отримані травми, мала б програти два матчі, що залишилися, але комітет змагань вирішив відкласти ці матчі, щоб дати можливість Першій школі виставити на них запасну команду.

Код моноліту використовував систему нерегулярного кругового турніру, де кожна школа грала по чотири матчі у відбіркових змаганнях, а чотири найкращі команди виходили до фінального турніру. Якщо дві команди набирали однакову кількість перемог, то від загальної кількості перемог віднімалися перемоги, здобуті за рішенням суддів або через дискваліфікацію, а потім порівнювалися їхні результати. Якщо таких перемог не було, то до турніру потрапляла команда, яка перемогла в особистій зустрічі. В іншому випадку, до турніру потрапляла команда, яка виграла матч найшвидше.

Наразі Третя школа мала чотири перемоги, Восьма – три, а Перша, Друга та Дев'ята – по дві. Дев'ята школа виграла у Другої за рахунок меншої загальної тривалості матчу, тоді як Перша школа за замовчуванням мала одну перемогу, а це означало, що дві перемоги не давали їй права на участь у турнірі.

Якби Перша школа виграла сьогодні спеціальні матчі у Другої та Восьмої шкіл, то до турніру пройшли б Перша, Третя, Восьма та Дев'ята школи. Якщо вони переможуть Другу школу і програють Восьмій, то в турнірі залишаться Перша, Третя, Восьма і Дев'ята школи. Якщо вони програють Другій школі і виграють у Восьмої, то далі проходять Перша, Друга, Третя і Дев'ята школи. Якщо вони програють і Другій, і Восьмій школам, то в турнірі залишаються Друга, Третя, Восьма та Дев'ята школи.

Загалом, підрахунок балів був трохи дивним. Важливим було те, що якби Перша школа перемогла Другу, то Друга школа не пройшла б відбірковий етап, навіть попри те, що на даний момент вона мала перевагу завдяки одній перемозі Першої школи за замовчуванням. Цілком природно, що Друга школа була дуже незадоволена тим, що було зроблено виняток. Крім того, якби вони виграли перший матч, а потім не пройшли у другому, Дев'ята школа, ймовірно, здійняла б багато галасу про договірні матчі.

— …Тому, щоб владнати все по‑дружньому, ми не можемо програти ні один з наших двох матчів…

— Якщо ми виходимо на поле, ми виходимо, щоб перемогти. Без питань. Якщо ми програємо, то не було б сенсу взагалі робити цей виняток.

— Думаю, мені не варто було хвилюватися.

Це була розмова між Тацуєю і Маюмі.

Те, що всі троє членів запасної команди Першої старшої школи були незареєстрованими гравцями, також стало предметом плутанини. Замість того, щоб вибрати запасних серед гравців, які входили до десятки найкращих за здібностями, вони обрали одного з технічного персоналу та двох абсолютних новобранців. Дехто припускав, що у Першої школи були фахівці з коду моноліту в рукаві, але якби вони були, то вони б просто виставили їх на єдиний турнір. Тож іншим школам було важко збагнути, що вони планують.

А коли вони втрьох з'явилися на полі, це лише посилило нерозуміння.

— …Ми стирчимо тут, як скалка в… — пробурмотів Мікіхіко, не в змозі заспокоїтися.

Тацуя зрозумів, але швидко поклав край цій думці.

— Будь‑який гравець, який виходить на поле, обов'язково привертає до себе увагу, — сказав він, вдаючи незнання.

— Ні, я не про це… — відповів Мікіхіко, хитаючи головою і дивлячись на Лео. — Це, ну, ось що виділяється…

Лео подивився на свою талію, точно знаючи, що означав погляд Мікіхіко.

*

Голоси, що долинали з місць, підтвердили здогад Лео (хоча вони, звісно, не могли їх чути). Їхні захисні костюми та шоломи були такими ж, як і в команд інших шкіл.

— Меч? А хіба прямі удари не проти правил?

Однак присутність «Мінікомунікатора» спонукала натовп почати перешіптуватися. Менше 10 відсотків присутніх зрозуміли, що «меч», який висів у нього на поясі, був інтегрованим збройовим ПАВом. Навіть серед гравців і технічного персоналу лише кілька людей знали, що вони взагалі існують. Гомін натовпу був неминучим.

Крім того, звичайний спосіб використання інтегрованого збройового ПАВу полягав у тому, щоб за допомогою магії підіймати справжню зброю – інтегрований збройовий пристрій. Більше ріжучої сили катани, більше колючої сили списа, більше чистої сили тупої зброї, більше захисту щита…

Приклади використовуваної магії включали «Високочастотний клинок», «Імпульсне посилення», «Зміцнення» та «Відбивач», але кожна з них призначалася для посилення однієї з природних здібностей зброї – саме це робило таку зброю інтегрованим збройовим ПАВом.

Це був меч, тож він повинен був мати заклинання, яке посилювало б його пряму фізичну атаку, наприклад, ріжучу чи колючу силу. І ті, хто розумілися на ПАВах, знали, що це суперечило б правилам коду моноліту.

Однак не тільки Лео ловив на собі погляди.

*

— Ось він…

— Так. Не думав, що він з'явиться як гравець.

— З двома пістолетами, з браслетом на правій руці на додачу до цього… Хіба хтось може використовувати три пристрої на повну потужність одночасно?

— Ми говоримо про нього. Я сумніваюся, що це демонстрація сили або блеф. Ті спеціалізовані типи в його лівій і правій ножних кобурах – це довгоствольні пістолети…

— Значить, він не буде використовувати їх, як козир. Він з самого початку використовуватиме обидва пристрої одночасно. Якби він просто хотів використовувати магію різних типів, то міг би просто взяти універсальний…

— Чому б тобі не показати нам, чому ти використовуєш кілька пристроїв одночасно, Шібо?

Очі всіх гравців і персоналу шкіл, що символізували цю розмову між Масакі та Кічіджьоджі, були прикуті до Тацуї – суперінженера, якого вони так ненавиділи за те, що він займав усі перші місця на всіх змаганнях, на які його призначали. Так думали про нього інші школярі; вони не знали, що він був учнем 2‑го курсу. Тацуя викликав настороженість у команд шкіл‑суперників своїм нестандартним стилем, який було видно на кожному кроці. Ніхто не міг сміятися з нього.

Єдиним винятком були лише кілька місць на трибуні, зарезервованих для Першої школи.

Спортсменки‑першокласниці палко аплодували йому, в той час як спортсмени‑першокласники, навпаки, дивилися на нього холодно.

Також лунали вигуки на адресу команди‑суперника…

…і безмежна цікавість, яка домінувала над усіма цими речами.

Так розпочався матч між Першою та Восьмою школами.

***

— Лісова арена? Проти Восьмої школи? — пробурмотіла Марі, втупивши очі в екран монітора.

— Ми були б у невигідних умовах… у будь‑якому разі, — відповіла Маюмі, також дивлячись на екран.

Змагання з коду моноліту відбувалися на різних відкритих локаціях за певними правилами. У Змаганнях дев'яти шкіл було п'ять локацій: ліс, скелі, поле, каньйон і місто.

З усіх дев'яти шкіл магії Восьма школа максимально готувалася до змагань на природі. Лісова локація була для них як рідна домівка. Етапи нібито були обрані програмою, яка генерувала випадкові числа, але зараз, для цього особливого матчу, команда, яка за замовчуванням перемогла б, отримала перевагу. Важко було не сумніватися, що це було зроблено навмисно.

…Проте Маюмі, Марі та інші офіцери, що зібралися в їхньому наметі, не дуже хвилювалися. Всі керівники Першої школи добре знали, що Тацуя проходив приватну підготовку у Якумо Коконое, майстра нінджюцу. Середовище з великою кількістю перешкод, як на лісовій арені, було, по суті, найкращим місцем для застосування нінджюцу. Для них це було логічним висновком.

Але для інших шкіл, які не знали правди, це був величезний прорахунок. Між двома стартовими позиціями, де були встановлені моноліти, була відстань у майже кілометр. Вони повинні були пробігти цю відстань, продираючись між деревами та кущами, в захисних костюмах, шоломах і з ПАВами. Це зайняло б щонайменше п'ять хвилин. Не кажучи вже про те, що вони, швидше за все, просувалися б, остерігаючись ворога. Навіть якби на шляху не було боїв, це могло б зайняти вдвічі більше часу.

*

…Але, не минуло й п'яти хвилин, як біля моноліту Восьмої школи розгорівся бій.

Камери для фіксації порушень правил завжди трималися на всіх гравцях, а їхні трансляції виводилися на великі екрани перед трибунами. Зважаючи на те, що на цій арені все заважало, глядачам доводилося покладатися на них.

Саме зараз на одному з великих екранів, що висів у повітрі, було видно Тацую ззаду, який щойно вискочив перед захисником Восьмої школи.

— Так швидко…! — пробурмотів Кічіджьоджі.

— «Самоприскорення»? — у формі питання відповів Масакі, не зводячи очей з екрана.

Фігура з'явилася на зображенні лише на мить, а вже наступної – він опинився за межами кадру.

Тепер у кадрі був захисник, який стояв на одному коліні.

Картинка змінила ракурс, щоб показати Тацую, який оббігає праворуч від захисника і біжить до моноліту.

— Ні, не схоже, що він використовує магію для руху… Стій!

Захисник направив дуло свого ПАВу на Тацую. Попередня атака Тацуї, схоже, не зробила нічого, окрім того, що змусила ворога втратити рівновагу.

Спеціалізований ПАВ у формі пістолета з укороченою ствольною частиною розширив програму активації. За мить на екранах, що обробляли візуалізацію псіонів, було показано, як розширену програму активації гравця Восьмої школи здуває нефізична ударна хвиля, що швидко розширюється, – псіонний вибух.

Ще мить тому Тацуя тримав у лівій руці ПАВ. З того, що люди могли бачити з‑за його спини, його права рука була порожня. Але тепер, на зображенні, він біг, спрямовуючи дуло ПАВу в правій руці на захисника.

— Коли він…?! — запитав Масакі, не в змозі вимовити цю частину речення.

Кічіджьоджі відповів, хоча це не було відповіддю на питання.

— Це могла бути… «Програмна руйнація»?

— «Програмна руйнація»?!

*

Кинувши лише побіжний погляд на захисника, який тепер стояв у заціпенінні після того, як його програма активації була знищена, Тацуя підійшов до моноліту і натиснув на спусковий гачок у своїй правій руці.

Побачивши, як спрацював ключ, яким Тацуя вистрілив, і моноліт противника розколовся навпіл, Хонока заплескала в долоні і підскочила.

— Він зробив це! Моноліт відкрився!

Але Шідзуку, що сиділа поруч з нею, спантеличено насупилась.

— …Це дивно.

— Що таке, Шідзуку? — запитала Еймі з групи першокласниць.

— Моноліт відкритий, то чого ж він відступає?

Вона мала рацію. Тацуя не підійшов до моноліту, щоб прочитати його код. Натомість він змінив напрямок і побіг у тінь дерев.

— Твоя правда, — відповіла Еймі. — Міюкі, що ти думаєш?

— Навіть мій брат не зміг би ввести п'ятсот дванадцять символів, коли ворог дошкуляє йому.

Перемога в коді моноліту досягалася або нокаутуванням усіх супротивників, або передачею 512 символів, захованих всередині моноліту, судді. Клавіатура у формі мушлі на його лівій руці була терміналом для введення цього коду та його передачі. Тацуя, можливо, і був швидким друкарем, але введення 512 символів на складному у використанні пристрої все одно зайняло б певний час.

— Ох… Здається, я вперше бачу, щоб хтось використав ключ до того, як оборону нокаутували.

Коли Шідзуку пробурмотіла щось схоже на виправдання, захисник Восьмої школи побіг за Тацуєю в гущавину.

*

— Стривай… Це було…?

Марі, мабуть, була найбільше шокована антимагією, яку використав Тацуя.

Поки вона вимовляла слова, ніби задихаючись, Маюмі, що стояла поруч з нею, говорила на диво беземоційним голосом:

— «Програмна руйнація»… У мене була здогадка, що він може її використовувати…

— Маюмі, ти знаєш, що він щойно зробив?! — зажадала Марі, майже ладна схопити її.

Маюмі глянула на неї, а потім відвернулася до екрана.

— «Програмна руйнація» спрямовує скупчення стиснутих псіонних частинок безпосередньо в ціль, не проходячи через Ідею, і таким чином підриває ці частинки. Вона підриває будь‑які псіонно‑інформаційні тіла, до яких вона прикріплюється і які містять магічну інформацію, наприклад, програми активації або магічні програми. Це називається «Програмною руйнацією», тому що вона робить саме це: руйнує магічні програми.

— Я кажу «магія», але це просто гарматне ядро з псіонів, які не мають жодних ефектів, що змінюють події, як магічні програми, тому «Інформаційне підсилення» і «Зонне втручання» не вплинуть на нього. Крім того, тиск, який чиниться гарматним ядром, сам по собі відштовхує ефекти «Заглушення». Воно не має жодного фізичного ефекту, тому просто проходить крізь будь‑які перешкоди. А потім підриває будь‑яку магію, що спрацьовує в координатах цілі. Ти можеш зрештою звести її нанівець, направивши на неї дуже сильний псіонний потік або створивши захист з багатьма шарами псіонних стін.

— Але окрім малої дальності дії, воно не має жодних недоліків. Це безтипове заклинання, яке вважається найсильнішою антимагією з усіх практичних… але майже ніхто не вміє ним користуватися. Я знаю, що я не можу. Ти не псуєш заклинання, ти його знищуєш. Я не можу створити такий тиск з моєю здатністю утримувати псіони. Це надлюдський подвиг.

— …То це як великий м'язистий чоловік, що розмахує молотом і руйнує ним будівлі?

Маюмі розсміялася над такою грубою аналогією.

— Я бачу, ти все ще досить спокійна, щоб говорити такі грубі речі, Марі. Але ти, по суті, маєш рацію. Після поєдинку з Хандзо я вирішила, що Тацуя – один з тих магів, які люблять зберігати технічність і делікатність у своїх навичках… але я думаю, що насправді він більше схожий на по‑справжньому сильного воїна.

— А той нещасний випадок по дорозі сюди…?

— Напевно, так. Я не бачила заклинання, але ти бачила, так? Хтось за одну атаку зніс щонайменше десять магічних програм, що накладалися одна на одну… Наскільки ж висока його здатність утримувати псіони?

*

Восьма школа вийшла із одним захисником і двома нападниками. Двоє нападників розділилися ліворуч і праворуч, щоб просуватися вперед. Один з них нарешті дістався до головної бази Першої школи.

— О, ні, Тацуя! Поквапся!

— Ти зможеш, Лео!

Головна база Першої школи – де був встановлений їхній моноліт – знаходилася прямо перед трибунами для вболівальників. Поки Еріка та Мідзукі спостерігали, Лео, що стояв перед монолітом, витягнув меч, що висів у нього на поясі.

З тіні дерев вийшов нападник. У його руці був той самий спеціалізований ПАВ, що й у його товаришів по команді – він явно збирався прибрати Лео, захисника, перед тим, як відкрити моноліт.

І тут сталося одразу дві речі:

Нападник направив свій ПАВ на Лео, а Лео змахнув своїм збройовим пристроєм, «Мінікомунікатором», і завдав горизонтального удару.

— Влучив!

— Він крутий!

Мідзукі та Еріка радісно вигукнули.

Металевий шматок, що летів по горизонтальній дузі, прямо крізь скупчення дерев, сильно вдарив гравця Восьмої школи й відкинув його на землю. Лео, який стояв в ідеальній позиції для атаки за деревами, знайшов нападника саме в тому місці, де йому було потрібно, і вдарив його відокремленим лезом.

Лезо повернулося до руків'я, рекомбінувавши з ним і повернувши його до нормального стану. Лео подивився на небо, а потім запустив лезо, яке тримав у руках, прямо над головою і зупинив його високо в повітрі.

— Нааааааааа!

З криком він змахнув лезом вниз. Воно пролетіло з відповідною кутовою швидкістю і завдало завершального удару гравцеві Восьмої школи, що впав.

*

— Що це було? — запитала Судзуне. Вона не підвищувала голосу, але здавалося, що на лезі її звичайної холоднокровності з'явилася зарубка.

Відповіла Адзуса, яка не спала минулої ночі, допомагаючи йому налаштовувати пристрій, а отже, знала про це.

— Це «Мінікомунікатор», збройовий пристрій і оригінальне заклинання, яке розробив Шіба, — пояснила вона. — Збройовий пристрій і однойменне оригінальне заклинання… Розумієш як це працює?

Судзуне кивнула.

— Ясно. Це нова ідея. Хоча система здається трохи недодуманою для того, що зробив Шіба.

— Недодуманою? — перепитала Адзуса, виглядаючи збентеженою.

Судзуне відповіла так, ніби ретельно давала інструкції.

— Так. Це заклинання дуже обмежене фізичними характеристиками користувача і середовищем, в якому воно може бути використане.

*

Третій гравець Восьмої школи блукав лісом. Це називалося лісовою ареною, але вони, ясна річ, не використовували ліси на горі Фуджі. Це була штучна горбиста місцевість, створена на частині маневрового полігону, куди вони пересадили дерева – тренувальне поле, і нічого більше. За пів століття, що минули відтоді, як їх сюди пересадили, вони стали рідними для цієї місцевості. Втім, у лісі завдовжки близько кілометра не можна було загубитися.

Але зараз він справді втратив орієнтир, де знаходиться.

— Ну і де я, блін, опинився?! Годі ховатись! Виходь! — кричав він, його роздратування було очевидним, коли він активував заклинання, яке мало стерти ультразвукові хвилі. Самі по собі вони не були настільки потужними; щонайбільше, вони могли викликати легкий дзвін у вухах.

Але цей дзвін чомусь дуже турбував його. Його шолом був загальновживаним спорядженням, яке використовували в армії, але в основному він захищав голову від ударів і тиску. Він зовсім не захищав від газів і звуків. Його обличчя також залишалося відкритим, з кількома маленькими отворами біля кожного вуха, через які він міг чути.

Якби він потрапив під звукову атаку, йому довелося б захищатися власною магічною силою. Він сховав у кобуру свій ПАВ, такий самий, як і в його товаришів по команді, а потім дістав із сумки запасний портативний універсальний ПАВ схожий на термінал. Його план полягав у тому, щоб боротися з ультразвуковими хвилями, які періодично атакували його, поки він пробиратиметься до ворожого моноліту.

Але як би далеко він не зайшов, він так і не натрапив на ворожу базу.

Було щось, чого він не усвідомлював. Наднизькочастотний звук був змішаний зі звуком надвисокої частоти. Поки він був заклопотаний виключно останнім, перший порушував роботу його півколових каналів. Маючи обмежений зір, він мусив постійно крутити головою вліво і вправо, щоб бачити довкола себе. А оскільки органи, які допомагали йому визначати напрямок руху, були порушені, він був у стані, коли не міг точно визначити, в якому напрямку він рухається. (П.П.: півколовий канал – це складова внутрішнього вуха)

Якби він знав, що втратив відчуття напрямку, то міг би подивитися на компас. Але він не усвідомлював, як його органи чуття були виведені з ладу, до того ж він перебував у штучному середовищі, в якому важко було заблукати, і тому йому було важко зорієнтуватися.

Він потрапив у пастку, створену власною свідомістю.

Той, хто створив пастку, був Мікіхіко.

Магія духів: «Відлуння лабіринту».

Ціль не змогла б знайти заклинателя, навіть якби захотіла контратакувати, тому що її відчуття напрямку було порушено. Насправді він, мабуть, не зміг би знайти Мікіхіко, навіть якби вони працювали бездоганно.

Мікіхіко використовував духів – інформаційні тіла, відокремлені від фізичних форм – як засіб для проведення цієї звукової атаки. Навіть якщо гравець виявить джерело магії, він знайде лише духів, що блукають там.

Це була техніка невидимості, яка не дозволяла заклинателю бути виявленим. Це було саме те, що Тацуя цінував у магії духів: елемент несподіванки.

Коли він слідкував за гравцем Восьмої школи, який намагався просуватися вперед, але насправді відступав, він вирішив, що настав час переходити до наступної фази плану.

*

Тепер, коли він відтягнув захисника від моноліту і заманив його до лісу, Тацуя обмірковував, який план обрати: знешкодити його чи скоординувати дії з іншими? Якщо знешкодити захисника, то він вийде зі строю на час, достатній для того, щоб Тацуя сам зміг ввести код. Але якщо він хотів координувати дії, то продовжував би бігати навколо захисника, і тоді Мікіхіко ввів би код.

Тацуя думав лише мить, перш ніж вирішив прибрати його. Він витягнув лівий пістолет, направив його на землю і натиснув на спусковий гачок. Цей рух активував заклинання, що зменшує вагу, і він злегка відскочив від землі над деревами. Тепер, коли він використав магію, його супротивник мусив здогадатися, де він перебуває. Використання магії викликало неминучу реакцію в довколишніх ейдосах. Відстежуючи хвилі цього ефекту, маг міг визначити, де був заклинатель, коли він активував заклинання. Досвідчені маги могли навіть сказати, який тип магії було використано, але чи зможе гравець Восьмої школи з'ясувати, що він застосував слабке заклинання, що зменшує вагу? Навіть якби він зміг визначити тип, чи зміг би він передбачити, що Тацуя використав його, щоб перестрибнути через крону дерева?

…Так було б навіть краще для Тацуї.

Він стрибав з гілки на гілку, не використовуючи магію. Крім того, він майже ідеально запобігав віддачі на деревах, коли його ноги відскакували від них.

Звісно, захисник Восьмої школи зупинився на тому місці, звідки стрибнув Тацуя. Він подивився вгору.

Тепер він повернувся спиною, Тацуя натиснув на спусковий гачок у правій руці.

*

На великих екранах, що обробляли псіонну візуалізацію, з'явилася безтипова магічна псі‑хвиля, яка наздоганяла захисника Восьмої старшої школи. Той трохи похитнувся, а потім звалився на землю.

— …Можу поклястися, що це був «Резонанс». Безтипове.

— Він резонував з псі‑хвилею своїм власним біологічним хвильовим рухом і звалив його з ніг.

Кічіджьоджі кивнув на слова Масакі.

— Схоже, що його правий пристрій для безтипової магії, а лівий – для магії тяжіння.

— Джордже… а тобі не здається, що його безтипова магія дивно схожа на стару магію?

— Ти теж так думаєш, Масакі? Шюґендо… чи, може, нінджюцу. Біологічний хвильовий рух – здається, стара магія називає це – кі. Це схоже на магічну систему, яка спеціалізується на контролі над цим.

— Я не думаю, що навіть люди, які практикують стару магію, називають це кі. Це звучить аж дуже фальшиво.

— Га? Це не схоже на тебе, Масакі, сперечатися про смак.

*

Проте захисник Восьмої школи ще не повністю втратив здатність рухатися. Принаймні, він був у свідомості. Але зараз у нього не вистачало сили в ногах, щоб наздогнати Тацую.

Тацуя наляг на гілку і використав її, як пружину, щоб зробити великий стрибок. Він припав обличчям до долу, натиснув на спусковий гачок у лівій руці, а потім різко стрибнув, навіть спочатку не приземлившись на землю. За мить він долетів до моноліту.

На екранах у наметах було видно, як Тацуя відкриває розкладний пристрій і плавно вводить код.

Маюмі здалеку почула вигуки групи підтримки Восьмої школи та чомусь подивилася на Марі.

Марі теж глянула на неї.

— …Вони перемогли.

— …Виграли.

Це означало, що вони пройдуть до фінального турніру. Але чомусь їм не хотілося махати обома руками та святкувати.

*

Після того, як код було надіслано, пролунала сирена про закінчення матчу. Ще до того, як прапор Першої школи замайорів у повітрі, члени шкільної групи підтримки божеволіли.

— Вони виграли! Вони виграли!!!

— Це було фантастично! Абсолютно фантастично! Це була блискуча, ідеальна перемога!

— Вітаю, Міюкі!

— Твій брат зробив це!

Високі, збуджені голоси лунали від першокласниць.

Вони поводилися так, ніби вже виграли чемпіонство.

*

На місцях для глядачів панував дещо приглушений святковий настрій.

— Фух… Це шкідливо для мого серця.

— Чому? Тацуя, Лео та Йошіда не постраждали.

— Ну, я просто хвилювалась за всіх, окрім Тацуї…

— А? Про що ти хвилювалась?

— Ну тобто… Через дещо, — відповіла Еріка, чомусь запнувшись на своїх словах.

Мідзукі схилила голову набік.

— Ти якась дивна, Еріко.

Еріка мала десять чи двадцять речей, які можна було б сказати Мідзукі, що вона дивакувата, але вона не хотіла засмучувати друзів без причини, тож вирішила дозволити Мідзукі поводитися з нею, як з дивачкою.

***

Наступний матч мав відбутися за тридцять хвилин, і в ньому Перша школа зіграє з Другою. Перерва здавалася короткою, але для Масакі та Кічіджьоджі, які сьогодні мали грати проти Першої школи (або принаймні були в цьому переконані), це не було приводом для хвилювання. Те, що гравці Першої школи виснажилися, насправді було приводом для радості, але така думка розбещувала їх. Масакі свідомо відганяв її від себе.

Вони ще не оголосили, яким буде наступний етап. Все ще перебуваючи на трибунах після попереднього матчу, Масакі заговорив з Кічіджьоджі, який сидів на сусідньому сидінні.

— Що ти думаєш про той матч?

— Ти ж не питаєш про матч загалом, правда? Ти говориш про нього.

— Ага. Як би ти його атакував, Джордже?

— У мене таке відчуття, що він дуже звик битися. Те, як він рухається, як він передбачає, що інші будуть робити, його позиціювання… Я думаю, що ми маємо більше турбуватися про його бойову техніку, ніж про його магічні здібності.

— Ну, а як щодо його магічних здібностей, тоді?

— Я хочу сказати… «Програмна руйнація» здивувала мене, але… він зміг влучити «Резонансом» у спину гравця, але це все одно не вирубило його. Може, ми зможемо це якось використати.

— Хм…

— Якщо подумати, — продовжував Кічіджьоджі, — на початку, я думаю, він використав заклинання тяжіння, щоб порушити відчуття рівноваги того іншого гравця. Він, певно, хотів збити його з ніг, але той опустився лише на одне коліно. Навіть заклинання пониження гравітації, яке використовував він для стрибка на дерева, було недостатньо сильним, щоб підняти його на вершину. Може, він взагалі не вміє користуватися дуже сильною магією? Може, він звик користуватися надсучасними пристроями і не може використати всю свою силу з простими.

— Цілком можливо. Він настільки вправний у складанні програм, що, мабуть, завжди використовував обладнання, налаштоване відповідно до них. Не виключено, що він ще не звик до низькопродуктивних пристроїв на змаганнях, оскільки його заміна була такою раптовою.

— Ну, ми не знаємо чому, та й чи треба нам це знати? Судячи з його магічної сили, я не думаю, що нам варто боятися чогось, окрім «Програмної руйнації». А ось чого нам реально варто остерігатися, так це його трюків, на кшталт того, що він зробив із захисником Восьмої школи наприкінці.

— …Ти хочеш сказати, що немає нічого страшного в повністю лобовій сутичці? — запитав Масакі.

— Я так не думаю. Питання в тому, як ми змусимо його до прямої битви… Якщо ми зможемо це зробити, ти переможеш у ста відсотках випадків. Наприклад, якщо ми потрапимо на польову арену, є всі шанси на перемогу.

***

Мікіхіко в залі очікування Першої старшої школи, чекаючи на наступний матч, неспокійно вовтузився, то вставав, то сідав, то знову вставав.

— Мікіхіко… може, розслабишся трохи? — звернувся Лео, злегка розгойдуючи «Мінікомунікатор», щоб краще відчути його вагу після того, як Тацуя відкоригував його після матчу.

— Лео… ти такий бадьорий. Тобто… ми нечасто бачимо таких, як ти, на уроках.

Лео подивився на нього, дивуючись, про що він говорить. Але відчайдушна відповідь Мікіхіко викликала у Міюкі чарівне хихикання.

— Йошідо, а ти виявляється ще більш сором'язливий з незнайомцями, ніж я думала, — сказала вона, сидячи за спиною Тацуї. Він сидів у кріслі, відкинувшись на спинку, а вона робила йому масаж плечей. Вона подарувала Мікіхіко свою веселу, променисту посмішку.

— Я взагалі‑то думаю, що його поведінка нормальна, — зауважив Тацуя. — Хлопці нашого віку дуже сором'язливі, Міюкі.

— О, Тацуя. Ти ніколи не показував мені своєї сором'язливості.

Тацуя злегка розплющив заплющені очі, нахилив голову назад і подивився на неї знизу вгору. Вона голосно захихотіла, весь час ніжно масажуючи плечі брата своїми довгими, блідими, ніжними пальцями.

“Звичайно, я буваю трохи сором'язливою з незнайомцями! Але дивитися на вас двох – ще більше соромно!”

…Але Мікіхіко не міг цього сказати. Він був досить мудрий, щоб не робити цього.

Саме тоді перегородка в полотні намету (яке насправді було зроблене не з коноплі, а з високотехнологічної тканини двадцять першого століття) відкинулася, і туди увійшли Маюмі та Адзуса. Побачивши брата й сестру, вони завмерли, а обличчя Адзуси стало буряково‑червоним. У Маюмі цього не сталося, але вона подивилася на Тацую так, ніби він був брудним бродячим псом.

— …Я відчуваю, що мене зараз сильно критикують. Або висміюють, — відверто сказав Тацуя, випрямившись.

— Це лише твоя уява, — відповіла Маюмі, а потім відвела погляд і прочистила горло. Тацуя, своєю чергою, вже підвівся, коли вона повернулася до нього.

“Він… справді схожий на солдата”, — зловила вона себе на думці.

Він прийняв позу з трохи розставленими ногами, прямою спиною і руками, зчепленими за спиною – і це виглядало дуже природно. Вона відчула, що в ньому не було нічого недоречного: ні нервозності, ні скутості, ні намагання поводитися холоднокровно.

Завдяки цьому її власна поведінка почала здаватися їй зовсім дитячою.

— …Справді, пусте… — в результаті, навіть це непотрібне твердження змусило її трохи зненавидіти себе за те, що вона це сказала. Їй треба було перейти до суті. — Я просто хотіла сказати тобі, що вони вирішили, на якій арені відбудеться наступний матч.

— Ти пройшла такий шлях, щоб сказати нам? Дуже дякую, — сказав Тацуя, трохи вклонившись на знак подяки й запитуючи очима.

— Ви будете грати на міській арені.

Відповідь була настільки несподіваною, що Тацуя замислився на кілька секунд.

— …Після того, що сталося вчора?

— Сценарії обираються випадково. Такі речі не беруться до уваги.

— Ясно… — насправді було вражаюче, як далеко вони зайшли з цим, враховуючи, наскільки це було очевидно. Однак Тацуя про це не згадував. — Я закінчив коригування наших ПАВів, тож ми зараз же підемо туди.

— Гарна робота, — кивнула Маюмі.

Лео та Мікіхіко вже закінчили підготовку. Вони знову вдягнули свої захисні костюми – раніше вони зняли лише верхню частину – і все ще мали шоломи; це було все, що їм потрібно. Тим часом Тацуя просунув руки в рукави куртки й переконався, що блискавка і застібка міцно застебнуті.

Щойно він закінчив застібати кобуру і класти в неї зброю, як заговорила Адзуса:

— Шібо…?

— Що?

— Пристрій Сайджьо… Що будеш з ним робити?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… знаходячись в приміщенні зі сходами, що стирчать з будівель, хіба не буде важко користуватися «Мінікомунікатором»? Заклинання просто змушує клинок ширяти в повітрі – хіба його сила не залежить від того, наскільки сильним є той, хто ним розмахує? Лезо витягується, тому він може розмахувати ним з тією ж швидкістю, що і основою, що добре… але без простору для розмаху він не зможе набрати достатньо сили, щоб знешкодити когось, так що…

— Це Ічіхара сказала, так? — дослухавши до кінця, Адзуса знову почервоніла, але цього разу з іншої причини. — Саме такого точного аналізу я й очікував від неї… але тобі не варто хвилюватись. Навіть у кімнатах достатньо місця, щоб розмахувати довгим мечем. Може, він і не зможе використовувати всі дев'ять метрів меча, але метровий йому під силу.

Тацуя подивився на Лео, який впевнено кивнув у відповідь.

***

Перша старша школа проти Другої: перед лицем вчорашнього інциденту моноліт кожної команди був розміщений у кімнаті на третьому поверсі п'ятиповерхового будинку. Сама зухвалість не брати на себе відповідальність і не визнавати минулі помилки вкотре нагадала Тацуї, що з точки зору бізнесу, Магічний університет також є бюрократичною організацією.

…Звичайно, певні частини вчорашнього «інциденту» не виглядали як помилка або провина турнірного комітету.

Крім того, особисто Тацуя вважав, що моноліт доцільніше ховати саме так, а не виставляти на видноті, тож скаржитися він точно не збирався.

Зараз він ховався на верхньому поверсі будівлі, де знаходився моноліт Другої школи. Він випередив їх за допомогою своєї техніки, прослизнув повз їхню увагу, обігнув будівлі, а потім перестрибував з даху на дах, не використовуючи магію. Він підібрався так близько, що захисник навіть не здогадувався про це.

Залишаючись непоміченим, він перескакував від тіні будівлі до тіні, а це означало, що на те, щоб дістатися сюди, пішло чимало часу. Попри те, що в разі поразки вони потрапляли до фіналу турніру, перше місце у відбірковому турнірі зустрічалося б з четвертим, а друге – з третім. Зустріч з Третьою школою у півфіналі та зустріч з ними у фіналі мала зовсім інше значення. Цього разу він залишив Мікіхіко на підмогу Лео, але Тацуя відчував, що в нього залишилося небагато часу.

— Мікіхіко, ти мене чуєш?

— Чую тебе, Тацуя.

Використання пристроїв зв'язку не було заборонено під час матчів з коду моноліту, але небагато шкіл використовували їх. З сучасними технологіями було легко з'ясувати, звідки надходять електричні сигнали, навіть якщо не вдавалося розшифрувати їхній зміст.

А якщо в команді було лише троє учасників, і вони розійшлися так далеко, що їм довелося б користуватися комунікатором, то практично неможливо було б здійснювати будь‑яку суттєву координацію. Тож зазвичай у комунікаторі не було потреби.

Однак була вагома причина, чому Тацуя використовував його зараз.

— Я йду. Знайди де моноліт.

— Я не можу тут довго залишатись. Поквапся!

— Зрозумів, — це означало, що вони вже були в бою. Тацуя торкнувся браслета на правому зап'ясті й активував заклинання виклику.

*

З криком Лео розсік своїм «Мінікомунікатором» по горизонталі.

Маленький металевий шматок сорок сантиметрів завдовжки і двадцять завширшки – інша частина леза – полетів по дузі в бік гравця Другої школи. Використовуючи фізичну силу, щоб компенсувати недостатню вагу леза, Лео вибив нападника з ніг.

Гравець впав на землю. Якби це був справжній бій, наступним кроком Лео підбіг би до нього, наступив на нього і завдав би завершального удару, але правила коду моноліту забороняли рукопашні зіткнення.

— Мікіхіко!

Лео, знаючи, що його однокласник фізично не може його почути, послав йому сигнал через дух Мікіхіко, який «спостерігав» за ними десь у цій кімнаті.

Відповідь прийшла у вигляді шарової блискавки, що матеріалізувалася в повітрі. Електрична атака вразила збитого гравця Другої школи.

Але Лео не встиг насолодитися тим, що переміг лише одну людину. Він виявив, що хтось інший наклав на його тіло заклинання переміщення, і швидко крикнув:

— Стій!

Використовуючи мікрофон, прикріплений до шолома, він натиснув перемикач розпізнавання голосу на своєму ПАВі на лівій руці. Він використовував два ПАВи одночасно – паралельний виклик – але заклинання були одного типу, тому не було ніяких перешкод, які б завадили його активації.

На щастя – принаймні, в цьому випадку – його особистий ПАВ був зроблений з урахуванням міцності та механічної надійності, і був пристроєм попереднього другого покоління з точки зору можливостей розширення програми активації. Це означало, що він підпадає під вимоги Змагань дев'яти шкіл. Тацуї не дуже подобалася невизначеність і затримка, пов'язані з функцією розпізнавання голосу, але, зважаючи на ситуацію, ліпше було скористатися чимось знайомим. Тож він просто (суттєво) модифікував програми активації, вже встановлені на ньому; особистий ПАВ Лео все ще працював так само як завжди.

І, як і передбачалося, попри те, що його ПАВ повністю відставав від часу, заклинання Лео, яке блокувало ворожу атаку магії переміщення, встигло спрацювати вчасно.

Взявши за точку опори місце, де він стояв, – місце між підошвами його черевиків і підлогою, – заклинання стабілізувало відносні координати між його тілом і цією точкою. Можна було б назвати це застосуванням заклинання, яке Марі використовувала в бойовій дошці, але це було більше схоже на дещо гіршу версію. На відміну від її заклинання, яке було налаштоване на свободу руху, залишаючись відносно нерухомим до дошки, «стабілізаційна» магія, яку щойно використав Лео, зробила нерухому підлогу точкою опори і не давала всьому його тілу рухатися. Заклинання тривало лише мить.

Але, навіть попри таке суттєве погіршення, він встиг вчасно скасувати його, і воно трималося, навіть коли вороже заклинання було активним.

Ця будівля, ймовірно, була спроєктована як школа.

Дивлячись у коридор через розбиті внутрішні вікна, він побачив, як повз нього проходить другий ворожий гравець.

Лео відвів праву руку назад, ніби збирався вдарити, але коли він був готовий, ворог вже пішов.

Обережно наблизившись до нападника, що залишився, – раніше знешкодженого, який час від часу смикався, – Лео зняв з нього шолом. За правилами турніру, гравцеві, шолом якого зняв ворог, заборонялося продовжувати участь у бою.

“Що ж, одним менше”, — подумав він про себе, знаючи, що ніхто цього не почує. “Я розраховую на тебе, Тацуя. Я не зможу тут довго протриматись.”

*

Заклинання виклику Тацуї зарядило енергією дух, який вже був прив'язаний до нього. Він не міг використовувати магію духів; він міг лише відчувати заряджені незалежні інформаційні тіла, але не керувати ними. Сучасна магія використовує неправдиву інформацію, створену магом, щоб перезаписати інформаційні тіла, що супроводжують події; вона не призначена для управління самими інформаційними тілами. Однак він міг активувати заклинання виклику, що є основою магії духів.

Його штучно створена, віртуальна область магічних обчислень була сконструйована у свідомих ділянках його мозку. Через це, якщо він мав магічну програму, описану програмою активації, не мало значення, що це була за магія – він міг свідомо розшифрувати програму активації, яка була кресленням для цієї магічної програми. Ось чому він зміг це зробити: все, що він робив, це будував магічну програму з цією інформацією і проєктував її.

Це не було на тому ж рівні, що й власне використання магії. Він просто імітував процес магічної активації і нічого більше. Але якщо в ньому була записана необхідна інформація, то не мало значення, чи була це імітація, ефекти проявляться в усьому записаному обсязі.

Неенергетичний дух, якого Мікіхіко прив'язав до Тацуї, тепер був оживлений його заклинанням. Це одразу ж створило зв'язок між ним і його «господарем», Мікіхіко. Тацуя не міг керувати духами, але в даному випадку йому це й не було потрібно. Адже, в певному сенсі, його робота зводилася до того, щоб привести цього духа, пов'язаного з Мікіхіко, на базу ворога.

Заклинання, ймовірно, сповістило захисника про його присутність. Тацуя хотів, щоб той покинув моноліт і прибіг на цей поверх.

Той рушив, ступаючи тихо.

*

Мікіхіко знав, що Тацуя успішно здійснив виклик після того, як його покликав дух, з яким він «уклав контракт».

“Серйозно, чому ти учень другого курсу, Тацуя…”, — подумав він, зосереджуючись на далекому дусі.

Насправді, фізична відстань не мала великого значення для магії. Ідея, гігантська магічна платформа, взагалі не містила поняття фізичної відстані. Зазвичай, єдине, на що впливала відстань – це безтипова магія, та, що вистрілювала безпосередньо псіонами, без попереднього проходження через Ідею.

Та люди обмежені своїми п'ятьма органами чуття і своїм досвідом. Коли щось фізично далеко, людина буде думати про це як про щось далеке. Це усвідомлення відстані і було тим, чим насправді була магічна «відстань». Що більш віддаленим заклинатель усвідомлював перебування чогось, то складніше було успішно накласти на нього заклинання. Отже, секрет заклинання на відстані полягав у тому, щоб відчувати, що ціль знаходиться поруч.

У цьому відношенні магія духів могла використовувати спілкування з духами – передачу наміру – щоб змусити дух відчути себе так, ніби він знаходиться поруч з чимось, чим не є сам заклинатель. Магію духів можна назвати магією, яка легко долала фізичну відстань.

…Як це було зараз.

“Бачу його.”

«Синхронізація зору».

Замість того, щоб притягувати духів до себе, щоб прочитати записану в них інформацію, він використовував зв'язок через Ідею з духом, що вже перебував під його впливом, щоб отримати інформацію в реальному часі; це називалося «Синхронізацією чуттів» у магії духів. Обмеживши цю інформацію лише візуальною, він міг отримати чіткіше зображення: це і було б «Синхронізацією зору».

Маніпулюючи незалежними інформаційними тілами поточних атмосферних явищ – духами типу вітру – Мікіхіко легко виявив позицію ворожого моноліту.

Але саме тут почалося найцікавіше. Оскільки він підтримував два зв'язки, один з ворожою базою, а інший – з Лео, він сказав Тацуї:

— Я знайшов його.

*

“Як швидко… Він вже знайшов його?”, — Тацуя неквапливо розмірковував про те, наскільки зручна магія духів, і тримав м'язи напруженими, наскільки це було можливо.

Зрештою, зараз він висів під стелею.

Ця будівля імітувала споруду, яку то розбирають, то зводять, бо труби кондиціонерів були навстіж відкриті по всій стелі. Тацуя вхопився за одну з них і дивився вниз на захисника Другої школи, що проходив повз, обережно ступаючи, озираючись наліво і направо.

Він, мабуть, чув голос Мікіхіко по радіо, але це не змусило його підняти голову.

“Ні”, — подумав Тацуя. Наскільки він міг судити, захисник зараз потерпав від тунельного зору, викликаного напругою. Його дихання також було трохи уривчастим, наче він піднімався сходами.

Не схоже, що він був придатний для захисту, але будь‑яка позиційна помилка противника була на руку Тацуї та його команді. Співчувати тут було б лицемірством.

Тацуя подумав, чи не пропустити його, але натомість відпустив трубу обома руками і витягнув ПАВ на правому стегні в повітрі. Приземлившись, він натиснув на спусковий гачок.

Його супротивник навіть не встиг озирнутися.

Заклинання, яке він щойно використав, було простою псіонною ударною хвилею. Воно викликало ілюзію струсу мозку всього на кілька секунд, позбавляючи гравця можливості битися протягом цього часу. Ці кілька секунд були б вирішальною перевагою в реальному бою, але це були спортивні змагання, в яких прямі атаки були проти правил. Переконавшись краєм ока, що гравець противника впав, він почав бігти прямо над точкою, яку вказав йому Мікіхіко.

Це було всього за дві кімнати, йому не знадобилося й десяти секунд. Він відчув, що захисник нарешті почав рухатися, коли він направив свій ПАВ прямо вниз. Кожен поверх у цій будівлі мав близько трьох метрів від підлоги до стелі. Від п'ятого поверху до третього було десять метрів.

Він натиснув на спусковий гачок.

Тацуя відчув легку віддачу від зміни ейдосу. Щоб бути впевненим, він спустився протилежними сходами, звідки прийшов.

*

Налаштувавши свої органи чуття на духів, Мікіхіко подивився на код, написаний у моноліті. Він змінив точку зору. Лео все ще не вступив у бій з ворогом.

Молячись, щоб йому пощастило, відповідно до візуальної інформації, яку йому надсилав дух, Мікіхіко почав вводити код на своїй переносній клавіатурі.

*

Коли завила сирена, що завершувала матч, Тацуя продовжував тікати від заклинання «Вітрорізу» захисника в той час, як Лео збирався провести атаку «все або нічого» з монолітом у нього за спиною.

— Фух, — задоволено зітхнула Маюмі. — Це був дійсно цікавий бій.

— Цей хлопець… — невдоволено відповіла Марі. — Він просто клеїв дурня наприкінці, хіба ні?

— Га? Правда?

— Він міг легко ухилитися від тієї атаки, — похмуро дорікнула Марі. — Чому він просто не пішов і не вирубив його?

— Я не думаю, що він міг би, навіть якби хотів, — спокійно відповіла Маюмі.

— Чому ні? Він використовував «Резонанс» в останньому матчі. Він навіть вирубив Хатторі.

— Просто апаратне забезпечення змагальних ПАВів недостатньо добре, щоб обробити це заклинання. Навіть у минулому матчі воно не повністю вивело гравця з ладу, пригадуєш? Вчора ми доручили цю роль Тацуї. У нього була лише одна ніч, щоб підготуватися до цього, і за цю ніч він налаштував ПАВ Сайджьо, ПАВ Йошіди і придумав план, як зробити так, щоб вони обидва грали якнайкраще. Я знаю, що це дратує, оскільки ти високої думки про нього, але чи не здається тобі, що ти поводишся трохи безвідповідально, покладаючи на нього такі великі надії, не даючи йому належного часу на підготовку?

— Я… напевно, так, — вибачливо відповіла Марі, рішуче хитаючи головою. Але раптом вона зупинилася. — До речі, Маюмі…

— Хм? Що таке? — Маюмі насторожилася, відчуваючи потенційно злісну відплату, що наближалася до неї.

Але це, мабуть, зіграло Марі на руку.

— Знаєш, а ти таки справді його захищаєш.

— Га? Н‑ні, я…

— А тепер ти ще й почервоніла. Що ж… навіть тобі прийдеться важко боротися з цим комплексом сестри…

— Це зовсім не так!

*

Сумніви Марі залишилися нерозв'язаними завдяки цій квінтесенції дівчачого підліткового психозу (хоча назвати це так було б неправильно), але в іншому місці на трибунах інша людина висловлювала таке ж незадоволення, хоча й з іншими підставами для скарги.

— І єдиними заклинаннями, які він використав, були «Програмна руйнація», «Резонанс», «Примарний удар» і магія тяжіння… Я розумію, чому він не використав «Демонтаж», але не використовувати миттєвий виклик або «Стихійний зір»? Як на мене, це виглядає як проста лінь…

— У нього є причини, щоб тримати все в таємниці. Ти знаєш це, докторе.

— І все ж, Фуджібаяші… Думаю, миттєвий виклик – це одне, але випадкові маги не зможуть сказати, що він зробив, якщо він використає «Стихійний зір».

Майор медслужби Яманака і другий лейтенант Фуджібаяші з Окремого магічного батальйону в даний момент вели досить відверту розмову. Якби хтось знав, хто вони такі, то підскочив би від несподіванки, бо обидва були одягнені в непримітний літній одяг, щоб не виділятися на фоні інших. На перший погляд, вони виглядали як пара – або, можливо, як доктор і його медсестра (вони змирилися з тим, що вона називала його «доктором», щоб уникнути непорозумінь) – і будь‑які уривчасті, незнайомі терміни, які хтось чув поблизу, вважалися психологічною термінологією і швидко ігнорувалися.

— Навіть якщо його рухи видавали, що він бачить те, чого не мусить, це викликало б підозру у будь‑кого, хто був би уважним. «Стихійний зір» – це не стільки заклинання типу сприйняття, скільки дивна здатність. Залежно від того, як він її використає, вона може привернути навіть більше уваги, ніж «Демонтаж».

«Стихійний зір», про який вони говорили, був здатністю Тацуї, що дозволяла йому сприймати «тло» Ідеї.

Сучасна магія, з її чотирма типами та вісьмома видами, проєктує магічну послідовність на різні інформаційні тіла за допомогою Ідеї – виміру, в якому живуть інформаційні тіла.

Це означало, що маг, який використовував сучасну магію, мав можливість отримати доступ до виміру за допомогою коду, тож, зрештою, здатність Тацуї свідомо відчувати саме існування цього виміру можна було б розглядати як просте розширення звичайної здатності.

Однак… ефекти, спричинені цим «розширенням», були величезними.

Бо поки щось існувало у фізичній формі, воно створювало інформаційний слід у нашому вимірі.

Інформація, яку приносили допоміжні системи, такі як п'ять органів чуття або яснобачення – а це було не більше ніж розширенням сприйняття фізичного – не визначала координат для збуджених інформаційних тіл, які творили магію. Але за допомогою цієї здатності можна було усвідомлювати групу інформаційних тіл і безпосередньо цілитися в них.

Єдине, що могло вислизнути з‑під прицілу «Стихійного зору», – це те, чого не існувало.

До речі, японська назва заклинання насправді була неправильним перекладом. Однак вона прижилася і призвела до того, що назва стала експертною термінологією, первісне значення якої було втрачено.

«Стихійний зір» спочатку означав здатність бачити стихії – в даному випадку, чотири символічні стихії, представлені класичною теорією.

Однак науковець, який перекладав цей термін, переплутав значення слова «стихія» зі значенням «стихійний дух». Через це японська назва «Стихійного зору» в результаті стала називатися «духовим зором». Звичайно, було багато людей, які помітили помилку, але зрештою її залишили в спокої, оскільки вона звучала більш магічно, ніж її правильна альтернатива.

Подібні помилки в перекладі стали ще однією перешкодою, яка ще більше відокремила експертів від решти… але те, що ніхто не захотів їх виправити, в кращому випадку викликає занепокоєння, а в гіршому – осуд.

Але повертаючись до головної теми…

Яманака вже зрозумів, про що говорила Фуджібаяші. «Стихійний зір» був ще одним з тих умінь, які, як і «Туманне розсіювання», мали б бути конфіденційними.

Проте, щоб переконати його, потрібно було щось більше.

— Напевно, ми також винні в тому, що заборонили йому демонструвати свої здібності, але…

Вони прийшли не просто – точніше, не тільки – вболівати за Тацую. Хлопець був більш ніж достатньо сильним морально, щоб не показувати техніку, яку ніколи не повинні були бачити, навіть під примусом. Яманака, Фуджібаяші, Кадзама, Санада та Янаґі були впевнені в цьому. Проте, завжди існував шанс. Випадок один на тисячу – таємне заклинання, використане в публічному місці – вимагатиме негайних дій. Саме тому вони спостерігали за матчем Тацуї.

Тож Яманака мав рацію – вони не мали права критикувати Йоцубу, які від самого початку були потайними. Навіть якщо він хотів би, щоб Тацуя став серйозним і показав хоч трохи своєї справжньої сили.

— Але я думаю, що йому зрештою доведеться використовувати миттєвий виклик. Він може бути сильним, але йому знадобиться більше, ніж просто низькокласний ПАВ, щоб протистояти таким, як Принц і Кардинал, — підсумувала Фуджібаяші, немовби заспокоюючи душевні терзання доктора.

*

Але не всі глядачі дивилися виключно на Тацую. Насправді, більшість глядачів спостерігали за Лео, який продемонстрував небачене досі озброєння, та ще й у блискучій битві.

І хоча їх було небагато, дехто в натовпі звертав увагу і на Мікіхіко, оскільки він вправно використовував «Яснобачення», щоб побачити 512‑символьний код на відстані. Далеко не всі з них були необізнані з принципом роботи «Яснобачення»; одна з них, до речі, була його подругою дитинства, яка знала про нього все.

— Давай, Мікі… Ти робиш це так само як колись!

— Га? Що він робить «як колись»? — запитала Мідзукі в Еріки. Вона щось зосереджено бурмотіла собі під ніс.

Еріка дала їй невиразну відповідь, оскільки її розум занурився глибше у власний світ. Вона зрозуміла, що щойно зробив Мікіхіко. Її стосунки з ним були глибшими, ніж вона могла собі уявити, і, чесно кажучи, глибшими, ніж вона сама собі говорила.

«Синхронізація чуттів» аж ніяк не була простою технікою, але до нещасного випадку «хлопчик‑геній» Мікіхіко міг робити це так само легко, як дихати. Але після інциденту він ніколи не міг використовувати магію так легко.

“Ага… Його шрами вже загоїлися”, — іноді вона чула сентиментальні рядки на кшталт «Фізичні рани загоюються, а душевні – ніколи», але в реальному житті були фізичні рани, які загоювалися, а були й такі, що – ні. Так само мають бути і душевні рани, які не загоюються, і ті, що загоюються.

“Мікі… ти це помітив? Ти знову використовуєш магію так само як і раніше.”

Еріка не мала здатності розрізняти духів. Її очі не бачили їх. Тож вона не могла бути до кінця впевненою, чи працює магія духів, але вона була дочкою Чіби, тож натомість мала дуже добре відшліфовані особисті бойові навички.

До певної міри, вона могла визначити по крихітних жестах, рухах очей та змінах у виразі обличчя, коли людина використовувала магію, на що вона її спрямовувала, і чи була вона успішною, чи невдалою.

Її очі як доньки Чіби, «очі мечниці», сприйняли те, що магія Мікіхіко пішла не так, як він хотів.

“Серйозно, це діє мені на нерви… Чому ти цього не бачиш? Ти вже знову на ногах.”

Зараз до Мікіхіко повернулася сила, але не впевненість у собі. Його невимушений вираз обличчя був їй зрозумілий, і вона розуміла його через весь той час, який вони провели разом з дитинства, коли їх змушували ходити разом і слідувати один за одним повсюди.

Тепер все, що йому залишалося зробити, – це повернути собі впевненість у собі. Треба було просто повірити в себе…

— …Еріко? Що з тобою? Еріко!

— Га? Що?

— Не кажи мені «що?». Що сталося? Ти раптом поринула в роздуми. Турбуєшся про щось?

— А? Ну, так, мабуть, трохи хвилююся. Той матч був дуже важливим, розумієш? Мені цікаво, чи все буде добре в наступному, — сказала вона, даючи спонтанне виправдання.

Мідзукі покірно дозволила себе обдурити, кажучи такі речі, як «тепер, коли ти про це згадала» і «я впевнена, що з ними все буде гаразд», і «ми просто маємо їх підбадьорити». Однак Еріка не дуже‑то й слухала, бо знову поринула у свої думки.

***

Стали відомі матчі фінального турніру.

Першим півфінальним матчем буде зустріч Третьої старшої школи проти Восьмої старшої школи. Другий матч – Перша проти Дев'ятої. За результатами відбору Третя школа посіла перше місце, Перша – друге, Восьма – третє, Дев'ята – четверте. Зазвичай за правилами змагань Третя школа зустрічалася б з Дев'ятою, а Перша з Восьмою, але Перша і Восьма щойно закінчили матч між собою, тому був зроблений ще один особливий виняток.

Турнір мав розпочатися опівдні. Команда Тацуї грала у другому матчі, але вони не могли пропустити гру Третьої школи. Це був би трохи ранній обід, але Тацуя з ланч‑боксом у руці повів Міюкі назад до готелю.

Стан у наметі зараз не підходив для спокійного обіду.

Лео та Мікіхіко кілька хвилин тому розійшлися по своїх кімнатах. Хонока виглядала так, ніби хотіла піти з ними, але це підбурило б усіх її однокласників піти за нею, що зробило б вихід з намету безглуздим. Шідзуку була тією, хто прошепотів їй це на вухо і зупинив її.

Відвівши від себе всілякі погляди – переважно пристрасні, спрямовані на Міюкі, – брат і сестра швидко покинули місце проведення заходу. Але коли вони прибули до вестибюля готелю, їх зустріло незвичне видовище.

— Хм?

— О, боже…

У кутку холу стояла Марі, на її обличчі відбився відтінок збентеження. Перед нею стояв трохи старший чоловік, але все ще молодий. Його не можна було прийняти за підлітка. Йому, мабуть, було близько двадцяти. Вони обоє чули, що у неї є хлопець, старший за неї; чи міг це бути він?

Він був відносно високим – трохи вищим за Тацую. Брат і сестра спілкувалися з достатньою кількістю фахівців у цій галузі, щоб з першого погляду зрозуміти, що його струнке, міцне тіло належало не спортсмену, а людині, добре натренованій у боях і бойових мистецтвах. Більшість людей, ймовірно, описали б його риси обличчя як красиві. Марі мала трохи андрогінну зовнішність, але їй цілком підходило слово «вродлива». Вони добре підходили одне одному.

Раптом Тацуя сповільнився.

— Тацуя? — запитала Міюкі від кроку попереду нього, обернувшись назад і нахиливши голову.

Ні, Тацуя не збирався робити нічого брудного, наприклад, насміхатися з них чи витріщатися. Просто обличчя хлопця було йому звідкись знайоме, і він на мить спинився, щоб поритися в пам'яті, і зупинився.

— …Ось тобі і Змагання дев'яти шкіл. Ти всюди натикаєшся на знаменитостей, — йому спало на думку заговорити з ним, але він добре усвідомлював, що в даній ситуації йому слід бути більш стриманим.

— Ти його знаєш?

— Він всесвітньо відомий у певних кругах, — він підійшов до Міюкі і поманив її за собою; він хотів пояснити, що відбувається, поки вони йтимуть. Однак, щойно він облишив ідею втручатися в їхнє маленьке рандеву, як хтось інший наважився це зробити. Її пронизливий голос змусив Тацую і Міюкі зупинитися.

— Брате Цуґу! Що ти робиш у подібному місці? — запитав знайомий голос, використовуючи куди більш формальну мову, ніж та, до якої вони звикли.

Коли Еріка підійшла ближче до хлопця, Міюкі озирнулася на Тацую.

— «Брат»? Це Еріки…?

— Якщо мені не зраджує пам'ять, він її другий старший брат. Наоцуґу Чіба, вундеркінд з роду Чіба. Він все ще навчається в Національному університеті оборони, але дехто вважає його генієм магічно‑ближнього бою – одним з десяти найкращих у світі.

— Я й гадки не мала, що він такий геніальний… але хіба Еріка не пишалася б таким старшим братом? Її позиція здається дивною.

— Мені теж так здається. Я чув, що Чіба вважає Наоцуґу єретиком… хоча не думаю, що Еріку цікавлять такі релігійні поняття.

— Так, навряд чи…

Під час розмови брата і сестри Еріка накинулася на старшого брата, навіть не глянувши на Марі, яка стояла поруч з ними.

— Я думала, що ти в офіційній поїздці до Таїланду для навчання володінню мечем! Що ти тут робиш?!

Еріка, виглядала розгубленою. Вона завжди справляла враження людини, яка дивиться на інших і навколишній світ з певним цинізмом, тому ця пристрасть і уважність були вкрай незвичними.

— Еріко… може, трохи заспокоїшся?

Хоча хлопець – Наоцуґу Чіба – намагався заспокоїти її, хвилювання Еріки не вщухало.

— Як ти збираєшся мене заспокоїти?! Брат Кадзу – це одне, але колись я навіть уявити не могла, що ти відмовишся від своїх обов'язків!

— Ну добре, але заспокойся… Я ж не кинув свою роботу чи щось таке…

На відміну від своєї військової слави, Наоцуґу Чіба, здавалось, мав лагідне, м'яке ставлення до людей. Оскільки його молодша сестра не виявляла жодних ознак «заспокоєння» в присутності інших, він не міг докоряти їй. Він міг лише пояснити.

— Ах, ось як? Тоді ти хочеш сказати, що я помилилася стосовно твоєї співпраці з магами королівської сім'ї Таїланду для навчання володінню мечем?

— Ну, ні, тут ти права… але я не повернувся додому без узгодження – я отримав дозвіл, тому…

— Ясно. Якщо тобі довелось перервати важливу справу, пов'язану з дипломатичними відносинами між Японією і Таїландом, то це, певно, було заради чогось дуже важливого. О, настільки важливого. Надзвичайна ситуація. Тоді чому мій старший брат знаходиться на шкільних змаганнях?

Її тон заспокоївся, але Тацуя відчув, що її настрій від цього ще більше погіршився.

Наоцуґу, мабуть, теж це помітив – він почав злегка кривитися.

— Дипломатичні відносини? Ні, нічого подібного… Це просто частина діяльності мого університетського клубу, дружній обмін військовими курсантами перед призначенням…

— Брате!

— Так?!

— Це може бути проявом дружби між студентами або клубною діяльністю, але це була місія, на яку тебе офіційно призначили! Це, однозначно, не та річ, якою ти можеш нехтувати!

— Так! Так, ти маєш рацію!

*

Несподівано побачивши одного з десяти найкращих воїнів світу, Тацуя не міг не здивуватися.

— Я вже чув термін «підкаблучник», але не думаю, що коли‑небудь чув про «підкаблучника‑брата»…

Йому стало важко дивитися на це, тож він відвів очі і побачив, що Мідзукі вовтузиться на невеликій відстані від нього. Він жестом покликав її до себе. Вона відчула полегшення і побігла до них.

— Тацуя… що таке з Ерікою?

— Я теж не знаю… — хоч вона і запитала, але він лише спантеличено похитав головою.

Поруч з ними заговорила Міюкі, ледве стримуючи хихикання.

— Тацуя, я думаю, Еріка випускає пар, — сказала вона.

Тацуя не знав, що вона має на увазі.

— Випускає? Через що?

— Думаю, ти скоро дізнаєшся.

Поки Тацуя і Мідзукі дивилися на це, тепер ще більш розгублені, «сварка між братом і сестрою» перейшла в нову фазу.

*

— Брате, тільки не кажи мені, що ти відмовився від свого обов'язку, щоб зустрітись з цією жінкою?

— Як я вже сказав, я не відмовлявся…

— Я не про це питала! — Еріка огризнулася, категорично відкидаючи пояснення. Вона кинула погляд на Марі, яку досі ігнорувала (ймовірно, навмисно), а потім знову перевела погляд на Наоцуґу. — Яка ганьба… Вундеркінд з роду Чіба, мій рідний брат, ухиляється від своїх обов'язків заради подібної жінки…

— Еріко, — не витримавши, нарешті перебила Марі, не в силах більше зберігати – точніше, витримати – мовчання. — Знаєш, я все ще твоя старшокласниця в школі. Не пам'ятаю, щоб я дозволяла тобі так до мене звертатися.

Еріка, однак, повністю проігнорувала її.

— Ти зіпсувався відтоді, як почав зустрічатися з цією жінкою. Уяви собі, що людина, яка досконало володіє стилем фехтування «Тисяча клинків», настільки захоплена дешевою магією, що забуває вдосконалювати власні навички…

— Еріка! — це, мабуть, було поза межами для Наоцуґу. Його боязке ставлення зникло, наче його ніколи й не було, а його енергійний докір змусив Еріку здивовано здригнутися в плечах. — Вдосконалення майстерності означає, що ти завжди маєш застосовувати нові техніки. Так я вважаю, і так я і робив. Марі тут ні до чого. Я почув, що її поранили, і не міг просто залишатися там. Вона сказала мені, що я не мушу приїжджати. Та навіть якби вона цього не зробила, це ти ганьбиш ім'я нашої сім'ї своєю ганебною поведінкою.

Еріка прикусила губу і замовкла, але не зводила з нього погляду.

— А тепер вибачся перед Марі, Еріко.

— …Я не хочу.

— Еріко!

— Я не буду! Ти кинув офіційну місію, щоб приїхати сюди! Це чиста правда! І це також правда, що в усьому винна ця жінка! — але вкотре ситуація, схоже, переломилася. — Моя думка не зміниться! Брате Цуґу, зустріч з цією жінкою зіпсувала тебе!

Вона розвернулася і дуже швидко пішла геть від брата.

***

— Еріко! Еріко, зачекай!

Коли Еріка вийшла з вестибюля і попрямувала до ліфта – звідки вестибюль зовсім не було видно – вона почула голос Мідзукі і нарешті обернулася.

Вона трохи відкрила рота, очевидно від подиву.

— …Тацуя. І Міюкі… ви підслуховували? — її тон і вираз обличчя знову стали типовими для Еріки.

Але Тацуї здалося, що вона стримує сльози.

— Пробач… ми не хотіли підслуховувати.

— Тацуя, наступного разу, коли ми будемо їсти, ти пригощаєш.

— Ей! А, добре. Тільки нічого дуже дорогого, будь ласка.

— Переговори пройшли успішно! — сказала Еріка зі своїм звичайним примхливим, безтурботним виразом обличчя. Вона повернулася до своєї звичайної поведінки, тож Тацуя не хотів здіймати через це галас, а потім змушувати її хвилюватися за нього.

— Еріко, ти вже пообідала? — запитала Міюкі.

— Га? Ще ранувато… Ох. Ні, я ще не хочу їсти, але, думаю, я все одно піду з вами, — відповіла вона, наполовину відмовляючись, а наполовину погоджуючись.

— Тацуя?

— Ну, ми збирались їсти в нашій кімнаті. Якщо ти не проти, можеш піти з нами?

— Так, звичайно! Мідзукі теж піде, так?

— Так! Якщо не буду зайвою.

— Ти не помішаєш… — сказав Тацуя.

— Га? Та я трохи про інше!

*

— Боже… Тацуя, ти такий злий. Перестань дражнити мене.

Після того, як її використали для зміни настрою, Мідзукі, навіть після того, як вона сіла на ліжко, все ще була роздратована. Попри це, вона знала, що на неї насправді ніхто не нападає, тому Тацуя сухо посміхнувся і відкусив свій бутерброд. Зі свого боку, Мідзукі і Тацуя планували проігнорувати те, що щойно сталося.

Але тут Еріка сама згадала про попередню сцену.

— Гаразд, тоді… Хіба ви всі не хочете мене про щось запитати?

Міюкі була єдиною, хто зі стриманим обличчям підтримав її розмову.

— Я не знала, що той, хто зустрічається з Ватанабе, твій старший брат.

— Ох. Він такий йолоп. Дозволив тій жінці спокусити себе. Це жалюгідно, і це дратує…

— Він же експерт світового класу з кенджюцу, так? Ти не маєш називати його йолопом, — сказав Тацуя.

— Га? …О, я зрозуміла. Я мала б здогадатися, що ти знаєш, хто такий Наоцуґу.

— Еріко, — сказала Міюкі, повільно вимовляючи кожен склад. — Не треба називати його якось інакше тільки тому, що ми тут. Брат Наоцуґу, так?

— Ааа, просто забудьте, що ви це чули! Це просто те, що я маю зробити! — Еріка раптом схопилася за голову і плюхнулася на ліжко. Таке «виховане» словосполучення, мабуть, викликало у неї сором.

…Тацуя був трохи збентежений. Він волів би, щоб їй було соромно за те, що вона впала обличчям на чоловічу подушку, а потім втиснулася в неї обличчям.

— Ну‑ну. Легко помітити, що ти любиш Наоцуґу, — чітко сказала Міюкі.

— …

Еріка була не єдиною, хто замкнувся. Міюкі щойно кинула бомбу чистого холоду, і вона на мить заморозила Тацую та Мідзукі.

— …Це не так! — вигукнула Еріка, вистріливши у відповідь. Половину сказаного вона промовила в подушку, тому все, що вони почули, було «не так», але все одно виглядало, як відповідна реакція в цьому випадку.

Її поведінка була схожа на ревіння загнаного в кут монстра – іншими словами, вона була прозорою. Міюкі дозволила собі хихикнути, а потім скинула ще одну бомбу:

— Я не знала, що в тебе комплекс брата, Еріко.

— Я… — Еріка втратила дар мови.

А потім критична точка пройшла, і стався вибух.

— Хто б говорив, тупа зациклена на братові ідіотка!

…Ні Тацуя, ні Мідзукі ніколи нікому не розкажуть, що сталося після цього.

***

— …Гей, Тацуя, ти якось не дуже виглядаєш. Ти в порядку?

— Ти виглядаєш дуже втомленим…

Тацуя приєднався до Лео та Мікіхіко в загальній залі, але вони обидва підійшли прямо до нього з коментарями.

— Я просто трохи втомився. Більше емоційно, ніж розумово. Я буду в порядку, як тільки цей матч підніме мій дух.

По інший бік від Тацуї, який недбало махав рукою, сиділи Міюкі та Еріка, які поводилися так, ніби нічого не сталося. Позаду них сиділа Мідзукі, яка поводилася трохи підозріло. Лео та Мікіхіко цього не помічали; їхня увага була прикута до матчу, що починався.

— …Вибач. Мені здається, що ми звалили на тебе весь тягар.

Мікіхіко, схоже, неправильно зрозумів, хоча й у сприятливому (і трохи зручному) сенсі.

— Ні, це неправда. Я в нормі. Не хвилюйся, — коли Тацуя сказав «це неправда», він справді мав це на увазі, але його навмисно розпливчастий спосіб сказати це свідчив про його добрий характер.

— Ну, якщо ти так кажеш, — сказав Лео. — Ти вже й так багато зробив, тож не примушуй себе робити ще більше.

— Дякую. Я знаю.

“Він справді хороший друг, а на мене витрачає стільки часу”, — подумав Тацуя.

— У мене з цим теж все добре, — він, звичайно, не хотів змушувати такого рідкісного друга хвилюватися, тому зробив все можливе, щоб відповісти йому впевненим кивком.

*

Але потім, як тільки почався матч, поганий вигляд Тацуї став дрібницею, якою не варто було перейматися. Їхній інтерес – і його, звісно, теж – був прикутий до матчу між Третьою та Восьмою старшими школами, що відбувався на скелястій арені.

Він перетворився на щось набагато однобокіше, ніж вони думали. Правильніше було б сказати, що одна людина захопила всю арену в свої руки.

Скеляста арена була змодельована за зразком карстової топографії і була другою за найменшою кількістю перешкод після полів. Великі валуни в кількох місцях виступали з‑під землі, забезпечуючи укриття, але перепад висот між ними був невеликий, і не було гаїв дерев, які б закривали огляд.

Між цими валунами спокійно йшов один гравець з Третьої школи. Масакі Ічіджьо впевнено викрив себе і тепер йшов у наступ.

Восьма школа цього так не залишила. Вони випускали в нього заклинання за заклинанням. Навіть нападник, який скористався тінями від скель, щоб просунутися до бази Третьої школи, вносив свою лепту в концентрований вогонь.

Проте…

Масакі не припиняв йти.

Камені та уламки валунів, кинуті магією переміщення, були збиті ще потужнішою магією переміщення. Заклинання тяжіння і коливання, що застосовувалися безпосередньо до нього, зводилися нанівець «Зонним втручанням», яке розкинулося на відстані метра від його тіла. Немов насміхаючись над марними зусиллями, Масакі навіть не намагався йти швидше.

Поки Лео та Мікіхіко витріщалися на приголомшливу майстерність, Тацуя відкрито похвалив його здібності.

— «Броня перешкод»… а я думав, що створення перешкод при русі є сильною стороною Джюмонджі, — зауважив він. — Він не задихається після такого тривалого використання заклинання, а це означає, що це не просто його велика розрахункова здатність. Він, мабуть, дуже добре вміє дихати. Єдине, що я можу сказати про нього, це те, що він має гарне магічне чуття.

У цьому випадку, коли заклинання одного типу використовувалися одне за одним, «дихання» означало обмін заклинаннями: одне закінчується, а інше починає діяти. Чим менший час перекриття між першим і другим заклинанням, тим менше навантаження воно несло для мага. Люди описували магів, які мали невеликий час перекриття, як таких, що «добре дихають».

Міюкі теж дуже добре дихала, але, наскільки міг судити Тацуя, органи чуття Масакі конкурували з її відчуттями.

Нескінченний, потужний захист змусив нападника Восьмої школи припинити атаку. Він почав бігти до табору Третьої школи, поспіхом намагаючись сховатися. Він вже не сподівався здолати Масакі і зрозумів, що зможе врятувати свою команду, якщо першим атакує моноліт супротивників.

Але, на жаль, його вчинок був необачним. Можливо, його підштовхнула паніка. Він повернувся спиною до захисту, а думками линув уперед – у буквальному сенсі. Масакі не збирався відпускати його. Вибух з близької відстані відправив нападника Восьмої школи долілиць в землю.

— Заклинання конвергенції «Звільнення відхилення»? Він міг би просто використати «Звільнення тиску»… Він любить масштабні речі.

— «Звільнення відхилення»? — запитала Міюкі, що сиділа поруч з ним. — Я не знаю цього заклинання…

Тацуя відповів, не відриваючи очей від поля.

— Бо воно трохи заплутане і малоефективне, враховуючи кількість роботи, яку воно вимагає. Уяви собі, що ти накачуєш повітря в балон, закриваєш його, а потім спрямовуєш інший кінець на мішень і знімаєш кришку. З другого кінця вилітає сильно стиснене повітря. Перевагами цього способу є те, що він зазвичай генерує більшу потужність, ніж «Звільнення тиску», і що можна змінювати вектор вибуху. Але якщо ти просто хочеш отримати більше потужності, ти можеш збільшити кількість повітря, яке ти стискаєш. А якщо хочеш, щоб воно йшло в певному напрямку, то можеш просто направити туди «Звільнення тиску».

— …Або, може, він намагається знизити рівень летальності, використовуючи заклинання в сірій зоні. У таких випадках неприємно бути надто сильним, — цинічно посміхаючись, зауважив він.

Міюкі подивилася на нього так, ніби хотіла сказати, що він такий самий, але він вдав, що не помітив. Поки Тацуя використовував свої величезні запаси знань, Масакі невпинно наближався до бази Восьмої школи.

Побачивши, що ситуація стає дедалі гіршою, двоє гравців Восьмої школи, що залишилися в обороні, одразу кинулися на Масакі. Валун розколовся, і його уламок полетів у бік Масакі. На землю біля ніг Масакі посипалися крихітні іскри – ймовірно, це було примусове виділення електрики з мінералів всередині, завдяки заклинанню випромінювання, застосованому одним з гравців Восьмої школи. Обидва заклинання можна було б назвати просунутими: перше – через його масштаби, а друге – через складність внесення змін.

Єдиною причиною, чому команда Тацуї, здавалося, легко перемогла Восьму школу, було те, що вони не могли використати свою повну силу. В прямому протистоянні їм довелося б важче.

Але подвійна фронтальна атака була легко зведена Масакі нанівець. Каміння, що летіло в нього, відскакувало від нього під дією силового поля, що змінювало вектор руху, розгорнутого навколо Масакі у вигляді сфери, а електричний розряд стримувався, не розряджаючись.

У гравців Восьмої школи врізався молот, створений з повітря. Як тільки він увійшов у контакт, стиснене повітря легко позбавило їх останньої боєздатності.

Заревіла сирена, сповіщаючи про кінець матчу.

Ані Кічіджьоджі, ані інший гравець не зробили жодного кроку за межі бази Третьої школи від початку до кінця, і, зрештою, не зробили рівно нічого.

*

— Принц Ічіджьо перевершив наші очікування… — сказала Маюмі Кацуто, відводячи погляд від екрана.

Її постійної подружки Марі не було. Наразі вона була зайнята чимось таким, від чого будь‑хто, хто зазіхне на неї, міг би отримати копняка під зад. Вона все ще була тяжко поранена і потребувала постільного режиму, але Маюмі та інші офіцери не були до неї суворими.

— Це схоже на твій стиль, Джюмонджі.

Кацуто було важко відповісти на це. Та перш ніж він встиг відповісти, в розмову втрутилася Судзуне.

— Він, напевно, знає це. Бойовий стиль Ічіджьо завжди був на середній дистанції, превентивний, з інтенсивним бомбардуванням. У відбіркових змаганнях він справді робив захисників безпорадними на відстані. У мене немає жодних доказів… але я думаю, що це може бути провокація з боку Ічіджьо.

— Провокує нас? — повторила Маюмі, нахиливши голову.

— Я не знаю, чи знає він мій стиль, чи ні, але він, мабуть, провокує Шібу, кажучи йому, щоб він зійшовся з ним у прямому бою, — відповів Кацуто.

— Ох… Ну, здається, я розумію, але… — вираз обличчя Маюмі сказав більше, ніж достатньо – вона думала, що це було по‑дитячому. Зброєю Тацуї були його мобільність і сприйняття, а також непередбачуваність, що ґрунтувалася на цих речах. З попередніх двох матчів було зрозуміло, що він переважав у бойових навичках більше, ніж у магічній силі. Тацуя ніколи не піддасться на таку очевидну замануху, думала вона.

Але Кацуто не погодився з її мовчазним посланням.

— Це спровокує Шібу.

— Га? Але ж це Тацуя…

— Між ними вже велика прірва. У нього дуже мало шансів на перемогу. Це один з таких шансів.

*

— Вони мене ловлять…

Тацуя, перебуваючи в загальній аудиторії, очевидно, був надто далеко від їхнього головного намету, щоб почути зауваження Кацуто. Але він повністю зрозумів, що саме мав на увазі Кацуто. І він знав, що справжня мета Третьої старшої школи – можливо, мета Шінкуро Кічіджьоджі – втягнути його в лобову сутичку, навмисно показавши можливість. Ще більш іронічно, що прийняття їхньої пропозиції дало б Першій школі найвищі шанси на перемогу.

“Хоча кардинала Джорджа не варто недооцінювати…”

— Серйозно! Він виставив пекельний захист.

— І ми не бачили, щоб хтось, крім Ічіджьо, щось робив. Ми не можемо придумати подібний план.

На щастя, Лео та Мікіхіко, схоже, неправильно зрозуміли бурчання Тацуї. Вони були захоплені силою Масакі, але це не завдало їм такої психічної шкоди, як усвідомлення того, що вони були мурахами, затягнутими в неминучу яму мурашиного лева.

— Ми можемо зробити деякі припущення щодо Кічіджьоджі. Але я нічого не знаю про іншого гравця.

— Чекай, ти можеш?

Тацуя вирішив контролювати розмову, дозволивши їй піти в іншому напрямку.

— Кардинальний код, який відкрив Шінкуро Кічіджьоджі, був кодом тяжіння плюс. Він також займався швидкісною стрільбою. Тож його спеціалізація, швидше за все, «Невидима куля», яка безпосередньо додає ваги тому, що вона вражає.

— Кардинальний код?

— Ти маєш на увазі, що можеш додавати вагу частині чогось замість того, щоб змінювати його інформаційне тіло?

— Так… Це займе трохи часу. Ти мене уважно слухаєш?

Лео завагався від нагадування Тацуї, але Мікіхіко непорушно кивнув.

— У дослідженнях магічних програм є концепція, яка називається гіпотеза Кардинального коду. Вона досить широко підтримується. Суть її в тому, що для кожного з восьми видів магії – прискорення, тяжіння, переміщення, коливання, конвергенції, дивергенції, поглинання та випромінювання – існує по одному фундаментальному магічному коду для збільшення або зменшення рівня їхньої сили, які також називаються плюсом і мінусом. Тобто, всього шістнадцять формул. Але теорія стверджує, що якщо скласти всі шістнадцять разом, то можна створити заклинання всіх типів одночасно.

— Ці фундаментальні магічні програми називаються Кардинальними кодами. А у висновку сказано… Ну, гіпотеза невірна, що за допомогою головної формули можна створити заклинання всіх типів, але Кардинальні коди існують.

— …Це неправильно, але вони все одно існують?

— …Вибач. Я вже заплутався.

Мікіхіко та Лео висловили свої зауваження, і Тацуя підняв руку, щоб заспокоїти їх.

— Розслабтеся, я поясню.

— Серед чотирьох типів магії є заклинання, які не можна створити лише за допомогою Кардинальних кодів. А отже, гіпотеза про Кардинальні коди є хибною. Але існують магічні програми з особливостями, які можна назвати фундаментальними. У сучасній магії ви створюєте різні ефекти, визначаючи стан зміни, який має бути створений заклинанням. Те, що насправді спричиняє зміни, теж визначено в заклинанні – магічній програмі, коді. Але без визначення ідеального кінцевого результату заклинання, воно не здійсниться. Воно, так би мовити, не закріпиться.

— Тим часом, Кардинальні коди можуть безпосередньо призвести до кінцевого результату. Іншими словами, це магічні формули, які визначають самі вісім видів магії. Завдяки цьому заклинання може спрямовувати енергію безпосередньо в одну точку предмета, а не впливати на всі його ейдоси.

— Наразі код тяжіння плюс є єдиним відкритим. І той, хто його відкрив, – Шінкуро Кічіджьоджі з Третьої старшої школи, або ж Кардинал Джордж.

Мікіхіко остовпів, почувши ці останні слова.

— Шінкуро Кічіджьоджі…? Я знав, що десь чув це ім'я раніше… То це Кардинал Джордж?

Тацуя подивився на вираз його обличчя і на мить подумав, що він зробив помилку. Але він не міг забрати назад те, що вже сказав.

— Точно. Виходить, Масакі не єдиний, кого нам треба остерігатися. Видатні вчені не обов'язково стають видатними практиками, але Кардинальні коди самі по собі досить дратівливі.

Заклинання, що використовували Кардинальні коди, визначали свої ефекти безпосередньо, тому їм не потрібно було визначати результати зміни подій. Натомість звичайні заклинання потребували цього. «Таран», заклинання, яке безпосередньо спричинило потрапляння Тацуї у код моноліту, та «Невидима куля» мали схожі ефекти: обидва заклинання створювали ситуацію, в якій на одну точку на поверхні чинився тиск. Однак для «Тарану» необхідно було змінити всю поверхню, на яку буде прикладено тиск, до стану, коли весь цей тиск буде прикладено до однієї точки. На противагу цьому, «Невидимій кулі» не було потреби перезаписувати стан поверхні, на яку буде прикладено тиск. А поверхнею могла бути стіна, підлога, поверхня людського тіла – що завгодно. «Невидима куля» перезаписувала сам тиск.

Тому магічна програма, яка описувала інформацію, необхідну для перезапису всіх даних її мішеней, стала набагато, набагато меншою. Вона не змінювала інформацію про саму ціль, що також робило її абсолютно непридатною для блокування за допомогою «Інформаційного підсилення», який запобігав зміні інформації про події на цілі.

Менші магічні програми та можливість використовувати заклинання, на які не впливала інформаційна інтенсивність цілі, що змінювала події, давали заклинателю дуже велику перевагу.

— На щастя, у «Невидимої кулі» є один недолік: людина мусить бачити ціль, в яку вона стріляє. Що досить іронічно. Саме тому, що Кардинальний код дозволяє заклинанню діяти безпосередньо на ціль, а не на ейдоси. Фізичні перешкоди можуть блокувати атаку «Невидимої кулі». Від неї також можна захиститися за допомогою «Зонного втручання», але «Інформаційне підсилення» нічого не дасть, тож будьте обережні.

— Гаразд, — кивнув Мікіхіко. — Я буду обережним.

Лео кивнув йому вслід, аж поки стримано не сказав:

— Ей… у мене є питання.

— Яке, Лео?

— Це може не мати нічого спільного з матчем… але ти казав, що існують заклинання, які не можна створити лише за допомогою шістнадцяти Кардинальних кодів, так? Невже це не означає, що ти знаєш усі шістнадцять?

Погляди, слова і дії іноді могли обдурити Лео, але він, безперечно, не був дурнем. Якщо не брати до уваги широту його знань, він насправді мав досить високий інтелект. Тацуя думав, що знав це, але проникливе запитання здивувало його.

— …Шінкуро Кічіджьоджі – єдиний, хто коли‑небудь відкривав Кардинальний код. Я лише знаю про заклинання чотирьох типів, які ти теоретично не зміг би створити, виходячи з гіпотези про Кардинальний код.

Щойно Лео відкрив рота, збираючись поставити ще одне запитання, Міюкі перебила їх.

— Тацуя, хіба нам не пора йти?

— Твоя правда. Вони скоро вирішать, що робити далі. Ходімо до намету.

Тацуя підвівся і відвернувся, категорично відкидаючи будь‑які подальші розпитування.

***

Їхній матч з Дев'ятою школою мав відбутися на арені каньйону.

Каньйон був штучним яром з вигином посередині. Оскільки вода, що текла, давала різні переваги та недоліки залежно від того, знаходився ти вище чи нижче за течією, це був не стільки каньйон, скільки довге, вигнуте озеро, оточене скелями. І навіть тоді вода не була глибокою (близько п'ятдесяти сантиметрів у найглибшій точці), тож це було більше схоже на довгу вигнуту калюжу.

Тут Мікіхіко не мав би собі рівних.

Він викликав білий туман, щоб покрити довге, вузьке поле, яке з обох боків було обмежене скелями. Глядачі, які тепер не мали змоги бачити матч, почали освистувати. Однак незабаром вони затихли – всі вони прийшли подивитися на магічне змагання. Глядачі зрозуміли, наскільки важко утримувати за допомогою магії покрив на такому великому просторі, і знали, що це дорівнює різниці в рівнях майстерності. До того ж туман був рідшим навколо учасників з Першої школи, а над гравцями з Дев'ятої він тримався щільніше.

Через туман команда Дев'ятої школи не могла наблизитися до моноліту Першої. Вони кілька разів намагалися розігнати туман, але практично кожного разу, коли вони робили це, біла пелена одразу ж поверталася, затуляючи собою зір і насміхаючись над їхніми зусиллями. Розвіювати туман вітром було безглуздо, оскільки повітря, яке приходило на зміну, теж було сповнене туману. Підвищення температури та затягування точки насичення також лише підштовхувало воду в озері до швидшого випаровування, таким чином непотрібно збільшуючи рівень дискомфорту в цій місцевості.

Це старомодне заклинання являло собою обмежене поле, яке створювало туман. Воно заморожувало водяну пару в повітрі незалежно від точки насичення, а це означало, що підвищення температури призведе до збільшення кількості водяної пари, яку заклинання постачало, і таким чином згустить туман. Крім того, магія обмеженого поля містила концепцію замикання речей всередині, тому створення повітряних потоків не зробить нічого, окрім циркуляції повітря, наповненого туманом.

За своєю природою сучасна магія погано справлялася з постійним накладанням ефектів на невизначену ціль. Для того, щоб сучасна магія могла знищити це туманне заклинання, маг мав би знати про обмежене поле – область, на яку магічно впливав Мікіхіко, – інакше він не зміг би вжити жодних ефективних контрзаходів. На їхнє нещастя, новачки Дев'ятої школи, схоже, не надто багато знали про стару магію.

Хоча, окрім того, що туман не був штучно однорідним, він не мав ніяких особливих ефектів. Він не мав зачаровуючих ефектів, не викликав слабкості і не заважав нікому йти. Але вже того, що крізь нього не можна було бачити, було достатньо, щоб обмежити дії людини.

Не зводячи очей з нападника Дев'ятої школи, що з тривогою рухався по краю скелі, Тацуя розчинився в тумані і легко дістався до бази Дев'ятої школи. Туман був навмисно розрідженим, і він давав йому принаймні достатню видимість, щоб дістатися туди риссю. Втім, навіть якби він мав нульовий зір, це б йому не завадило. Тому що в такій ситуації, коли він був упевнений, що глядачі не дивляться, він міг вільно користуватися своїм природженим зором.

Він непомітно для захисників Дев'ятої школи підкрався до них ззаду і вистрілив ключем. Гуркіт, викликаний падінням кришки з моноліту і відкриттям коду, змусив захисників поспішно обернутися, але Тацуя вже пішов. Цього разу йому не довелося викликати духів. Духи, підконтрольні Мікіхіко, підтримували поле туману, а Мікіхіко мав очі в кожній його точці.

Матч між Першою та Дев'ятою школами закінчився перемогою Першої школи, без жодного зіткнення.

***

Після матчу за третє місце мав відбутися фінальний матч. Як довго б не тривав матч з коду моноліту, він зазвичай не займав більше тридцяти хвилин. Проте перед початком фіналу було дозволено зробити перерву – він мав розпочатися за дві години, о 15:30.

Тацуя, якому також доручили коригування ПАВів, провів вільні дві години в зоні змагань, але Мікіхіко і Лео вирішили поки що піти і відпочити – хоча не факт, що вони так і вчинили, бо просто не могли витримати чергового прояву близькості між братом і сестрою.

Зрештою, хлопці вирішили зустрітися знову за годину до початку матчу, а тим часом кожен з них піде хто куди. Лео сказав, що збирається перекусити в кафетерії, а потім відпочити в своїй кімнаті. Мікіхіко, не такий ненажера, як Лео, піднявся на оглядовий майданчик у верхній частині готелю.

Готель був побудований на маневровому полігоні біля підніжжя гори Фуджі, і з оглядового майданчика можна було побачити гору зблизька. Божественна магія Йошіди була давньою магією шінтоїстської сім'ї і, якщо класифікувати її ще глибше, підпадала б під категорію земних божеств шінтоїстського типу (той різновид шінтоїзму, який поклонявся богам землі).

Гора Фуджі мала особливе значення для прихильників старої шінтоїстської магії. Божество, увічнене на горі Фуджі, було одним із тих «богів землі», які одружилися з одним із небесних божеств (або їхніх нащадків). Віра Фуджі не обмежувалася ані земними, ані небесними божествами.

І навіть без таких догматичних нюансів, так звана священна гора Фуджі була місцем зосередження багатьох великих сил, пов'язаних з магією. Якщо вийти на балкон оглядового майданчика, то можна відчути подих священної гори на своїй шкірі – так думав Мікіхіко, коли, піднявшись на верхній поверх, зустрівся з тим, кого зовсім не очікував там побачити.

Еріка в солом'яному капелюсі, що захищав від сонячного світла, стояла, спершись ліктями на поручні балкона, і дивилася на гору Фуджі. Вона повернула голову, щоб поглянути на нього.

— Хм…? Що таке? Що ти тут робиш?

— Я прийшов побачити гору Фуджі… А ти що тут сама робиш?

За його словами, в оглядовому залі – і на всьому верхньому поверсі, включно з балконом, – окрім Еріки, більше нікого не було. Хоча тепер, коли він прийшов, вони були тільки вдвох. Очевидно, не буде перебільшенням сказати, що всі присутні дивилися Змагання дев'яти шкіл. У них обох був вільний час, але незабаром мав розпочатися матч за третє місце. Повернутися назад до готелю і піднятися на оглядовий майданчик, звідки не було видно нічого, окрім гори Фуджі, могли лише справжні диваки або ті, хто мав певну мету на думці, як Мікіхіко.

— Я, ну, певно, хотіла побути на самоті, — сказала Еріка, озираючись на краєвид, і вираз її обличчя здавався якимось самотнім.

Мікіхіко відчув себе трохи наляканим. Проте він не міг просто так взяти і піти, а стояти на порозі було б дивно. Не маючи вибору – принаймні, так він сказав собі – він зайняв місце поруч з Ерікою.

— Мікіхіко… — почала Еріка, її очі все ще були прикуті до найвищої гори Японії.

— А? Що? — щось відчувалося тут не на своєму місці.

— Відчуваєш?

— Га?

— Ти ж прийшов, щоб відчути подих, так? Відчуваєш? — її вибір слів був природним, але тон її голосу був іншим. Вона висловлювалася так само як завжди, але водночас по‑іншому. Коли вона випросталася, відірвавшись від поручнів, у її виразі обличчя з'явилася щирість, якої він не бачив останні чотири місяці, а може, й довше. Востаннє він бачив його перед тим, як вона підстриглася, після того, як почала відрощувати волосся тієї весни. Це було два роки тому, коли він жодного разу не бачив її без катани в руках…

— …Мікіхіко?

— Ем, пробач. А, так, правильно, — збентежено відповів він, нарешті зрозумівши, що це було не так.

Еріка називала його «Мікіхіко»…

— Я прийшов, щоб відчути подих, — відповів він.

— Не це.

— Що?

— Я не про це питаю… Ти відчуваєш подих гори? — запитала вона, несподівано серйозно дивлячись на нього.

Трохи наляканий цим поглядом, Мікіхіко випростався і зробив вдих. Він видихнув усе, а потім вдихнув. Важливо було підтримувати ритм, але ще важливішим був уявний образ. Своїм видихом він створював оболонку, а вдихом вбирав цю оболонку всередину.

Він не вдихав і видихав – він видихав і вдихав.

Після кількох таких вдихів його тіло почала наповнювати життєва сила. Це були не частинки, як псіони чи духіони, а хвилі, ближчі до самої енергії, сили, яку іноді називають праною. Мікіхіко вдихав подих зі священної гори. Коли Еріка побачила це, на її обличчі з'явилася нехарактерна для неї стримана посмішка.

…Яка виглядала трохи самотньою.

— Еріко…?

— Що? Бачиш, ти можеш це зробити.

— …Пробач, але про що ти говориш? — її егоцентричні скорочення завжди були важкими для сприйняття, але цього разу Мікіхіко відчув, що це він винен у тому, що не розуміє її.

— Ти помітив, Мікіхіко? Ти використовував магію, як раніше – до нещасного випадку. Коли люди називали тебе диво‑дитиною сім'ї Йошіда.

— Га?

— Ні, стривай. Не так, як раніше – може, навіть ліпше. Гострота твоїх відчуттів, те, як ти створив туманний бар'єр, те, як ти вдихав… Все це стало для тебе таким же природним, як дихання.

Він не відповів: «Ні, це не так». Він не сказав: «Чому ти так думаєш?». Він не міг не знати, про що говорили її очі в цей момент. Вона була мечницею Чіба.

— Це класно! — раптом вона поплескала його по спині, від чого Мікіхіко, спіткнувшись, відскочив на півкроку вперед. — Мікі, з такими темпами тобі нема чого боятися Третьої школи! Тобі варто постаратися у фіналі! — раптом вона знову стала собою, не чекаючи відповіді, і пішла геть.

— Мене звати Мікіхіко! — крикнув він у відповідь Еріці. Але водночас він зітхнув з полегшенням.

Він не був упевнений, від чого саме він зітхнув з полегшенням і чому…

***

Тацуя, який мав би ще трохи провести час зі своєю маленькою сестричкою (принаймні, так думали його товариші по команді), був викликаний до воріт місця проведення змагань одразу після того, як його друзі пішли геть.

— Чудова робота, міс Оно.

Харука була тією, хто покликав його туди.

— Гей! Ти не маєш казати своєму начальству «чудова робота»… Ти це зробив навмисне, чи не так? — Тацуя криво посміхнувся, і її плечі поникли. — …Здається, це все, що я маю… Тепер, коли моя таємниця розкрита, я лише другорядний персонаж. Мені судилося бути похованою під постійно зростаючим списком під назвою «Решта акторського складу»…

— Ви стаєте занадто метафоричною для мене, мем. Я навіть не розумію, про що ви говорите.

— Та нічого. Зрештою, кожній жінці потрібна атмосфера загадковості.

— …Можете віддати мені ту річ, яку я залишив у вас? У мене не так багато часу, і я знаю, що у вас теж, мем, — Тацуя простягнув руку, викликавши показне зітхання Харуки.

З виразом обличчя, який говорив про те, що вона вважає його занудою, але водночас знала, що він має рацію, вона слухняно віддала йому електросумку (валізу з прикріпленим до неї електричним заклиначем), яку вона принесла для нього.

— Тьху… Трохи більше вдячності було б непогано. Я твоя консультантка, а не дівчинка на побігеньках.

— Не я просив вас принести це, мем. Це був майстер. І все ж… ви маєте рацію. Якщо ви незадоволені випадковою роботою, то чи можу я зацікавити вас справжньою?

— Я не мала на увазі, що ти маєш знайти мені якусь роботу.

— Побічний дохід, про який не треба буде звітувати в податковій… Вас це не цікавить?

В очах Харуки з'явився видимий шок. Тацуя дивився на неї з безтурботним обличчям. Як людина з такою приємною вдачею (не характером) могла працювати розвідником?

Йому не довелося довго чекати.

— …Здається, я вже казала, — сказала вона. — Це моя робота – допомагати учням впоратися з їхніми тривогами. Зараз не час говорити, що це не моя робота або що мені не платять понаднормові.

“Ясно”, — подумав Тацуя. “Значить, під цим приводом вона погодиться зі мною. Але…”

— На жаль, я маю на увазі не вашу роботу, мем, а дещо інше.

Це одразу ж насторожило Харуку.

— …Що ти хочеш, щоб я зробила?

Цього разу він справді почав хвилюватися. Її так легко було прочитати. Як вона змогла вижити? Хоча він подумав, що був би зовсім не проти, якби хтось спіймав її на помилці й скрутив їй руки…

— Міжнародний злочинний синдикат «Безголовий дракон», що базується в Гонконзі. Я хотів би, щоб ви з'ясували, де вони ховаються, мем.

Харука в паніці озирнулася наліво і направо, а потім швидко підійшла ближче, досить близько, щоб обійняти його.

— Звідки ти знаєш про «Безголового дракона»?!

Її тон був схвильованим, але принаймні вона все ще пам'ятала, що треба говорити тихіше. На жаль, навіть якби вона запитала, він не зміг би відповісти на це питання. Його зв'язок з Кадзамою та Окремим магічним батальйоном мав залишатися таємницею. Це був прямий наказ його тітки, нинішнього лідера Йоцуба. Навіть якби він сказав щось невизначене на кшталт «я ненароком почув про це», ніхто не знав би, до чого це може призвести.

Натомість Тацуя відповів абстрактно, у спосіб, який можна було інтерпретувати по‑різному.

— Я вважаю цілком природним дослідити ворога, який прагне завдати нам шкоди, мем.

Проте Харука зрозуміла, що він мав на увазі саботаж, який стався на Змаганнях дев'яти шкіл.

— …Що ти задумав? Громадська безпека та ЦРУ вже виїхали. Тобі не треба в це вплутуватись, — прошепотіла Харука так, що у них могли бути неприємності, якщо їх хтось побачить. Міюкі – це одне, але він також сподівався, що Хонока, Шідзуку та решта не бачили.

— Я не планую нічого робити зараз, мем. Мені просто неспокійно від того, що я не знаю, де вони, коли прийде час контратакувати, — Тацуя зробив паузу. — До речі, люди нас неправильно зрозуміють…

Харука різко відсторонилася від нього. Її гордість за те, що вона старша за нього, з усіх сил намагалася приховати збентеження в усмішці. Тацуя справді почав подумувати про те, щоб порекомендувати їй умити руки від цієї роботи в розвідці… Втім, він був упевнений, що вона прийме його пропозицію.

— Страховка, так? — запитала вона, дивлячись на нього допитливим поглядом.

— Можете називати це так, якщо бажаєте, мем, — сказав він, одразу ж кивнувши головою.

— …Добре. Дай мені один день.

— Один день? Це було б фантастично.

Це була нестримна, без жодних умов, похвала.

Харука, виглядаючи дещо незадоволеною, і зніяковіло посміхнулася.

***

Віднісши електросумку до намету, він проігнорував заінтриговані погляди решти персоналу і витягнув її вміст назовні.

Маюмі з напрочуд спокійним ставленням підійшла, щоб поглянути на те, що він дістав, а потім запитала:

— …Плащ?

— Ні, це мантія, — Тацуя підняв чорну тканину і розгорнув її. Це була довга мантія в західному стилі. Навіть з його зростом здавалося, що вона буде волочитися по землі.

— І це теж?

— Це накидка, — він поклав чорну мантію на стіл і розстелив сіру тканину, щоб вона могла її побачити. Це була накидка з капюшоном, і вона теж була досить довгою, так що її поділ волочився.

— Для чого ти їх… береш? — запитала Маюмі.

Знаки запитання розлетілися по намету, і лише Міюкі довелося придушити всезнаючу посмішку.

— Ми будемо використовувати їх для фіналу. Ох, як я радий, що вони приїхали вчасно.

— Тацуя, а це не буде проти правил? — запитала Міюкі з дещо серйозним обличчям, не звертаючи уваги на Маюмі, яка не могла підтримувати розмову.

— Думаю, з цим все буде гаразд, але я віддам їх на перевірку перед матчем. У правилах ніде не сказано, що не можна носити одяг з витканими магічними колами.

Почувши відповідь Міюкі, над головою Маюмі з'явилося ще кілька знаків запитання. Вона запитала:

— Виткані магічні кола?

— Так. Магічні кола – це середовище для старих технік, і діють за тими ж принципами, що й магія запечатування. Ця мантія і накидка надають їхнім власникам ефект, який полегшує використання магії.

— То це для підтримки… Думаю, це не проблема, якщо для цього не використовуються специфічні техніки…

Маюмі подивилася на Судзуне, і та кивнула.

— З правилами проблем не буде. Але мені здається, що вони просто не передбачили такого випадку.

Маюмі трохи насупилася і повернулася до Тацуї.

— Слухай, Тацуя? — її голос був менш тривожним і більш стурбованим. — Наразі ми утримуємося від святкування, оскільки ще тривають матчі, але щойно ми потрапили до фіналу, ми стали чемпіонами серед новачків. Не варто надто себе накручувати з цього приводу.

— Я розумію.

Їй не треба було нагадувати, що Тацуя вже наполовину відмовився від цього матчу.

…Принаймні поки що.

*

Попросивши Ісорі перевірити мантію та накидку (сім'я Ісорі була відома як авторитет у магії запечатування, а сам Ісорі не намагався приховати власну зацікавленість), Тацуя потягнувся і вийшов з намету.

Маюмі дала йому завдання, призначивши його запасним: вивести Першу школу на чемпіонат новачків. Щойно вони дійшли до фіналу коду моноліту – іншими словами, зараз – він вважав цю місію завершеною.

Він старанно розтягувався, щоб уникнути подальших травм. Подряпини та синці – це одне, але якщо він зламає кістку чи розірве артерію, автоматично активується його здатність, яку він мусить тримати в таємниці. Він міг свідомо зупинити це, але не був упевнений, що зможе зробити це достатньо швидко. Його здатність до самовідновлення миттєво зцілювала його фізичне тіло, ще до того, як він усвідомлював, що пошкодження було достатньо серйозним. Змагання дев'яти шкіл записували на відео. Навіть якщо це була миттєва дія, яку людський розум не міг сприйняти, він завжди міг проаналізувати записи згодом.

Нагадавши собі про все це, він продовжив розтяжку, яка насправді більше нагадувала заняття йогою. Тим часом він помітив Міюкі, що виходила з намету, але вона, здавалося, нікуди особливо не поспішала. Він продовжував виконувати вправи передматчевої розминки, поки не закінчив.

— Ось рушник, Тацуя, — одразу після того, як він випростався, Міюкі простягнув йому добре охолоджений мокрий рушник. Міюкі провела не так вже й мало часу під літньою спекою, але рушник був таким холодним, ніби вона щойно вийняла його з холодильника… що було не дивно, враховуючи тип магії, на якому вона спеціалізувалася. Усе, що вона робила так невимушено, нагадувало йому, що вона справді була надто хорошою молодшою сестрою для нього.

Якби часи не змінилися, у неї, напевно, була б ціла зграя залицяльників, готових віддати за неї життя. Ні, навіть у цьому світі його сестра могла б сказати одне слово, щоб чоловік ризикнув своїм життям. Відкинувши себе, того, хто міг би ризикнути своїм життям в одну мить, його пройняв холодок і тремтіння від того, що чекало на неї в майбутньому.

— Тацуя, у мене щось з обличчям? — напевно, вона не думала, що у неї щось на обличчі, але вираз обличчя брата, який важко було прочитати, не залишив їй іншого способу запитати.

Тацуя теж не знав, що відповісти, тож ухилився від відповіді.

— Тацуя… — Міюкі відповіла, щоб… не наполягати на тому, що він ухилився від відповіді. — Наближається фінальний матч. Я вважаю, що твої наступні суперники дуже сильні…

— …Я теж, — не було сенсу намагатися діяти жорстко. Якби це було справжнє поле бою, а не матч, якби вони атакували один одного без жодних обмежень, якби ці двоє напали на нього разом – ні, навіть якщо це був лише Масакі Ічіджьо, – він не мав би зараз впевненості, щоб стверджувати, що він може перемогти.

— З твоїми силами та вміннями, обмеженими таким чином… І це може бути недоречно для когось, хто є частиною тих, хто їх обмежує, говорити це, і це може бути неприємно, але…

Трохи опустивши голову, вона на мить зупинилася. Але незабаром її обличчя знову піднялося. Збентежено, вона заявила:

— …Я все ще вірю, що ти нікому не поступишся, Тацуя.

Не давши йому часу відповісти, вона відвернулася, легка і швидка, як ластівка, і повернулася до намету. Тацуя дивився, як вона йде, і на мить застиг на місці.

“Я дійсно не можу перемогти…”

Як і казала Міюкі, вона відігравала важливу роль у системі, що обмежувала його сили. Не було жодних сумнівів, що однією з причин того, що він не міг використовувати свої справжні здібності, була сама Міюкі.

Але Тацуя… він не вважав свою сестру егоїсткою. Вона вірила, що він нікому не програє. Це було, по суті, її побажання, її бажання для нього. Розумово Тацуя не був достатньо зрілим, щоб повністю розуміти такі тонкощі.

Однак на інтуїтивному рівні він це розумів. Може, він зрозумів саме тому, що Міюкі була тією, хто висловив це бажання.

І Тацуя не міг проігнорувати бажання своєї молодшої сестри.

Це не було чимось, що хтось наказав або якось влаштував для нього. Це була просто спадкова схильність – те, як він був створений. Саме це він мав на увазі, коли говорив, що не може перемогти.

Очевидно, він не міг програти наступний матч. Але це було легше сказати, ніж зробити. Він зітхнув. Як би він не підраховував цифри, його перспективи на перемогу були мізерними.

***

Після завершення матчу за третє місце оголосили, що фінал відбудеться на польовій арені. Почувши це, обидві школи відреагували абсолютно протилежно. Дехто в наметі Третьої школи навіть аплодував.

— Все так, як ти й казав, Джордже!

— Нам пощастило, Масакі.

Хоча їм вистачило самоконтролю не підвищувати голосу від радості, вони не могли приховати посмішки.

— Тепер нам просто треба подивитися, чи клюне він на наживку…

— Він обов'язково клюне. Без жодних перешкод на полі, це єдиний шлях до перемоги, якщо він відповість на наш прямий виклик сам на сам.

— Думаю, йому треба намагатися вистояти, бо в нього є «Програмна руйнація».

— Правильно, Масакі. Його тактика здається навмисно дивною, але насправді вона є результатом надзвичайно точних розрахунків. Якби у нього не було контрзаходів, він міг би вдатися до хитромудрих схем, знаючи, що шанси не на його користь. Але раз у нього є «Програмна руйнація», він мусить обирати прямий бій, оскільки він має найвищі шанси на перемогу.

— І тоді ти просто маєш придушити його захисника та підтримувача.

— Я не думаю, що захисник буде проблемою. Здається, він непогано володіє зміцнювальною магією, але, здається, у нього не так вже й багато інших сильних сторін. Щодо їхнього підтримувача… він, схоже, спеціалізується на старій магії. Судячи з його імені, він, мабуть, з сім'ї Йошіда. Страшно йти туди, не знаючи, що він зробить, але сучасна магія має перевагу у швидкості над старою. Відсутність перешкод на польовій арені грає нам на руку і в цьому плані.

— А у твоєму випадку ти маєш перевагу в тому, що можеш користуватися Кардинальним кодом.

— На жаль, першість новачків у нас відібрали… Треба хоча б виграти код моноліту.

— Так, — Масакі рішуче кивнув. — Ми можемо це зробити.

*

— Польова арена, арена без перешкод… Це буде важка битва, Тацуя, — слова Міюкі відображали думку кожного, хто прийшов підбадьорити його.

— Ні, це ліпше, ніж арена в каньйоні чи міська арена. Але ми не можемо претендувати на все.

Ці слова змусили не лише Міюкі, але і його товаришів по команді, Лео та Мікіхіко, розгублено похитати головами.

Тацуя пояснив:

— Заклинання «Розрив» сім'ї Ічіджьо перетворює рідини на гази та використовує їхнє розширення як руйнівну силу. Будь‑хто з сім'ї, напевно, добре вміє атакувати вибухами водяної пари. В каньйоні по всьому полю лежать тонни пороху. У місті є водопровідні труби, в яких є вода. У порівнянні з ними, на полі немає «рідкого пороху». Навіть Принц, напевно, не зможе зачерпнути воду з землі і використати її як вибуховий порох. Звичайно, ліс чи скелі були б простішими… але ми маємо бути щасливі, що це не каньйон, бо це був найгірший варіант.

Першокласники, мабуть, були переконані в цьому, але обличчя старшокласників залишалися похмурими.

— …Але це не означає, що зникають твої недоліки, — зауважила Маюмі. — Без перешкод на полі тобі доведеться битися з магами, що спеціалізуються на дальньому бою.

— У тебе є план, Шібо? — запитав Хатторі. Він вкрай рідко звертався до Тацуї напряму.

Тацуя був щиро здивований і не міг цього приховати. Відповідь зайняла мить.

— У звичайному бою у мене, чесно кажучи, не було б варіантів… але Ічіджьо, здається, приділяє мені надто багато уваги. Якщо я зможу наблизитися до нього на близьку відстань, то, може, зможу щось зробити.

— Але рукопашний бій заборонений, — сказав Кіріхара.

Тацуя трохи невпевнено посміхнувся.

— Нічого страшного якщо ти зараз не розумієш. Але у мене є план.

***

Фінальний матч новачків з коду моноліту.

Було б добре, якби можна було сказати, що глядачі бурхливо зустріли появу гравців. На жаль, набагато більше людей на трибунах розгублено перешіптувалися.

Мікіхіко, наражаючись на допитливі погляди, ще більше натягнув капюшон на голову. З іншого боку, Лео, який не мав чим покрити голову, заховав обличчя у високий комір мантії, намагаючись приховати його якомога більше.

— Ей… я ж казав, що цей одяг буде дивним…

— Але я вже пояснював, як ним користуватися, — відповів Тацуя, не надто тонко натякаючи Лео, щоб той облишив цю тему.

— …Чому тільки ми? — невдоволено буркнув Мікіхіко; Тацуя був єдиним, хто не був одягнений у костюм.

— Нащо мені вдягати щось таке, що заважає бігти? Я наш авангард, — відповів Тацуя, відкинувши заперечення Мікіхіко в ім'я стратегії.

— Бляха… вона, певно, сміється з нас…

Лео не уточнив, про кого саме він говорив, але двом іншим і не треба було уточнювати.

*

— Аха‑ха‑ха‑ха‑ха‑ха… Це…! Що це таке?! Аха‑ха‑ха‑ха‑ха‑ха…

Як і передбачалося, Еріка голосно реготала на трибунах.

— Еріко, ти не маєш… — збентежена Мідзукі багато разів намагалася їй дорікнути. Зрештою, Мідзукі змусила її спуститися до рівня хихотіння.

— Ах, як добре посміялася! — Еріка плакала від сміху. — Ось чому ти не можеш кліпати, коли Тацуя щось робить!

— …Але тепер на тебе дивиться ще більше людей! — прошипіла Мідзукі, трохи скручуючись калачиком.

— Пробач, пробач! Просто мені чомусь стало так смішно. Я більше не буду так шуміти, так що не сумуй, Мідзукі!

— Ой… Заради Бога!

Відчуваючи, що погляди на них повертаються до поля (вона не була достатньо хороброю, щоб дивитися прямо), Мідзукі нарешті підняла обличчя.

— Але що це може бути?

На польовій арені не було жодних перешкод, тож глядачі могли добре бачити все поле. Проте вони були надто далеко, щоб розгледіти крихітні деталі, тому на великих екранах показували обличчя гравців, як і на інших аренах.

Погляд Еріки зупинився на Мікіхіко та Лео, які з'явилися на екрані із зображенням бази Першої школи.

Подивившись на них кілька хвилин, вона покірно похитала головою.

— У мене нема ідей. Я не знаю, чому вони це носять. І Тацуя не став би блефувати.

— …Поглянь, скільки духів навколо мантії Йошіди… — пробурмотіла собі під ніс Мідзукі.

— Га? — здивовано відповіла Еріка, обертаючись, щоб подивитися. Мідзукі зняла окуляри, і її очі мали дивний відтінок. Еріка затамувала подих.

Значна частина натовпу метушилася через одяг Лео та Мікіхіко, який був якимось анахронічним, невідповідним. Проте мало хто з них глузував чи сміявся з цього. Глядачі були зацікавлені в тому, для чого будуть використовуватися мантія і накидка.

Однак команді, за яку вони грали, потрібно було дещо більше, ніж просто цікавість.

— А чи не блеф це?

Масакі та Кічіджьоджі в унісон похитали головами на припущення свого товариша по команді.

— Він знав, хто такий Джордж… — сказав Масакі. — Це для того, щоб здолати «Невидиму кулю»?

— Заклинання, може, й не проникає… але щоб його зупинити, знадобиться більше, ніж один шматок тканини. Він надто хитрий, щоб придумати такий простий план.

— Може, він просто намагається змусити нас так думати?

— Це дійсно можливо, але… — Масакі намагався підібрати слова.

— …Я просто не знаю, — сказав Кічіджьоджі. — Я не думав, що у нього ще залишився якийсь козир у рукаві… — він прикусив губу. Для того, хто пишався своєю винахідливістю, це було особливо прикро.

— Ми не можемо піти туди зовсім без захисту, але ми не можемо стояти тут і думати про речі, яких ми не розуміємо, — сказав Масакі трохи твердіше, ніж треба, намагаючись розвіяти сумніви Кічіджьоджі. — Підхід грубої сили в будь‑якому випадку пов'язаний з певними ризиками, — тим не менш, навіть він виявився трохи розгубленим.

Точка цікавості для аудиторії стала точкою застереження для суперників.

Проте ні гравці, ні ті, хто вболівав за них на трибунах, ніяк не могли знати про другу причину метушні натовпу. Трибуни біля головного офісу гомоніли про щось інше.

Неподалік з'явився несподіваний гість.

— Містере Кудо! Що ви робите в такому місці?!

Зазвичай старий Кудо спостерігав за подіями зі свого екрана у VIP‑кімнаті турнірного штабу. Але зараз він несподівано опинився на місці для глядачів.

— Я просто подумав, що хоч раз подивлюся звідси.

Рецу Кудо спокійно кивнув членам турнірного комітету, які виструнчилися на знак привітання, а потім сів у шкіряне крісло, поспіхом приготоване для нього.

— Що ж, ви, безперечно, вшанували нас своєю присутністю, але…

«Чому так раптово?» – був підтекст, на який Кудо недбало відповів:

— Що? Я просто випадково помітив цікавого юнака, ось і все.

*

Час перед матчем, мабуть, був моментом, коли гравці були найбільш сповнені сумнівів. Якою б великою не була їхня впевненість, якою б безсумнівною не була їхня перемога, вони не могли знати результат, доки не виходили на поле і не виборювали його. Це не була ліга, де вони грали з одним і тим же суперником кілька разів. У цьому випадку вони грали з кожною командою лише один раз. Це означало, що було набагато більше невизначеності щодо того, наскільки сильним був ворог.

Але ці сумніви тривали лише до стартового сигналу.

Як тільки запалало полум'я битви, ніхто не міг дозволити собі таких сумнівів.

*

З сигналом про початок матчу кожна база почала обстрілювати іншу.

Магічні артилерійські атаки.

Глядачі зустріли їх з великою радістю, в той час як члени групи підтримки Першої старшої школи оніміли від несподіванки.

Між двома базами було близько трьохсот метрів. Невелика відстань порівняно з лісом чи каньйоном, але якби це було бойове стрільбище, штурмовим гвинтівкам довелося б несолодко; тут би знадобилися снайперські гвинтівки.

Кожна команда стріляла, виставивши перед собою ПАВи, схожі на автоматичні пістолети, вони йшли назустріч один одному.

Тацуя стріляв з обох пістолетів, як і у відбіркових та півфінальних змаганнях. Він відбивав атаки противника, тримаючи ПАВ у правій руці, а лівою проводив свої власні атаки. З іншого боку, Масакі свідомо відмовився від будь‑якого захисту і тепер присвятив себе атаці.

В результаті… і без того значна перевага в силі атаки ставала все більшою і більшою.

Кожна з дальніх атак Масакі мала достатню силу, щоб завершити справу, тоді як дальні атаки Тацуї були не більше ніж ширмою. Його постріли долітали до ворога, але не більше. Заклинання коливань були надто слабкими, щоб Масакі мусив зосереджуватися на захисті; стіни «Інформаційного підсилення», яку несвідомо випромінювали маги, вистачало, щоб їх блокувати. Тацуя також стріляв набагато рідше.

У нього в рукаві було чимало брудних трюків, але його магічні здібності безперечно поступалися. У всякому разі, в звичайному розумінні. Дивувало лише те, що його атаки взагалі влучали з такої відстані, тоді як його власне тіло було відкритим і його важко було розгледіти.

— Ось що я називаю мужністю… — пробубонів старшокласник.

— Він і правда другий курс? — запитала одна з гравців до своєї подруги по команді.

Старшокласники здивовано підвищили голоси не стільки від сили самої магії, скільки від розумових здібностей, необхідних для правильного використання магії під тиском усіх цих атак.

Але Маюмі, Кацуто, Судзуне, Адзуса, Хатторі… Жодне з їхніх облич не виглядало добре. Це був лише обмін привітаннями. Їм було зрозуміло, що Тацую змушують грати більше в обороні з кожним кроком, що ближче вони наближаються, і через це менше атакувати.

*

На базі Третьої школи Кічіджьоджі був вражений – але з іншої причини, ніж персонал Першої школи.

Заклинання, які Тацуя використовував зараз, належали до типу коливань. Але в трьох матчах до цього він використовував лише безтипову магію та заклинання тяжіння.

“Він встиг переробити свої програми активації менш ніж за дві години…?”

Кічіджьоджі похитав головою, щоб позбутися таких пустих думок. Яким би дивовижним не був його метод налаштування ПАВу, він не міг вплинути на цей матч. Результат матчу залежав не лише від результатів цих налаштувань. Зараз був не час вражатися швидкістю коригування Тацуї. Це був лише черговий сумнів, який міг призвести до втрати контролю…

— Як і планувалося. Я теж піду.

— Авжеж, про решту подбаєш ти!

Не усвідомлюючи, що в якийсь момент він почав дивитися на своїх опонентів зверхньо, як на нижчих за себе і свою команду, Кічіджьоджі почав бігти по колу, уникаючи Масакі, в напрямку бази Першої школи.

*

Коли Кічіджьоджі залишив їхню базу, матч вступив у нову фазу. Однак погляди більшості глядачів були прикуті до битви між Тацуєю та Масакі.

Дехто зітхав із захопленням, дивлячись на Масакі, який продовжував безперервно застосовувати потужну магію, жодного разу не промахнувшись. Ще більше сиділо в захопленні від «Програмної руйнації» Тацуї, яка знищувала всі заклинання Масакі.

Мало хто з глядачів знав про «Програмну руйнацію», просунуту антимагію, якою вона була. Вона вимагала аномальної кількості збережених псіонів, тому навіть дослідники в цій галузі не мали багато можливостей побачити її дотепер.

Але навіть без цих знань великі екрани, оснащені можливостями обробки візуалізації псіонів, показували шалено променисті псіонні кулі, що матеріалізувалися в повітрі, прострілюючи стиснене повітря заклинань Масакі і розриваючи його на мільйон шматочків.

Це було дивовижне, фантастичне видовище, гідне захоплення. Маги в залі – і ті, хто мав здібності до цього, – які могли візуально сприймати псіони, дивилися прямо на поле, а не на екрани, зачаровані шаленим танцем бурі псіонів у повітрі. Запаморочливе, емоційно хвилююче, абсолютно абсурдне видовище полонило їх.

*

Зараз Тацуя зосередився на тому, щоб відбивати атаки Масакі. Проте він ще помітив Кічіджьоджі, що вискочив з бази Третьої школи.

Ніби це був його сигнал – власне, це був саме його сигнал – Тацуя перейшов з обережного кроку на стрімкий біг.

Масакі не запанікував від раптового ривка. Він ретельно прицілився і знову і знову вистрілював у Тацую заклинаннями куль зі стисненого повітря.

Одним з варіантів було б бігти зигзагом, щоб уникнути цих пострілів, але Тацуя не обрав цей шлях. Масакі не цілився вручну, тому такі тривіальні маневри ухилення нічого не означали. Натомість, біжучи, він напружував свої відчуття, щоб помітити зміни подій, які з'являлися в повітрі, і таранив їх псіонними кулями – своєю «Програмною руйнацією», нищачи атаки Масакі ще до того, як вони проявлялися. Весь цей час він намагався подолати відстань у триста метрів між ними.

Але чим ближче вони підходили один до одного, тим легше Масакі було цілитися. Фізична відстань, можливо, не впливала на щось безпосередньо, але когнітивно, реальна близькість допомагала відчувати відстань так, ніби вона була близько.

Чим ближче ціль, тим легше було цілитися. Особливо, коли ти цілишся в те, чого не бачиш, наприклад, у повітря. У цьому випадку Тацуя був мішенню для атаки. Підійшовши на відстань близько п'ятдесяти метрів, він не зміг продовжувати парирувати атаки Масакі.

Куля зі стисненим повітрям полетіла прямо на нього. Він використав усі свої органи чуття, щоб виявити її, і всі свої навички бойових мистецтв, щоб уникнути її, а потім продовжив рух до своєї мішені. Тацуя не міг більше йти прямо на нього. Останні кілька десятків метрів були схожі на величезну стіну, що височіла над ним.

*

— Схоже, він нарешті не може більше ухилятися, — сказав Яманака на трибунах, очевидно, розважений тим, що Тацую загнали в кут.

— Не будь нестриманим, докторе. Сприйняти ознаки активації заклинання і самі кулі за допомогою звичайних органів чуття було б неможливо навіть для Тацуї. А в цій ситуації, навіть без «Стихійного зору», це можна списати на шосте чуття.

Захист Фуджібаяші викликав на обличчі Яманаки злісну посмішку.

— Та невже? Я припускаю, що він може обдурити очі мас… але я не думаю, що він обдурить очі нашого шановного гостя.

Яманака подивився в бік місць для головних гостей, його погляд вказував на патріарха Кудо, який з великою цікавістю спостерігав за матчем. Фуджібаяші кинула лише короткий погляд у тому напрямку, перш ніж повернутися до Тацуї.

*

На своєму шляху навколо поля, в бік моноліту Першої школи, Кічіджьоджі виявився заблокованим Лео приблизно в дев'яноста метрів від нього. Збентежений тим, що їхній захисник просунувся так далеко, Кічіджьоджі вистрілив у нього «Невидимою кулею».

Або принаймні спробував.

— Що?

Перед його очима постала чорна стіна. Лео зняв мантію, і вона, затріпотівши на вітрі, міцно застигла, перетворившись на стіну перед ним.

Потім, збоку, шматок металу прорізав повітря в напрямку Кічіджьоджі. Він ухилився від снаряда, миттєво активувавши заклинання переміщення, яке відкинуло його назад.

Потім на нього налетів раптовий порив вітру. Він використав заклинання тяжіння, щоб зменшити свою інерцію, а потім зменшив шкоду від вітрової атаки, дозволивши здути себе.

“Оце заноза!”, — вилаявся Кічіджьоджі, цілячись «Невидимою кулею» в Мікіхіко, який з'явився приблизно за десять метрів позаду Лео. Кічіджьоджі вирішив спочатку знищити неприємність, у вигляді підтримки, вогнем.

Але щойно він зосередився на сірій накидці, як раптом не зміг відрізнити близьке від далекого. Мерехтіння повітря перетворило Мікіхіко на сіру тінь, ніби він дивився на розфокусовану аналогову фотографію.

“Ілюзія?!”

Щойно він зрозумів, що вони скористалися фактом, що йому треба візуально прицілитися для заклинання «Невидима куля», як помітив, що лезо «Мінікомунікатора» спускається на нього зверху. Ухилитися в цей момент було б неможливо. Він заплющив очі.

— Га!

Але той, хто крикнув, насправді був Лео.

Не минуло й секунди до того, як його падаюче лезо, що мало вдарити Кічіджьоджі, відхилилося від курсу і врізалося в землю. Повітряний вибух вдарив тіло Лео збоку, поваливши його на землю.

— Масакі! — вигукнув Кічіджьоджі до свого рятівника, пропустивши слова подяки.

Кічіджьоджі потрапив прямо у ворожу пастку, але Масакі врятував його вогнем підтримки, продовжуючи атакувати Тацую.

Пальці Кічіджьоджі затанцювали на консолі ПАВу, і він активував заклинання типу тяжіння. Напрямок сили тяжіння раптово змінився, і Мікіхіко «впав» набік, не маючи жодного уявлення про те, що сталося. Після того, як він впав, Кічіджьоджі, який вже не покладався на власну магію, спрямував на нього заклинання збільшення ваги.

Він почув, як з рота Мікіхіко вичавився стогін, коли його притиснуло до землі.

Тацуя, однак, теж не мовчки спостерігав за цим. У ту мить, коли Масакі переключив свою увагу на Кічіджьоджі, Тацуя наблизився до нього на відстань п'яти метрів. Завдяки своїм здібностям до бойових мистецтв Масакі опинився в межах досяжності ураження.

Скорочення відстані вимагало лише одного стрибка.

Вираз безпомилкової розгубленості перетнув обличчя Масакі. Це було схоже на паніку – можливо, його інстинкти попередили його про загрозу, враховуючи, що він був досвідченим солдатом. Тоді він випустив шквал з шістнадцяти куль зі стисненим повітрям – і кожна з них перевищувала норму магічної сили.

*

Антимагічне заклинання «Програмна руйнація» було технікою, яка розривала магічну програму кулею стиснутих псіонів. Оскільки це відбувалося силою, вона була вкрай неефективною.

Хоча це не було широко відомо, магічні програми мали силу. Магічні програми з потужним впливом, у свою чергу, мали б сильні псіонні інформаційні тіла, що їх складають. Для того, щоб за допомогою сили вибити магічну програму з заклинателя рівня Масакі, замість того, щоб технічно проаналізувати її, навіть Тацуя мусив стиснути величезну кількість псіонів – більше, ніж звичайний маг зміг би вичавити за цілий день.

А їх було шістнадцять зараз, в цю мить.

Він одразу зрозумів, що «Програмна руйнація» не встигне вчасно. Але він не хотів використовувати «Демонтаж». Він вперто відмовлявся використовувати конфіденційне заклинання. Він приховав своє заклинання «Програмне розсіювання», яке демонтувало тіла, що складали інформацію, в таємниці. Натомість він перехоплював постріли за допомогою «Програмної руйнації».

В результаті, і, можливо, неминуче…

…він перехопив лише чотирнадцять пострілів, а останні два влучили в нього.

*

Побачивши, як Тацуя падає на землю біля його ніг, Масакі раптом дуже сильно пошкодував, що зробив це. Він дозволив собі піддатися почуттю самозбереження і вистрілив заклинанням з набагато більшою силою, ніж дозволяли правила. Він зрозумів це одразу ж після того, як пустив у хід магію.

Це було миттєво. Можливо, судді не помітили. Червоний прапорець не піднявся… але він все одно знав, що порушив правила, що могло призвести до поразки.

Йому довелося витратити час на обдумування всього цього.

І це створило порожній момент, який він не зможе повернути назад.

ЗЛАМАНІ РЕБРА. ПОШКОДЖЕНІ ВЕНИ ПЕЧІНКИ. ПРОГНОЗУЄТЬСЯ СИЛЬНА КРОВОТЕЧА.
БОЙОВА ПОТУЖНІСТЬ ЗНИЖЕНА ЗА МЕЖАМИ ДОПУСТИМОГО РІВНЯ.
ТЕХНІКА САМОВІДНОВЛЕННЯ ЗАПУСКАЄТЬСЯ АВТОМАТИЧНО…
ЗАВАНТАЖЕННЯ МАГІЧНИХ ПРОГРАМ…
ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ОСНОВНИХ ДАНИХ ЕЙДОСУ З РЕЗЕРВНОЇ КОПІЇ…
ПОЧАТОК ВІДНОВЛЕННЯ… ЗАВЕРШЕНО.

…Це сталося швидше, ніж Тацуя встиг подумати, і так само швидко було відновлено. Швидкість обробки інформації у несвідомій частині його мозку значно перевищувала швидкість обробки інформації у свідомій частині. На той час, коли він усвідомив, що впав, його тіло вже закінчило відновлюватися.

Перед ним були ноги, що стояли нерухомо, на відстані витягнутої руки. Тацуя не знав, чому Масакі так застиг на місці, залишивши себе повністю відкритим. Зараз йому не було потреби це знати. Йому не потрібно було думати про це, тому замість цього він різко скочив на ноги.

Його права нога вдарилася об землю, і, побачивши перед собою напружене від здивування обличчя Масакі, він витягнув праву руку. Його права рука пролетіла повз рефлекторно нахилену голову Масакі, хоча й на більшій відстані. Рух не був спрямований на те, щоб вдарити його в голову. У той момент, коли вона пролетіла повз вухо Масакі…

…з правої руки Тацуї пролунав розривний звук, схожий на вибухову хвилю.

Гуркіт змусив трибуни повністю затихнути. Навіть Кічіджьоджі, який був посеред бою, обернувся і зупинився.

Великий палець правої руки Тацуї був притиснутий до кінця вказівного пальця правої руки, а середній палець лежав поперек великого. Гравці, судді, глядачі, вболівальники – всі присутні дивилися на те, як Масакі впав на землю, а Тацуя безсило опустився на коліна.

*

— Що? Що це було? — запитала Маюмі, дивлячись наліво і направо, її голос і обличчя були абсолютно розгублені.

Але відповіді не було. Ні Судзуне, ні Адзуса не могли дати відповідь.

Натомість відповідь пролунала з іншого боку Судзуне, де стояв Кацуто.

— …Здається, він клацнув пальцями, щоб посилити звук.

— …Правильно, — продовжила Судзуне. — Просте посилення звукових хвиль. Гучний звук розірвав барабанну перетинку і пошкодив півколовий канал, що вивело Ічіджьо зі строю. Це не було проти правил.

— Його техніка, хоча вона так сильно збільшує гучність, проста в побудові. Вона вимагає лише одного заклинання типу коливань. Ось чому Тацуя міг активувати її в одну мить, навіть якщо у нього проблеми з швидкістю створення магії.

Реакцією Маюмі на це пояснення був бурхливий вибух, що межував з істерикою.

— Я і так це зрозуміла! Це було очевидно, просто побачивши його праву руку! Як він піднявся після того, як в нього влучила атака Ічіджьо?! Хіба це не вирубило його?! Він намагався перехопити її «Програмною руйнацією», але у нього не вийшло! Він мусив зробити принаймні два таких постріли! Тацуя має бути сильно травмований цією атакою! Це було проти правил! Як він зміг піднятися і продовжити бій?!

— Саеґусо, заспокойся, — заспокоїв Кацуто важким, спокійним голосом. Обличчя Маюмі побіліло від шоку, адже Тацуя був серйозно поранений. — Мені теж так здалося. Але насправді він встав і знищив ворога такими рухами, які були б неможливими, якби він був настільки поранений. Зараз здається, що він постраждав від власної звукової атаки. Гірше йому не стало.

— Але…

— Я чув, що Шіба майстерно володіє старовинними бойовими мистецтвами. Я також чув, що старі стилі мають навички, щоб зробити своє фізичне тіло сильнішим і відбивати удари зсередини свого тіла. Мабуть, це було одне з таких умінь.

— … — Маюмі не здавалося, що слова Кацуто її переконали, але наразі їй вдалося заспокоїтися.

— Ми не знаємо всього, що є в цьому світі. Магія сама по собі не є дивом. І матч ще не закінчився.

— …Ти правий. Пробач, Джюмонджі. І Рін.

Поки Маюмі та Судзуне мирилися, битва перейшла в нову фазу.

*

— Його здатність до самовідновлення не перестає мене дивувати! — вигукнув Яманака – хоча й досить тихим голосом, щоб інші його не почули.

Фуджібаяші недовірливо глянула на нього.

— …Це дійсно була техніка самовідновлення? Я навіть не бачила псіонів, коли вона активувалась.

— Я теж. Закладаюся, навіть старий майстер Кудо не зміг би їх побачити. Його швидкість самовідновлення перевищує швидкість людської свідомості, як‑не-як, — Яманака нарешті помітив похмурий вираз обличчя Фуджібаяші, коли вона дивилася на нього. — А, ну… я цього точно не бачив. Я ніколи не бачив, щоб Тацуя Шіба використовував техніку самовідновлення, яку він не має права використовувати, клянусь. Блін, та він, мабуть, набагато сильніший за більшість людей. Ага, дуже цікаво… — сказав Яманака, змушений придушити маніакальний сміх.

Фуджібаяші приголомшено застерегла його.

— Навіть якщо так, ти ж не хочеш, щоб він став піддослідним, правда? У нашій країні є лише двоє таких, а в усьому світі – лише п'ятдесят. Вони були б надзвичайно цінними для війни.

— Ну, я не думаю, що він настільки слабкий, щоб розвалитись від кількох маленьких експериментів.

— Це не робить це правильним!

Від цієї відвертої критики Яманака здригнувся.

— Ну, ти маєш рацію… і він використав його, як ти й казала.

— Так. Здається, що звичайних низькотехнологічних ПАВів йому було замало, щоб протистояти Ічіджьо. Я не думаю, що у нього був вибір, окрім як скористатися миттєвим викликом, чи не так?

— Одне заклинання коливань… Що ж, принаймні наші секрети в безпеці.

Йоцуба були тими, хто хотів тримати миттєвий виклик в секреті, а не Окремий магічний батальйон. У технології було занадто багато гуманних проблем, тому регулярні військові не могли її використовувати.

Що мав тримати в таємниці Окремий магічний батальйон, так це справжню магію, якою володів Тацуя. Попри величезні труднощі, з якими він зіткнувся, він не застосував «Демонтаж». І він використав свою техніку самовідновлення так швидко, що ніхто не зміг би її побачити. Це, ймовірно, призвело б лише до того, що до Тацуї прикували б трохи більше уваги. Якби все пішло інакше, військові, можливо, були б змушені охороняти Тацую, щоб він не потрапив до рук ворога – він був цінний і як екземпляр, і як бойовий потенціал.

Водночас це було б рівнозначно крадіжці ще більшої частини його свободи. Якби це сталося, не було б немислимою необхідність протистояти йому – або навіть боротися проти нього. Незважаючи на те, що сказав Яманака, доктор відчув велике полегшення від такого результату.

— Установка у його лівому ПАВі коливальних заклинань, мабуть, мала на меті замаскувати його. Він був ретельно підготовлений, як завжди.

— Якщо ти кажеш, що це школяр, то світ зійшов з глузду. Але все ж таки, миттєвий виклик… Вороги вважали б таку швидкість серйозною загрозою.

Фуджібаяші повільно кивнула.

— Так… застосування технології промивання мозку, щоб закарбувати програму активації в його область пам'яті як образну пам'ять… Зчитування програм активації не з ПАВу, а з його області пам'яті, таким чином скорочуючи час, необхідний для розширення і зчитування програм…

— Технологія була розвинута ще далі, оскільки сингулярність його розрахункової області знаходиться в його свідомості, тому вона скорочує навіть час, необхідний для побудови магічних програм, зберігаючи їх у своїй області пам'яті як образну пам'ять… Це все повністю компенсує будь‑яку нестачу швидкості його розрахункової області, яку вона може мати.

— Компенсує з запасом, я б сказав. Чи є в нашому підрозділі хтось, хто може активувати магію швидше за нього? Янаґі використовує техніки того ж типу, що й він, і навіть він навряд чи зможе змагатися з ним, як на мене.

— …Твоя правда. Я не можу придумати нікого іншого.

Вони вже не дивилися матч.

Вони просто з хвилюванням дивились на Тацую, що стояв на колінах.

*

Кічіджьоджі майже впав у повну паніку. Він не міг повірити в те, що говорили йому очі.

Масакі лежав на землі. Його супротивник, Тацуя, стояв на колінах, але в його очах все ще світилося світло. Це означало…

“Масакі… програв…?”

Те, що він бачив, було неможливим. Цього не повинно було статися. Може, вони могли програти як команда, але Масакі не міг мати жодного шансу бути переможеним.

— Кічіджьоджі, відійди!

Почувши голос їхнього захисника, якого, як він думав, залишив на базі, Кічіджьоджі відскочив і рефлекторно застосував заклинання «Блискавковідвід».

Низька трава на землі, тепер з покращеним електричним опором, притягнула слабку блискавку, і вона розсіялася в землі.

Кічіджьоджі нарешті зрозумів, що ворожий гравець, якого він утримував за допомогою заклинання тяжіння, нестійко піднявся на ноги, задихаючись і розвіваючи сіру накидку, і тепер витріщався на нього.

Мікіхіко почув рев, але не зрозумів, що сталося. У нього не було часу озирнутися, щоб перевірити, що сталося. Все, що він знав, це те, що сила, яка притискала його до землі, зникла. Тому він поспішив перекотитися, віддалитися і встати. Це був рефлекторний рух ухилення.

І тоді він нарешті зрозумів. Лео лежав на землі. Тацуя стояв на колінах. Він не вийшов з бою, але виглядав не дуже придатним для подальшого протистояння.

А перед ним лежав Масакі Ічіджьо.

“Ти зробив це, Тацуя!”

Він знав, що Тацуя зможе щось зробити, але все ще мав сумніви – це здавалося занадто навіть для Тацуї. Але тепер він відчував себе підбадьореним реальністю, що постала перед ним.

Стан самого Мікіхіко не можна було назвати хорошим. Насправді можна сказати, що він був у дуже поганому стані. Його груди хрипіли при кожному вдиху. Кістки, можливо, і не були зламані, але кілька тріщин точно могли бути. Йому трохи бракувало кисню через те, що його так довго утримували, і боліла спина – він сильно забився, коли впав. Він тихо проклинав свою долю – попри всю траву на землі, вона була зовсім не м'якою.

Але він не міг змиритися з цим зараз…

Навіть якщо він був у жахливому стані, і навіть якщо він був сам на сам.

Навіть якщо він опинився саме в такій ситуації. Але він все одно не міг програти.

Тацуя переміг Багряного принца в чесному бою. Тоді Мікіхіко принаймні здолає Кардинала Джорджа. Це бажання було єдиним, що тримало його підкошені ноги.

Він використав свій ПАВ для блискавичної атаки. Одночасно він пропустив крізь свою сіру мантію ману – сигнал псіонів. Духи тіней всередині накидки повинні були розмити його зовнішність.

Тіні – це не те саме, що темрява. Завдяки тіням можна було бачити обриси предметів. Духи тіней були незалежними інформаційними тілами (ізолятами), заснованими на концепції тіней. Плутаючи обриси між світлим і темним, він заважав супротивнику бачити й не давав йому можливості точно прицілитися.

Ця техніка належала сім'ї Йошіда, але Тацуя був тим, хто придумав цю схему активації заклинання перешкод зору за допомогою накидки, що покращувала техніку, та ПАВ з ретельно оптимізованим програмним забезпеченням.

Його органи чуття наблизились до того, якими вони були раніше – або навіть покращились, якщо вірити Еріці, – наскільки добре він міг користуватися магією. Якщо так, то це було завдяки Тацуї. І те, що вони дійшли до фінального матчу, теж, без сумніву, було завдяки Тацуї. А це означало, що все, що було дотепер, було завдяки йому. Від цієї думки Мікіхіко прикусив губу, щоб підтримати своє тіло у вертикальному положенні.

“Це все завдяки йому?”

“Моя гордість цього не дозволить.”

“Попри все, я чинитиму останній опір.”

“Шінкуро Кічіджьоджі, ти поставив мене на коліна в багнюку.”

“Цього разу я тебе повалю на землю!”

З трійцею гордості, зарозумілості та пихи Мікіхіко говорив сам до себе.

Тацуя щось сказав йому, чогось навчив: помилки Мікіхіко походили не від його сили. Вони походили від його техніки. Якщо це правда…

“Тацуя, я доведу, що ти правий!”

Він ігнорував магію, що проносилася повз нього. Завдяки тіньовій магії, він здавався розмитим в очах свого ворога. Вірячи в силу власного заклинання, Мікіхіко сягнув рукою за накидку і набрав довгу команду на своєму великому, дворучному, портативному ПАВі у формі термінала.

І після того, як його права рука полишила пристрій, він грюкнув нею об землю під собою!

*

Звичайні універсальні ПАВи використовували дві клавіші з цифрами та одну клавішу вибору; використання цих трьох клавіш розширювало програму активації. Деяке обладнання високого класу, особливо висококласні портативні пристрої у формі термінала, були оснащені клавішами швидкого доступу, які дозволяли заклинателю використовувати часте заклинання одним рухом.

Мікіхіко щойно натиснув п'ятнадцять клавіш. Це в п'ять разів перевищувало тривалість процесу активації магії у звичайних універсальних ПАВах. І все ж час, необхідний для цього процесу, був набагато меншим, ніж якби він використовував стару магію.

Оскільки пристрій зберігав таку саму кількість програм активації, Мікіхіко ніколи не доводилося натискати зайвих клавіш. Замість того, щоб скласти одне заклинання з п'яти менших, він задав п'ять окремих заклинань, які мали спрацьовувати послідовно.

В основі цієї техніки лежала та сама ідея, що й у послідовному розширенні. Замість того, щоб скласти одну магічну програму, яка включала п'ять заклинань, він будував кожну магічну програму в той момент, коли спрацьовувала попередня. Звичайним процесом у магії духів була перевірка ефектів кожного окремого заклинання під час завершення техніки за допомогою голосового інтерфейсу. Завдяки одному ланцюжку послідовних дій йому не треба було перевіряти кожне заклинання окремо; він обробляв їх усі одночасно.

Це було рішення, яке Тацуя передав Мікіхіко.

Земля затремтіла під його рукою.

Не тому, що старомодний заклинатель у накидці ляснув по ній долонею – Кічіджьоджі знав так само добре, як і Мікіхіко, що це був ефект заклинання, яке викликало коливання на поверхні землі. І все ж його зовнішність, дії та ефект були настільки схожі на древнього чаклуна, що створювалася ілюзія, ніби земля гойдається, бо Мікіхіко вдарив по ній долонею.

Коли Кічіджьоджі втратив рівновагу, з'явилася тріщина, що починалася від руки його супротивника і прямувала до його власних ніг. Земля не розколювалася, вона розсовувалася під тиском. Кічіджьоджі розумів це логічно, але чомусь його логічний розум втратив відчуття реальності. Він швидко наклав комбіноване заклинання зменшення ваги та переміщення, намагаючись злетіти в небо.

Але його ноги так і не відірвалися від землі. Трава обвила його щиколотки.

Він не знав жодної магії, яка могла б керувати рослинами, наче живими істотами. Невідоме заклинання сколихнуло його душу. За логікою речей, Мікіхіко, ймовірно, змусив траву згорнутися в спіраль, регулюючи повітряні потоки біля землі. Але сучасна магія – це все, що знав Кічіджьоджі. Така неоднозначна маніпуляція з повітряними потоками – не зміна напрямку вітру на певний кут, а створення туманного ефекту його заплутування – не здавалася йому можливою.

Тріщина досягла його ніг…

…і Кічіджьоджі відчув, що трава затягнула його ноги в неї.

Все було ілюзією. Але щоб втекти від неї, Кічіджьоджі вклав кожну краплину магічної енергії, яку мав, у своє заклинання стрибка – хоча в цьому не було жодної потреби.

Він розірвав траву, що обвивала його, і злетів набагато вище, ніж йому було потрібно. Він відчув полегшення від того, що вирвався з неприродних зелених щелеп, і на мить забув про Мікіхіко. У той момент він втратив увагу до ворога, з яким бився.

І це створило остаточний пролом. Мікіхіко активував п'ять заклинань поспіль. «Гуркіт», «Розколина», «Скуйовджене волосся», «Яма мурашиного лева» – це були чотири техніки, які вже були активовані.

І остання, удар блискавки від «Громового дитя», вистрілив у Кічіджьоджі з повітря.

*

— Щоб ти провалився! — поки Мікіхіко спостерігав за наслідками, його рука все ще лежала на землі, останній гравець Третьої школи атакував його магічним заклинанням.

Це було заклинання переміщення «Земне цунамі», яке розриває землю, спрямовуючи масу землі та піску на ворога. Порівняно з тим, як заклинання було задумано спочатку, ця хвиля землі насправді була досить маленькою. Можливо, він був слабкий у цьому виді магії, а може, зменшив її силу, щоб відповідати правилам.

Як би там не було, Мікіхіко вже отримав чимало пошкоджень від Кічіджьоджі. Атака мала більш ніж достатню силу, щоб звалити його з ніг. Він подумав про те, щоб наказати духам, які перебувають під його впливом, відштовхнути землю – і одразу ж відкинув цю ідею. На жаль, у нього не залишилося стільки сили.

У магії духів самі духи насправді не мали ніякої сили. Вони були суто інформаційними тілами – не більше, ніж посередниками, через яких можна було передавати свою силу впливу, щоб змінити світ.

“Здається, я програв…”, — подумав він, навіть не кліпаючи, спостерігаючи за наближенням земної хвилі, – як раптом його зір затулила темрява. Почувся важкий, глухий звук, наче земля відскочила від залізної стіни й повернулася до нерухомого ґрунту, звідки прийшла.

Мікіхіко подивився туди, звідки з'явилася чорна стіна.

Там він побачив свого напарника, який ревів і розмахував рукою. Його зброя пролетіла по широкій дузі, завдала горизонтального удару останньому гравцеві Третьої школи і збила його з ніг.

*

— Вони… перемогли? — пробурмотіла собі під ніс Маюмі.

— …Виграли, — відповіла Судзуне, також собі під ніс.

Це був сигнал.

Хтось вигукнув «ура».

На цей єдиний голос відгукнулося двоє, потім четверо, потім восьмеро, ланцюжком поширюючись назовні.

Потім вигуки вибухнули.

Нестримні крики учнів Першої старшої школи, об'єднані разом, змусили землю загуркотіти, а трибуни здригнутися. Це був невинний, надзвичайно чистий прояв емоцій. Це була одночасно і хвала переможцям, і звук молота суду над переможеними.

Але чомусь нещадний галас швидко стих.

Тому що в першому ряду групи підтримки Першої школи…

Там була одна дівчина, яка дивилася на поле, затуливши рот руками, а з її очей котилися сльози радості. Вона підвелася, не в змозі вимовити й слова, і просто дивилася, як її брат махає їй рукою.

І ніби на знак підтримки, біля неї почалися аплодисменти, які невпинно поширювалися. Зрештою, оплески вийшли за межі трибун Першої школи, перетворившись на привітання від друзів і ворогів, вихваляючи всіх гравців, які щойно завершили свою запеклу битву.

Уся трибуна засипала гравців теплими оплесками.

*

Команда Тацуї не могла не відчути себе ніяково від несподіваної хвилі оплесків. Тацуя зняв шолом і підійшов до Лео та Мікіхіко. Усі троє навмисне намагалися не дивитися на трибуну.

— …Ти таки вкрав найцікавіше, — сказав Мікіхіко до Лео. — Це був твій план з самого початку? — уїдливий коментар, що пролунав, як тільки їхні очі зустрілися, мав приховати збентеження Мікіхіко; це було очевидно для обох сторін.

— Ні, ну звісно ж ні. Я правда не міг рухатися деякий час. Мене так сильно не било відтоді, як два роки тому на мене наїхав великий мотоцикл.

— Що? Тебе збив мотоцикл? — Мікіхіко подивився на нього з таким виглядом, ніби він жартує, але Лео кивнув серйозно.

— Так, він реально врізався в мене. Позаду мене був якийсь малий, і він не міг зійти з дороги. Тож я приготувався, і бац!… мені, звісно, було боляче. Зламав три ребра. Ну, це було ліпше, ніж те, що могло бути, принаймні. Та й не так сильно боліло.

— Е… Лео? Я просто хочу переконатися. Ти ж блокував ті кулі зі стисненим повітрям магією зміцнення, так…?

— Ага, взагалі‑то, я був надто зайнятий атакою… Ти вгадав. Я не зміг вчасно поставити захист. Це удар по моїй гордості.

На обличчі Мікіхіко з'явилися знаки запитання. М'яко кажучи, вираз обличчя виглядав ідіотським. На щастя для нього, ніхто з присутніх не збирався з нього сміятися, а екрани переключилися на зображення поля з висоти пташиного польоту, тож ніхто не міг розгледіти їхніх точних виразів обличчя.

— То ти… ти відбив атакуючу магію Ічіджьо лише своїм тілом?

— Я не відбивав! Ось чому я так довго не міг встати. А? Мікіхіко, у тебе кров з губи. Ти як?

— Е‑е… так, я… в нормі, — розмова не мала жодного сенсу, а в зізнання Лео було ще важче повірити. Очі Мікіхіко були широко розплющені від подиву, але Лео був у такому гарному настрої, що не помітив розгубленості друга.

— До речі, Тацуя, з тобою все добре?

— Хм? Пробач, не міг би ти повторити?

— Я спитав, Тацуя, з тобою все нормально?

— Так… Одна з моїх барабанних перетинок лопнула. Я погано чую. Мікіхіко, що з тобою? Ти виглядаєш так, наче побачив чупакабру.

Мікіхіко справді відчував себе саме так – ну, майже так, – але він і сам із собою сперечався. Можливо, це йому бракувало здорового глузду. Але ні, це було неможливо.

— Зачекай, то ти не чув нічого з того, про що ми щойно говорили?

— Вибачте. Я тільки зараз зрозумів це, читаючи по губах. Але я побачив, що Лео одного разу збив великий мотоцикл.

— …Ти зовсім не засумнівався в цьому? — повільно запитав Мікіхіко, намагаючись владнати свій внутрішній конфлікт і відстояти те, що він вважав здоровим глуздом.

— Сумнівався? Сумнівався в чому?

Відповідь Тацуї сповнила Мікіхіко відчаєм. Він підняв очі до неба.

— Мікіхіко, та що за фігня з тобою? Ти раптом став таким депресивним. Якщо ти не помітив, ми виграли. Чемпіонство!

— Ти маєш рацію… — Мікіхіко раптом перевів виснажений погляд на Лео.

Лео, схоже, вирішив, що він справді втомився, і Тацуя наслідував його приклад. Мікіхіко дивився на них, нарікаючи. Зрештою, не магічна сила чи техніка мали останнє слово – це була тверда голова цього хлопця.

Аплодисменти не припинялися. Лео і Тацуя, нарешті змирившись з цим, поклали руки один одному на плечі і незграбно помахали у відповідь на аплодисменти.

Мікіхіко спостерігав за ними, серйозно почавши обмірковувати новий режим тренувань.

Більше глав та творів на нашому телеграм-каналі. Смакуйте улюблені веб-новели рідною мовою!

Також заходь у мій телеграм, там я публікую одразу готові томи у .pdf і .epub