- Все буде в порядку, вірно?
На питання Ґейла Кенніс ніяк не посміхнувся.
- Чому б ні?
Але він не мав впевненості в голосі.
Ґейл, Кенніс і ад'ютанти полку стояли і дивилися на солдатів.
- Покладіть це туди! А це сюди!
- Не складайте їх разом!
- Все повинно виглядати природно!
Солдати з зайнятим виглядом ходили між селом Мідіс і рівнинами.
Натягнувши посмішку, Ґейл глянув на хлопця, який давав накази солдатам.
- Верно. Стратегію придумав Роан, це означає, що проблем не буде.
На броні солдата з юнацьким обличчям був знак ад’юанта п'ятого класу. Це був Роан.
Потім Роан вислизнув бруд з рук і підійшов ближче.
Скоро з'явиться військо Вайолін.
Після його слів Ґейл і ад'юти кивнули.
"Ми навіть не можемо побудуватися належним чином."
Вони навіть не могли звести дерев’яні огорожі.
Тому що в них не було на це часу.
"Цікаво, що за огидною ідеєю було піднести підкріплення в цій ситуації."
Ґейл усміхнувся з гіркотою.
"Незважаючи на це, ми закінчили підготовку відповідно до стратегії Роана."
Якщо Вайолін потрапить у цю пастку, він зможе з'ясувати, чи спрацює цей план.
А що, коли результат не виправданий?
"Велика ймовірність того, що вони атакують замок Бено."
Гейл стиснув зуби.
"Ми безумовно переможемо."
Він прийняв нове рішення.
- Кожен полк і кожне відділення повинні будуть рухатися в вказані місця. - Голос Роана був тихим.
Гейл кивнув і подивився направо.
Він побачив Джефферсона, який був частиною їхнього корпусу.
- Тоді ми рушаємо.
Злегка кивнувши, він пішов вперед.
Гейл і Полка Рози мали право керувати ходом цієї битви.
Джефферсон міг рухатися тільки згідно з їхніми стратегією та командами.
- Ми рушаємо! Всім зайняти вказані місця!
Після його наказу ад’ютанти Полка Чорної птиці швидко передали накази солдатам.
- Ми теж виходимо!
Гейл віддав наступний наказ.
Невдовзі, кавалерія, лучники, мечники та всі інші почали рухатися до лісу Ріфтен і ущелину Флем.
Півк Рози і Полк Чорної птиці.
У сумі число солдатів у двох полках становило 2500.
У них було принаймні 500 чоловік більше, ніж у Вайолін.
"Насправді, те, що ми перевищимо їх кількістю не дає нам повної впевненості в перемозі."
Роан зачепив губами і обернувся.
На полі залишилися тільки списносці.
Піднявши спис над головою, Роан закричав:
- Це буде важка битва! Но...
Голос громий.
- Ми переможемо! Давайте покажемо цим виродкам — орками силу людей!
Як тільки він закінчив говорити, списоносці підняли свої списи і потім з силою опустили їх на землю.
Бах!
Земля здригнулася під ногами, важкий звук прокотився по рівнині.
Лица солдат почервоніли.
У їхніх обличчях була впевненість у тому, що вони можуть перемогти і обов’язково зроблять це.
"Ми переможемо. Безумовно."
Навіть для Роана ця битва мала велике значення.
Він пройшов багато боїв, відколи повернувся в минуле. Але через усі ці битви він пройшов і в попередньому житті.
Ті ж самі чи подібні.
Це були битви, в яких він вже брав участь або принаймні мав достатньо інформації про них.
Але цієї битви не було в його попередньому житті.
Навіть Роан не знав, що́ може статися.
"Я зв'язав усі ефективні стратегії воєдино."
На цій рівнині він помішав усі кращі стратегії, відповідно до ситуації.
"Я повинен перемогти."
Роан прикусив губу.
Він не знав майбутнього бою.
Перша битва, в якій він повинен задовольнятися тільки своїми навичками.
Якщо він зможе здобути перемогу в цій битві, то отримає неймовірну кількість досвіду та впевненості у собі.
Очі Роана виблискували.
"Твой хід, божевільна орчиха!"
Його серце гулько билося в грудях.
Він міцно стиснув кулаки.
"Я відправлю тебе до твого чоловіка, якого ти так любиш."
Знову західний вітер.
У теплих поривах вітру відчувався спрага крові.
***
Клинок, зроблений з відшліфованої кістки тварини.
Гострий, сірий кінчик клинку пройшов крізь руку.
Хрясть.
З рани, що відкрився, потекла червона кров.
- Хрм.
Власник руки лизнув рану довгим язиком.
Незабаром кров припинилася і залишилася лише рана.
Кровова рана.
Поруч з нею були помітні інші рани.
"Не забувай цей біль. Перед тим, як помститися за свого чоловіка, я повинна страждати і відчувати біль."
Очі, наповнені божевіллям.
Сіра шкіра, тверде чорне волосся і чотири зуби з її рота.
Вона прибирала ніж за пояс і піднялася на ноги.
Настільки велике тіло. Важко було сказати, що це жінка.
Крім того, її руки й ноги були вкриті міцними м’язами.
Вигляд, від якого я зрозуміла чому Седек дозволив їй створити подібне.
Потім, важкий низький звук пролунав позаду неї.
- Командир війська Вайолін. Ми готові висуватися.
Це був голос Курка, одного з підлеглих Вайолін.
- Ти гарненько напоїв лопусів, вірно?
- Так. Ми нагодували їх свинячою.
Вайолін кивнула.
- У регіоні Слен немає людських військ.
Жага вбивства чулася в її голосі.
- До цих пір, ми рухалися, уникаючи людського відродка. Але з цього моменту вже немає потреби так поводитись. Ми будемо нестися вперед без зупинок. Ми зламаємо і спалимо все, що нас зупинить. Ми атакуємо замок Бено ще до того, як вони зможуть завершити підготовку!
Холодний вогонь запалився в її темних очах.
- Вирізати очі солдатам Полка Рози і потім відрізати їхні мови, відірвати їх мізерні кінцівки. И...
Вайолін впала в кулаки.
- Я поговорю з цим виродком на ім'я Роан.
Після цих слів Курк схилив голову.
- Так. Я так і передам солдатам!
Дуже зосереджений вигляд.
"Після смерті Седек, її темперамент став набагато жорстокішим."
Якщо ти зробив щось неправильно, з'явився шанс в той же мить втратити голови.
Через деякий час військо Вайолін вже готове до замки Бено.
Кене! Кене!
Рев лопусів рознісся по небу і землі.
Войско Вайолін швидко рухався вперед, але перед самим входом у регіон Слена їм довелося зупинитися.
- Ха?
Вайолін, яка вела військо за собою, нахмурилася. Несподівана картина з’явилася перед її очима.
"Люді?"
Починаючи з підніжжя гори Флем, вони розпорошилися вздовж лісу Рітен.
Вони швидко знову прибували до лісу біля входу.
"Тут солдати?"
Несподівана ситуація.
Жестом руки, Вайолін подозала Курка.
- Схоже, вони якимось чином дізналися про наші пересування.
- Тим не менш, їх всього кілька десятків.
Курк злісно вдивлявся у фігури солдатів далеко.
- Відправимо туди кілька наших хлопців, на всяк випадок.
- Так. Зрозумів.
Курк квапливо відповів, зібрав 500 орків-солдат і відправився до лісу Рієн.
У той час люди продовжували тягати колоди, наче військо, яке не помічало їх.
Дудуду.
Лопуси з шумом кинулися в атаку, земля здригнулася.
- Ха?
- Що це?
Солдати все ще піднімали колоди і дивились у бік шуму, що наближається.
Їхні очі округли.
- Хак! Прокляття! Ці виродки вже тут!
- Відступаємо!
- Відступаємо!
Коли вони кинули колоди, страх за своє життя побігли в бік лісу.
- Хмпф! Труси!
Коли Курк побачив це, то з силою вчепився у поводі.
Він збирався в одну мить наздогнати втікачів і розбити їм голови.
Раптом, блобус на якому їхав Курк неспокійно головою і заревів.
Куаан! Куаан!
Незрозумілі рухи та крики.
Курк миттєво потягнув на себе повід'є і зупинив блобус.
П’ять сотень орків, що ехали за ним, також знизили швидкість і зупинилися поруч.
Кн! Кн! Кн!
Усі лопуси, наче змова, почали принюхуватися до землі.
Курк нахмурився і подав знак рукою.
- Щось не так. Перевірте колоди, які кинули люди.
- Так.
Кілька молодих орків голосно відповіли і побігли до колоди.
Хрясть.
Після того як кілька сокир напали на колоду, з’явився неприємний запах.
Нахмурившись, орки крикнули Курку.
- Ці колоди помазовані маслом!
- Не тільки колоди. Маслом залита вся земля і трава!
Орки зірвали з землі пучок трави.
Ліпка олія залишилась на ладані.
"Прокляті люди. Вони задумали нас усіх спати".
Жага крові запалилася в очах Курка.
Тоді підійшла Вайолін разом з рештою війська.
- Що сталося?
Курк усміхнувся холодно і відповів на коротке запитання.
- Схоже, інформація потрапила в руки цим виродкам. Вони заливають олією ліс Рітєн.
- Масло?
Вайолін нахмурилась і подивилася в сторону лісу.
Курк продовжував говорити.
- Але, схоже, ми рухалися швидше, ніж вони думали. Вони не встигли розлити олію і відступили. Хаха!
Він від душі розсміявся.
Схоже, він дійсно отримував задоволення від того, що відбувається.
"Мені до біса подобається бачити, як люди тремтять від страху."
З другого боку, Вайолін, відома своєю гарячою вдачею, залишалася спокійною.
- Якщо вони не змогли закінчити навіть цього, значить, побудуватися вони теж не встигнуть.
Курк повільно кивнув.
Очі Вайолін виблискували. Тоді вона сказала:
- Ми негайно висунемося до замка Бено, поки люди не встигли закінчити підготовку.
- Так! Зрозумів. - Курк голосно відповів і замахав орками руками.
Орки негайно рушили з місця і вирушили в бік лісу Рітен.
Потім, почувся голос Вайолін.
- Стійте!
У той же момент всі орки зупинилися на місці.
Вайолін з підозрою дивилась на ліс Рітен. Здавалося, що в ньому не залишилося жодної людини.
"До цього моменту ми ніколи не стикалися з армією людей. Але..."
Солдати раптово з'явилися в регіоні Слен, там, де не повинно бути жодного людського полку.
"Що якщо їх втекти до лісу було тільки добре відіграним виставарем?"
У лісі Рітен можуть бути розставлені пастки.
"Але, може, вони дійсно не встигли закінчити підготовку."
Вайолін зворушила один зі своїх іклах та похитала головою.
Не було потреби збавляти швидкість, проходячи через ліс.
У неї був і інший вибір.
- Давайте пройдемо через ущелину, замість лісу Рітен.
- Да? Але люди ще не встигли розлити олію.
Курк похитав головою з незадоволеним виглядом.
Але Вайолін не планувала змінювати своє рішення.
- Ти нічого не розумієш в цьому. Це може стати пасткою. Навіть так, немає необхідності ризикувати попустити. Ми йдемо в ущелині гори Флем.
- Ущільніше це дуже придатне місце для того, щоб влаштувати засідку. - Він сказав, що я не можу.
Але Вайолін знову похитала головою.
- Ущільне досить коротке, навіть якщо вони влаштують у ньому засідку, це не буде великою проблемою. Ми швидко переїдемо.
Вона підняла в небо свій величезний клинок.
- Вперед! Наша мета - Замок Бено!
- Вааа!
Орки закричали в один голос і потягли привід.
Голови лопусів, повернуті до лісу Рітен, розвернулись у бік ущелини гори Флем.
Дудуду.
Роздався звук тремтячої землі.
Невдовзі військо Вайолін зникло з поля.
Свуш.
Раптом трава в лісі Рітен затремтіла, і з неї побігли солдати.
Солдати, які ще недавно з криками жаху втекли геть.
Тепер же на їхніх обличчях застигли ледь помітні усмішки.
- Поки що все йде згідно плану?
У відповідь на питання товариша, один з солдатів кивнув.
- Так. Зараз все йде згідно зі словами ад'ютанта Роана.
Після цих слів на обличчях солдатів з’явилося здивування.
"Він дійсно, неймовірна людина."
"З допомогою кількох десятків людей, завести армію з двох тисяч орків, туди, куди йому хочеться."
"Він далеко не звичайний списносець."
Здивовані вирази не зходили з їхніх облич.
Тоді один з солдатів плескнув ладонами.
Хлоп!
- Так! Немає часу бити баклуші. Давайте перейдемо до наступного кроку.
- Саме так! Давайте поквапимося.
- Швидше!
Кивнувши, солдати бізнесіто вийшли з лісу.
План Роана на цьому не закінчувався.
Точніше кажучи, це був тільки початок.