༺Кемпінг (2)༻
Я міг її зрозуміти.
Від самого дитинства Кая росла під опікою Святого Меча Джеральда, немов солдат, і все життя будувала стіну між собою та чоловіками.
Для неї опинитися в ситуації, де доведеться ночувати в одному місці з чоловіком, мабуть, стало серйозним психологічним ударом.
До того ж я не був потворним. Коли я дивився на обличчя Ісаака в дзеркалі, він здавався досить привабливим. Вона навіть захоплювалася мною.
Умови були просто ідеальними, щоб сталося щось дивне.
Я ще раз кинув погляд на Каю. Вона все ще була напруженою.
Мабуть, боялася, що я її торкнуся. У хорошому сенсі, у поганому чи в обох одночасно.
Але це не означало, що я міг спати просто неба — в мене була лише одна палатка.
Навіть якби я зробив іглу з льоду за допомогою крижаної магії, це було б марно: уві сні я не контролюю ману, і заклинання розвіялося б.
«………….»
«………….»
У тихій ночі чулося лише потріскування вогнища та ніжний плескіт струмка.
Якщо я мовчатиму й слухатиму таке природне АСМР, дивна атмосфера лише погіршиться.
Саме в цей момент на мене навалилася сонливість.
Мабуть, у такій ситуації найкращий спосіб заспокоїти її — це піти в куток палатки й заснути першим.
«Мені хочеться спати. Ходімо спати.»
«А, так, так!»
Рядова Кая Астреан.
Вона нагадала мені час, коли я щойно пішов до армії й потрапив у свій підрозділ. Тоді я теж був рядовим.
Я підвівся з розкладного стільця, накинувши ковдру на плечі. Потім першим зайшов у палатку, ігноруючи Каю, яка дивилася на мене.
Місця вистачало на двох. Я пішов у найдальший куток і ліг там, щоб Кая могла спати комфортно.
«Ах.»
Яке ж затишне відчуття… Що це? Дуже приємно.
Це не просто «прийти й переночувати», це справжній кемпінг.
«Вибачте…»
Через деякий час Кая обережно увійшла всередину.
Кожен її рух був просякнутий напругою. Ковдра була накинута на плечі й щільно обгорнута навколо тіла.
Я спеціально не відреагував. Лише злегка примружив очі, а потім заплющив їх і вдав, ніби сплю.
Кая лягла в протилежний куток. Я чув, як ковдра й плед труться одне об одного.
Раптом стало тихо.
Цікаво, чи зможе вона нормально заснути?
Я повільно розплющив очі й глянув у бік Каї.
«Ого.»
Тремтіння.
Не знаю чому, але тіло Каї сильно тремтіло, наче дзвіночок. Вона дивилася в порожню стелю палатки, натягнувши ковдру аж до губ.
Вона щільно притулилася до протилежного кутка, через що середина палатки здавалася дуже порожньою.
[Кая Астріан] Психологія: [Нервує від думки, що спить поруч із вами, наче серце ось-ось вибухне.]
Я тебе не чіпатиму, не хвилюйся…
«Ну, зрештою засне.»
Подумавши так, я знову заплющив очі.
Все тіло відчувалося розслабленим. Схоже, втома накопичилася.
Закінчивши повний день занять, я поїхав каретою до печери Тантака, убив Гарзію Відлюдника…
«Пане Ісааку.»
Раптом Кая покликала мене.
«Ви казали, що відчули ману демона в підземній печері, ще перебуваючи в академії. Чи знали ви, бува, що я йду за вами… чи навіть коли я була поруч…?»
Звісно, я не знав.
Але, обдумуючи її слова, я зрозумів, що це, мабуть, не перший раз, коли Кая йде за мною.
У будь-якому разі ситуація, коли Кая мене переслідує з якоїсь причини, мені зовсім не подобалася.
Бо якщо вона дізнається про мій щоденний розпорядок, де я постійно тренуюся, існує величезний ризик, що мій секрет розкриється.
Якщо це станеться — я навіть не уявляю, які наслідки будуть. Непередбачувані змінні — це жахливий фактор, коли потрібно бути максимально обережним.
«…Більше так не роби. Це дратує», — спокійно сказав я, тримаючись за свою сонливість.
«А, розумію…!»
Відповідь Каї затремтіла, наче під час землетрусу.
Цього повинно вистачити.
Відпустивши напругу в думках, я провалився в сон.
Минуло приблизно три години. Я прокинувся від сну, в якому заснув під час тренування в холодну погоду в армії. Там я теж дрімав.
Підняв тулуб. Вранці було занадто холодно, щоб спати лише з однією ковдрою.
Хоча від власної магії я холоду майже не відчував, щодо холоду від зовнішнього середовища я був таким же, як звичайна людина.
«Ух, холодно», — пробурмотів я, повернувшись до Каї.
Вона лежала спиною до мене, вкрита ковдрою.
Я накинув на неї ковдру, а потім дістав із чарівного мішечка зміну одягу. Збирався спати в ньому.
Нічого не поробиш. Краще я потерплю холод, ніж вона, яка пішла за мною з дитячим настроєм.
«А.»
Піхви Катастрофи, що були в запасному одязі, торкнулися моєї руки. Я дістав і цей предмет.
Щоразу, коли я його бачив, мене переповнювала гордість.
Коли я був маленьким, пам’ятаю, як отримав одну з єгипетських карт богів — Обеліск-Гнобителя — у пакеті Yu-Gi-Oh! і цілий день дивився на неї, радіючи. Зараз я відчував щось дуже подібне.
Коли я ніжно торкнувся Піхов Катастрофи, на губах мимоволі з’явилася посмішка.
«Прекрасні.»
Хе-хе. Сподіваюся, в майбутньому добре використаю.
Я поклав Піхви Катастрофи назад у чарівний мішечок.
«Треба знову спати.»
Я накрився запасним одягом, який дістав, і ліг. Як і очікувалося — холодно.
Скрутився калачиком, склав руки, намагаючись зберегти якомога більше тепла тіла.
На щастя, сон прийшов швидко.
Перший підйом роти.
Бі-і-і-і-і-і-і-і!
Уві сні я прокинувся від сигналу будильника, який ніколи більше не хотів чути. Хоч і недовго, але відчуття було жахливе.
Дивно, але я відчував себе бадьорим і виспаним. Мабуть, тому що спав довго.
Останнім часом я був настільки зайнятий уроками, тренуваннями й навчанням, що доводилося жертвувати сном, тож втома стала для мене пасивною навичкою.
Це відчуття бадьорості здавалося незвичним.
Позіхнувши й піднявши тулуб, я помітив, що ковдра, якою я був накритий, сповзла вниз.
«…?»
Поруч нікого не було. Повернувши голову, я не побачив Каї. Схоже, вона накрила мене ковдрою й пішла.
Я відчинив двері палатки. Прохолодний ранковий вітерець одразу прогнав залишки сонливості, а потім долинуло потріскування вогнища.
Виглянувши з палатки, я побачив, як ранкове сонце освітлює ущелину. Перед вогнищем на розкладному стільці сиділа Кая спиною до мене.
На ній був той плащ, який я дав їй учора, а на плечах — ковдра.
Обвуглені дрова перед нею, мабуть, були свіжонарубані сьогодні вранці.
Я взув взуття й вийшов із палатки. І тоді.
«Га!»
Кая з якоїсь причини здригнулася й швидко повернула голову до мене.
Чому ти так злякалася?
«А, пане Ісааку. Ви прокинулися…?»
Кая незграбно посміхнулася. Під очима в неї були темні кола. Її шкіра була білою й ніжною, тож це було особливо помітно.
Схоже, вона нормально не спала.
[Кая Астріан] Психологія: [Відчуває полегшення, що ви її не торкнулися, але сумнівається у своїй жіночій привабливості.]
І що мені тепер з цим робити?
Приблизно через 30 хвилин ходьби з’явилася зупинка карети.
Ми з Каєю сіли в карету й рушили. Мабуть, тому що з нізвідки з’явилися хлопець і дівчина-студенти, візник дивився на нас із підозрою.
Карета рушила в напрямку академії.
Невдовзі Кая почала клювати носом, притулившись головою до вікна карети, і заснула.
Її плащ сповз, оголивши маленькі плечі. Я підняв плащ і накинув їй на плечі.
Коли карета хитнулася, її голова впала мені на плече. Вона була повністю розслаблена.
Якщо подумати, я навіть не уявляю, що було б, якби Каї не було поруч.
За оригінальним сюжетом «Магічного лицаря Мархен» було заборонено йти вбивати Гарзію, поки він повністю не накопичить силу. Та й взагалі до кінця Акту 2, Розділу 4 неможливо було навіть потрапити в печеру Тантака.
Я повністю відхилився від формули й дослідив невідомі раніше частини гри. Через це ідеальна підготовка була неможливою.
Але завдяки Каї я зміг успішно пробити [Незламне Залізне Тіло] Гарзії.
До того ж збирання Зефріму пройшло без проблем. Дрова теж були легко доступні, тож не довелося важко фізично працювати.
«Дякую.»
Ти дуже допомогла. Колись віддячу.
Я притулив голову до протилежного вікна й подивився назовні. Ранкове сонце освітлювало зелене листя дерев.
Ранковий туман, що вкривав ліс, теж розвіювався.
А небо було забарвлене в найчистіший блакитний колір.
Приблизно через чотири години карета прибула до академії.
Перед очима з’явилися знайомі будівлі. У мене навіть виникла ілюзія, ніби я повернувся додому.
Кая все ще міцно спала. Вона, схоже, була дуже виснажена.
«Кає, ми приїхали.»
Я легенько струснув її за плече, намагаючись розбудити. Щойно я сказав ці слова, вона розплющила очі й одразу випрямилася.
«Підйом!… Ах.»
Це був явно інстинктивний рух. Вона все життя вдавала лагідну й покірну, але насправді все її тіло було просякнуте військовою дисципліною.
«М-ми приїхали?»
Так, приїхали.
Кая першою вийшла з карети, відвернула голову від мене й прикривши рот долонею. Схоже, таємно позіхала.
Я вийшов слідом і віддав плату візникові. Той легко вклонився й поїхав.
«Виглядає дуже втомленою.»
Краще якомога швидше відправити її додому.
Але було дещо важливе, що я мав сказати. Не знав, чи це необхідно, але не хотів пропускати.
«Кає.»
«Так, пане Ісааку!»
Кая затверділа, коли повернула голову до мене.
Напружена ситуація.
У будь-якому разі найкраще тримати перемогу над Гарзією в таємниці.
Якщо про це дізнається президент студентської ради Аліса Керролл — моєму життю кінець.
На щастя, вона не знала навіть про існування Гарзії, не кажучи вже про такий предмет, як Піхви Катастрофи.
Аліса — лише тіньова фігура, яка намагається допомогти проявитися Злому Богові Нефіду.
А Злий Бог Нефід не на її боці.
«Тримай учорашній випадок у таємниці. Буде неприємно, якщо про це дізнаються інші, тому нікому не розповідай.»
«А, так…»
Голос Каї став тихим, наче писк мурашки. Чи не було це трохи миленьким?
Її обличчя знову почервоніло.
[Кая Астріан] Психологія: [Збентежена й польщена тим, що між вами є спільна таємниця.]
Що вона знову собі нафантазувала…
«Я маю на увазі демона.»
«А, демона, звісно, я думала про демона…! Я триматиму в таємниці. У пана Ісаака, напевно, є глибокий сенс. І ще…»
Кая підняла голову й подивилася на мене з серйозним виразом обличчя.
«Причина, чому демони з’являються в академії, причина, чому пан Ісаак шукає й перемагає демонів… Чи є щось в цій академії, про що я не знаю?»
«…»
«…Вам не обов’язково відповідати. Пан Ісаак — надзвичайна людина, тож, напевно, є вагома причина, чому ви не можете мені сказати.»
Атмосфера стала важкою. Мабуть, було б добре скористатися цим потоком розмови, щоб залучити Каю на свій бік.
Злий Бог Нефід, фінальний бос, — корінь усього зла. Якби я знайшов товариша, з яким можна ділитися інформацією про нього, це було б величезною психологічною підтримкою. Особливо якщо цей товариш — Кая.
Але я не хотів надягати на Каю такі кайдани.
Прихід могутньої істоти, яка може легко знищити світ. Я запитав себе, чим це відрізняється від смертного вироку. Дуже ймовірно, що це покладе на Каю важке психологічне навантаження.
У будь-якому разі я продовжуватиму вбивати демонів, поки не дійду до Злого Бога Нефіда. Я вже склав план, і якщо все піде добре, Кая, найімовірніше, слухатиметься моїх слів. Великої різниці немає.
Тому найкраще — не відповідати.
«…Дякую вам, пане Ісааку. Я піду.»
Кая сприйняла моє мовчання як відповідь і злегка вклонилася на прощання.
Вона зняла студентський кардиган і повернула мені, розвернулася й пішла.
Дивлячись їй услід, я занурився в глибокі роздуми.
Академія Мархен займала цілий острів. Тому під керівництвом академії на острові розвинулася невелика економіка, і гроші тут оберталися.
Це означало, що тут були всілякі заклади, які зазвичай є в місті.
Однак за правилами академії студентам заборонялося продавати речі, принесені ззовні. Студентам дозволялося продавати лише речі, отримані законним шляхом на території академії.
Після вступу всі студенти підписували «Пакт Маркса». Це була абсолютна клятва, що керувалася провидінням, створеним «Архімагом Марксом», і діяла лише на території Академії Мархен. Порушення призводило до «примусового виключення», одним із умов якого була саме торгівля речами, принесеними ззовні.
Також заборонялося створювати додаткову вартість через комісійний продаж чи субпідряд. Від Академії Мархен відчувалася рішучість: «Це наша земля, і ми її монополізуємо».
Зефрім — це магічний камінь, отриманий на території академії, і він не належав нікому. Я з полегшенням зрозумів, що не порушую жодних правил.
До речі, Пакт Маркса охоплював не лише торгівлю. Наприклад, суворо заборонялося приносити ззовні витратні матеріали з магією — магічні сувої, зілля тощо.
Після розставання з Каєю я пішов до центру оцінки. За скляною вітриною, заповненою різними речами, мене привітав низенький старий.
«Ого, що за молодий чоловік…»
У «Магічному лицарі Мархен» було кілька центрів оцінки, і саме цей, яким керував Гаррісон, був найщедрішим. Єдиний мінус — він був недоступний на початку гри.
Але оскільки я вже знав про Таємну Крамницю — контент, який відкривається лише пізніше, — я був упевнений, що зможу потрапити й сюди. Я ж не був пов’язаний сюжетом гри.
Я не міг дочекатися, скільки мені дадуть за продаж Зефріму. Дуже чекав.
До речі, у центрі оцінки була негласна правило: вони не лізли в справи, якщо це не було незаконно, незалежно від того, хто приносив речі.
Гаррісон же був ветераном із відкритим розумом, тож його не здивує купа Зефріму. Він, напевно, просто подумає, що я везучий молодий чоловік.
Я ввічливо вклонився й дістав два чарівні мішечки.
Хоч чарівний мішечок і зменшував вагу, до нуля її не зводив. Тому мішечок із Зефрімом був досить важким.
Але моє тіло вже пройшло пекельне фізичне тренування. Носити такий мішечок було не легко… але й не смертельно.
Я відчинив мішечок, дістав блідо-жовтий магічний камінь Зефрім і поклав його на скляну вітрину.
Погляд Гаррісона перемістився з мене на Зефріми.
«Я прийшов оцінити.»
«О, це…»
Гаррісон узяв один Зефрім і почав розглядати його через лупу.
«Подивимося, це…»
Гаррісон почав повертати камінь.
Я пам’ятав, як Іан Фейрітейл у «Магічному лицарі Мархен» дратувався через повільні рухи Гаррісона, але з огляду на його вік я вирішив потерпіти.
«Хм, о-о-о…»
Рухи були дуже повільними, але це того вартувало.
«М-м-м… Так… Ні, м-м-м…»
Якось його рухи були серйозно повільними, наче у лінивця, але все ще терпимо.
«Геее… хе-хе-хе…»
…Так минуло 10 хвилин.
Але саме перед тим, як моє терпіння мало луснути,
«Коли ж ви вже скажете…»
«3000 гелів.»
«Що?»
«3000 гелів за один буде достатньо… Ідіть.»
Моє роздратування розтануло, наче сніг.
Я приніс загалом 56 Зефрімів. Швиденько порахував.
Це означало…
«168 000 гелів…!!»
У цю мить мої думки зупинилися.
Лише одна думка яскраво заповнила голову.
Сьогодні на вечерю — яловичина.
«Міледі, де ви, чорт забирай, були цілу ніч…?»
Усередині Чарльз-холу, найвищого гуртожитку Академії Мархен.
Коли Кая побачила Мері, служницю, яка всю ніч чекала на неї в тривозі, вона відповіла серйозним обличчям:
«Я захищала мир академії.»
«……?»
Мері була спантеличена й не розуміла, що мала на увазі Кая.
Після того, як Кая заспокоїла Мері розмовою й сказала, що хоче відпочити наодинці, вона зайшла до своєї кімнати — розкішної й просторої, порівняно з маленькою палаткою, в якій вона спала вчора вночі.
Але її свідомість усе ще залишалася в тій маленькій палатці.
«Демони…»
Вона згадувала події вчорашнього дня.
Виявляється, Ісаак знав, що демони з’являтимуться в Академії Мархен, і вступив сюди саме з цією метою.
Щоб зберігати мир в академії, він, мабуть, убиває демонів. І вона мусить тримати його особистість у таємниці, щоб не заважати його діям.
Хоча Кая не знала глибшого сенсу дій Ісаака, вона була впевнена: слухатися його слів — найкращий спосіб захистити людей в академії.
«…Пане Ісааку.»
Спогади про час, проведений з Ісааком учора, все ще були яскравими в її голові.
Його приголомшлива постать, коли він заморозив усю печеру, його добрий вигляд, коли накидав на неї свій плащ, і його холоднокровний вигляд, коли він випустив магію на демона поруч із нею.
Усі ці спогади затопили розум Каї. Якби її розум був океаном, ці спогади були б морською водою, що його заповнила.
«Як же він був крутий…»
Це був хтось, ким вона захоплювалася.
Але крім цих спогадів. Він здавався трохи іншим, ніж зазвичай.
Це було на світанку, коли він таємно накрив її ковдрою.
Кая, яка вдавала, що спить, із затуманеним розумом відчула одночасно збентеження й тепле відчуття в грудях.
Але понад усе…
─ «Прекрасні.»
Гаряче. Просто від думки про це слово її голова почала випускати пару.
Вона ніколи не уявляла, що Ісаак назве її прекрасною.
Від учора її серце калатало. Наче регулярний і сильний ритм гупав у вухах.
Спочатку це було нервування, але після того, як Ісаак накрив її ковдрою й сказав «прекрасні», вона почала відчувати незрозуміле відчуття ейфорії.
Кая подивилася на своє відображення в дзеркалі туалетного столика.
Почервонілі щоки… Це не проблема.
Волосся стирчало з кісок від сну в палатці й кареті, а макіяж, який Мері наносила вранці, майже зійшов.
Вона ніколи не звертала особливої уваги на свою зовнішність, але сьогодні її розпатлана зовнішність чомусь її турбувала. Вона спробувала пригладити волосся, але це здавалося безглуздим.
«Що я роблю…»
Кая зітхнула, відчуваючи, як на неї накочує хвиля недовіри до себе.
Вона ніяк не могла зрозуміти, що саме відчуває й що робить.
Хіба не занадто одновимірно думати, що все зводиться до зовнішності? Адже це сказав Ісаак.
«Може, він просто був добрим?»
Можливо, він сказав це, бо пишався її бажанням захищати мир академії.
Хіба не часто старші люди кажуть «прекрасні» в сенсі «прекрасна робота», коли бачать гідного похвали молодого? Мабуть, саме так.
Мабуть, це воно.
«…»
Думаю, так…
З якоїсь причини Кая довго не могла відірвати рук від волосся.
Вона не могла відвести погляд від дзеркала.