Розділ 325.
Храм Чорної Печатки. (Часть 1)
- Цинцин? - Фэй Байлін озиралась - сестри ніде не було видно.
"Як вона могла так швидко втекти?" - здивовано подумала вона.
Потягнувшись, дівчина повільно попливла до місця, де зазвичай ховалася її сестра.
Останнім часом вона постійно відчувала себе серед сім'ї якось не так. Усі її родичі раптово стали відлюдниками. Навіть під час роботи вони рідко розмовляли і лише виконували накази. Атмосфера у великому особняку була сонною і гнітючою.
Хоча зараз сонце стояло високо в небі, всередині будинку ніби лунав заплутаний розум.
- Цинцин? - Фей Байлін, загорнувши за ріг і подивилась на гігантський чан з водою.
За ним нікого не було.
- Не тут? - Вона пішла далі, незабаром зупинившись перед мармуровою статуями.
- Цинцин? - Фей Байлін заглянула на статую. - Тут теж нікого... - Вона підняла брову. - Сестрянка добре заховалася!
- Скрип... скрип... скрип... - З глибини саду донісся скрегот металу.
Фэй Байлін прищурилась, повільно пішла на звук. Після кількох поворотів її очі стали іржаві чорні гойдалки.
На них сиділа Фей Цінцин, покаяючи маленькими ножами.
- Сестра, ти знайшла мене! - Фэй Цінцин мило усміхнулася, поправляючи розтріпнувся на вітрове волосся. Її тіло мало слабкий квітковий аромат.
Усміхнувшись, Фей Байлін наблизилася до сестри.
- Цинцин, ти купила ароматизовану пудру? Так смачно пахнеш.
- Правда? - Фэй Цинцин знову усміхнулась. - Цинцин нічого не купувала і нічим не пахне.
- Серйозно? - Фей Байлін простягнула руку і погладила сестру по волоссі.
Та, раптово схопившись, побігла до клумів.
- Сестра, знайди мене! - її голос зник разом зі звуком кроків.
Фей Байлін похитала головою і пішла за нею.
Минувши клумби, почула донесені звідусіль кроки. Двінулася в тому напрямку.
- Сестра, я на кухні. Знайди мене, - біла сукня дівчинки мигнула в кінці саду.
Фей Байлін поспішила слідом.
- Цинцин, вистачить бігти, - їй все більше здавалося, що щось не так. У домі було дуже мало людей. Брат говорив, що більшість людей її сім'ї відповідають за новий тест на відбору учнів для різних сект, але хоч хтось повинен був залишитися.
За весь час вона не зустріла жодної служниці або покоївки. Це ненормально.
Вона почала хвилюватися. Вийшла за голосом через сад.
- Цинцин? - Покликала вона.
У кухні нікого не було. У повітрі витав слабкий запах дров.
Повільно обійшовши заляпану травою траву, Фей Байлін озирнулася у пошуках сестри. Ніхто її не гукнув.
Раптом до неї дійшли голоси дітей, що б'ються. Дотримуючись голосу, вона пройшла через браму в незнайомий двір.
Вона ніколи не була в цьому дворику, який виглядав, як будинок однієї з побічних гілок сім'ї. У такій великій сім’ї, як родина Фей, мало бути багато родичів, яких вона навіть не знала. Фей Байлін завжди жила в одному з дев’яти центральних двориків. Не говорячи вже про людей з інших подвір’їв, вона не знала деяких своїх прямих родичів.
Особливочки ставали все більш пустельними і тихішими. Вона навіть не чула пенні птахів, нічого про людей. Це не лякало.
Пройшовши кілька кроків уздовж стіни, вона побачила дітей на колінах у далекому куті подвір’я. Вони тихо перешіптувалися.
Трохи розслабившись, вона попрямувала до дітей. Чим більше людей, тим сильніша життєва сила - так набагато безпечніше.
Приблизившись до дітей, вона запитала:
- Хлопці, що ви тут робите? Не бачили маленької дівчинки такого росту? - Вона рукою показала зразкову висоту сестри.
- Маленьку дівчинку?
- Маленьку дівчинку?
- Маленьку дівчинку?
- Маленьку дівчинку?
Щаслива дитина побігла до неї, повторюючи ті самі слова.
- Маленьку дівчинку?
- Маленьку дівчинку?
- Маленьку дівчинку?
Усмішки, наче застигли на їхніх обличчях, а слова, промовлені ними, мали однаковий вираз. Вони звучали, як заїжджена пластинка.
Діти підходили все ближче й глибше. На перший погляд вони здавалися живими і яскравими, але якщо придивитися, це було далеко не так. Їхні очі були приглушені, а губи вигнуті в застиглій на обличчі.
Фэй Байлін в переляку почала відступати. Вона збліднула.
- Топ, - її вух торкнувся ледь чутний звук кроків.
У голосах дітей щось змінилося.
- Маленька дівчинка...
- Маленька дівка...
- Маленька...
Їхні голоси ставали все більш хаотичними і спотвореними, чимраз невиразнішими. Більшість часу це просто був дивний звук, як ніби десь поруч працював запалений плівку магнітофон.
Очі Фей Байлін розширилися. Вона більше не могла розібрати слів. Їй здавалося, її вуха затягти товстою плівкою - всі звуки чулася приглушливо. Голоси дітей були спотворені, підвищувалися і понизилися.
У цей момент вона помітила темношкіру дівчинку, що стоїть позаду дітей у білому платті.
Дівчинка не рухалася. Довгі чорні волосся закривали обличчя, але Фей Байлі відчувала, що вона на неї дивиться.
- Цинцин! - Вона впізнала сукню своєї сестри. Я намагалася схопити її за руку, але Цінцин була швидше. Розійшовшись, вона побігла до виходу зі свого подвір’я і невдовзі зникала в темряві.
Фей Байлін не змогла її нагнати - діти перешкоджали їй шлях.
- Будь ласка, відійдіть! - Вона спробувала відштовхнути дітей
Але як не дивно, її рука пройшла крізь їх тіла, наче вони були безлотними. Голоси дітей затихли, а потім і самі вони зникли.
Фей Байлін оглянулася. Нікого. Ніяких дітей. Тільки земля, покрита опалими листками.
Її серце тремтіло - вона відступила на кілька кроків назад. Тільки тепер дівчина помітила, як потемніло небо. Більшість холодної місяця закривали хмари.
Палац був порожній. Крім неї, тут нікого не було.
- Цинцин! - Тепер вона по-справжньому злякалася. Було очевидно, що з будинком щось не так, ще й Цінцін все ще грала в прятки. Що, якщо вона потрапить в біду?
Вона почала хвилюватися ще сильніше і побігла туди, куди пішла Цінцин.
Минавши кілька подвір’їв, пройшла через сад з ставками. У особняку нікого не було. Вона час від часу чула голоси, які доносилися з іншого боку дороги, наче там розмовляли люди. Але коли вона добралася туди, там було пусто, але її переслідувало відчуття, ніби люди щойно пішли.
Це відчуття ще більше налякало її. Після довгих пошуків Фей Байлін вирішила повернутися тим же шляхом, що і прийшла.
Вона хотіла знайти батька і попросити його відправити арешт на пошуки сестри, а також запитати, що сталося з сім’єю і чому в пометі так мало людей.
***
- Що за дивний запах... - Підійшовши до колодязя, Лу Шен вилив на голову цілу бочку крижаної води.
- Хлюп! - Пронизуюче-холодна вода безжалісно омивала його м'язисте тіло, освітлене яскравим світлом місяця.
Лінії сталевих м’язів покривала мережу тонких червоних ліній. Навіть дивитися на нього було страшно.
Коли Лу Шен торкався плеча, він подивився у напрямку центру округи.
Його надзвичайно тонкі почуття засікли щось дивне, що ширяє над містом у небі. Це була не диявольська Ци і не Інь Ці, що означало - явище було викликане не дияволами або примарами.
Після ранкового випробування один старійшина з секти оселив його у власному домі.
Завтра він увійде в секретне місце секти для другого раунду випробувань.
Лу Шен опустив бочку на землю. Він зображував учня зі середнього роду, який нещодавно походив з гори і зміг вивчити лише деякі основи техніки культивування правдивої Ці. Можливо, він був наступником якогось благородного роду в самотності, можливо, кимось із шляхетних родоводів або навіть звичайною людиною, яка навіть не підозрювала, що була опромінена божественною зброєю чи демонічним клиною.
Що б не сталося, він збирався робити вигляд, що нічого не знає. Для інших його сила була на рівні Першої Грані області Уз, а не завдяки таланту.
Ось чому він завжди використовував прості рухи в бою.
Але щойно з’явився запах, якого не хотів відпускати Лу Шена.
Так само пахла двері з корінням, знайдена ним на Золотому Площаді.
Коли Лу Шен прийняв душ і перевдягався, він пішов до своєї кімнати й вирішив відпочити. Але його розум не міг позбутися відчуття запаху.
За вікном стояла тиха ніч.
Наступного дня його розбудили рано вранці.
Служниця приготувала йому форму учня секти, який жив тисячі років тому. Потім його провели до наповненої якоюсь трав'яною сумішшю ванної.
Зрештою, його привітав старший чоловік на ім’я Чжен Шілун - старійшина секти Солнц. Він ж відвів його до карети, яка прямувала до храму Доброволій, що в центрі столиці.
Їх супроводжували ще п’ять екіпажів. Лу Шен сидів у першому. Він бачив напівпрозору завісу, заповнені натовпом вулиці.
Люди, перешіпаючись пальцями, вказали на екіпажі. Здавалося, вони знали, що відбувається - їх погляди були наповнені захопленням.
Наша процесія схожа на процесію чиновників імператорського двору. Звичайні громадяни поступаються нам дорогою. Яка ж величність!
Лу Шен міг відчувати, що позаду екіпажу був дуже чутливий до нього. Усередині всі вони були однакові - юнаки у супроводі старійшин.
Старший Чжен Шілун посміхнувся.
- Це наш привілей, але і наша відповідальність. Філіал нашої секти в окрузі Осенней Місяця відповідає не лише за те, щоб відбирати нових елітних учнів для цієї конфесії, але й за безпеку столиці округу.