Я зроблю Моккан!
Сьогодні тільки перший день навчання Торі, а я вже серйозно панікую. Мої обов’язки майже неможливо виконати. Принаймні, мені. Я думала, що могла б використовувати всі знання з попереднього життя для того, щоб заповнити прогалини, але жодна із цих знань не допомогла мені.
Тури - дивовижна старша сестра.
По-перше, я не можу принести води. Я навіть не можу витягти відро з колодязя! Мені просто не вистачає сил на це. Мені доводиться йти по сходах, щоб настукати нагору. Щоб « прийняти» одне добре відро, мені потрібно повторити свій маршрут приблизно п'ять разів. Але в нашій сім’ї за день витрачається набагато більше одного відра. Мені потрібно доверху заповнити глибоку кубишку. Коли мама допомагає мені з водою, вона намудряється наповнити глек приблизно за стільки ж часу, скільки потрібно, щоб набрати лише одне відро.
Я безсилая.
Коли приходить час готувати обід, мені потрібно запалити вогонь у печі. Коли я була ще в школі, у Урано ми ходили походи класним ходом, так що я чудово знаю, як складати поле для багаття. Але тут у мене нічого не виходить. Тоді у нас були запальнички, а зараз огниво, яким, крім всього, я зовсім не вмію користуватися. Зрештою мама звільнила мене від цього обов’язку.
Я безумовно безлізна.
Якщо мова йде про допомогу комусь з простим завданням, то я ще можу зробити хоч щось. Навіть той самий кухонний ніж був настільки важким, що мені ледве вистачило сил на те, щоб підняти його обома руками. А ще мені стає погано від вигляду щойно задушеної курки. Все, що я можу робити - розмелювати складники з меншим за розміром ножем і допомагати з ідеями нових рецептів. Я настільки маленька, що навіть не можу перешкодити їжі на сковороді, навіть якщо мені дадуть стілець. Мама хвалить мене за рецепти, але мій несприйнятливий внесок у загальну справу лише викликає дедалі більше депресії.
Я абсолютно безсила.
Коли Турі прийшла додому з першого дня на роботі, вона знайшла мене в кутку із тупим і загубленим поглядом.
- Що сталося, Мейн?
Я була занадто пригнічена, щоб відповісти, так що мама зробила це за мене:
- Вона намагалася допомогти, але вийшло не дуже. Я думаю, що вона в депресії від того, як мало зробила.
- Через це...
Так, Турі, через це. Це зайняло деякий час, але я нарешті зрозуміла це. Я абсолютно безсила.
- Я намагалася зробити так багато різних речей, але я не досягла успіху ні в чому, - відреесно прошепотіла я.
- Ну, все ж ми беремо до уваги твій стан. Будеш намагатися, буде отримуватися, чи не так? Крім того, немає нікого, хто б робив прибирання так ретельно як ти! - Намагалася підбадьорити мене мама.
Ну так, у мене є деякий досвід в тлумаченні швабри і витирання речей, але навіть це я не можу зробити. Якщо я перестараюся, то відразу сяду з гарячкою. Та й роблю я це не заради сім'ї. Я просто не можу жити в такому безладі! До того ж, прибирання мого здоров'я піде на користь.
У сучасній Японії, де у нас є машини, які виконують важку роботу, я можу прибирати, прати і готувати від початку до кінця, сама. А тут я не можу зробити нічого. Чесно кажучи, я не думала, що буде так важко. Тури тільки на рік старший за мене, і вона може зробити все це без особливих проблем. Але з таким тілом, як у мене, людина стає мертвою на плечах інших.
Знаєте, я дійсно зараз не відмовилася б реінкарнувати в тіло покріпше. Достатньо міцне, щоб хоча б не бути перешкодою.
- Ха-ха, та ти, здається, думаєш, що ти нікому не потрібна? - голос батька.
- Так, так.
- Ну, навіть якщо це так... У мене не було надії з самого початку.
- Е-е? - Сподіваюся, він побачив те замішання, яке я відчуваю зараз. Чому він несподівано каже щось настільки жорсткого? Чому він посміхається?
- Ну, я думаю, що те, як ти постійно хворієш - погано. Але ти дійсно попрацювала над собою.
- Ну, це правда, — згідно кивнула Тури, - але і в такому стані її ніхто не найме.
- Ні. Вона може працювати зі мною, біля воріт, - промовив тато.
- Хіба? Навіщо їй там бути взагалі? - Мама схрестила руки на грудях і запитливо дивилася на батька. - Це ж чоловіча робота.
- Вона може складати документи!
Тури з мамою здивовано дивляться на тата, зберігши тишу. Я не знаю, чому вони збиті з пантелику. Чи вони не звертали уваги на всі дні, коли я говорила їм, що буду весь день біля воріт?
- Навіть зараз, коли вона йде до воріт, вона робить дещо роботу, як маленький помічник Отто. А потім він навчає її листа.
- Справді? Я думала, що вона робить там перерви! - Сестро вигукує.
- Я думала, їй довелося вигадувати всі ці безглузді історії!
Тури, чого ти так здивувалася? І мама, в сенсі? Їх дуже щиро здивувало те, що вони вдарили живіт.
- Вона добре виконує роботу, пов'язану з розрахунками. Якби вона хотіла, то могла б офіційно працювати біля воріт після хрещення. Що думаєш, Мейн? Хочеш працювати з татом?
- Неа. Я б хотів відкрити « Книжковий магазин» або стати "бібліотерем" - відповідаю я.
На жаль, у мене зовсім немає бажання ходити слідом за батьком на роботу щодня для того, щоб виконувати обов'язки з охорони. Це світ, який ще не бачив книгозбірень чи бібліотек, тому всі дивляться на мене в непевності, не розуміючи моїх слів.
- Так, постривай. Що це?
- Хтось, хто продає книги... Купець, напевно? Можливо, купець звучить не зовсім вірно, але я збираюся зайнятися роботою, яка включає в себе багато книжок.
- Ну, я не зовсім розумію, про що ти говориш, - трохи втрачено вимовляє батько, — але думаю, що це чудово, якщо ти зможеш робити те, чого мрієш. Півроку тому ти взагалі не могла ходити до лісу. Ти ледве могла навіть вийти на вулицю! А тепер ти можеш входити і виходити з дому стільки, скільки хочеш.
- Ага.
***
Мені сьогодні сказали вийти в ліс і зібрати дрова, так що я взяла плетений кошик, закинула її за спину та пішла з Тури до лісу. Як і сказали мої рідні, я справді можу дістатися до лісу, але коли туди прибираюся, мені потрібно трохи відпочити. В іншому випадку мені доведеться провести весь наступний день в ліжку.
Я дійсно ненавиджу це немощене тіло.
Коли ми добралися до лісу, я взяла перерву, щоб відпочити, а потім стала допомагати в пошуку дров. Все, що я роблю - шукаю відвалиті гілки, а Тури — низько висихають і потім відрізає їх ножем, як мачете.
- Вау, Тури дійсно крута...
Я подвоїла зусилля збору хворости. Відчувши, що здулася, я сіла на поблизький камінь відпочити. А щоб не втрачати часу, вирішила спробувати виготовити "моккан".
У мене немає досвіду з різьбленням по дереву. Заточка олівців на уроках у школі - це все, що я вмію. І тоді я вирішила змінити ніж на точивку. Тепер залишається тільки шкодувати про це рішення. Навіть якщо я спробую зробити моккан, то й досі не розумію, як правильно користуватися ножем!
Я не можу так вправно зрубувати ножем, як мій батько — тільки слабко скріпляти. Чи зможу я в такому разі досягти успіху? Під час експерименту я покопала в купку зібраного хвороста і обережно зняла тонкий шар шкірки.
З моїми крихітними слабкими руками важко управлятися з ножем, але мені вдалося зняти велику полоску кори і виявити м’яку деревину.
Ого! Це трохи складно, але я думаю, що зможу зробити це!
Так я можу вбити відразу двох зайців: не тільки наробити паличок для моккан, але й попрактикуватися з ножем. Я з радістю почала стругати зібрані палички, роблячи їх прямими і гладкими, вирівнюючи у довжину. Вже готові я складала по інший бік від себе. Як тільки вийде зв'язати ці палички тонкою шнуром, це вже можна буде
назвати мокканом. Може навіть отриматися розміром зі сторінку блокнота.
Стародавні цивілізації, наші предки дякую вам за вашу чудову мудрість. Мати, Отче, дякую за цей чудовий ніж. Саме завдяки вам я можу зробити моккан.
Оскільки сировина для них — це лише палички, які я можу підібрати з землі, — набагато легше, ніж ретельно витягнути волокна зі трави на папірус або глиняний посуд.
Чудово.
З моїм рівнем майстерності мені потрібно стогнати зовсім небагато і тоді, коли палички підсохнуть, можна буде писати. Мало - помалу біля мене з’явилася ціла гора очищених паличок. Все-таки для книги знадобиться куди більше, ніж десяток.
Коли я була зачарована паличкою, до мене підійшов Левц.
- Мейн, ти робиш це, щоб замінити таблички?
- А? Чому ти так вирішив?
- Ну, ти була просто щаслива, займаючись цим, — відчувати збентежено проговорив він.
- Да?
- Ага. Ти, здається, хотіла закопатися в них.
Я сиділа, строгою, з виразом ніби я хочу поховати себе в купі деревини? Чи це робило мене дивно? Як незручно!
- Ну так що це? - Ще Лютц.
- Я роблю "моккан".
- Мос-кан? Ти будеш писати на цьому?
- Так, і саме тому мені потрібно якомога більше цих паличок, — я взяла свій ніж і знову почав стружувати.
Левц присів поруч і теж взяв кілька паличок:
- Я допоможу тобі! Але я б хотів, щоб ти запитала у Отто дещо в наступну вашу зустріч.
- Добре. А що саме?
Походячи трохи по поліні і переконавшись, що нікого немає, він присів на коточки і сказав мені на вухо:
- Я хочу дізнатися у нього як це бути торговцем.
Кілька років тому він поділився зі мною своєю мрією стати торговцем. Він хотів би подорожувати з міста до міста і заодно подивитися світ.
Отто - дуже зайнята людина, і він цілком може відмовити мого прохання, - попереджаю я друга.
- Я знаю.
Наступні півгодини ми просто сиділи в тиші, займаючись справою. Цікаво, а де мені взяти чорнила на зразок тих, які ми використовуємо на пункті пропуску?
Чорнило, як і папір - рідкісна річ, тому я сумніваюся в тому, що зможу купити їх ось так легко. До речі, чорнила бо теж замкнені на замок не гірше паперу. Сподіваюся, я зможу переконати Отто припинити платити мені зарплату в грифелях і перейти до оплату чорнилами. А заодно виконаю прохання Левца.
***
Наступного дня я пішла до воріт. Оскільки Турі сьогодні працює, я мушу лише вчитися. Останнім часом кількість слів, які я можу писати, значно зросла, і тому не можу радіти цьому. До речі, сьогодні у нас з'явилося троє нових учнів і всі уламки Тури. Отто вчить їх писати і рахувати, так що сьогодні він був дуже зайнятий. Я і сама була зосереджена на вивченні нової лексики, так що у нас не було можливості поговорити.
Коли я помітила, що Отто закінчив працювати зі стопкою документів і почав очищувати пляшку з-під чорнила, я використала цим шансом.
- Отто-Отте! А добре чи ні...
- Добре що? - запитав він.
- Бути торговцем! - Я вигукнула. Отто виглядав так, ніби його вхопив удар.
- А? Ти хочеш стати торговкою? Хто тебе надурив? А-а! Мені твій батько голову відірве! - Він точно був у шоці. Варто спробувати його заспокоїти.
- Та ні, це для мого друга.
- Тьфу-ух... - Протяжно видихнув Отто. - Скажи їм, щоб краще і не пробували.
- Чому?
- Це дуже складно, та ще й небезпечно. Немає жодних гарантій, що ти досягнеш успіху і не станеш банкрутом. Лютц запитав?
- Ну, якщо ви знаєте, то чому не сказали йому? Я думаю, що було б краще, якби він почув це від вас, Отто. Я прожила в місті все своє життя, але у тебе більше досвіду. Крім того, мій тато каже, що у вас є якісь зв'язки з купецької гільдією. Якщо мій друг не може стати торговцем, то він міг би бути принаймні крамарем.
Отто дуже підозріло посміхнувся і несподівано вигукнув:
- Ага! Я так і знав! Та він тобі повинен бути подобається, чи не так?
Мені здається, що він надумав зайвого. Я потиснула плечима:
- Не те, щоб мені подобався він просто допомагає у всьому. Я хочу повернути борг, не більше. До речі! Як щодо того, щоб дати мені трохи чорнило?
- Ця баночка прирівняна до твоєї трирічної зарплати, так що ні, - сказав як відрізав Отто.
- Що? Трихогодова? - Цього я точно не очікувала.
- Ага. Це не іграшки, Мейн. Чорниломи нас постачає дворянство, так що це занадто дорога річ для твоєї практики.
Коротко кажучи: « Це не те, що ти можеш отримати в цьому житті».
От блін. Без чорнила моккан марні. Що ж робити?