Відпусти мене в ліс!
— Сніг у лісі почав танути, обнаживши молоді пагони рослин, — сказала мені Турі, коли повернулася вчора. Діти знову почали ходити в ліс, що означає кінець нескінченного довгого ув’язнення всередині стін.
Нарешті я зможу почати робити глиняні таблички! Дуже хочеться в ліс, щоб почати працювати. Тури сказала, що там ще залишилося занадто багато снігу - важко йти через підступні корені, та й збирати там, відверто кажучи, поки нічого. Але мене зовсім не хвилює, чи є там що або ні.
Земля зараз є тим, що потрібно - слизькою та вологою. Отже, якщо я просто доберуся туди, то це буде автоматична перемога. Звичайно, я туди ні в житті не дістаю. Потрібна допомога Тури, без неї ніяк. Да. Мені довелося її буквально благати, але...
— Тури-Тури! Візьми мене до лісу! Хочу подружитися з хлопцями!
— Нет. Ти дуже слабка і навіть півдорозі не пройдеш, — сказала я. Не хоче йти на світову, взагалі ніяк. Здається, тут мене чекає суцільне розчарування.
— Да ладно тебе! Я стала сильнішою! Принаймні до воріт, будь ласка! - Мої слова все-таки змогли похитнути її впевненість. Оскільки я роблю "Радіо-Гімнастику" щодня, то спускаюся з нею до колодязя, коли мама миє посуд. І роблю це з відносною легкістю.
- Ну, якщо тато дозволить... — Ось так просто взяла і поклала відповідальність на батька.
Виходить, якщо я в кінцевому рахунку чекатиму біля воріт, треба запитати дозволу у батька. Здається, це було б неминуче в будь-якому випадку. Ну що ж, вперед і з піснею.
— Пап! Я в ліс хочу! І не хворіла зовсім!
— Ем, ну ладно, — просто відповідає він.
Взимку я піклувалася про своє здоров’я, тому частота нападів значно зменшилась. Останнім часом було лише п’ять таких. Яке ж це було досягнення! Моя сім’я, а особливо мама, не радіє моїм здоров’ям. Через те, що я стала рідше хворіти, споживання поживних речовин всередині організму також скоротилося. З’явився апетит і, здається, я навіть підросла трохи. Мабуть, моя фізична сила також зросла.
— Ну, можна з тобою побути хоча б? Будь ласка? Будь ласка? — Питаю я у батька.
— Хм-м- м... — Він не відмовляв мені відразу, так що тут не все настільки погано, як з Тури. І я чіпляюся за цю нитку в спробі отримати схвалення з його боку:
— Я зможу звикнути до таких навантажень! Є ж трирічні діти, які ходять до лісу? Так що, можливо, і я могла б зробити це!
— А-а-А, ну... Так, але вони з тих дітей, які потрапляють у халепу, якщо їх залишити наодинці вдома, — пояснює він.
- Тоді, щоб я пішла, мені треба потрапити в біду? — Я не бачу можливості підняти погляд на батька.
— Не дурій, Мейн, — невибагливо і трохи роздратовано.
А це вже погано! Якщо отримати дозвіл у батька не вийде, то потім, коли весна прийде і мама піде на роботу, мене знову почнуть залишати на попіченні старої леді Герди. Жахливо! Взагалі не варіант! Досить того, що я там побачила. Потрібно терміново з цим розібратися.
- Тату, ти турбуєшся про мене тому що я слабка? Як мені переконати тебе?
— Гм, дай подумати... — Він закриває очі, глибоко задумуючись. Я з нетерпінням чекаю вердикта, затамувавши подих. Батько відкриває очі і манить рукою, — ходімо зі мною до воріт.
— Тільки до воріт? Чому?
- Я знаю, що ти можеш ходити сама. А ось коли я зрозумію, наскільки впевнено ти це робиш, тоді і поговоримо.
Як я й очікувала, отримати дозвіл буде не простою проблемою. Розвивати м’язи ніг, ходити до воріт вартових і назад — єдиний компроміс, якого вдалося досягти. А я так хотіла піти! Мої таблички... Хнык.
— Ладно, папочка! Поняла! - Я енергійно кию і йду за ним. Він раптово заспокоївся. Невже я справді думав, що не погоджуюся? - Тату, коли ти сказав, що хочеш, щоб я дісталася до воріт, то це означає просто пройтись туди і назад?
— Ні, я хочу, щоб Отто продовжив вчити тебе алфавіту.
— Що-о-у? Правда? — Здається, моє обличчя вилізло з такої несподіваної відповіді. Я завжди думала, що тато ревнував у моєму служінні з Отто. Цікаво, що спричиняє таку раптову зміну?
Я нахилила голову набік, а мій батько відпочив і продовжив:
- Мейн, ти дуже слабка, але Отто сказав, що ти не за роками розсудлива. Він також сказав, що ти більше підходиш до інтелектуальної роботи, так що якщо зараз навчишся читати, то потім тобі буде легше жити.
Ось це так! Від того що, настільки вражений моїми розумовими здібностями чи тут спробував батько? І взагалі, я в культурному шокі. Я хотіла отримати дозвіл від тата, щоб навчитися писати - ось цього я очікувала найменше.
- У тебе добре виходить робити щось маленьке, так що ти зможеш знайти собі роботу без необхідності. Таку, щоб використовувати твою світлу голову, — продовжив батько, трохи глузливо поглядаючи на мене.
— Голушку? - Не думаю, що він щось знає про наукових працівників, Клерках... Але, схоже, що в цьому світі також існують професії, пов'язані з розумовою діяльністю.
— Наприклад, ти могла б працювати секретарем, копіюючи документи для чиновників або багатих людей. Я чув, що таким чином можна працювати не виходячи з дому в разі хвороби.
Платити за копіювання і перевірки документів... Хм, наче нотаріус якийсь. Так можна було б працювати вдома, маючи необхідну кваліфікацію. Хоча я в цьому якось не впевнена.
— Отто – солдат. Хоча ти знала, що раніше він був торговцем? У нього все ще є зв'язки в цьому середовищі. Професії, над якими ми з твоєю матір'ю вже давно розмірковували, не підходять тобі. Тож, коли ти познайомився з Отто, то відчув велику радість. Я все ще здивовано дивлюся на нього. Такий ревнивий чоловік подає чудовий приклад адекватної поведінки! Ого!
— Дякую, татко! Я постараюся з усіх сил! - Я відчуваю, як він поплескав мене по голові, це навіть приємно.
- Ну що, питання вирішилося? — Питає він, повернувшись до Тури.
- Тату, вона не зможе. — Ну, Тури! Навіщо ти ставиш палки в колеса молодшої сестри? Вона абсолютно не піде на компроміс.
Коли батько побачив, що нічого не виходить, то повільно кивнув головою.
« Якщо вона не навчиться самостійно ходити, то згодом у неї можуть виникнути проблеми.
— Але зараз вона буде тільки заважати. - А Тури не здає позицій, буде стояти до останнього.
— Так, це правда. Не тільки Тури, але й він... Відверто кажучи, це стало великим ударом через мою гордість. Я знімаю на нього очі, а він трохи подумував і звертається до сестри: Турі, донька, давай так зробимо. Зараз вона зі мною до воріт якийсь час подібна, а потім, коли ми переконаємося що все добре, вона стане допомагати тобі?
Турі погоджується, але чому мені не легше? Чому моя сім’я все ще не вірить у мене? Вони все ще думають, що спуститися і піднятися сходами для мене щось з розряду подвигів Геркулеса.
Наступного дня, коли сонце вже давно світило на небі зі своїм батьком до воріт. З’ясувалося, що караунна служба працює в три зміни: з ранку до полудня і аж до світанку.
Договір буде в силі, якщо я зможу йти сама. Якщо ж мені стане гірше, то доведеться повернутися додому.
— Дорогой, переконайся в тому, що Мейн не потрудиться. Не спускай з неї очей, зрозумів? — Дзвонила мама.
Звичайно, тато пообіцяв, що все буде добре. Я витягнула маму за двері і вхопила руку велику та теплоту долонь батька. Якщо спуск не був для мене особливо важким, то коли ми вийшли на головну площу, я вже трохи задрижала. А якщо подумати, то це перший раз, коли я змогла так далеко пройти. Зазвичай (в тілі Мейн) я долавала великі відстані, сидячи на плечах батька, обблокувавши Ральфів спину або сідаючи в возі.
- Ти як, Мейн? — Батько обережно подивився на мене.
— Н...н-нормально-о-О-у ...
Якщо я здамся тут, то моїм ходам до лісу доведеться помахати мені ручкою. Мені доводиться через силу говорити це, хоча моє тіло зі мною не відповідає. Мені нічого не залишається, крім як сидіти, склавшись на три погибель.
- Так не піде. Залазь на мене.
Решту шляху я провисла мертвим вантажем на його плечах. Коли ми прийшли, він приніс мене в кімнату очікування щоб я змогла відпочити. Лише пополудні я змогла встати, настільки втомилася.
— Пап? Ти сказав, що Отто вчитиме мене писати, але ж це займе не один день, вірно? Це нормально? У нього багато вільного часу? — Питаю, впевнена, що Отто має звичайну відповідальність вартового воріт. Чи не може він тільки і робити, що писати?
— Його робота полягає в тому, щоб вивчити письменність новобранців, — посміхається батько.
- Новобранців?
— Да. Після свята Креслення у нас зазвичай поповнення - п'ять солдатів-хольців. Отто навчив їх писати і читати. Для солдата важливо вміти це робити. Якщо він не може записати імен і посад, які проходять через ворота, то й приманець не зможе стати таким самим.
— Я буду учиться с ними?
— Не зовсім. Ти будеш його помічницею.
— Помощеницею? А? — Хіба дитина може бути підтримкою в такому важливому питанні? Я ж виглядаю на три роки, хіба ні? Я не думаю, що хтось дійсно повірить в це.
- Ти ж йому допомогла? — Уточнить отец.
— Ага... але це були тільки розрахунки... - Пригадую я. Він просив мене про це, а я просто не могла відмовити. Та й було це всього лише раз. Отто, здається, все ж розповів про це батькові.
- Може тут і я винен, занадто завантажив його. Ну, це вже в минулому. Він запропонував тобі уроки письменності замість твоєї допомоги, чи не так? — Він ненадовго замовк, а потім знову продовжив. - Ти будеш особистим помічником Отто. Однак неохрещених дітей неможливо знайти. Отже, на папері ти будеш ходити до нього вчитися писати і читати. Твоя "заплата" буде видавалася тобі в дрібницях. Але він хотів наголосити, що це важка праця — допомагати йому не тільки укласти звіти.
А я не жартувала, коли казала йому, що хочу йому допомагати! Мабуть, Отто спеціально попросив начальство допомогти мені навчитися писати і читати. Він настільки серйозно націлений на мою допомогу наступною взимку? Крім того, він сказав начальникові платити мені дрібничками з бюджету замість сплачувати за них зі своєї кишені. Як і очікувалося від купця! Він точно знає, як зменшити втрати і збільшити прибуток!
Мене трохи занепокоїв батьковий голос:
- Мейн, ти готова?
— Да! Звичайно!
Я схопила свою сумку-корзинку і попрямувала в сторону тренового залу. Там мені на очі потрапила п’ять хлопців, про яких, очевидно, говорив батько.
- Це Мейн, донечка мого капітана. Вона допомагає мені з деякими папірами і так само, як ви, хоче навчитися писати. Прошу вас не піднімати через цей шум, - представив мене Отто і почав заняття. Він написав по порядку багато незрозумілих закорянок — очевидно, літер алфавіту. Що стосується мене, то я не пам'ятаю їх все досконно, так що це і для мене наукою буде.
- Дивіться, хлопці. Це літери алфавіту. Сьогодні ми тренуємо п’ять з 30 літер алфавіту, записуючи їх на листочки і повторюючи їхню вимову, — пояснює Отто. - Мейн, ти й справді швидко вчишся.
— Мені більше подобається думати, як працювати руками.
На відміну від інших дітей у цьому світі, я звикла до навчання. Також у мене немає проблем із самовчитуванням, та й пам'ять дуже хороша. В принципі, це те, що мені подобається. Я мимоволі порівнюю себе з цими новачками, вони просто ніхто в порівнянні зі мною.
— Я думаю, що ми вже можемо рухатися далі, — впевнено випрошую я.
- Що? Вже? Хм-м... — Він здивує мене, а потім оглядає інших учнів. Минуло лише 30 хвилин, але дітям вже важко. До того ж вони почали дертися на своїх місцях, підтверджуючи мої думки.
— Для новачка, який вперше взяв у руки грифельну дошку, досить важко зосереджуватися на чомусь одному. Ми почали писати - тепер ми маємо поупражатися в математиці, потім намалювати карти навколо міста і дізнатися, що ж справжні солдати повинні знати. Ми мусимо робити перерви час від часу, щоб полагодити подих. Чим більше речей за день ми дізнаємося, тим більше зможемо запам'ятати, - намагаюся підказати я.
Напевно краще буде думати про них як про молодших однокласників. В Японії, ми ніколи б не змусили учнів початкової школи писати "Хірагана" весь день. Вони не могли б справитися з цим, а зовсім не ревні хлопці у цьому світі давали би собі раду.
— Давайте рахувати? Отто, давай? — Питально дивлюся на вчителя.
Оскільки всі вони ходили в магазин, то до десяти рахувати вмієте. Проте, було кілька дітей, які не знали цього, так що ми витратили деякий час на написання чисельників від нуля до п'яти, читаючи їх вголос. Знову ж таки, хлопці почали дертися через деякий час, тому я закінчила цей урок і відправила їх тренуватися.
- Давайте закінчимо навчання на сьогодні. Запам'ятайте сьогоднішні літери та цифри! Якщо ви цього не зробите, то вам доведеться починати з самого початку! Це дуже важливо!
Діти розстежилися по кімнаті. Я більше не потрібна в тренуванні, так що Отто відвів мене назад до кімнати очікування.
— Мейн, ти занадто з ними м'якка, — тихо говорить мені Отто.
— А ось і ні. Якщо ми знаємо, що їм важко вчитися і це може тривати багато часу, то цілком природно навчати їх так. І не треба порівнювати їх зі мною.
— Ох, твоя правда. - Відто почухав підборіддя. Здається, він зрозумів, що підсвідомо порівнював їх зі мною.
- Насправді, мій метод досить суворий до дітей, які ледве почали навчання.
Після цього ми деякий час проводили з ним у приватному порядку. Ми тренували деякі слова: спочатку написання, потім вимова. Поки я була зайнята, він продовжував працювати над своїми паперами.
- Я думаю, що ти вже засвоїла алфавіт. Тому давай почнемо поповнювати твій словниковий запас. Можливо, я навчу тебе кількома загальними фразами — захоплено сказав Отто, відсунувши папір убік.
Він навчив мене нових слів, але багато з них були пов’язані із папами або обов’язками вартового воріт. Це і правда виглядало так, ніби він має види на мене в майбутньому. Можливо, це якось буде пов'язано з бюджетом на наступний сезон.
Наприклад, деякі з цих слів: « ототожнювання», "вельможа" та“ оповідання". Принаймні, якби ми починали з вивчення назв товарів, я б могла дізнатися такі слова як « харчові продукти » або назви видів зброї і броні...
Раптом голос мого батька пролунав у кімнаті. Тури та її друзі скоро будуть зачиняти ворота і, здається, щойно повернулися з лісу. Я відклала свою маленьку сумку назад і вибігла на вулицю, щоб зустріти їх.
— Тури-і-и!
— Гоу хоме, — відповідає вона мені.
З нею йде кілька дітей з великими, неказистими коробками за спиною. Вони здивовано переклали погляд спочатку на мене, а потім мою сумочку.
- Це твоя молодша сестра? Ніколи не бачив її раніше, коли вона запитала мене і сестру, чи вони можуть мені допомогти.
Я ховаюся за Тури, захищаючись від неввічливих поглядів цих дітей.
— Вона не так часто виходить з дому, — пояснює сестра.
Здається, що я майже ніколи не поводилася на людях. Таке відчуття, ніби я якийсь міфічний монстр. Тури намагаються переконати мене, що вони просто допитливі і зовсім не хочуть дражнити мене. Але їхні погляди все одно завдають болю.
— О! Мейн, ходімо з нами? — Звідкіль з’являється Льотц. Яке ж полегшення — побачити знайоме обличчя. Я оглядалася навколо, намагаючись знайти Ральфа, але немає ознак присутності його рудих волосся.
— А що, Ральф не з вами? Він в порядку?
— Йому виповнилося сім цієї весни, і він працює сьогодні, — пояснює Левц з розумним виглядом.
Ральфу сім? За спогадами Мейн здавалося, що він насправді йому вісім або дев'ять. А? Мені здається чи Летц дійсно сильно підтягнувся? Здається, що у цьому світі всі підкоряються законам спадковості.
Поки я роздумувала над цим, група рушила далі. Вони були в лісі весь день і хочуть якомога швидше повернутися додому, так що й йдуть у досить пристойному темпі. Тури і Левц помітили, що я відстала, тому попросили інших пригальмувати.
— Зачекайте! Ти в порядку? — Летц підійшов до мене і поклав руку на плече, заглянувши в очі.
Діти безжалісні. Вони не збиралися чекати мене.
- Ви всі йдете занадто швидко... Я піду з тобою. У мене сьогодні багато чого набралося... Чому ти сьогодні була біля воріт?
— Я вивчала абетку, — спокійно відповідав я. І, здається, це потрясло його. Його очі сяяли повагою, чому стало якось некомфортно. - Я не можу писати, але моє ім'я виходить дуже добре.
— Ого! Ти можеш писати своє ім'я? — Здивовано дивиться на мене Лютц.
Я ніколи б не подумала, що вміння написати своє ім'я буде настільки вражаючим. Хоча, тепер, коли я про це подумала... Якщо старійшина села - єдина людина на ціле село селян, які вміють читати і писати, то це дійсно дивно, що мій батько може записати імена інших людей. Отто, здається, більше цікавився моїм вихованням, ніж інші солдати. Якби я вирішила, що достатньо вміти писати чужі імена для мене, він ніяк не зміг би навчити мене оформляти офіційні документи.
Лютц допоміг мені пройти решту шляху, але коли я повернулася додому, то була настільки втомлена, що не могла навіть розмовляти. Як і очікувалося, я одразу злегла на два дні.
— Ось чому я говорила не тиснути на себе! Мама обурювалася.
Однак мені здавалося, що я трохи сильніша. Зазвичай я б вибула з ладу на п'ять днів, але цього разу я була готова повернутися вже на третій.
Моя рутина продовжувалася протягом місяця, і тоді з'явилось відчуття, що я ставала міцнішою. Я розпочала з одного дня роботу і три дні відпочинку, а потім — два дні. Зрештою я почала відпочивати через день. На той момент я все ще ходила дуже повільно, але в той же час якось встигала за батьком і хлопцями. Після цього ви виходили на навчання два, а то й три дні поспіль, чергуючи їх з одним вихідним.
Коли я вперше змогла добиратися аж п’ять днів підряд без вихідних, моя сім'я була в захопленні. Правда, відразу ж після цього я злегла з жаром, що тривав кілька днів. Здається, все пройшло не так гладко, як планувалося.
Через три місяці я нарешті отримала дозвіл вирушити в ліс.