– Тепер, клієнт, ви власник Роксанни. Власник зобов’язаний забезпечувати її житлом та їжею, а також сплачувати податки. Якщо й відмовитеся від цих обов’язків, або будете ставитися до раба вкрай недоброзичливо, договір може були визнаний недійсним. Складання або редагування заповіту - це також робота работорговця. Будь ласка, скористайтеся нашим закладом і в цьому випадку.
Сказав мені работорговець Алан. Він говорив діловим тоном, просто викладаючи те, що було випущено.
Говорячи швидко, без емоційно, без жодного бажання пояснювати. Це нагадує рутину, буденну справу.
Це як попередження Міранди1 в американській детективній драмі. Ви маєте право мовчати.
Можливо, вони говорять одне й те саме всім клієнтам, коли ті купують раба. Це стандартний шанобливий список речей, про який повинні знати рабовласники.
Так, я купив раба.
Я збирався почати грати в гру, але чомусь застрибнув в інший світ. Це світ з лабіринтами та монстрами. Люди об’єднуються в загони, щоб пройти лабіринт і боротися з монстрами.
Схоже, щоб створити загін, треба мати людей, яким дуже довіряєш. Кажуть, що в лабіринтах іноді можна знайти стільки скарбів, що вистачить на все життя. Якщо ви знайдете такий скарб, коли членом вашого загону є людина, з якою ви вперше сьогодні або вчора познайомилися...
Тому здається нормальним для людей, які хочуть увійти в лабіринт, купити раба, сформувати загін і ходити до лабіринтів разом з рабом.
У школі, в Японії, я був одинаком і мені було б неможливо легко знайти члена загону, якому я міг би довірити свою спину. Однак також важко знайти інші джерела існування, окрім як похід до лабіринту.
Тоді немає іншого вибору, окрім як купити раба.
Я прибув з Японії й не знаю загальних норм цього світу, є страх, що буду привертати увагу. Якщо це буде раб, я зможу спокійно запитати інформацію.
Крім того.
Я подивився в бік.
Поруч зі мною стоїть Роксанна, яку я купив.
Вона красуня, подібну якій я не зустрічав в Японії. Можливо, є в шоубізнесі або клубах Ґіндзи2, але вони не з тих, які б звернули увагу на такого, як я.
До того ж у неї каштанове волосся з собачими вушками, що низько спадають.. Кажуть, що вона людино-вовк. У неї милі, нелюдські вушка. І великі груди, які добре видно навіть з-під одягу.
Ця чудова жінка - моя рабиня...
Упс. Це не добре.
Зараз я повинен зосередитися на розповіді работорговця.
Навіть якщо це звичні фрази для работорговця, для мене це важлива розповідь, яку я чую вперше.
Згідно з цією розповіддю, я зобов’язаний забезпечити Роксанну їжею і місцем для ночівлі.
Хотілося б запитати, що саме є «вкрай недоброзичливим ставленням», але, мабуть, не варто питати про це в присутності Роксанни. Не хочу, щоб мене сприймали як людину, яка кидає виклик обмеженням.
Заповіт - це, мабуть, те, чи власник вирішує, що робити з рабом, коли він або вона помирає.
Про податки я нічого не чув.
– Що за податки?
– Це подушний податок. Раби не зобов’язані платити податки. Власник платить частину раба.
Запитавши работорговця, я отримав відповідь.
Що ж у цьому світі також і снують податки. Я в перше про це чую.
– Ти знаєш про податки?
– Т-так. В певному сенсі.
Коли я запитав Роксанну, вона сказала, що знає. Якщо Роксанна знає, я можу просто запитати її пізніше.
– Зрозумів.
Кивнув я работорговцю.
– Тоді ми з нетерпінням чекаємо вас знову.
Работорговець провів мене, і ми вдвох, Роксанна і я, вийшли з торгового дому.
Роксанна несе перед собою велику валізу, тримаючи її обома руками. Здається, це все, що вона має з собою.
Я поглядаю на Роксанну. Я мав би дивитися більш відкрито, але мені трохи ніяково. Краса Роксанни ще більше вражає в яскравому сонячному світлі. Її біла шкіра ніби світиться.
Її туніка досить сіра, але гурди великі. Опуклість досить вела
Так. Я з нетерпінням чекаю цього.
Чи через такі думки я не можу дивитися на неї відкрито.
– Не важка?
Запитую я, показуючи на валізу. Мені не дуже зручно, коли жінка несе багаж. Оскільки вона рабиня, це не повинно бути проблемою.
– Т-так. Все добре.
– Дай мені.
– Т-так. Прошу.
Роксанна простягнула до мене руки й дала мені валізу.
Я беру її правою рукою.
Я хочу перевірити її вагу і зробити ще одну річ. Правою рукою тримаю валізу за ручку, а ліву, якою тримаю Дюрандаль, кладу на задню стінку валізи.
Зосередивши думки на Переналаштуванні персонажа. Переналаштування персонажа - корисна навичка, яка дозволяє змінити бонусне спорядження і бонусні заклинання. Дюрандаль - найкраща зброя, яку можна отримати, завдяки бонусному спорядженню. Увійшовши до работоргівельного дому, я тримав його напоготові, на випадок, якщо він мені знадобиться.
Сховавши Дюрандаль за валізою. Я зняв галочку з пункту в Переналаштуванні персонажа і стер Дюрандаль, яким мені не довелося скористатися в торговому домі.
– Звичайно не важка.
Я повернув валізу Роксанна, ніби нічого не сталося.
Спочатку я збирався нести валізу сам, але передумав.
По-перше, для раба нормально носити багаж, тому для мене було б дивно його нести.
По-друге, меч. Якщо буду нести валізу, я не зможу відреагувати в разі надзвичайної ситуації Роксанна не має меча. З цим впоратися доведеться мені.
Уявлення про те, що чоловік повинен носити валізу, прийшло з сучасного суспільства, де на вулиці більше не розмахують мечами.
Можливо, в цьому світі слід очікувати насильство на вулицях. Коли б я ніс багаж Роксанни, могло здатися, що я піклуюся про неї, але насправді я наражав би її на небезпеку. Я повинен бути готовий будь-якої миті втягнути свій меч.
Зброєносець несе поклажу, а господар - меч. Це було б здоровим глуздом у цьому світі.
Повернувши валізу Роксанні, я відкрив Айтембокс і дістав ятаган.
Моє серце калатало, коли моїх пальців торкнулися, беручи ручку, коли я передавав її їй. Ці білі м’які дівочі пальці.
Не знаю, що про це думати, але цікаво. Цікаво, чи це нормально.
– П-поки, ходімо до корчми Бейл і знайдемо житло. Це просто в низ по вулиці, до кінцевої розв’язки, рукою сягнути. Іди за мною.
– Т-так. Слухаюсь.
Я повісив ятаган на пояс, і пішов.
Роксанна пішла за мною.
Трохи ніяково, коли за тобою йде жінка з багажем. Роксанна, однак, здається, теж нервує. Віднедавна вона часто каже «так».
– До речі, вмієш читати кандзі?
– Кандзі, так?
Коли я, обернувшись, запитав, Роксанна запитливо похитала головою.
Її обличчя теж гарне. Ні, не так.
Так. Я швидко зрозумів, що вона не зрозуміла про кандзі. Бо кандзі не перекладалися, як «Брахім».
Та, якою я розмовляю, це брахімська мова. Це мова з дивним звучанням, яку я не повинен розуміти, але якимось чином можу нормально розмовляти й розуміти.
Але кандзі не стали брахімською мовою. Оскільки, брахім не має поняття китайських ієрогліфів, його просто розглядали як слово, кандзі.
– Ем. Ти можеш прочитати Інтеллідженскард?
– Т-так
– Якою мовою написана Інтеллідженскард?
– Брахімською. ..О. Ем. Кажуть, що Інтеллідженскарди впливають на свідомість людини, яка на них дивиться, тому їх можна прочитати мовою, яку вона знає.
Зрозуміло. То ось воно як. Тобто вона написана не китайськими ієрогліфами, а символами, які я можу прочитати.
Цікаво, як вона виглядає, для людини, яка не вміє читати.
– Роксанна, можеш читати брахімською.
– Т-так. Я лише трохи навчилася.
Нарешті в мене є той, міг би прочитати брахімською.
– Я не вмію читати чи писати брахімською, тож навчиш мене, будь ласка.
– Т-так. – Якщо дозволите.
– Дякую. Дуже дякую.
Проходимо повз гільдію дослідників. Наступного разу мені не знадобиться наймати читач.
– Ви забрали мене через п’ять днів, як і обіцяли, тож, я ще багато чого навчилася.
– Хм? Ти навчилася цього в тому торговому домі?
– Так. Я вивчала брахімську, оскільки думала, що це буде того варте, якщо я зможу нею користуватися.
Хто знав, що работорговці пропонують таку послугу.
Ні, можливо, тому, що вони можуть говорити брахімською, їх можна продати дорожче. Це не одностороння послуга.
– Місце, де зупинилися, трохи далі.
– Так.
Був багаж, тож я проходжу містом і йду прямо до корчми. Дехто з чоловіків, повіз яких ми проходимо, дивляться на Роксанну косим поглядом.
Трохи зверхньо.
Але хочеться сказати їм, щоб вони не дивилися на мою Роксанну. Навіть я ще не можу дивитися на неї як слід.
Я заходжу до корчми Бейл, мого звичного житла.
– Я хотів би переїхати в номер на двох, якщо можна.
Сказав я корчмареві, який готував ключ.
– Все гаразд. ...Двоспальний.
– Так. З вечерею на двох.
– Двоспальний номер коштує триста вісімдесят нар. З вечерею, гм, ви зупиняєтесь тут довго, тому я дам вам спеціальну ціну, триста п’ятдесят нар за ніч.
Як не дивно, коли включена вечеря, отримуєш знижку у тридцять відсотків. Хіба це не дивує. Оскільки вони називають це послугою, впевнений, що вони розуміють, що пропонують знижку.
– Гаразд. Триста п’ятдесят
Я також можу отримати тридцятивідсоткову знижку за допомогою переналаштування, що є моєю навичкою. Якщо купити більше однієї речі, то отримаєш знижку у тридцять відсотків.
У будь-якому випадку, я вдячний за це, тому скористаюся цим на повну.
Я дістаю три срібні та п’ятдесят мідних монет з мішечка на шнурку в рюкзаку і кладу їх на прилавок.
– Що ж, тоді обидвоє простягніть руки.
Якщо подумати у нас перевірять Інтеллідженскард? Вони дізнаються, що я зробив Роксанну своєю рабинею. Я не проти, тому простягаю ліву руку.
Роксанна теж простягає руку.
Двоспальні номери на п’ятому поверсі. Після того, я ви зберете свій багаж у попередній кімнаті, вас проведуть на п’ятий поверх.
Корчмар нічого не сказав, глянувши на Інтеллідженскарди. Здається, вони не втручаються у приватне життя клієнтів. Він узяв два ключі й швидко піднявся сходами.
– Давай мені свій багаж.
Я взяв у Роксанни валізу і пішов за ним. У корчмі не має потреби віддавати перевагу мечу.
– К-красно дякую.
Роксанна теж пішла за нами. Ми піднялися сходами.
– Спочатку заберіть свій багаж з кімнати.
На третьому поверсі, ми зупинилися біля кімнати, в якій я зупинився. Корчмар відчинив номер триста одинадцять
Повертаю валізу Роксанні й заходжу в середину.
Складаю білизну та решту речей до дерев’яної діжки. Також поклав туди спортивний костюм, який залишив в шафі. Також дістав шкіряні черевики, які тримав на полиці під шафою, де їх можна було зачинити. Ключі від полиць, поклав на полиці, як воно й було.
– Це все.
– Тоді підемо на п’ятий поверх.
Зачинивши двері до кімнати триста одинадцять, корчмар показував дорогу.
– О, ем, я можу понести для вас?
– Ні, все порядку.
Роксанна збиралася взяти мої речі, але я відмовився. У неї теж є валіза.
Ми піднялися сходами. Якби це був третій поверх, то не було б проблем, але коли це п’ятий, то мені потрібен ліфт. Але в цьому світі такого не має. Корчмар знає, що я дослідник, бо бачив мою Інтеллідженскард.
– Двоспальні кімнати на верхньому поверсі. П’ятий поверх тільки для гостей, які зупиняються у двоспальних.
Ніби прочитавши моє розчарування, виправдався корчмар. Не дуже розумію логіку цього.
– Гм.
– Ваша кімната тут.
Корчмар відкриває кімнату.
– Тут?
Заходжу.
В ній велике ліжко і письмовий стіл в глибині. Два стільці, бо кімната двомісна. Кладу свої речі на стіл.
Розмір не дуже відрізняється від триста одинадцятої, в якій я зупинявся. Вона приблизно на один розмір більша. Може трохи більша. Причина, чому вона здається просторішою, мабуть, полягає в тому, що в кімнаті немає шафи.
– Стіна праворуч - це шафа. Нижня полиця зачекається, але не залишайте там цінних речей, коли виходите.
Корчмар сказав мені відчинити розсувні двері на правій стіні, яка виявилася шафою в глибині кімнати. Ця виявилася більшою з триста одинадцяту кімнату, враховуючи шафу.
Після цього корчмар повторив пояснення, яке я чув, коли зупинився в триста одинадцятій, передав мені ключ і пішов.
Я сів на ліжко, яке було лише одне. Напевно, таке ж м’яке, як і в кімнаті на третьому поверсі.
Я озирнувся і побачив Роксанну, яка стояла біля входу з розсіяним виглядом.
Заходь і сідай на стілець.
– Т-так...
Роксанна несміливо входила. Вона не нервувала, а скоріше була трохи налякана.
Є про що поговорити.
– Що ж. Це число п’ять?
Я показав Роксанні ключ.
Номер цієї кімнати п’ятсот сімнадцять. Я знаю число один, тож ліворуч від неї має бути п’ятіркою.
– Т-так, воно?
А це сім?
– Т-так...
Хм. Розмова не продовжується.
Роксанна відчутно нервує. Здається дорогою, ми ще трохи говорили, але прийшли до корчми й все забулося.
Що ж, нічого не поробиш, оскільки ми одні в кімнаті корчми. І тут лише одне ліжко. Я не маю наміру раптово завалити її посеред дня, як би мені цього не хотілося.
– Ем... Можна доторкнутися до твоїх вушок?
Я все одно поставив сміливу вимогу.
Можна було б принаймні вушка. Точніше, я хочу до них доторкнутися. Якщо вона налякана, гадаю, що нормально поводитися трохи розкутіше.
Напевно. Можливо. Мейбі3.
– О... Т-так.
– Тоді підійди.
Зву Роксанну.
Ні. Це просто фізична близькість4, фізичний контакт. Фізичний контакт це важливо.
Якщо вона налякана, бо думає, що на неї нападуть, то стану поперед і не чіпатиму її, це спосіб показати, щоб вона не боялася. Так має бути. Напевно.
Переді мною проходить красива жінка, і я хочу стрибнути на неї, але стримуюсь.
Я людина розумна. Англійською це person of reason. Не розумію.
Розсіювання роздратування. Поразка ілюзій.
– ...Так.
– Сюди.
Я запрошую Роксанну, яка чомусь намагається сісти на підлогу, до себе на ліжко. Показую, постукуючи по ньому рукою. Вона не сіла на підлогу.
Вона підійшла до мене, мені інстинктивно хочеться її обійняти, але я стримався. Тому не потягнувся до неї.
Розсіюючи мирські бажання та заспокоюючи хіть.
Я поклав руку на голову Роксанни. Збоку вона теж гарна. Моя рука плавно ковзає по її волоссю. Воно м’яке і густе. До нього так само приємно торкатися, як і дивитися.
Н-ні, ні. Мені хочеться повалити її.
Звичайно, я витримую завдяки терпінню.
Розвіюю мирські бажання і позбуваюся злих думок.
Насолоджуюсь дотиком до її волосся, торкаюся до собачих вушок. Вушка великі, м’які, звисають невагомо. Вони, мабуть, сантиметра два завтовшки. Через те що вушка звисають, і у них немає твердих частин, на дотик вони нагадують пухирці.
О, ні. Це викликає звикання. Хочеться торкатися до них вічно.
Ей. Не треба соромитися. Торкнімося обома руками.
– Роксанна красуня, але вушка твої милі.
Роксанна красива жінка. І все ж вона не справляє враження холодної, що, на мою думку, значною мірою пов’язано з її висячими вушками. Великі вушка надають їй доброзичливої зовнішності.
– Е-е.... Д-дякую.
Наші з Роксаною очі, яка дивилася на мене, зустрілися. Роксанна збентежено опускає голову.
Мило.
Ні, треба діяти. Я придушив такі непристойні думки.
Мирські бажання зникають, і тваринний розум заспокоюється.
Погладжую вушка. Бездумно чухаючи їй під вушками.
Зникнення мирських бажань і знищення ілюзій..
Цікаво, чи заспокоїлася трохи Роксанна, від почухування за вушок. Та мої мирські бажання не заспокоїлись ні на йоту.
Я поглянув на Роксанну збоку. Вона, здається, не особливо проти. Навіть якщо тобі це не подобається, будь ласка, прийми це. Фізичний контакт це важливо.
Але якщо дивитися збоку, груди Роксанни все ще великі.
Ні, не так. Це не так. Я хочу їх перевірити, але мушу набратися терпіння.
Розвій свої мирські бажання і знищ хіть.
– Ем. Ще раз, радий знайомству.
– Так. Розраховую на вас.
Роксанна схилила голову, не звертаючи увагу на те, що я торкаюся її вушок. Я зловив її потилицю, коли вона підіймалася.
– Гарні вуха.
– Це...
– Що?
– Можу я називати вас господар?
Так.
Хтось має похвалити мене за те, що я не накинувся на Роксанну.
Розвіяти мирські бажання і придушити тваринні інстинкти.
Фізичний контакт допоміг, і тепер ми можемо трохи поговорити. Якщо я зараз стрибну на неї й вона злякається, я повернуся до початку.
– Так. Можеш мене так називати.
– Так, господарю.
Упс.
Це було небезпечно. Я мало не обійняв її. Зберігай спокій, зберігай спокій.
Розвій мирські бажання і придуши хіть.
– Якщо подумати, тут лише одне ліжко.
Чухаю вушка під час розмови.
Ні зачекай. Чи можна про це говорити.
– Е?
– Е?
Як і очікувалося, Роксанна запитала у відповідь.
Можливо це трохи інакше. Що саме.
– Ем. Це господар попросив.
– Е? Правда?
– Так. Я попросив двоспальний номер.
– А.
Зрозуміло. Є номер з двоспальним ліжком і двома односпальними?
Коли мене запитали чи підійде двоспальний, я кивнув. Корчмар знав, що робить.
Молодець.
– Ви не знали?
Тому Роксанна злякалася? Ні, звичайно, я б замовив з одним ліжком, навіть якби знав.
– Перш за все, я маю тобі дещо сказати.
– Так.
– Я прийшов з такого далекого місця, що Роксанна не повірить навіть якщо почує.
Я виправив спину і заговорив з Роксанною серйозним тоном. Але продовжив торкатися її вушка. Фізичний контакт це важливо.
Я не скажу їй правди. Не знаю, чи повірить вона мені, якщо розкажу, і це буде лише тягарем для Роксанни. З іншого боку, було б проблемою, якби збрехав, а потім це стало відомо. Тож я кажу напівправду.
– Коли ви кажете «далекого», маєте на увазі далі, ніж Касим?
– Можливо, навіть далі, ніж Роксанна може подумати.
Правда?
Роксанна замислилася.
Я не знаю, де Касим, але це далі ніж Роксанна може собі уявити.
Це гарний вислів.
– І з сільської місцевості. Я не знаю, які тутешні норми. Я хотів би, щоб Роксанна навчила мене багатьом речам про здоровий глузд.
– Так.
– Був би вдячний, якби ти могла мені все пояснити, не зважаючи, що я вже повинен це знати або що я нічого не знаю.
– Слухаюсь.
Що ж двоспальні й з окремими ліжками, можливо поширені й на землі.
Чи вдасться мені викрутитися?
– Також, як ти, мабуть, чула, я збираюся попросити Роксанну ходити до лабіринту, разом зі мною.
– Так. Я можу допомогти вам у битві. Покладіться на мене.
Коли я сказав про лабіринт, Роксанна поглянула прямо на мене. Мені здалося що її очі засяяли тремтячим світлом.
Атмосфера також, здається, змінилася. Схоже, вона впевнена в собі.
Це якось страшно.
Вона дивиться прямо на мене, і я відпускаю вуха яких торкався. Оскільки ми працюватимемо разом, добре, що вона впевнена у своїх бойових навичках.
– Можна я повішу одяг у шафу? А то він помнеться.
Роксанна підвелася, можливо, тому, що її вушка звільнили.
Вона втекла.
– Так. Так.
– Щиро дякую.
Роксолана відкрила валізу, яку принесла з торгового дому.
В ній була уніформа покоївки. Ти принесла її.
Форму покоївки я купив разом з Роксанною. Дві тисячі вісімсот нар - це половина ціни, тож правильна ціна була б чотири тисячі нар.
Сам одяг досить дорогий. Та це була хороша покупка.
Схоже, що бонусна навичка, Знижка у тридцять відсотків, яку можна отримати переналаштувавши персонажа, діє тільки якщо купити більше однієї речі. Якби це була одна Роксанна, не відомо, чи спрацювала б знижка у тридцять відсотків.
Тридцятивідсоткова знижка діє і в цій корчмі. Якщо додати вечерю, то кімната стає дешевшою. Однак, коли я замовляв лише гарячу воду, знижка у тридцять відсотків не спрацьовувала.
Якщо знижка діє лише при покупці кількох речей, то знижка в тридцять відсотків могла б не спрацювати, якби я одночасно не купив вбрання покоївки.
Работорговець отримав би шістсот тисяч, якби продавав одну Роксанну, але якщо він також намагався продати її одяг, який коштував чотири тисячі нар, ціна продажу склала чотириста двадцять дві тисячі вісімсот нар.
Урок не бути надто жадібним, я гадаю.
Роксанна вішає своє вбрання покоївки у шафу і розправляє складки на ньому.
Спина у неї теж гарненька. Настільки, що мені хочеться потрясти її ззаду.
Так. Це була гарна покупка.
Враховуючи розмір її грудей, тіло Роксанни струнке. Вона приблизно того ж зросту, як і я, але на розмір худіша. Я відчуваю себе дівчиною.
– Ой. Ти була босоніж.
Я знову оглянув тіло Роксанни, ніби облизуючи його, і помітив, що вона боса.
– Так, вірно.
Роксана відповіла так, ніби це було само собою зрозуміло. Бути босоніж, можливо, не є чимось незвичним.
Вона прийшла сюди з торгового дому босоніж?
– Я розберуся з цим.
Підвожуся, беру спортивний одяг зі столу й протягую Роксанні.
– Слухаюсь. ...Т-це.
– Хм?
– Цей матеріал не схожий ні на що, що я коли-небудь бачив раніше. Впевнена він фантастичний.
На жаль це дешеве синтетичне волокно.
Ну, синтетичні волокна спочатку були замінником шовку. Мабуть, воно добре виглядає у світі, де синтетичних волокон не існує. Чи вважається нейлон кращим за шовк.
Роксана ховає передану їй кофту в шафу. Я торкнувся Роксанни й погладив її по волоссю.
Це не обов’язково тому, що я захотів повернутися.
Це перевірка. Перевірка того, скільки вона готова дозволити. Здається мені вдалося добре обвести її навколо пальця.
У мене ще не зовсім зникло відчуття проте, що мені вдалося зробити рабинею таку красуню, як Роксанна, це шахрайство.
Роксана покірно дозволила погладити себе по голові.
Судячи з цього, можна припустити, що вона змирилася зі своєю долею рабині й готова до цього? Хоча я не знаю, що у неї на думці, вона не виказувала свого невдоволення, навіть якщо воно було.
Я мимоволі обіймаю її.
Ні, це не так. Це непорозуміння!
Річ у тім, що мій терпець урвався. Я не маю наміру завалити її.
– Вибач, але я тебе не відпущу.
– Т-так...
Роксанна відповіла тихим голосом і розслабила своє тіло.
Не виглядає на шахрайство? Можливо, навіть якби я підштовхнув її, все одно все було б добре.
Коли я обійняв, її груди опинилися на моїх руках.
Вони... Більші, ніж я думав.
Ні. Я поки що стримуюся. Є й інші речі, які я повинен зробити.
Я не відчуваю провину за те, що купив рабиню. Не знаю. Може, я просто не відчуваю, що купив її. Що ж не треба змушувати себе відчувати провину.
– Це шкіряне взуття, о, ні, ні, ти можеш взяти ці сандалі?
Я забрав руки, відпустивши Роксанну. Показую їй сандалі, які на мені.
У мене більше не має на це терпіння.
– Ви впевнені?
– Оскільки ти збираєшся в лабіринт, це спорядження.
Присідаю навпочіпки й торкаюся ніг Роксанни, сподіваючись, що вона не буде проти.
Ноги Роксана нічим не відрізняється від людських. Шикарні дівочі ніжки. Попри те, що вона людино-вовків, вона не волохата.
Щоправда, вони трохи менші. Довжина від п’яти до пальців приблизно вдвічі коротша, ніж у мене. Вона приблизно такого ж росту, як і я.
– Щиро дякую.
Якщо їх буде зручно носити, тобто.
– Так. О, погляньмо. Спорядження магічне. Воно розтягується і зменшується, щоб відповідати тілу користувача. Тому все гаразд.
Пояснює Роксанна зверху.
Не знаю, як вона ставиться до того, що я торкаюся до її тіла, але вона не намагається втекти чи проявити будь-які ознаки неприязні.
Скориставшись цим, я торкаюся їх з усіх боків.
Ступні Роксанни були маленькими й милими. Ступні були гладкими та витонченими.
– Зрозуміло.
– Це особливість спорядження.
Схоже, спорядження досить корисне. Якби це було не так, все спорядження виготовлялося б на замовлення, а не було б єдиним у своєму роді.
– Це загальновідомо?
– Так. Гадаю, що більшість людей це знає.
– ...Ем. Є багато загально відомих речей, про які не знаю, то продовжуй в тому ж дусі.
– Так.
Схоже це є загальновідомо в цьому світі.
Ну, думаю, так воно і є. Були й селяни, які просто носили спорожняння. Виправдання відразу ж стало в пригоді.
І маю подякувати Роксані за те, що вона влучно з цим розібралася.
– Є дворучний і одноручний меч, який ти хочеш? Підвівшись запитав я Роксану.
– Можна мені одноручний, будь ласка.
– Прийнято.
Передаю Роксанні ятаган, що лежав на столі.
Передача меча може бути поганою ідеєю, а може і не бути. З погляду на її ставлення до цього моменту, я вирішив, що можна його віддати.
Якби те що вона стала рабиню було формальністю, а Роксанна, і работорговець мали якийсь намір, це було б рівнозначно благородства до ворога. Наприклад, вона могла б вбити мене і бути вільною.
Не знаю, чи варто мені про це думати.
Якщо Роксанна думає, що може обійтися без меча, мені буде важко її зупинити. Ми спатимемо в одному ліжку.
Підемо в лабіринт, тож, рано чи пізно, мені доведеться віддати меч. Зараз ідеальний час, щоб віддати їй меч. Віддати його раніше, означає показати, що я довіряю Роксанні.
Начебто відчуваю, що якщо мене збираються вбити, треба принаймні віддати його завтра вранці, після того, як втрачу цноту, але не впевнений.
Як людина.
– Він не зіпсований, але виглядає так, ніби за ним не дуже добре доглядали.
Знала вона про мої наміри чи ні, але Роксанна зосереджено перевіряла ятаган, який я тримаю в руці.
Її обличчя також стало серйозним.
– Е? Він потребує певного догляду?
– Так.
Що ж, це дивно.
– А як щодо іншого спорядження?
– Звичайно.
– Зрозуміло.
Якщо подумати, ти маєш рацію. Я ніколи про нього не дбав.
– Господарю. Відтепер я дбатиму про нього, але вам слід краще дбати про своє спорядження, бо ви завдячуєте йому своїм життям.
– С-саме так.
Роксанна навалилася в перед і читає мені лекцію.
Я мимоволі відступаю.
– Будь ласка.
Роксанна складає решту речей на столі у шафу.
– Що ж. Підійди сюди та приміряй свої сандалі.
Забезпечивши собі шкіряні черевики, я сів на ліжко і покликав Роксанну.
Та розв’язавши шнурки зняв свої сандалі й взув шкіряні черевики.
Судячи з вигляду, шкіряні черевики були на клас вище, ніж босоніжки. Взуття забезпечить, більший захист, ніж сандалі, в яких ноги напівбосі.
Не було жодного монстра, який би цілився на ноги, тому я обрав сандалі, бо подумав, що краще не розпалюватися, але було б безпечніше не давати Роксанні краще спорядження, ніж у її господаря.
– Так.
– Що ж. Сюди.
Коли Роксанна знову спробувала сісти на підлогу, я запросив її на ліжко й простягнув їй сандалі.
Вона сіла поруч зі мною і взяла сандалі.
Сандаль, який мав бути мені по розміру, якимось чином підійшов на ногу Роксанни, яка була на два розміри меншою.
Магія.
– Сьогодні базарний день, тож я хочу купити все що мені потрібно. Тобі потрібне ще якесь спорядження?
– Тільки дерев’яний щит, якщо можна, будь ласка.
– Дерев’яний щит, так. Ще щось?
– Що стосується броні, то ви повинні почати з покращення спорядження господаря. Мені вистачить того, що залишиться під рукою.
Я покликав її до себе, що б можна було доторкнутися до вушок Роксанни й поговорити.
Вона виглядає такою переляканою чи знервованою, як тоді, коли увійшла до кімнати. Це результат фізичного контакту.
Фізичний контакт - це чудово.
– Гаразд. Що ще, окрім спорядження, тобі потрібно?
– За ним потрібно доглядати олією. Маєте олію?
– Ні, не маю.
– Тоді купіть маленьку пляшку оливкової олії
Оливкова олія.
– Зрозумів.
– Тоді використаю ганчірки. У вас є стара білизна?
– Ні. Лише та, що була там.
– Вона ще нова.
Роксанна складала і білизну, тож бачила труси-гарбузи, які я купив п’ять днів тому. Я більше не зможу одружитися.
До речі, я зараз у боксерках. Сьогодні я ходив забирати Роксанна, тож мусив причепуритися. Це боксерки, які я носив на землі. Їх ще називають «щасливі» труси.
– Можеш скористатися рушником для рук. Ще щось потрібно?
– Було б добре мати флягу води.
Флягу для води?
Я про це не подумав.
Звичайно, якщо збираєшся перебувати в лабіринті довго, варто взяти з собою флягу води. Вода досить важка, але буде важливою.
– Я куплю дві фляги для води?
– Я понесу ваш багаж. Такий рюкзак, чи щось інше.
– Рюкзак? Зрозуміло.
– Це все з мого боку.
Я розмовляю з нею торкаючись її волосся. Також граюся з її вушками Ці обвислі вушка викликають звикання.
– Ринок буває раз на п’ять днів, тож є ймовірність, що ти не зможеш нічого купити впродовж п’яти днів. Подумайте про це.
– Так. Все добре.
– Щит, оливкова олія, рушники, фляга для води, рюкзак. Куплю броню, і тобі також потрібні шкарпетки. Все правильно?
Я рахую на пальцях і перевіряю. Сім пунктів.
– Так.
– Від мене... Мило.
Є тут щось таке?
Все гаразд. Мило переклалося на брахім.
– Мило? Мило дуже дороге. Думаю, що висівки з горіха коічі використовується для миття посуду.
– Воно справді дороге Шампунь... Ні, нічого. Цей горіх коічі.
– Так.
Шампунь не перекладається.
Ну, у світі, де мило дороге, певно, немає шампуню, немає кондиціонера, ополіскувача чи косметики.
– А ще, чим у вас тут можна почистити зуби?
– Зубочистка з китицями. Гадаю, в кожному місті можна знайти гілки з китицями.
Вони називають її зубочисткою з китиці.
– Щит, оливкова олія, рушники, фляги для води, рюкзак, шкіряні обладунки, висівки горіхів коічі, гілки китиці, отже дев’ять предметів. Запам’ятай їх, щоб не забути.
– Так.
Я підвівся, взявши рюкзак.
Я хотів би торкатися до Роксанни вічно, але це не можливо. Якщо маєш щось зробити, то мусиш просто покінчити з цим.
Я дістаю з Айтембокса мідний меч і одягаю рюкзак. В рюкзаку лежать гроші.
– Тоді підемо і купимо їх.
– Слухаюсь.
Роксанна одразу ж підвелася.
Ми залишили ключ і виходимо з корчми.
Спочатку в магазині, схожому на універсам, купили фляги для води, рюкзак, пляшечку оливкової оливи, висівки горіхів коічі та гілку китиці.
Фляги для води - це щось на кшталт повітряної кульки, зробленої зі шкіри тварини, чи чогось подібного.
Висівки горіхів коічі були в такому собі пахучому мішечку. Можливо, для того, щоб їх можна було використовувати як є.
Дві гілочки китиці коштували один нар. Дешево. Точніше, це були просто гілочки, зрізані прямо з навколишніх дерев. Вони коштували майже безплатно.
Ми склали все що купили в куплений рюкзак і закинули на спину Роксанни.
Я купив два рушники для рук у крамниці тканин по сусідству. Вони можуть знадобитися Роксанні, та й купити додаткові не проблема.
– Тобі потрібні щонайменше дві пари шкарпеток. Обирай які тобі подобаються.
– Мені можна обрати?
– Прошу.
– Я не знаю розмір.
Не розумію про що вона каже.
– Ні. Це шкарпетки Роксани.
– Мої? Ви впевнені?
– Все добре.
Коли я кивнув, Роксанна з серйозним виразом почала обирати шкарпетки.
Хоча ходити в сандалях, вже не босоніж, краще мати під рукою якісь шкарпетки.
Не можу сказати, що будь-які шкарпетки підходять. Мої шкарпетки трохи завеликі, бо я обрав їх навмання.
– Можна я візьму їх?
– Прийнято.
– Щиро дякую.
Я отримав шкарпетки від Роксанни, яка нарешті закінчила їх обирати.
Я показав їх продавчині разом з рушниками для рук і заплатив за них. Товар поклади в рюкзак на спині Роксанни.
Нарешті ми перейшли до крамниці торговця обладунками.
У крамниці обладунків обличчя Роксанни нахмурилося ще більше, ніж раніше. Вона серйозно розглядає один дерев’яний щит. Від неї віяло чимось демонічним.
Ну це те чому ти довіряєш своє життя.
Але якщо можна, обрати б щит з вільною коміркою. Як би порекомендувати його Роксані?
Хочеться запитати Роксанну про порожні комірки, але краще запитати її у приватному місця.
Серед дерев’яних щитів на підлозі. Я знайшов три з порожніми комірками.
– Ці три хороші.
– Ви розбираєтеся?
– Хм.
Я киваю у відповідь на слова Роксанни так впевнено, як тільки можу. Гадаю, вони всі однакові, оскільки це спорядження одного виробника.
Роксана починає уважно порівнювати три предмети, які я їй запропонував.
Вона не жартує. Вона красива, але виглядає страшно. У неї наморщені брови.
Я злякався, тому залишив Роксанну і пішов далі. Підходжу до місця, де зберігаються обладунки.
Найдоступніша - шкіряна броня. Вона була серед спорядження бандитів, які напали на село. Не потрібно було її продавати.
Тепер вже нічого не вдієш. У мене тоді не було навіть Айтембокса.
Є ще шкіряна куртка. Спробувати її вдягти. Відчуваю, що втрачаю гроші викуповуючи те, що вже продав.
Взявши шкіряну куртку з порожніми комірками навичок, переходжу до відділу рукавичок.
На мене можуть напасти монстри з мечем, і мої пальці будуть вразливі до поранень. Існує також питання, чи поглинання HP Дюрандалем дозволить зцілитися, якщо відрубають пальці. Краще оснастити руки якимось спорядженням.
Звичайно, якщо хочеш, то потрібно щось з високим захистом. Однак, щось надто дороге теж не підійде. Воно може привернути увагу. У мене залишилося трохи грошей від нагороди, тож не те щоб я не можу собі цього дозволити, але я зупинився на дешевому шкіряному екіпіруванні.
Є шкіряні рукавиці та рукавички. Різниця між рукавицями та рукавичками полягає в пальцях. Рукавички мають п’ять окремих пальців. Рукавиці розділені на дві секції, одна для великого пальця, друга для решти, як рукавиці, які використовуються в кендо. Відчуття ймовірно однакові. Однак жодна з рукавиць не є достатньо довгою, щоб закрити до передпліччя. І шкіряні рукавиці й рукавички закривають зап’ястя.
Не знаю різниці між рукавицями та рукавичками з погляду зручності використання, тому куплю по парі.
Далі перейшов до шоломів. Тулуб, руки та ноги - вже забезпечені, тож залишилася лише голова.
У шкіряній серії є й інші речі, але шкіряна шапка, мабуть, найдоступніша. Вона нагадує велосипедний шолом, який носять шосейні перегонники. Наче на голові сидить.
– Цей дерев’яний щит.
Роксанна щойно обрала дерев’яний щит і принесла його мені
– Шкіряний капелюх краще ніж нічого?
Одягаю шкіряний капелюх на голову Роксанни. Якимось чином він ідеально підійшов. Магія.
– Звичайно.
Капелюх повністю закриває її собачі вушка. Звичайно мені не потрібно пояснювати, де буде необхідність. Було б катастрофою, якби щось сталося з цими милими висячими вушками.
Отже, це. Загалом шість предметів.
Я взяв ще один шкіряний шолом з порожньою коміркою і показав його торговцю обладунками.
– Щиро дякую.
Я заплатив ціну. Складаю спорядження в Айтембокс.
Роксанна підозріло дивиться на мене.
Я відвертаюся в бік, щоб продавець обладунків мене не почув і пробурмотів, Айтембокс, але Роксанна, яка стояла поруч зі мною, схоже, чудово мене почула. Я уникав промовляння заклинань, бо це нудно й незручно, але чи варто мені робити це правильно?
– Що ж, це все, що потрібно. Може, тоді повертаймося?
– Так.
Роксанна нічого не сказала в присутності торговця обладунками. Навіть якщо їй цікаво, вона, здається, правильно вирішила, що це не те, про що варто питати на людях.
Однак дорогою додому Роксанна дивилася на мене так, ніби хоче щось сказати.
Це може бути погано. Чи можу я якось приховати це?
Коли повернувся до входу до корчми, то побачив навпроти крамницю з одягом. Багато одягу було акуратно складено і розкладено на пласкому столі. Я думав, що більшість магазинів одягу цього світу продають вживані речі, але речі в цьому магазині виглядають новими.
Через це вони здаються трохи дорожчими. Принаймні, на цьому ринку, вони ймовірно класифікуються як предмети розкоші.
Там також був чорний плащ. Він був з каптаном.
Я позбувся плаща, який купив раніше Вирішив, що він просякнутий кров’ю і я не зможу його знову вдягти, але подумав, чи не поквапився я з цим.
– Цей гарний чоловічий плащ, з фланелі. Він коштуватиме вам чотири тисячі нар.
Крамар, можливо, помітивши мій погляд, звернувся до мене.
Не накидка, а саме плащ. Все одно дорого. Я підрахував, що гроші, які я заробив у лабіринті за наступні кілька днів, зійдуть нанівець. Це не те, що не можу собі дозволити, якщо це потрібно.
– Вам же потрібен плащ, чи не так.
– Так. У мене все добре, але буде дощ.
Під час дощу буде холодно?
– Ось візьміть.
Необов’язково чорний, але підійде.
– Дуже дякую. Він коштуватиме вам чотири тисячі нар.
– Ні. Я куплю інший. Роксанні теж потрібен плащ. Можеш обрати будь-який, що подобається.
Очевидно він не показав жодних ознак знижки, коли пропонував плащ.
Це так само як і тоді, коли я замовляю гарячу воду в корчмі Бейл. Схоже, знижка не спрацює, якщо купити лише його один. Тому я попросив два. Це також хороший спосіб відвернути увагу Роксанни.
– Ем. Ви впевнені?
– Все гаразд.
– Щиро дякую.
Трохи збентежена Роксанна вклонилася.
Вона починає обирати плащ.
Раніше мама брала мене до фірмового магазину в районі Аксука, або Хіроо.
Я погано пам’ятаю це місце, бо був маленьким, але це був затишний магазин на другому чи третьому поверсі якоїсь будівлі. Пам’ятаю, як з крамниці я спостерігав за машинами, що проїжджали автострадою. Був сонячний день, і машини виблискували, відбиваючи сонячні промені.
Причина, чому я дивився на машини, полягала в тому, що мені не було чим зайнятися. Хлопчику важко захопитися закупами, коли його супроводжує мама. Мені, напевно, затикали рота, або били.
Єдиний раз, коли мама взяла мене на закупи, був той єдиний.
Мабуть, мама засвоїла урок з першого разу. Що мені не подобається ходити по магазинах.
Чого мама очікувала від мене в той день, коли взяла на прогулянку? Думаю, вона з нетерпінням чекала, що піде на закупи зі своєю дитиною.
Я більше не можу бути дитиною для своєї померлої матері. Що я повинен був зробити? Чи варто було ходити з мамою по магазинах?
Лише набагато пізніше я дізнався, що жінкам подобається ходити по магазинах. І до цього часу я ніколи не мав можливості дізнатися про це з перших вуст.
Роксанна, якій сказали, що вона може купити будь-який, який їй сподобається, із задоволенням вибирала речі.
Вона сповнена рішучості перебрати всі ці плащі в крамниці. Точніше вона переверне їх усі догори дриґом. Починаючи зліва, вона бере кожен плащ на прилавку та уважно оглядає.
Розгортає їх, щоб перевірити цілісність, приміряє на себе, щоб перевірити, чи підійде, і перевіряє деталі, такі як коміри та пояси.
Винятків немає. Навіть червонувато-коричневий плащ, який очевидно, був поганим вибором, був розглянутий та оглянутий.
О, вона його склала.
Я знав, що він не годиться. Колір цього плаща з самого початку виглядає дивно. Не перевіряй кожен окремо. Це те, що я дуже хочу сказати, але, звичайно, я не скажу цього в голос.
Крамар теж нічого не сказав. Здається з нею нормально не поговориш.
У випадку Роксанни, навіть якби її запитали, «що ви шукаєте?», вона напевно, відповіла б, «покажіть мені все».
О. Що мені сказати?
– Можу порекомендувати щось таке.
– ...Хм.
Я розгубився.
Здається, плащ, який корчмар показав Роксанні, був їй не до вподоби. Ну, припускаю, що корчмар порекомендує, щось трохи дорожче та не розпродане.
Роксанна чудова. Купімо плащ правильно.
Корчмар швидко відходить до іншого покупця. Він чув, як я казав, що можна купити який захоче, і якщо він продасть ще один плащ, то буде щасливим.
Я просто дивлюся, як Роксанна перевертає всі плащі.
Я не пам’ятаю й не усвідомлюю, що я неправильно зробив стосовно матері, але я не повторю цієї помилки. Я дивлюся на неї, не скаржачись. Вона красива і мила, тому я можу згаяти час, просто спостерігаючи за нею.
Можливо, через це мне під кінець почали запитувати: «Як вам це?».
Так. У мене немає відчуття моди, тому це питання - табу.
Я з усіх сил намагаюся вигадати доречні слова. Річ, яку мені показали, ймовірно, подобається, тому не можна використовувати негативних слів.
Це я точно розумію.
Принаймні, це все, що я знаю.
Перевіривши всі плащі в магазині, Роксанна, схоже звузила свій вибір до двох кандидатів. Плащ, який тримає в лівій руці з середини, і плащ, який вона знайшла в кінці. Обидва схожі за кольором.
– Який, на вашу думку, кращий?
Порівнявши їх на мить, Роксанна обернулася. З плащами в обох руках.
Той факт, що вона запитує мене, означає, що Роксанна, ймовірно, має відповідь у співвідношенні шість до чотирьох або більше. Якщо я оберу цей варіант, то все скінченно.
Якщо зазнаю невдачі на цьому етапі, все буде марно. Знаю, що заяви на кшталт «дешевше» - це погана ідея. Думаю, що дешевше - то краще.
Плащ у лівій руці був з нею усю дорогу. Вона, мабуть, тримала його, бо він їй подобається. Якщо це підказка, то плащ у лівій руці - правильна відповідь.
Я дивився на автостраду і не помітив підказки. Сьогодні не так.
– Цей більш м’який і вишуканий, приємний відтінок млосного спокою.
Я впевнено рекомендую накидку в лівій руці. Причина довільна. Це, безперечно, запізніла думка.
А точніше, що таке «млосний колір»?
Я не розумію, про що говорю. Не надто солодкі, не надто гострі, не надто хороші.
– Невже? На цьому шви гарні, але я думала, що колір трохи важкий.
– Т-так.
Ось як. Мабуть, в іншого колір був кращий.
– Проте ви праві. Тепер, коли ви про це згадали, це може бути гарний заспокійливий колір. Зрозуміла. Цей кращий?
– Тоді давай цей. Тобі ще щось потрібно?
Здається, мені вдалося її переконати. Беру плащ у Роксанни.
– Ні. Мені більше нічого не потрібно...
Звучить так, ніби щось є.
– Якщо це те, що тобі потрібно, не вагайся.
– Але...
– Крім того, сьогодні особливий день, щоб відзначити цю подію.
Прошепотів я, наблизившись своє обличчя до її. День коли я купив Роксанну.
– Гм... Тоді можу я купити спіднє.
– Зрозумів.
– Так. Красно дякую.
Я кивнув, і Роксанна почала вибрати одяг.
Труси-гарбузи, як ті, що я купив днями. Здається, немає ніякої різниці між чоловічими та жіночими. У них немає нічого сексуального.
Але можливо тому, що дивлюся на них поглядом сучасності, вони не сексуальні. На відміну від плащів, Роксанна вирішила їх не розгортати. Лише спідня білизна викликає у неї збентеження.
– Чи достатньо лише одного предмету одягу?
Запитую я Роксанну, яка відносно швидко закінчила вибір, бо не розгортала його.
У валізі, яку вона принесла з работоргівельного дому, була лише уніформа покоївки. У неї, напевно дуже мало власних речей.
Е. Е-ем але.
– Купи ще. Скільки за чотири?
Я запропонував, і без зайвих слів звернувся до крамаря.
– К-крастно дякую.
– Дуже дякую. За чотири, так я бачу, що вам сподобався плащ, тому віддам вам за п’ять шістсот п’ятдесят шість.
Цього разу знижка у тридцять відсотків точно спрацювала. Успіх!
Я купив чотири предмети, включно з трусами-гарбузами, того ж кольору, які обрала Роксанна. Розрахувавшись, я дозволив Роксанні взяти плащ, а білизну поклав у рюкзак на спині.
Повернемося до корчми?
– Так.
Сонце вже сідає. Ми досить довго ходили за покупками, хоча їх було небагато.
Відтепер я повинен бути готовий витрачати більше часу на покупки. А поки що я просто спостерігатиму за Роксанною і зі мною все буде гаразд.
– Привіт. З поверненням.
Я повернувся до корчми Бейл і отримав ключ.
– Йду до кімнати залишити речі. Потім буду вечеряти. Після вечері попрошу дві порції гарячої води та кантару.
– Дві - гарячої води та кантара. Надамо за тридцять п’ятнадцять нар.
Я заплатив гроші. Ми піднялися сходами на п’ятий поверх і повернулися до своєї кімнати.
Опинившись у кімнаті, Роксанна акуратно повісила плащ у шафу.
– Красно вам дякую.
– Нічого такого, не варто.
Зі свого боку я просто вдячний, що вона не втекла, поки ми ходили по магазинах.
Я підходжу до Роксанни, яка прибравши свій плащ перебирає вміст свого рюкзака, та гладжу її по голові. Мені також дозволили погладити собачі вушка. Це стає звичкою.
Так. Не схоже, що їй це не подобається. Вона вже не боїться, як раніше.
Я відходжу від Роксани та повертаюся до ліжка.
Я сів на ліжко, але Роксанна стоїть і виглядає розгубленою.
– Можеш сісти.
– Так.
– Ні, ні. Ти не мусиш сидіти прямо там. Ходи сюди.
Роксанна знову намагалася сісти на підлогу, тому я запрошую її сісти поруч зі мною.
– Т-так
Роксанна рухається повільно. Вона налякана.
Чи боїться вона, що її завалять на ліжко?
Роксанна обережно сідає.
– Ти не мусиш сидіти на підлозі.
Але це ліжко господаря. Ах.
– Роксанні доведеться спати тут.
Обняв я її й прошепотів. Який злий негідник.
– А, ем. Я прийду, коли отримаю ваше милосердя, але для сну мені підійде й підлога.
Пробурмотіла Роксанна з похмурим виразом обличчя.
Я й не думав дозволити їй спати на підлозі. Який злий негідник.
Щось всередині мене кричить, «Нумо, просто поїмо», але я придушую це. Якщо не має проблем, щоб діяти зараз, то можна трохи повеселитися пізніше.
– Це загальновідомо?
– Чула, що на торговій вулиці є такі майстри.
– Я в порядку. Холодно і це докучає, тому спатимемо у ліжку разом.
– Т-так. Дякую.
– Угу.
Обіймаю і насолоджуюся комфортом її обійм.
М’які. Але пружні. Вона такого ж росту, як і я, але худенька і маленька. У неї тіло худої, маленької дівчинки.
Роксанна залишається нерухомою. Вона не уникає мене і не відчуває до мене неприязні. Той факт, що вона приймає це навіть після того, як зайшли так далеко, означає, що тепер вона дійсно належить мені.
Опуклість її грудей торкається моєї руки. Н-не можу терпіти. Я не маю іншого вибору, окрім як продовжити в тому ж дусі.
– Ще є час, тож я подбаю про це. Будь ласка, дайте мені своє спорядження.
Каже Роксанна, мабуть, відчувши зміну мого настрою.
– Я лише сьогодні його купив, воно в нормі.
– Не можна.
Роксанна раптово поглянула на мене. П-погляд. Її погляд потужний.
– Е.
Коли ходиш до лабіринту, завдячуєш життям своєму спорядженню Необхідно дбати про нього належним чином.
– Т-так, я так і думав.
Мабуть, вона вимоглива до обслуговування.
Відпустивши руки, Роксанна підвелася й дістала маленьку пляшку оливкової олії.
– А, ем...
Роксанна розвернулася, вагається і затинається.
Раптом настрій знову повернувся до норми.
– Що?
– Ви купили мені нову білизну і я хотіла б використати ту, що зараз на мені, як ганчірку для догляду.
– Угу. Добре.
– ...Господарю, будь ласка, йдіть поїжте.
Гадаю, ми не можемо спочатку поїсти так?
Поки вечеря закінчиться вже стемніє. Найкраще проводити технічне обслуговування, поки ще світло. Я також замовив ліхтар, але олії вистачить лише на годину. Якщо можна, я хотів би насолодитися чим трохи при світлі.
Ну, що ж.
– Все добре. Ну ж бо, поїмо внизу разом.
– Ви впевнені? Гадаю, що їдальня в корчмі занадто дорога. Я б пішла поїсти десь дешевше.
Вона соромиться чи не хоче їсти зі мною?
– Я вже заплатив за їжу. Можливо, ти не хочеш зі мною їсти.
– Зовсім ні.
– Ну, от і все.
Я поклав на стіл свій мідний меч. Також зняв свої шкіряні обладунки та шкіряні черевики.
– ...А тепер, якщо дозволите.
Роксанна раптом почала знімати штани.
«Що відбувається?» подумав я. Якщо збирається провести обслуговування, і використовувати для цього білизну, яка на ній, то доведеться її зняти.
– О, вибач. Нічого страшного.
Я легко махнув рукою. Здається, я маю про це подбати.
Це ж принада для очей, тож я подивлюся. Через туніку, я мало що бачу. Я бачив її сідниці, і це було мило, але те, що я хотів побачити найбільше.
Я не зміг побачити з самого переду.
О, хвіст. Хвіст. Роксанна повернулася боком, через що було добре видно її хвіст. Він був такого ж каштанового кольору, густий, як і її волосся. У неї таки є хвіст? Треба буде помацати його пізніше.
Роксанна швидко переодягнулася. Все сталося так швидко. Я хотів побачити більше, але нічого можу вдіяти. Я не можу скаржитися.
Коли вона сіла на стілець, обличчя Роксанни стало серйозним. Зі страшним виразом вона почала доглядати за спорядженням. Вона нанесла невелику кількість олії на ганчірку і полірувала нею.
– Якщо будете так про нього дбати, він завжди залишатиметься як новий.
– Чи буде втрата продуктивності, якщо не дбати про нього?
– Якщо користувачеві не приємно ним користуватися, його не можна повноцінно використовуватися.
Це питання відчуття.
Сьогодні Дюрандалю не потрібен догляд.
Після обслуговування ми спустилися до їдальні. Обираю меню.
– Я візьму перший І трав’яний чай. Роксанна, що ти хочеш?
– Ем. Дозволите мені обрати?
– Обирай, що хочеш
– Так. Красно дякую. Тоді мені теж саме.
– Слухаюсь.
Сказав я пані в корчмі й попрямував до столика на двох.
– Роксанна, сідай сюди.
– Ем. Ви впевнені. Якщо таке ваше бажання.
– Все добре.
Ні, ні. Тобі треба сісти. Що значить, «як забажаєте»? Будеш стояти. Так не годиться.
Як тільки Роксанна сіла, принесли їжу.
– Це... Дуже смачно.
– Що ж, це, безумовно, смачно.
Їжа в цій корчмі дуже смачна. Зрештою, вона має бути однією з найсмачніших у цьому світі.
Роксанна смачно поїла. Завдяки їжі в корчмі.
– Це справді була смачна їжа. Красно дякую.
Роксанна все ще дякувала мені, коли ми повернулися до кімнати.
– Радий, що тобі сподобалося.
– Так. І їсти за одним столом з моїм господарем. Взагалі-то я повинна була робити це на підлозі.
На підлозі? Що означає на підлозі?
– Ні. Але на підлозі ніхто не їв.
– Гадаю, це тому, що це не те місце, де їдять раби.
О... Це можливе тлумачення?
Коли я розгубився, що відповісти, чоловік із заїжджого двору приніс мені гарячої води та запалену кантару. Коли ми вечеряли сонце вже сіло. Чоловік поставив гарячу воду і кантару і негайно пішов.
– А тепер витреш мені спину?
Тепер, коли ми залишилися наодинці, я одразу починаю діяти.
Спокійно. І сміливо. Якби я був збентежений, Роксанна нервувала б ще більше.
Спочатку я роздягнувся. А також зняв боксерки. Всі люди народжуються голими. Оголеність. Чого тут соромитися? Ставлю кантару на стіл і витягаю шаплик на середину кімнати.
– Так. Господарю.
Роксанна обтирає мою голу спину рушником ззаду.
Поки що все успішно. Намочую рушник у гарячій воді, витискаю його і сам витираю спереду.
– До речі, можна цим скористатися?
Я дістав невеликий пакунок куплених горіхів коічі й показав їх Роксанні.
Коли обернувся, навіть те що висіло попереду, повернулося до Роксанни.
Ні, без проблем, все буде добре. Напевно.
– Не думаю що люди миють тіло дуже часто.
Роксанна, мабуть, побачила його, але ніяк не відреагувала.
Мені сумно через це. Мій малюк теж у доброму гуморі. У мене був спалах, коли я пішов у туалет раніше.
– Уммм. Правда?
Здебільшого вони просто обтираються гарячою водою і все.
– Як що до прийняття... ванни?
Все гаразд. Мені переклало на брахім.
– Якщо ти шляхта.
Прийняття ванни здається досить клопітним. У будинку сільського голови, де мене прихистили раніше, і в цій корчмі її немає.
– Як цим користуватися?
– Зубочистка з китицею повинна бути біля джерела води.
Я також показав їй гілочку китиці, але, мабуть, потрібна вода, щоб прополоскати рот. Чи можу я використати це пізніше?
Я закінчив витиратися і вдягнув свої труси-гарбузи.
– Гаразд, тепер Роксанна.
Я сказав їй якомога спокійніше і по суті. Ніби нічого не сталося. Ніби це була лише її черга.
– ...Т-так
Роксанна видавила з себе тихим голосом. Вона поклала руку на свою туніку.
– Угу.
Як і очікувалося, я не можу дивитися на неї, тому повертаюся до ванни. Знову вичавивши рушник.
– Е-ем.... Я людино-вовк, тому можу бути волохатою. Вибачте.
– Хе. Зрозуміло.
Я озирнувся на слова Роксанни, які були сказані мені. Роксанна щойно зняла свою туніку.
У слабкому світлі ліхтаря тіло Роксанни виглядає фантастично освітленим. Між одягом і руками видно буйні груди.
О, це насильство.
Вони злетіли. Це не чесна гра.
Потужна, абсолютна зброя вихлюпнулася з переду Роксанни. Великі.
І м’які.
Вони виглядають дуже м’якими.
Там була абсолютна зброя, яка ощасливить всіх, хто її побачить.
– Власне, спина?
Роксанна помітила мій погляд і повернулася, що б відвернутися.
Тобі не має чого приховувати. Шкода. Вони занадто великі, щоб їх можна було сховати. Ось воно.
Я підходжу до неї з рушником для рук.
Дивлюся на спину Роксанни й бачу, що її волосся закриває всю спину...
Га? Це не волосся, це хутро.
Волосся росло зі спини. Волосся сягало до пояса, але не відходило від тіла. Воно росло не з голови. Річ не у тому, що вона відрощувала довге волосся, а в тому, що воно росло від її голови по спині та талії
Дуже коротке, до пояса.
Ось така зачіска одним словом.
Роксанна також знімає штани та спідню білизну. З кінця волохатої частини тіла ріс хвіст. Волосся тільки до хвоста, а не на сідницях. Її сідниці гладенькі й виглядають апетитно.
Я погладив волосся на спині Роксанни правою рукою, якою не тримав рушника.
Її шерсть гладка, і вона ніжно огортає мою руку.
– Воно густе і м’яке, мені подобається.
– Д-дякую.
Рушником витираю волосся на її спині. Я погладжую його вздовж лінії її тіла, зверху вниз.
– Угу. Без проблем.
– А, ем. Я не можу просити майстра витерти його для мене.
– Все добре. Так буде швидше.
Глядячи ззаду, можна побачити величезний гірський хребет її грудей. Святі вершини, дві священні гори.
Роксана також обтирається рушником, тому не може постійно їх ховати.
Я хочу поклонитися їм. Мушу поклонитися. Ні, я поклоняюся їм.
Амінь, Роксанна.
Віва, Роксанна.
Не достатньо просто поклонитися. Необхідно обожнювати. Необхідно поклонитися їм. Я простягаю руку ззаду вперед, ніби обіймаючи її. Перевіряючи гребені, я очищаю святу опуклість.
– А...
– Що?
– Н-ні...
Я силою волі змусив замовкнути Роксанну, яка намагалася щось сказати.
Божественний Святий Пік повертає чітку реакцію. – Чудово.
Я ретельно відполірував його, насолоджуючись його твердою вагою Обережно витираю та очищаю всі опуклості, щоб не було жодного потоку. Повільно, обережно, копітко.
М’які.
Навіть крізь рушник для рук відчувається пухка вага. При легкому дотику пологий схил пагорба м’яко прийняв мій палець.
Великі.
Об’єм не поміщається на долоні. Рухаю рукою повільними обертовими рухами, і нарешті зміг охопити весь об’єм.
Пружні.
Переважна присутність і вага. Коли я повільно вдавлюю її, відчуваючи вагу, вона реагує своєю пружністю в моїй руці, ніби люто стверджуючи присутність.
– Приголомшливо.
– ...
Очевидно, це зайняло більше часу, ніж якби Роксанна витирала їх сама, але на цю мить це не було великою проблемою. Зрештою, вона така чудова. Якби людина вступила в неї, не змогла б вибратися.
Витративши багато часу на витирання, я нарешті відпустив священні гори Роксанни.
– Ем. Можна витерти хвіст.
– Так. О, я сама.
– Нічого страшного.
Щоб приховати той факт, що я ненавмисно з’їв трохи часу, я перейшов до наступного кроку.
Я витер Роксанні хвіст. Її хвіст це маса густого хутра. У ньому не має серцевини, лише сукупність волосин. Він як кінчик пензлика.
Пухнастість собачих вушок чарівна, але хвіст, повністю вкритий волоссям, теж гарний. Він ніжно обвиває мою руку і відчувається гладким та текучим.
– Д-дякую.
– Можеш поворушити хвостиком?
– Це складно. Це має бути так.
Сказала Роксанна, похитуючи стегнами. Хвіст, хитається з боку в бік.
Ні. Вона не рухає хвостом. Вона явно рухає стегнами. Стегна Роксанни пристрасно погойдуються.
Сексуально, залежно від того, як на це подивитися.
Сексуально, як би на це не дивитися. Я зміг побачити щось чудове.
– Уммм. Зрозуміло.
– А ще, коли я щаслива, він мимоволі смикається.
– Зрозуміло. Тоді мені доведеться зробити так, щоб хвіст Роксанни рухався якомога сильніше.
Шепочу на вухо Роксанні. Коли я кажу на вухо, я маю на увазі не біля вуха, а збоку голови.
– Т-так... Ем, дуже дяку.
О. Хвіст трохи погойдується.
Потім я витираю її милу попу і витончені ніжки. Приємно.
– До речі. Проведімо тоді не великий експеримент.
– Експеримент?
– Угу. Ляж спиною на ліжко і поклади голову сюди.
Наставляв я Роксанну.
Перевіримо, чи зможу помити голову. Завжди хотів спробувати.
У мене немає дзеркала, тому я не можу сказати, але моя голова, мабуть, зараз липка і жирна.
Я не мив голову більш як п’ять днів, відколи з’явився у цей світ. Витерти її мокрим рушником, мабуть, недостатньо. Можливо, у цьому світі це й нормально, але мені від цього недобре.
Я підняв шаплик і поставив його на стілець.
Порівняно з ліжком, ванна трохи вища.
– Так добре?
– Якраз достатньо, щоб перехилити голову через край шаплика.
– Так.
Роксанна простягнула голову над ванною.
Я думав, що це може бути важко зробити, лежачи на спині, але, здається, все нормально. Однак Роксанна, яка лежала на ліжку, була вкрита ковдрою. Шкода.
Втім те, що вона сором’язливо вкривається - дуже добре. Навіть якщо вона вкрита, це всього лише ковдра, тому вона не може повністю приховати пишні вигини її тіла.
– Не зручно?
– Без проблем.
Зачерпую гарячу воду і виливаю на волосся Роксанни. Потираю і мию його пальцями. Ллю гарячу воду знову і знову. Шампуня не було, тому доведеться лити на нього гарячу воду, але це було марно. Я повільно розчісую її волосся і вимиваю його.
Я також вилив гарячу воду на вуха і ретельно вимив їх. Собачі вушка дуже важливі. Я мию їх ніжно і дбайливо.
– Шия не болить?
– Жодних проблем.
– Тоді підніми голову.
Після того як все помив, попросив її підняти голову, притримуючи її рушником для рук. Швидко накрив його сухим рушником. Дещо грубо скуйовдивши її волосся. Витер воду.
– Щиро дякую.
– Гм. Якщо нас двоє, ми вдвох можемо помити голови.
– Так. Може, помити голову господареві.
– Прошу.
Роксана накидає рушник для рук на плечі, і ми міняємося місцями.
– Змінити шаплик?
– Ні, залиш як є. В іншому випремо шкарпетки та інші речі.
Лягаю на ліжко. Простягає шию до шаплика і прошу її помити мене.
Тонкі пальці сплітаються. Вона ніжно метушиться і миє мені волосся. Гнучкі пальці Роксанни м’яко розтирають його.
Ні, не можна. Я голий і босий, і я реагую. Принаймні я заплющую очі, і намагаюся не думати про це занадто довго. Зосереджуся на тому, щоб помити голову.
Почуваюся добре. Вперше, за довгий час, відчуваю себе свіжим. Я щойно лише занурив її в гарячу воду, але відчуваю себе оновленим.
Я сідаю і беру рушник, щоб витерти тіло. Розплющую очі й бачу рай.
Роксанна витирає мені волосся спереду. Її руки простягаються над моєю головою. І ось, відкрилися її беззахисні груди. Ось. Ось.
– Тоді я виперу.
Роксанна, чи зрозумівши мій погляд, чи ні, швидко відійшла. Не встиг я озирнутися, як на ній вже опинилися труси-гарбузи.
Шкода.
Ні. Роксанна присіла навпочіпки біля шаплика і почала прати шкарпетки. Тоді її груди погойдуються в такт рухам Роксанни.
П-парадайс.
– Ти не використовуєш гріхи коічі?
– Вони для прання плащів і улюбленого верхнього одягу. Якщо використовувати їх для речей, які перуться щодня, тканина швидко зіпсується.
– Правда?
Кажу я, знімаючи шаплик зі стільця. Я купив їх, але вони не приносять користі.
– Т-це... дивовижно.
Після шкарпеток, Роксанна випрала боксерки, і зависла на гумці. Вона потягнула її руками й насолодилася реакцією. Вона кілька разів потягнула і стиснула.
– У вас тут таке є?
– Не бачила.
– Правда?
Гумка здається незвичною. Чи варто дивуватися, що труси-гарбузи перев’язуються мотузкою.
Роксанна розвісила випране, сушитися в шафі. Нарешті, вся робота зроблена.
– Ну що ж. Я вдягну цей одяг.
Роксанна дістала вбрання покоївки.
– О... Ні, тобі не обов’язково його одягати.
– Е, але.
– Тобі щось сказали в крамниці?
– Ви будете щасливі, якщо я носитиму це.
Що ж вклав в голову Роксанни работорговець. Це правда, що я буду задоволений. Я був би радий.
Одягнеш пізніше
– Так...
Роксанна злегка киває і кладе свою уніформу покоївки назад до шафи.
Потім мовчки підходжу до ліжка.
Потім хапаю Роксанну за руку і тягну її до ліжка. Обіймаю Роксанну, коли вона падає на ліжко.
Роксанна просто дозволяє всьому відбутися.
Я міцно тримаю її обома руками й натискаю своїми грудьми на її пишні груди. Коли я наблизив своє обличчя до її, Роксанна заплющила очі, наче прийняла рішення. Я цілую її губи
Торкаючись її м’яких губ. Якийсь час я тримав свої губи притиснутими до вуст Роксанни.
Я хочу притискати її жорсткіше, але стримуюся. Здається, я десь чув, що не можна вставляти язика з самого початку.
– Відтепер, перед тим, як лягати спати та прокидаючись вранці, ти вітатимеш мене поцілунком.
– ...Так.
– І ще раз
Я віддалився один раз і знову прилинув до них.
Цього разу я намагався бути трохи агресивнішим. Я також просунув язик в середину.
Роксанна, здається прийняла його з розпростертими обоймами.
Язики переплітаються.
Куштуючи язик Роксанни, я кладу руки на свої труси-гарбузи.