Ніч накотилася на табір, як мокра ганчірка на обличчя. В повітрі — згущене напруження і запах горілого м’яса. Хтось зник. Хтось ще не знає, що вже мертвий. А хтось сидить біля вогнища, тримаючи пляшку і мріючи забути хоча б цю ніч.
Бомж налив у пластиковий стакан трохи бурого самогону. Його руки тремтіли, очі — червоні, як вугіль. Він мовчки глянув на боксёра, який розбирав автомат і не зважав на нікого.
— За Камілу… шлюху, — промовив бомж, і випив.
— Вона була не така вже й погана, — тихо додала циганка, згорнувшись біля багаття. — Просто брехлива, ідіотка… як ми всі.
— Ні, — раптом встав зек. — Вона знала, що коїться. Пам’ятаєте, як вона тоді нічого не боялась? Як сміялась, коли кота хотіли втопити? Це не просто істерія. Вона знала, що він не потоне. Вона вже тоді грала з ним вдвох.
Усі замовкли.
Кіт сидів на стовпі, ліниво облизуючи лапу. І раптом, несподівано серйозно, озвався:
— Каміла була перша. Не вмерла. Її... вивели з гри. Хтось із вас наступний.
— ХТО?! — закричала анімешна дівчина, схопившись на ноги. — Хто, блін, наступний?! Досить натяків! Це не гра — це знущання!
— Саме так виглядає гра, коли ставки реальні, — промуркотів кіт. — Ви всі вже програли. Але деякі з вас ще... корисні.
Тишу порушив звук, що нагадував щось середнє між гудінням холодильника і віддаленим криком.
На горизонті, на схилі ями, з’явилась рука. Не людини. Надто довга. Надто біла. Вона ніби шукала щось у повітрі.
— Це... ще один гравець? — прошепотав єврей-нацист.
— Ні, — сказав кіт, встаючи. — Це той, хто пам’ятає усе.
— І хто ж він?
Кіт усміхнувся, дивлячись прямо в очі повії:
— Той, кого ти колись продала.
Повія закрила рот руками. Сльози виступили миттєво. Вона похитнулася, як від кулі.
— Ні... цього не може бути... Його спалили...
— Нічого не згорає, якщо воно достатньо зле, — кіт зник.
І тоді стало зрозуміло — фінал вже почався, хоча ніхто ще не виграв.