Дивний гість графа (6)
— Це неможливо.
— Але ж має бути якийсь спосіб.
Паула міркувала, що б такого вигадати — та нічого путнього на думку не спадало. Вона хотіла показати йому, що намагається. Що не стоїть осторонь.
«Але як?.. Це ж складно…»
«Мені що — показати, як добре я їм, сплю, складаю речі?..»
Ні, навіть якщо вона справді щось робитиме, а він не сприйме це як зусилля — тоді це все марно. Треба показати зусилля так, щоб інша людина змогла це відчути.
Це що, жарт такий?..
— Ні, я ж не бачу — я не зможу дізнатись.
— Ти можеш бачити… Ах!
Паула плеснула в долоні.
«Чому ж я одразу не здогадалась? Це ж очевидно! Він сам мені про це сказав!»
— Оце і є рішення.
— Що саме?
Вінсент глянув на неї так, ніби вона знову несла якусь нісенітницю. А Паула у відповідь — усміхнулась, щиро й по-доброму.
— Я не зможу. Це неможливо.
— Зможете. А зараз — руки вгору.
Паула простягнула до нього руку, трохи ближче. Але він не зрушив. Вона м’яко підштовхнула:
— Давайте.
Тоді він нарешті простягнув свою руку — невпевнено, зупинившись на півдорозі. Лише торкнувшись кінчиків її пальців, тут же стиснувся, відсмикнувшись.
Кілька разів він знову намагався дотягнутись, і зрештою — обережно поклав долоню на її. Вона негайно міцно стисла його руку, щоби він знову не відступив.
— Усе добре. Я триматиму.
Ітан намагався допомогти по-своєму. Вона й досі не розуміла, що саме він задумав, але вирішила не ускладнювати. Адже натяк вона отримала — ще тоді, коли він запропонував їй ту парі.
«Якщо хоча б раз виведеш Вінсента з кімнати — я виконаю твоє бажання.»
Отже, йому просто хотілося побачити це. Тоді вона покаже. Як Вінсент іде сам. Виходить із кімнати без сторонньої допомоги — як тоді, коли ще міг бачити.
Звісно, це буде не просто.
Саме тому вона й робила все це — щоб переконати Вінсента.
Паула зробила крок назад. Він не поворухнувся. Ще один — і він лише нахилив корпус уперед, не рушивши з місця. Вона зробила ще крок. І лише тоді він опустив очі… й нарешті підвівся з ліжка.
Звук його босих ніг по підлозі був схожий на ніжний спів ангельської труби.
— Повільно. Крок за кроком, як немовля, що робить свої перші кроки.
— Не перебільшуй.
Попри слова, обличчя в нього було зосереджене, навіть коли він зробив лише один крок.
Спершу — нерішучість. Але згодом Вінсент, зібравшись із силами, ступив упевненіше. А Паула йшла трохи попереду, відсуваючи все, що могло б йому завадити.
— Так, чудово. Ви молодець.
— Я ж не зламав ногу.
— Все одно…
Він йшов повільно, зупиняючись після кожного кроку, але в якийсь момент — упевнено рушив уперед. Паула озирнулась і почала вести його до дверей. Крок за кроком, і невдовзі вони вже були біля порога.
— Бачите? Це ж було не так уже й важко.
— Не стався до мене, як до дитини.
«Упертий. Але ж я знаю — тобі страшно.»
Вінсент стискав її руку так сильно, що вона аж заніміла. Але Паула знала — скільки мужності потребувала ця хода. Його кімната була великою, і шлях від ліжка до дверей здавався нескінченним. Для неї це був лиш крок — а для нього… ціла подорож.
— Молодець.
— І що тепер? Ти задоволена? Можна мені вже повернутись?
— Мабуть, так.
«Хоча… хто зна…»
Вінсент неохоче розвернувся після її відповіді, виглядаючи вкрай незручно. Але, ставши прямо, не рушив з місця. Паула здивовано глянула на нього — він, здавалося, не знав, у який бік іти.
— Ось сюди.
Вона взяла його за руку, щоб повести, але він так і не рушив.
— Що з вами?
— Я не можу.
— Та ж щойно все виходило.
— Тому що ти вела мене. А тепер подивися — я й кроку не зроблю без тебе.
З його обличчя зникла впевненість. Він став схожим на загублену дитину.
Хоча він був набагато вищий і могутніший за неї — зараз Паула бачила перед собою лише слабку, зламану людину. Як дитину, що боїться світу.
Такою нестабільною була його реальність.
— Пане… Я, мабуть, у чомусь згодна з сером Крістофером. Ви ж не зможете жити так вічно. Мене найняли вже з урахуванням вашого стану, але… чи довго інші слуги залишатимуться в невіданні? А що казати про тих, хто знав вас раніше?..
Плітки ширяться швидше, ніж ти встигнеш їх зупинити. Варто лише комусь із прислуги випадково потрапити до флігеля і побачити Вінсента — чутки розлетяться миттєво. А якщо хтось із працівників анексії проговориться… Люди почнуть копати, аби дізнатися, чи правда це.
— Рано чи пізно настане день, коли всі дізнаються про стан пана. Ви що, і далі ховатиметесь у цій кімнаті?
— Добре. Все, досить вже бурчати.
— Якщо усвідомили — чудово.
— Як для покоївки, ти надто багато говориш.
Він зітхнув і провів рукою по обличчю. Паула взяла його за руку й провела назад до ліжка. Потім знову — до дверей.
Після двох-трьох повторень він наче почав розуміти. З кожним разом рухався впевненіше. У його кроках з’явилась хоч якась віра в себе. І тоді Паула вирішила змінити підхід.
— Зараз я відпущу руку, коли ми пройдемо половину шляху.
— Що?!
— Не переймайтесь. Навіть якщо я відпущу, ви просто продовжуйте йти.
Вона обережно розвернула його в напрямку дверей і повела вперед, тримаючи за руку. Але тепер — кроки стали важчими.
— Я не зможу…
— У вас вийде. Ну що ж, відпускаю руку?
— Зачекай. Ще не відпускай.
Він стрімко похитав головою. Паула зробила кілька кроків назад і зиркнула через плече.
Коли дійшла до середини кімнати, знову спитала:
— А зараз можна?
— Ще ні.
Вона пройшла ще трохи й знову:
— А тепер?
— Ще рано.
«Скільки ж ти ще скажеш “ще ні”? Ми ж от-от до дверей дійдемо…»
— Я відпускаю.
— Хвилиночку!
Паула відпустила його руку, і він миттєво вхопився за неї, мов на межі паніки. Вона озирнулася й спокійно сказала:
— Я відпускаю.
— Ні, будь ласка!
Але вона безжально вислизнула з його пальців і швидко відійшла назад.
Він одразу зупинився. У його очах з’явився розпач — погляд метушливо нишпорив навколо. Обидві руки почали безладно нишпорити в повітрі, шукаючи її. Його обличчя застигло в напрузі, щойно він усвідомив, що Паули поруч більше немає.
Вона лагідно попросила його йти далі, як раніше. Але Вінсент одразу розгубився, збився з напрямку й почав непевно крутитися на місці. Тоді Паула зробила два гучних кроки назад.
— Сюди, мій пане.
— Де? Де ти?!
— Тут, у бік, звідки лунає мій голос.
Вінсент озирнувся, орієнтуючись на її голос. Але не рушив з місця.
— Ви можете йти, пане. Просто як стоїте.
— Я не можу.
— Ви ще навіть не зробили кроку.
— Я не можу це зробити.
— Зможете. У вас же не поранена нога.
Паула простягнула до нього руки, закликаючи підійти. Та він усе ще вагався. Лише один крок — але наважитись було надто важко.
Час тягнувся. Вінсент залишався на місці, зволожуючи сухі губи язиком, ніби це мало допомогти прийняти рішення.
А Паула чекала. Спокійно, без тиску. Вона чекала, поки він знайде в собі сили зробити цей перший крок. Це була межа, яку він мав перейти сам.
— Не бійтеся. Якщо впадете — я підхоплю, пане.
Щоб бути готовою в будь-який момент, Паула напружила ноги. Щоб, якщо знадобиться — вмить підбігти.
Вінсент мовчав. І чим довше він вагався, тим сильніше напружувалась Паула. Вона боялась — а раптом здасться? А раптом справді не зможе?..
Та саме в ту мить він зробив крок.
А потім — ще один. І ще. Повільно, але впевнено, Вінсент рушив до неї. Вона навмисно відступила назад, голосно грюкаючи підборами по підлозі.
— Так, ви добре йдете.
В одну мить вона опинилась за порогом, розширюючи крок, щоб направляти його звуком. Він рухався обережно, орієнтуючись на її кроки.
Паула витягла руки, наскільки могла. Нахилилась уперед, щоб будь-якої миті підхопити його. Весь її погляд — лише на ньому.
Вінсент, який ішов так обережно, нарешті досяг порога.
Залишився тільки один крок.
— Прямо перед вами — двері.
Він потягнувся до неї. Його широка постать нахилилась уперед. Паула теж нахилила тулуб, готуючись його зустріти. Але в ту мить він наступив на щось, що вона не прибрала, — і послизнувся.
Його тіло похитнулось. Вона вже хотіла кинутись до нього, коли він раптом підвів обличчя. Чисті смарагдові очі дивились прямо перед собою. Він тягнувся до Паули, ніби точно знав, де вона.
Не рухайся.
Саме це, здавалося, він намагався передати. Паула завмерла.
Вінсент рішуче зробив останній крок — і вийшов за межу. Він знову похитнувся, та цього разу велика рука дотягнулась до неї. Вона теж простягнулася до нього. Його тіло пройшло через двері — і наблизилось до неї.
Паула міцно обійняла його.
— Пане!
Його коліна підкосились, щойно він потрапив до неї в обійми. Вона опустилась на підлогу, і він вдарився носом їй у плече, ледве втримавшись від падіння. У спину різко вдарив тупий біль, та його вона миттєво забула.
Бо першим, що відчула, було його тіло у своїх руках.
— Ха… ха…
Важке, уривчасте дихання ще довго лунало їй у вухах. Його піт стікав по шиї, залишаючи вологу на її шкірі. Його рука міцно тримала її за спину. Тремтіння пальців, напруга в усьому тілі — все це передавалося Паулі.
І саме тоді вона усвідомила: він вийшов за двері сам.
Її накрили емоції.
Паула схлипнула і легенько погладила його по спині.
— Ви чудово впоралися. Просто неймовірно.
Вона шепотіла це знову і знову, щоб заспокоїти його. Вінсент уперся обличчям у її плече і мовчки ловив подих. Його золоте волосся лоскотало їй щоку. Від цього ста
вало трохи лоскотно, але замість того, щоб відсторонитися, Паула ніжно притиснулася щокою до його волосся.
Вона знала, що він зараз відчуває.
І тому не могла змусити себе відірватися.
Вони ще довго сиділи так разом на підлозі — просто в тиші.