— Ей, Ґу Аню, не хочеш поглянути на цю художню виставку?
Його найкращий друг потягнув Ґу Аня до входу на художню виставку. У цей час у нього в роті все ще був пряний шашлик, який він купив одразу після школи.
— Ах, зачекай хвилинку, я ще не доїв. До того ж я нічого не тямлю в мистецтві, то чому б тобі самому не оглянутися?
Мій друг здивовано дивився на виставковий стенд.
— Ні, ні. Я почекаю, поки ти доїси. Ви повинні піти й поглянути на цю виставку. Цей художник схожий на вас. Я відчуваю, що через 20 років ти виглядатимеш так само.
Ґу Ань зробив кілька кроків уперед. Виставкова рада докладно описала життєвий шлях художника, зазначивши, що він був народжений для інженерної справи, а мистецтво почав вивчати в середньому віці, водночас виявивши надзвичайні здібності й таланти. Довгий час він страждав від депресії, але продовжував творити. І лише тепер проводить свою першу в житті виставку живопису.
Депресія…
Ґу Ань підвів погляд і подивився на фотографію художника. Він був приголомшений і незбагненно засмучений, наче з неба впав камінь і придавив йому серце. Тієї миті він був настільки пригнічений, що навіть не міг розмірено дихати.
Це справді… схоже. Просто знайомство вийшло раптовим, але він був твердо переконаний, що ніколи раніше не бачив цього художника.
На мить він навіть перестав жувати свої улюблені гострі шашлички. Побачивши, що його друг, схоже, зацікавився, той забрав у нього шашлички, що залишилися, викинув їх у найближчий смітник і поспішив до виставкової зали.
Коли вони опинилися всередині, це дивне відчуття, здавалося, притупилося. Гу Ань опанував себе, поглянув на друга, який, як завжди, увімкнув телефон, щоб фотографувати й почати знайомство з виставкою, і мимоволі зітхнув.
Художник повідомляв, що йому вже понад сорок років, але це була його перша виставка живопису. Ґу Ань озирнувся довкола: навіть якщо він не надто тямив у мистецтві, то все одно міг побачити досконалість і блиск цих робіт. Зміст виставки переважно становили пейзажі. Художник використовував реалістичні й навіть похмурі барви, ніби на картинах була зображена негода, через що атмосфера виставки здавалася тихою та гнітючою.
Ґу Аню спала на думку назва, якою художника було представлено на виставковій дошці, — «художник похмурого дня». Потім він згадав, що художник тривалий час страждав від депресії, і не зміг стримати зітхання.
Виставка живопису виявилася дуже популярною — на неї прийшло багато глядачів. Людський потік розділив його з другом.
«Доведеться почекати на нього біля дверей», — безпорадно подумав він.
Коли він завернув за ріг, то несподівано виявив, що тут мало людей, і тому вирішив трохи перепочити. Тут на виставковій дошці також висіла картина, але вона не пасувала до інших робіт художника, та й техніка малювання дуже відрізнялася.
Насправді це була карикатура. На ній був зображений підліток, який грав у баскетбол під сонцем. Вона справляла враження надзвичайно ретельно намальованої. На відміну від решти похмурих робіт, стиль цієї картини був життєрадісним і яскравим, навіть трохи наївним і дитячим.
Тут Гу Ань відчув, як його знову накрило знайоме сумне почуття. Він не міг відірвати погляду від картини й помітив, що, крім нього, перед нею стояв ще один високий, стрункий чоловік. Той пильно дивився на картину, і вираз його обличчя був спокійним і навіть урочистим — попри те, що він стояв перед такою картиною.
— О, Гу Ань, ти тут! — вигукнув мій друг, підійшовши ззаду. — А я все тебе шукаю. Чому ти пішов після того, як я зробив фотографію? Гей, чого ти дивишся на це… Як таке взагалі можна було виставити? Гадаю, я теж зміг би це намалювати… Та ні, навіть ти зміг би намалювати таке, ха-ха-ха.
– Тсс!
Гу Ань закотив очі, під балаканину друга знову почав розмірковувати над картиною. Кожна лінія, кожен колір… здавалися трохи знайомими, і без найменшого хвастощів він відчував, що й справді міг би намалювати щось подібне.
Він не знав, коли чоловік пішов, і в цьому місці залишилися лише він із другом. Його не полишало якесь незатишне відчуття, тож він тихо запропонував другові:
– Чому б нам не піти? …Якщо я повернуся додому пізно, мама знову щось скаже про мене.
– Ха-ха-ха, тоді я піду з тобою. Якщо я прийду до тебе додому на вечерю, твоя мати нічого не скаже про тебе, – відповів друг із насмішкою, невимушено поплескавши Гу Аня по плечу.
Гу Ань нічого не міг йому заперечити, тож безпорадно сказав:
– Ну, ходімо, ходімо.
Коли вони залишали виставку, на небі не було жодної хмаринки, а сонце приємно зігрівало. Ці двоє швидко забули про картини, які щойно бачили, і поспішили геть.