Я справді замислювався про втечу.
День у день я перебуваю в постійному неспокої, а в житті переді мною — лише невідомість. На перший погляд, у мене хороша сім’я, блискуча освіта, чудовий і вродливий партнер. Ну як тут не позаздрити?
Але я-то знаю, що все це — не про мене. Усім подобався той Цзе Ань.
Я справді старанно в нього вчився, намагаючись дотягнутися до його рівня, але несправжній Цзе Ань дійсно був надто хорошим, тоді як я завжди був пересічною людиною, яка пів життя байдикувала, і не зміг досягти того, чого він досяг лише за два роки.
Згодом мої батьки звикли до незграбного й упертого мене. Звісно, їм навіть на думку не спаде, як Цзі Ціню, що я несправжній, от тільки дедалі частіше вони зітхають, дивлячись на те, яким я став сьогодні.
Мені шкода.
Якби я не був таким неслухняним в останні роки школи й коледжу, якби не дратував своїх батьків і частіше повертався додому, щоб їх провідати, хіба могли б мої батьки так легко прийняти його, щойно він з’явився?
Існувала ще й нехай невелика ймовірність, що, попри все, вони все одно прийняли б несправжнього Цзе Аня, а не мене.
Я думав про втечу.
Але навіть якщо світ такий великий, куди я міг утекти? Це були найближчі мені люди.
У мене почалося безсоння, я майже не спав.
Це дуже дивно. Раніше моя душа була навстіж, і я засинав, щойно моя голова торкалася подушки, але останнім часом мене почало мучити безсоння.
У моїй голові постійно крутиться безліч думок: про те, як Фу Шань зітхала, бо не отримувала бажаного від розмов зі мною; про те, як мої батьки скаржилися, що останнім часом я став незграбним і безпорадним; про те, що мій начальник вважає кожну допущену мною дрібну помилку справжнім злочином; про батька, який телефонує мені й переконливо запрошує позайматися з його дитиною; про Цзі Ціна, який нетерпляче чекає на повернення несправжнього Цзе Аня… щодня, щоночі, щогодини, щосекунди…
Здається, моя голова зараз вибухне.
Промучившись із безсонням, я нарешті звернувся до лікарні й отримав снодійне. Тієї ночі за допомогою ліків мені вдалося добре виспатися. Я радів досягненням науки, бо інакше в мене стався б нервовий зрив.
Наступного дня я був у гарному настрої й, як завжди, приготував другу порцію сніданку для Цзі Ціня. На роботу він ішов трохи пізніше за мене, але зазвичай уже вставав до того часу, коли я приносив сніданок, та сьогодні жодних ознак руху не було.
Деякий час мене не полишали сумніви. Відтоді як того дня ми з ним розсталися на сумній ноті, ми майже не розмовляли, але навіть так я все одно постукав у його двері й нагадав:
— Цзі Цінь, ти ще не встав?
Усередині не чулося жодного звуку, тож, трохи повагавшись, я все ж відчинив двері — зсередини вони не були замкнені. Я побачив Цзі Ціня, що згорнувся калачиком у кутку ліжка; його обличчя було блідим, тонкі губи міцно стиснуті, ніби він щосили терпів.
Злякавшись, я кинувся до нього:
— Ти в порядку? Цзі Цінь, з тобою все гаразд?
Цзі Цінь, вочевидь, відчував сильний біль і не звертав на мене жодної уваги. Я завмер. Розправивши зім’яту постільну білизну, я виявив, що він міцно притискає долоні до живота.
У нього… болить живіт?
Я знайшов знеболювальне та ліки для шлунка й дав йому їх, запивши теплою водою. Ефект настав швидко — його обличчя помітно покращилося. Полегшено зітхнувши, я запитав його:
— Мені відвезти тебе до лікарні? Просто це виглядало дуже… серйозно.
Не дивлячись на мене, Цзі Цінь стиснув губи. Помовчавши, він відповів:
— Ні, це стара проблема.
Виявилося, у Цзи Ціня були проблеми зі шлунком, а я й не знав.
Я мовчки занотував собі в думках, що надалі слід звертати на це увагу, аж раптом він сказав:
— Дякую.
Я був приголомшений, і мій настрій покращився. Уперше Цзі Цінь подякував мені, і це також був перший раз від мого повернення, коли я відчув, що потрібен.
Я стримав усмішку й пробурмотів, затинаючись:
— Будь ласка. Хочеш, щоб я попросив для тебе вихідний на роботі?
Цзі Цінь поглянув на мене й швидко відвів погляд.
— Ні, я можу сам зателефонувати… Дякую.
Він удруге сказав: «Дякую»! Я ставав дедалі щасливішим і до кінця дня відчував прилив мотивації.
— Не варто дякувати, не варто, сусіде, це звичайна річ, — сказав я. — Я вирішив поснідати надворі й купив кашу та булочки. Трохи згодом, коли тобі стане легше, ти зможеш їх розігріти.
Я був у чудовому настрої, але боявся, що він не лише вважатиме мене балакучим, а й відмовиться, тож швидко втік, причинивши двері.
Якщо вважати, що ми з Цзі Цінем просто сусіди, то з мого боку не буде надмірною турбота про нього, правда ж?
Наступні кілька днів у нас із Цзі Цінем усе було добре. Здавалося, проблем зі шлунком у нього більше не виникало, зате моє безсоння стало настільки серйозним, що мені довелося збільшити дозу ліків, аби підтримувати свій сон. Аж поки одного дня Цзі Цінь не відвіз мене до лікарні на промивання шлунка через передозування.