У снах Цзи Ціня Цзе Ань, якого він кохав, завжди був поруч із ним.
Схоже, пережити ті дні, коли я лише миготів перед його очима, йому допомагала віра в те, що Цзе Ань повернеться. Тому він терпів людину, яка користувалася тілом його коханого, але дуже відрізнялася від нього.
Я заплакав?..
Повільно я провів рукою по щоці — вона й справді була мокрою.
Я давно не плакав. Скільки себе пам’ятаю, завжди був оптимістом. Звісно, у моєму житті траплялися нещасливі епізоди, коли я плакав, але щоб отак — ніколи. Смуток був величезним і невимовним.
Цзі Цінь раптом узяв мене за руку й прошепотів:
— Не плач, Цзе Ань.
Я дивився на нього неживими, сповненими сліз очима. Він зараз розмовляє зі мною? Чи ні? Звісно ж, ні. Дивлячись на мене, усі хочуть поговорити з несправжнім Цзе Анем. А моєї туги ніхто не помічає.
Цзі Цінь подивився на мене й зітхнув:
— Не будь таким сумним, Цзе Аню… Мені теж так сумно.
Сказавши це, він нахилився й знову поцілував мене. Цього разу це вже не було просто дотиком губ. Його язик ніжно переплівся з моїм. Можливо, відчувши мої сльози, через якийсь час він став рухатися м’якше, і в його рухах з’явився відтінок заспокоєння.
Очевидно, це була мить мрії…
Тож я повільно заплющив очі.
Коли я прокинувся, Цзі Цінь усе ще міцно обіймав мене. Я розгубився й, здавалося, відчув неможливе щастя.
Удамо, що це звичайний ранок. Ми з Цзі Цінем, закохані одне в одного, заснули, обійнявшись, як звичайна пара. А потім я прокинувся першим і розглядав обриси коханого, що спав поруч, молячись, аби час зупинився. Поки він не прокинувся.
У ту мить, коли він заговорив, моя прекрасна мрія розбилася вщент.
– Це ти? – одержимий погляд Цзі Ціня, спрямований на мене, вмить протверезів; він насупився, наче відчував огиду.
Я підсвідомо відсахнувся й вичавив із себе усмішку:
– Доброго ранку.
Цзі Цінь відвів від мене погляд, мовчки встав, щоб переодягнутися й зібратися виходити. Ми повернулися до часів, коли мене сприймали як повітря?
– Зачекай, Цзі Цінь… – запанікувавши, поспішно покликав його я.
На мить він завагався, але не зупинився.
— Що тобі так подобалося в попередньому Цзе Ані?
Я стиснув зуби й продовжив:
— Очевидно, ми з ним ділимо одне тіло, але я завжди ставився до тебе…
– Учора я був п’яний, – перебив мене Цзі Цінь.
На мить я завмер, не знаючи, чи варто продовжувати свою сповідь.
– Коли я тверезий, то з першого погляду можу розпізнати різницю між вами. Ви – дві різні людини, – сказав він. – І я сподіваюся, що більше ти не говоритимеш про нього.
Я приголомшено скрикнув. На мить він завагався.
— Якщо… учора я породив у тебе якусь ілюзію, сподіваюся, ти не дозволиш їй перерости в щось більше.
— Я… знаю, — сказав я і вимушено всміхнувся.
Цзі Цінь замовк, переодягнувся й вийшов зі спальні. Двері тихо зачинилися, і я залишився в тиші. Усе було так закономірно.
Мені раптом захотілося поговорити з несправжнім Цзе Анем. Я ніколи його не бачив, але відчував, що вже знайомий із ним. Якщо Цзе Ань і Цзі Цінь були разом так довго, що він відчував, коли я змусив його залишити це тіло? Напевно, йому… теж було дуже сумно.
Щодня бачачи моє обличчя, Цзі Цінь, який знає, що я не його коханий, усе ще відчуває біль. Йому нелегко залишатися сильним.
Раптом я зрозумів, що, можливо, саме я мав піти. І справді, людям не варто видавати бажане за дійсне.