Цзі Цінь дуже любив вивуджувати з мене все, що я знав про того Цзе Аня. Йому було огидно зближуватися зі мною, але він усе ж хотів дізнатися більше про цю людину.
– Коли він повернеться? – Цзі Цінь часто ставив мені це запитання.
Я чесно відповідав:
– Не думаю, що він повернеться.
Ця людина так недовго прожила в моєму тілі, а я й не очікував, що вона буде такою популярною. Ніби я став голубом, який захопив гніздо сороки — посів чуже місце.
Цзі Цінь знову занурився в мовчання. Я нахилився і, усміхнувшись, змінив тему:
– Нещодавно вийшов новий фільм. Я бачив хороші відгуки в Інтернеті. Не хочеш піти подивитися?
Він відсахнувся, наче зіткнувся зі звіром, і, не наважуючись підвести очі, ретирувався до своєї кімнати. Я скривився — він умів зіпсувати настрій.
Цей Цзе Ань пробув у моєму тілі лише два роки. На жаль, я досі не мав жодного уявлення про те, що сталося за цей період. Якби знав, то міг би наслідувати цю людину, щоб різниця між нами не була такою разючою і довколишні не викрили мене так швидко.
Я змінив роботу. Несправжній Цзе Ань останні два роки працював викладачем у студії, але я нічого не тямив у малюванні. Звільнившись, я подав заяву на роботу програмістом. Мені пощастило, що диплом був мій власний, тож знайти роботу виявилося нескладно.
Як з’ясувалося, несправжній Цзе Ань мав холодний характер. У «Моментах» WeChat він майже нічого не публікував про своє життя, а в альбомі зберігалося мало фотографій. Я недбало погортав адресну книгу й був приголомшений: надіслані ним повідомлення були короткими — якщо можна було відповісти одним словом, на більше годі було розраховувати. Він не боявся образити людей.
Боже, як же це на мене не схоже!
Але його так любили, що мене часто запрошували на зустрічі. Кілька разів я відмовлявся, боячись викрити себе, аж поки одного дня до мене не прийшла одна людина, і я погодився. Нарешті це була людина, з якою я був знайомий! Моя однокурсниця Фу Шань.
Я зітхнув із полегшенням, побачивши її запрошення. Останні кілька місяців я почувався злим духом, який украв чуже тіло. Щодня приходячи на роботу, я навіть не наважувався надто багато спілкуватися з людьми довкола.
Ми з Фу Шань були досить близькі й, наскільки я пам’ятаю, часто проводили час разом. Вона добре мене знала. Я кілька разів перечитав історію чату й дійшов висновку, що проблем бути не повинно, тож зібрався з духом і відповів на дзвінок.
Зрештою, час змінив і Фу Шань. У моїй пам’яті в студентські роки вона була пристойно вихованою дівчиною з рівним чубчиком, чорним прямим волоссям і невичерпною енергією. Тепер же вона виглядала значно дорослішою: з легким макіяжем, хімічною завивкою та в дорогому одязі. Здавалося, вона стала зрілою діловою жінкою.
Я викинув із голови відчуття невідповідності й усміхнено гукнув до неї, як робив це раніше:
– А-Шань!
Фу Шань, своєю чергою, здивовано й розгублено подивилася на мене. Останнім часом на мене чомусь надто часто дивилися саме так. Ніяково всміхнувшись, я запитав:
– Чого ти на мене дивишся?
– Ти вже давно мене так не називав, — після хвилини мовчання, насупившись, сказала Фу Шань.
Я не знав, що відповісти, і поспіхом передав офіціантові замовлення. Я згадав, що Фу Шань теж любила гостру їжу. Колись ми замовляли дуже гострий хого й обговорювали, як у майбутньому житимемо в Чунціні, провінція Сичуань. Але через несправжнього Цзе Аня я не наважився замовити щось надто гостре. На запитання офіціанта, яку саме гостроту я хочу, я встиг сказати лише «середньо гостру», коли Фу Шань зупинила мене:
– Забудь про це. Не схоже, що ти зараз зможеш їсти гостре, — її тон був байдужим. — Давай з’їмо качку-мандаринку в горщику.
Ошелешено я спостерігав, як офіціант кивнув і пішов. Фу Шань знову зітхнула й сказала мені:
— Цзе Ань, цього разу я покликала тебе, щоб дещо обговорити.
Я бачив, що щасливою вона не виглядала, тому обережно запитав:
— Що сталося?
Вона знову зробила паузу й відповіла:
— Я обдумала те, що ти сказав минулого разу, і вирішила, що ти маєш рацію, тому не збираюся йти.
Я розгубився й трохи занервував. Що ж сказав їй несправжній Цзе Ань?
— Куди ти збиралася йти? — стурбовано запитав я.
Окрім батьків і Цзи Цінь, Фу Шань була єдиною, про кого я дбав, але тепер я й справді нічого про неї не знав.
– Що з тобою не так? – Фу Шань дивно подивилася на мене. – Моя компанія хотіла відправити мене працювати до Сінгапуру, але я не могла розлучитися із Сун ге. Хіба не ти вмовляв мене залишитися? Я добре все обдумала й вирішила, що ти маєш рацію.
Я був спантеличений. Хто такий цей Сун ге? Мене не було два роки, і тепер я нічого не знаю. Це так гнітить!
– Однак мені все ще треба придумати, що сказати в компанії… – зітхнула Фу Шань і з заздрістю додала: – Цзе Ань, я справді тобі заздрю. Ти так сильно виріс і вже не такий безрозсудний. Якби ти був на моєму місці, я впевнена, це не турбувало б тебе так сильно.
Я фиркнув і збентежено запитав:
— Ха-ха. Я настільки крутий, чи що?
— Так! — сказала Фу Шань. — Щоразу, коли я розмовляю з тобою, відчуваю, що багато чого вчуся. Озираючись назад, можу сказати, що тоді ми були надто дурними й наївними.
Я мовчки спостерігав, як вона зітхає, і не знав, що сказати. Саме тоді подали гарячі страви, тож я вдав, ніби хочу їсти, — так мені не довелося говорити про те, чого я не знаю.
Дивлячись на горщик із качкою, я замислився й поклав інгредієнти в каструлю з прозорим бульйоном.
…Ех, мені так сумно.