Розділ 15.
Якщо це шафа, то я щойно всю її перерила.
Там точно нічого не було.
І Меллорі?
Я пригадала, що бачила це ім'я в щоденнику. Здається, там було написано, що він травник?
Я знову підняла щоденник і почала перегортати сторінки, але це було марно — усе необхідне завжди з'являлося лише на першій сторінці.
З дивним передчуттям я обережно оглянула шафу.
А потім, не вірячи власним очам, сіла на підлогу, затиснувши долонею рота, і ще довго не могла оговтатися від шоку.
Цього не може бути.
Я згадала все, що сталося до того, як потрапила сюди.
Пішохідний перехід, звук автомобільних сигналів і роман на екрані телефона.
Невже я вдарилася головою? Інакше ця річ, що лежала зараз переді мною, просто не могла тут опинитися.
Це була косметичка, яка зовсім не вписувалася в цей світ і якою я постійно користувалася вдома.
Не дивно, що я була настільки розгублена.
— Що це?
Що це, в біса, таке?
Але, на жаль, як завжди, у мене не було часу спокійно розібратися в ситуації.
Якщо я хотіла встигнути до місця, яке головний герой призначив на шосту вечора, то мусила завершити всі приготування щонайменше за десять хвилин.
Я міцно стиснула зуби.
А тоді почала якомога швидше наносити на обличчя ту підозрілу косметику.
Серце калатало так шалено, що мене будь-якої миті могло знудити.
Ноги тремтіли.
Я вирішила подумати про все це пізніше.
Про всяк випадок я непомітно сховала під рукавичкою листок лікарської трави, поспіхом накинула темний плащ і вийшла зі своєї кімнати.
На кухні в цей час, мабуть, уже кипіла робота — покоївки готували вечерю.
Я могла б пройти через кухню ще раз.
Але в такому вигляді я надто привертала увагу.
Поки я вагалася, що робити далі, хтось раптом схопив мене за руку.
Я широко розплющила очі й різко обернулася.
Невдовзі в полі зору з'явилося добре знайоме обличчя.
— Куди це ти зібралася?
— Ерін?..
То був той рудоволосий хлопець.
Я насупилася й поглянула на нього. Ерін же, із широкою усмішкою на обличчі, нахилився до мене й прошепотів:
— Якщо вийдеш надвір у такому вигляді, тебе точно спіймають.
Ерін повільно відступив назад і хитро посміхнувся.
Потім він окинув мене поглядом з голови до ніг. На його обличчі проступило розчарування, і він жартома сказав:
— Що це таке? Я прийшов подивитися, як ти примудрилася влізти в мій одяг.
— Гм, взагалі-то я зараз трохи зайнята, знаєш?
— Знаю.
«Що цей тип задумав?»
«Чому він заважає мені саме зараз, коли я й без того розгублена й роздратована?»
Коли всередині мене вже закипала лють і я була готова обрушити на нього потік лайки, він раптом схопив мене за руку.
Його тепла долоня огорнула мою холодну руку.
— Дозволь мені допомогти! — вигукнув він.
— Що?
— Я допоможу тобі. Це ж через кронпринца, правда?
Кутик його вродливих губ піднявся в усмішці.
— Не хвилюйся. Я вмію тримати язик за зубами. І від такої дрібної допомоги мене точно не вб’ють! — сказав він.
Він узяв мене за руку й кудись повів, а мені залишалося лише слухняно йти за ним, ніби зачарованій.
Допоможіть.
Я й не усвідомлювала, наскільки привабливо можуть звучати ці слова.
Він мав рацію. Мені потрібна була допомога.
У цьому клятому світі, де в мене не було нікого на своєму боці, допомога була немов солодкий дощ посеред посухи.
Я сильно прикусила губу.
***
Ерін привів мене неподалік від місця зустрічі.
Не заблукавши, ми безпечно дісталися туди й прибули на п'ятнадцять хвилин раніше домовленого часу.
Я мовчки подивилася на нього.
Він зовсім не був схожий на звичайного кухонного помічника.
Ерін, схоже, здогадався, чому я на нього дивлюся, і недбало почухав потилицю. Усміхнувшись, він показав ряд рівних білих зубів.
Потім тихо прошепотів:
— Скажімо так, це було поспішне рішення. Мені вже час, гаразд?
— Гей, ти куди?!
— Мені треба готувати вечерю. Якщо мене знову спіймають, усе стане дуже ризиковано.
Ерін помахав мені рукою. Його яскраве помаранчеве волосся майоріло на вітрі, а сам він швидко зник за провулком.
Я розгублено дивилася на руку, за яку він щойно тримав мене.
Потім рушила до місця зустрічі.
Якщо чесно, Ерін і справді був вродливим, але поруч із головним героєм виглядав якимось підозрілим пройдисвітом.
Тож цілком природно, що мої думки трохи сплуталися.
Я вщипнула себе за обидві щоки, намагаючись викинути це з голови.
Ну, вдячність — це вдячність, а підозра — це підозра.
Від нашої першої зустрічі щось здавалося дивним.
Я не просто безпідставно вважала його дивакуватим.
Чесно кажучи, я хвилювалася, що допомога Еріна згодом може обернутися проблемами, але в тій ситуації я нічого не могла вдіяти.
До того ж це вже сталося.
Мені доведеться тримати язик Еріна за зубами, навіть якщо для цього доведеться йому погрожувати.
Я не хотіла навіть думати про можливість того, що Ерін навмисно наблизився до мене, бо був шпигуном Третього принца.
Після кількох хвилин ходи попереду нарешті вималювався силует храму.
Камені, що випромінювали слабке сяйво, ніби кільцем оточували храм.
Я застигла в щирому захваті.
«Тут же, мабуть, справді є бог, так?»
Я пообіцяла собі, що якось обов’язково навідаюся до цього храму.
Кілька хвилин я просто чекала.
Рівно о шостій годині здалеку підкотила проста на вигляд карета й зупинилася переді мною.
Грюк.
Дверцята карети відчинилися, і я побачила знайоме обличчя.
Він виглядав доволі здивованим, а я швидко забралася всередину й мовчки чекала на його оцінку.
«Який узагалі сенс у макіяжі, якщо я все одно буду в масці?»
Але я лише наймана працівниця, тож мушу робити те, чого хоче мій роботодавець.
Тут немає ні профспілок, ні міністерства праці.
— Я думав, ти заблукаєш.
Головний герой відкинувся на спинку сидіння, схрестив ноги й неквапливо подивився на мене.
Здавалося, він чекав, що я щось відповім.
— На щастя, завдяки докладним вказівкам Вашої Високості я без труднощів знайшла дорогу сюди.
— Ти коли-небудь працювала шпигункою?
Я засумнівалася у власному слуху.
Як, в біса, з моєї відповіді можна було дійти до такого запитання?
Втім, якщо трохи глибше замислитися, не дивно, що він поставив саме його.
Це було цілком логічне запитання.
Але в цьому питанні я була абсолютно невинна.
— Ваша Високосте, сама думка про те, що я можу працювати шпигункою, просто абсурдна.
Почувши мою відповідь, він скривився так, ніби хотів сказати:
«Що за нісенітницю ти несеш?»
«Хіба ні?»
«Хіба тут не так говорять? Мені слід було бути уважнішою.»
Найкращий захист — це мовчання, тож я міцно стулила губи.
— Так. Принаймні так мало б бути, якщо моя інформація правильна.
Червоні очі головного героя вп'ялися в мене. У його погляді виразно відчувався тиск. Він дивився так, ніби я негайно маю довести свою невинуватість, інакше мені не минути біди.
Але що саме я могла довести?
— Ваша Високосте, ви помиляєтеся.
— Гаразд, поки що залишимо це. Сьогодні чудова погода.
«Що за чортівня?»
Я ледь не вигукнула це вголос.
«Залишимо? Що саме залишимо?»
«Я не працювала шпигункою!»
І кого взагалі хвилює, що сьогодні гарна погода?
«Це що, якась підліткова поведінка?»
Я обережно виставила середній палець.
Навіть якби він це побачив, то все одно не зрозумів би, що це образа.
Карету заповнила тиша.
Здавалося, мій слабкий розум, який звик до комфорту розкішних автомобілів на Землі, не міг витримати тряску цієї клятої карети, тому мене постійно нудило.
Шлунок неприємно скрутило. Мене почало каламутити.
Вікна були зачинені з міркувань безпеки, і, схоже, головного героя це анітрохи не турбувало.
Від цього я розлютилася ще більше, але нічого не могла вдіяти, тож спробувала відволіктися іншими думками, щоб приборкати нудоту.
Через кілька хвилин їзди карета зупинилася в певному місці. Я мимоволі з полегшенням зітхнула.
Наче цього було замало, головний герой недбало натягнув на себе маску.
Тож я теж одягла маску. Коли він вийшов із карети раніше за мене, то простягнув мені руку з незвичною для нього манерою, ніби справжній джентльмен.
Я на мить завагалася.
Насправді мені зовсім не хотілося підкорятися, але вибору в мене не було.
Обережно взявши його велику руку, я дозволила йому допомогти мені спуститися з високої карети — у незвично галантній манері.
Потім він нахилився й прошепотів мені на вухо:
— Мені зняти плащ?
— От же ж чорт.
Він простягнув довгий палець і розв’язав вузол мого плаща біля шиї.
Шурх.
Щойно важка тканина зісковзнула донизу, прохолодний вітерець торкнувся моїх плечей.
Його рука опустилася мені на плече й повільно ковзнула вниз у напрочуд ніжному дотику.
Потім він знову взяв мене за руку й цілком природно підніс губи до її тильного боку.
На щастя, я була в масці.
Хоч вона й закривала лише частину обличчя до очей, принаймні не дозволяла повністю побачити мій переляканий вираз.
«Що цей чоловік знову задумав?»
Він повів мене до місця проведення вечірки, і, попри те що вона називалася таємною, інтер'єр будівлі був розкішно оздоблений.
Усюди сяяли вогні, освітлюючи залу, а гості в масках вільно прогулювалися приміщенням.
У центрі розташовувався просторий танцювальний майданчик. Перед ним була зведена велика сцена, а музичний гурт позаду неї недвозначно натякав, що пізніше тут відбудеться виступ.
— Якби ти була уважна, то вже здогадалася, для чого тут перебуваєш, чи не так?
— Так.
— Якщо розумієш, тоді не відходь від мене, гаразд?
Він ніжно обійняв мене за талію.
Відчувши цей надто відвертий жест, я на мить насупилася.
Ха, це просто робота. Лише робота.
Я тут по роботі. Зосередься!
Подумки підбадьоривши себе, я трохи ближче прихилилася до чоловіка.
Потім, якомога лагіднішим голосом, запитала:
— Можна мені називати вас Каєм?
— ...Покладися на власну інтуїцію.
У моїх вухах залунала одноманітна мелодія.
Перебування поруч із цією нестерпною людиною автоматично підвищує рівень мого стресу.
Я зітхнула й перевірила час.
Сьома година.
Настав час початку вечірки.
Невдовзі вогні один за одним почали мерехтіти й згасати.
Слуги швидко затягнули штори, і під єдиним світлом, що залишилося, людина в масці вийшла вперед, відкриваючи себе присутнім.