Розділ 12.
— Куди ти йдеш?
Запитав рудоволосий. Тобто Ерін.
Я схопилася за голову, що вже починала боліти. Навіть якщо все й без того було заплутано, тепер ситуація ставала ще гіршою...
Я стиснула зуби.
Я поспішала, а він лише заважав.
Проігнорувавши його, я рушила вперед.
— Куди ти йдеш...
Ерін не відставав ні на крок, безперервно скиглив поруч, а я приблизно п'ять хвилин надлюдськими зусиллями стримувала дедалі сильніше роздратування.
— Ро-о-оуз, ти мене взагалі чуєш?
У мене й без того проблем вистачає, то звідки, в біса, взявся цей тип, щоб ще й дошкуляти мені?
Мені вже настільки кортіло зрозуміти, як працює мозок цієї людини, що можна було збожеволіти.
Так далі тривати не могло. Тож я дістала з кишені карту, яку для мене намалювала Міла, і розгорнула її.
І майже одразу тяжко зітхнула.
Може, я була надто нетерплячою? Але намальовану Мілою карту просто неможливо було впізнати.
Навіть моя чотирирічна кузина намалювала б краще.
...То ось що таке сучасне мистецтво!
Я всерйоз замислилася над напрямком свого життя.
Може, просто взяти гроші, які дав мені головний герой, і втекти? Просто втекти з усім цим?
Справді, чому я так відчайдушно чіпляюся за щось, що навіть не вважаю важливим?
Саме в той момент, коли я серйозно обдумувала план втечі...
Гуп!
Ерін вихопив із моїх рук витвір мистецтва, народжений неповторним художнім талантом Міли. Із все таким же невинним виразом обличчя він запитав:
— Це ж книгарня Крімсона?
— ...Ти знаєш це місце?
Я насупилася й подивилася на нього.
Ерін кивнув і легенько тицьнув мене в плече. Чи мені здалося, чи його погляд раптом став трохи зловісним?
— Треба було сказати раніше. У мене якраз є справи там! Ходімо за мною!
Навіть ідучи слідом за цим хлопцем, я не могла приховати свого здивування.
Після того як ми пройшли загалом сім провулків, і я вже не була впевнена, чи справді рухаємося в правильному напрямку, ми дісталися невеликої будівлі в тихому закутку занедбаного житлового району.
Це була та сама «Книгарня Крімсона», про яку згадувала Міла.
Вивіска виглядала старою, а остання літера вже майже відвалилася.
Мені стало цікаво, як взагалі Міла знайшла таку книгарню.
До того ж проблема полягала в тому, що мені була потрібна не ця пошарпана книгарня вживаних книжок, а саме «бібліотека», де можна було б знайти історичні книги або родоводи дворянських родин.
Відчай накотив із новою силою, і голова пішла обертом.
Я навіть серйозно замислилася, чи не час писати заповіт.
Поки я поринала в такі похмурі думки, Ерін, який ні про що не здогадувався, як ні в чому не бувало завів мене всередину книгарні.
Усередині будівля майже не відрізнялася від того, що було зовні: звичайна стара книгарня, де всюди лежав товстий шар пилу.
Я мимоволі зітхнула.
— Гм, але тут продають лише заборонені книги. Що саме ти шукаєш?
Сказав Ерін.
Так, але мені зараз потрібна не якась заборонена книга, а інформація про дворянські родини...
Зачекайте.
Що?
Я різко повернула голову й подивилася на Еріна.
Його обличчя, яке досі здавалося безтурботним, раптом стало серйозним.
— Що?
— Що? Ти прийшла сюди, навіть не знаючи цього?
Побачивши мій приголомшений вираз обличчя, Ерін жестом попросив мене зачекати, усадив на маленький стілець і почав витягувати книги з полиць.
— Ти шукала щось на кшталт цього?
Я мовчки прочитала назви книг, які він приніс.
«Під сорочкою принца»
«Мисливець по сусідству надто жорстокий»
«Ні, сере лицарю!»
«34 способи підготуватися до виклику демонів»
У мене було погане передчуття, але всі книги були в червоних обкладинках.
І до речі, виклик демонів?
Що це взагалі таке?
Я вже хотіла з цікавістю поставити запитання, але Ерін із незмінною усмішкою раптом жбурнув книгу з дивною обкладинкою кудись у дальній кут.
— Ой, я помилився. Просто обкладинка здалася мені цікавою.
Раптом у мене в голові ніби спалахнула лампочка.
Я ковтнула слину й схопила Еріна за руку.
— Ти ж казав, що добре знаєш це місце.
Я на мить замислилася. Дуже серйозно замислилася.
Чи можу я довірити інформацію цій божевільній людині, яку бачу вперше в житті?
Я підійшла ближче, зрівнявшись із ним на зріст, і прошепотіла просто на вухо:
— Слухай.
— ...
— Тут також продають інформацію?
Я одразу ж відступила на крок назад.
Ерін із трохи відсутнім виразом обличчя якусь мить дивився в порожнечу, а потім повільно кивнув.
— Але навіщо?
Його рудувато-карі очі, кольором схожі на моє волосся, неспокійно забігали.
Здавалося, він намагався вичитати щось із моєї реакції.
Я що, сказала щось зайве?
Намагаючись зберегти байдужий вираз обличчя, я почала озиратися в пошуках власника книгарні.
Краще вже напряму запитати господаря, ніж покладатися на цього дивакуватого хлопця.
— Нічого особливого. Дякую, можеш іти.
— Хочеш щось купити?
Я втупилася в нього, а Ерін лише знизав плечима, схопив мене за зап'ястя й повів углиб книгарні.
Ах, слідувати за незнайомцем так легко — це явно погана ідея.
Я насупилася, зупинившись перед старими дверима, до яких мене привів цей хлопець.
Чому всередині книгарні взагалі є таке підозріле місце?
Ерін без жодних вагань штовхнув двері. Через відсутність мастила вони жалібно зарипіли й повільно відчинилися з моторошним скреготом.
Усередині виявилися літній чоловік і простора кімната.
Приміщення було завалене всілякими речами, через що справляло майже містичне враження.
Я замислилася, чому Міла порадила мені саме це місце.
Невже це просто збіг?
У цій клятій новелі взагалі ніщо не мало сенсу.
Минуло лише три дні відтоді, як я потрапила до світу цієї чортової книги.
Я міцно стиснула кулаки.
Дивне відчуття огорнуло все моє тіло, але я проігнорувала його й зосередилася на реальності.
Без болю немає здобутків.
— Дідусю! Я привів гостю!
Ерін радісно підбіг до сивочолого старого, який переглядав якісь документи, і безцеремонно плюхнувся на диван поруч із ним, ніби був у себе вдома.
Я заспокоїла голос і звернулася до літнього чоловіка:
— Ви випадково не пан Крімсон?
Старий, чия зовнішність нагадувала якогось скупого лихваря з казок, невдоволено зітхнув, окинув мене поглядом з ніг до голови й лише тоді відкрив рота.
— Я не маю справ із людьми, які не можуть визначитися.
Я нервово ковтнула.
То він і справді торгує інформацією?
Я миттєво надала обличчю впевненого виразу.
Зрештою, я пройшла три стажування, і одне з них було в казино.
— І звідки ви знаєте, що я не можу визначитися?
У відповідь на моє запитання його брови здивовано піднялися.
На мить він виглядав спантеличеним, але швидко взяв себе в руки й відповів:
— Гаразд, можу показати тобі свій прайс-лист. Хоча, судячи з усього, ти навряд чи зможеш дозволити собі бодай те, що виставлено зовні.
— Гадаю, спершу нам варто обговорити дещо наодинці... Чи можу я поговорити з вами без сторонніх?
Я усміхнулася, і старий на ім'я Крімсон тихо хихикнув, ніби моя реакція його зацікавила.
— Еріне, вийди ненадовго.
Це було незвично.
Серце закалатало.
Що робити?
Я ніяк не могла позбутися відчуття, що мене намагаються обдурити.
***
Хоча мені часто казали, що я ніби живу у власному світі, дурепою я точно не була.
Я не з тих людей, хто піддасться загадковій атмосфері й легковажно розкидатиметься грошима, які дав мені головний герой.
Я швидко все обміркувала.
Мені потрібен був доказ того, що пан Крімсон — не шахрай, а справжній торговець інформацією.
Наприклад, щось таке, що могла знати лише я.
Як і очікувалося, коли на кону стояло життя, моя голова працювала напрочуд добре. От під час іспитів такого чомусь не траплялося.
Але зараз це було мені тільки на користь.
Я дістала з кишені мішечок із золотими монетами, який отримала від принца.
— Цього вистачить для угоди?
Щойно пан Крімсон зазирнув усередину мішечка, його очі блиснули. Після цього він випростався й звернувся до мене вже з набагато серйознішим виразом обличчя.
— Чого ви бажаєте, юна леді?
Я якомога невимушеніше усміхнулася, дістала одну золоту монету й почала крутити її між пальцями.
Чесно кажучи, я трохи нервувала. Раніше мені ще не доводилося бувати в таких підпільних місцях. Хіба що одного разу ми з друзями прикидалися покупцями предметів розкоші на ринку Намдемун.
— Наскільки добре ви обізнані зі справами королівської родини?
Почувши моє запитання, пан Крімсон насупився.
Наче дивувався, чому мене взагалі цікавить щось подібне.
— Ну, я не маю з ними справ.
Я мовчки повернула золоту монету назад у мішечок.
Потім пан Крімсон поспіхом прокашлявся й додав:
— Кхм... Ну, звісно, я знаю більше за інших.
Я вирішила діяти зухвало.
Не знаю, чи спрацює це тут, але наразі клієнткою була саме я.
А отже, перевага на моєму боці.
Я не могла дозволити собі програти в торгах із продавцем. Особливо в такому місці, де вміння набивати собі ціну було надзвичайно важливим.
Недбало закинувши ногу на ногу, я подивилася на пана Крімсона з максимально зарозумілим виглядом.
А тоді сказала:
— Як бачите, справа досить серйозна. Тож мені потрібна причина, щоб довіряти вам.
Від моїх слів пан Крімсон глибоко насупився.
Він подивився на мене так, ніби я була божевільною, а я тим часом знову почала перераховувати золоті монети.
Зачекай... А чому ця людина взагалі довірилася мені настільки, що дала стільки грошей?
Я зітхнула.
Невже це чергове випробування вищого рівня?
Мені зараз хизуватися цими грошима чи берегти їх?
Я почувалася ще бруднішою, ніж уже почувалася весь день.
Постійно бути чиєюсь піддослідною мишею було зовсім не приємно.
— Гаразд, ти не зовсім дурна. Це не такий заклад, куди зазвичай навідуються дворяни. Однак це не означає, що серед моїх клієнтів узагалі немає аристократів.
Пан Крімсон відкрив шухляду столу й, продовжуючи говорити, дістав звідти золоте чорнильне перо.
— Отже, що саме вас цікавить, міс Роуз, особиста покоївко кронпринца?