Розділ 10.
Калікс Форсман.
Як і слід було очікувати від головного героя третьосортного роману, він повністю виправдовував свій титул і був божевільним на рівні, який я ніколи не зможу осягнути.
Сам факт того, що він дивився на мене без жодного пояснення, викликав відчуття, ніби я проходжу крізь брами підземного світу.
На щастя, головний герой більше не продовжував свою дратівливу десятихвилинну тираду.
Після короткого опису страв він мовчки взявся до їжі, а я стояла поруч, опустивши голову й не рухаючись.
Невдовзі він усе одно мав вирушити до свого кабінету.
А тоді почнеться мій вільний час.
— А, і сьогодні я хочу, щоб ти пішла зі мною до кабінету.
Що?
На мить я просто втратила здатність реагувати на таку неймовірну нісенітницю.
«Чому я?»
Я ж усього лише покоївка, яка прибирає вашу спальню, то чому маю йти за вами?
«Гм?»
Ви що, з глузду з'їхали?
— Так, Ваша Високосте.
Звісно ж, усі ці запитання я вирішила залишити при собі.
Та все одно не могла позбутися розгубленості.
Він вирішив тримати мене в кабінеті?
Попереду ще один допит?
Або, можливо, серед слуг немає нікого, кому він довіряє, тому вирішив ще й доручити мені прибирання кабінету? Який же він жахливий чоловік.
Ви ж навіть не доплачуєте мені за додаткову роботу! Так і хочеться врізати йому просто зараз.
Тож відтепер мені доведеться придумати, як поводитися з ним так, щоб не псувати йому настрій.
— Ти завдала чимало клопоту, знищивши дещо цінне.
У кімнаті пролунав звук поставленого на стіл посуду.
Я підвела голову й подивилася на кронпринца. Наші погляди зустрілися.
Ці моторошні багряні очі.
Здавалося, на мить вони спалахнули.
Серце шалено закалатало в грудях.
Я зрозуміла, що зовсім не врахувала шкоду, завдану книзі вчора.
Тоді ви ж нічого не сказали.
То чому згадуєте про це зараз?!
— Перепрошую, Ваша Високосте. Якщо дасте мені трохи часу, я неодмінно знайду спосіб усе владнати.
Поки я говорила, по чолу стікав холодний піт.
Може, просто сказати, що я раптом захворіла, і звільнитися?
Але в мене було надто багато ворогів, щоб так учинити.
Якщо я не триматимуся поруч із кронпринцом, той клятий герцог мене вб’є.
Ніяк. Навіть якщо подумати раціонально, виходу з цієї ситуації не було.
Поки я гарячково шукала відповідь, головний герой із роздратованим зітханням перебив мене.
— І що ти збираєшся з цим робити?
Туп. Туп.
Звук його кроків ставав дедалі ближчим.
Незабаром його велика рука міцно стиснула мою долоню, що лежала на животі.
Потім він заговорив трохи сердитим голосом:
— Рішення лежить на підлозі?
Тобто мені потрібно дивитися вам в обличчя?
Я негайно відповіла на слова кронпринца.
— Ні, Ваша Високосте. Я відшкодую завдану шкоду.
У підсумку головний герой мало не силоміць потягнув мене до свого кабінету, і я всерйоз почала хвилюватися через те, що буде далі.
Навіть для кронпринца, та ще й сина зрадниці, не мати в кабінеті жодного слуги — це вже занадто.
У якийсь момент я навіть почала замислюватися, чому взагалі опинилася тут.
— Ось. Це наслідки твоїх дій.
Бах!
На підлогу впав примірник «Імперської історії», безжально розірваний на шматки.
Ви хочете, щоб я це підняла?
Чесно кажучи, це було трохи принизливо, але я зробила вигляд, що мене це не зачіпає, і слухняно підняла книгу.
— Через тебе було пошкоджено запрошення на прийом, який влаштовує третій принц.
Він усміхнувся й вказав на книгу.
Обережно, у відповідь на його слова я відкрила її.
Шурхіт...
У повітрі розлився запах старої книги, і щось, затиснуте між сторінками, випало назовні.
Це й справді було розірване запрошення, про яке він говорив.
— Підбери його.
Від цих слів мене ніби громом вдарило.
Якщо так триватиме й далі, моя психіка стане настільки крихкою, що перетвориться на якийсь вигаданий вібраніум.
Якби я запитала кронпринца, що мені робити у відповідь, існувала висока ймовірність, що він сказав би щось на кшталт:
«Не можеш? Нікчема. Тоді помри».
Через це в мене не було іншого вибору, окрім як негайно погодитися. Чорт забирай.
— Так, Ваша Високосте.
Не знаю, чи очікував він від мене такої покірної відповіді, але вираз обличчя кронпринца ледь помітно скам'янів.
Потім, ніби щось обмірковуючи, він на мить затримав подих і заговорив трохи гірким тоном:
— У тебе три дні.
Мене раптом охопило нестерпне бажання розбити це ідеально виліплене обличчя на друзки.
Він серйозно каже мені відшукати те розірване запрошення, поки я й без того завалена роботою?
Моя уніформа ось-ось трісне від напруги.
Чого, в біса, цей чоловік від мене хоче?
Я покоївка.
Я не якийсь клятий шпигун!
Йому терміново потрібні додаткові руки.
Якщо вся ця ситуація існує лише заради того, щоб підвести до одного-єдиного речення:
«Головний герой прожив сповнене страждань життя, тому майже нікого не тримає поруч із собою».
То мені хотілося кричати від розпачу просто в небо.
«Може, мені піти до храму чи ще кудись?» — безперервно думала я.
Якби я просто схилила голову перед головним героєм, то довелося б виконувати цей клятий наказ, не маючи жодної зачіпки.
Мені потрібна була сміливість поставити хоч якесь запитання.
Щось таке, що образить його якомога менше.
— Ваша Високосте, з усією повагою, чи є щось, про що мені слід знати під час виконання цього завдання? Якісь застереження?
Я й сама не знала, що ще сказати.
Звідки мені взагалі знати місцевий етикет?
Хоч я й могла певною мірою спілкуватися мовою цього світу, основа мого мислення все ще залишалася корейською.
Тож, спираючись на той напівзасвоєний етикет, який я нахапалася з історичних дорам, я насилу поставила це запитання. На щастя, у відповідь побачила лише вираз обличчя, ніби він жував щось огидне.
— Застереження?
Головний герой насмішкувато розсміявся, ніби його це розважило, потім повернувся до столу й різко висунув одну з шухляд.
У наступну мить у мене полетів дзвінкий мішечок.
У мене.
Громадянки Південної Кореї.
Представниці нації, яка любить боротьбу.
Кидати й ловити предмети я вмію дуже добре.
Не вагаючись, я спіймала мішечок, а всередині виявила чималу кількість золотих монет.
Чесно кажучи, мені захотілося жбурнути його назад йому в обличчя.
Він був достатньо важкий, щоб це було доволі боляче.
— Думаю, тобі буде достатньо цих грошей, щоб розібратись.
Головний герой схрестив руки на грудях і подивився на мене з глузливою посмішкою.
На мить я уявила інший розвиток подій — вийти звідси й перейти на бік герцога. Але я не могла ігнорувати головного героя цієї історії, тому чіплялася за нього з усіх сил.
— Принаймні три дні мені не доведеться дивитися на твоє дурне обличчя.
Тобто, доки я не знайду те запрошення, мені не доведеться бачити це обличчя, ніби висічене скульптором?
Мене це цілком влаштовувало.
— Гаразд, забирайся.
— Тоді побачимося через три дні, Ваша Високосте.
Попрощавшись, я стрімголов вискочила з кабінету.
Щойно двері кабінету зачинилися за моєю спиною і ця клята «скульптура» зникла з поля зору, ноги в мене підкосилися.
За все моє життя, попри те що воно було спокійним і нічим не примітним, цей період став найболючішим.
Коли читаєш інші історії про потраплянців, усі вони збирають власний зворотний гарем і живуть у комфорті. То чому я застрягла в ролі якогось секретного агента на кшталт 007?!
Як так сталося, що я, звичайна покоївка, повинна шукати запрошення на прийом, який влаштовує третій принц? Як не подивися, це аж ніяк не робота для покоївки.
...А може, все-таки?
Особиста покоївка шляхетної леді.
Якщо замислитися, у романтичних романах, коли покоївкам доручають якесь завдання, вони завжди слухняно відповідають:
— Так, пані!
І старанно виконують свою роботу.
Але чому цією «універсальною покоївкою» маю бути саме я?!
До того ж той тип навіть не леді.
Тому це ще більш неприйнятно! Зрештою, головний герой мав би сам відчути на собі всі принади виконання такого завдання, чи не так?
Ледве стримуючи бажання вибухнути від люті, я попленталася до своєї кімнати, тягнучи за собою важке від утоми тіло.
Не було часу ні вагатися, ні відкладати справу на потім.
Я повинна була негайно взятися за найважливіше випробування у своєму житті!
— Це вже зводить мене з розуму.
Щойно я дісталася своєї кімнати, як важко зітхнула.
Я поклала пошматоване запрошення на свій тісний письмовий стіл і втупилася в нього.
На думку одразу спало два варіанти.
Перший — підробити запрошення на прийом, який влаштовує королівська родина.
Другий — украсти його.
Я відкинулася на спинку стільця, схопилася руками за голову й застогнала.
Обличчя зблідло, і я раптом засумувала за батьками.
На очі навернулися сльози.
Навіть під час стажування за кордоном я не сумувала за мамою й татом настільки сильно.
Та раптом мене накрила хвиля нестерпної туги за домом.
Я хотіла повернутися додому.
Але той клятий останній спогад змушував мене вагатися.
Я померла?
Мама й тато знають, що мене більше немає?
Я хотіла б, щоб у цьому тілі насправді опинилася Роуз.
Навіть якщо тіла помінялися місцями, я сподівалася, що вона продовжить жити.
Якщо я справді померла, тоді мама й тато...
Зрештою сльози, які я так довго стримувала, прорвалися назовні.
Стресу було надто багато.
Я весь час була на межі.
Той факт, що мені доводилося напружувати мізки, щоб вижити, хоча я й без того перебувала в жахливому психологічному стані, виснажував мене до краю.
Я кілька разів смикнула себе за волосся, намагаючись узяти емоції під контроль.
Шкіра голови неприємно занила.
Зараз був не час занурюватися в глибокі роздуми.
Передусім мені потрібно було знайти спосіб вижити й повернутися додому або ж відшукати інший шлях до життя в цьому світі.
Я уважно оглянула запрошення на прийом, який влаштовував третій принц.
Коли я розгорнула зім'ятий конверт, з нього випав клаптик паперу, оздоблений розкішними золотими візерунками.
Однак, окрім цих золотих прикрас, на папері нічого не було написано.
Інакше кажучи, він був порожній.
Я важко ковтнула.
Я перебувала в клятому вигаданому романі.
Точніше, у романтичному фентезі.
Я насупилася.
Тому що на порожній сторінці повільно почали з'являтися слова.