Розділ 1.
Пролог.
Колись мені снилися сни про мою теперішню роботу.
Я щойно влаштувалася на стажування в п’ятизірковий готель. Наче самої роботи було замало, мені ще й уві сні доводилося обслуговувати людей.
Це починало мене дедалі більше дратувати.
Минулого разу мені наснилося, що я посварилася з гостем у холі готелю, але цього разу переді мною був якийсь чоловік із Заходу.
Вродливий чоловік із чорним, мов смола, волоссям дивився на мене таким поглядом, що мороз ішов по шкірі.
Якщо чесно, я трохи знітилася, але не подала виду. Зберігаючи незворушний вираз обличчя, я занурила рушник у таз перед собою.
Коли чоловік зняв рукавички, на його руках виявилася липка кров — ніби він щойно когось убив.
Крізь сонний туман я втупилася в його руки й замислилася, що, в біса, я такого подивилася перед сном.
Невже якийсь американський серіал?
Але, на відміну від телевізійних серіалів, ця кімната більше нагадувала епоху Середньовіччя.
Місце, де я опинилася, було заповнене химерними прикрасами й вигадливими візерунками, яких я ніколи раніше не бачила.
— Витри. — сказав він.
Чоловік, який так безцеремонно роздавав накази, очевидно, був аристократом.
Навіть у клятих снах я залишалася покоївкою чи служницею.
Та якого біса я взагалі виконую чужу роботу, ще й уві сні?
Треба було послухати маму. І чому я взагалі погодилася на це, відмовившись від інших, легших і зручніших варіантів?
Хоча... сама не знаю.
Я опустилася навколішки перед чоловіком і перевірила, чи рушник достатньо теплий.
Температура була саме такою, як треба.
Тоді я обережно розтиснула чоловікові долоню.
І мало не захлинулася повітрям.
Бо її перетинав старий шрам у формі хреста.
Відчувши дивне дежавю, я взялася ще ретельніше відтирати його руку.
На щастя, на відміну від реальності, цей клієнт із мого сну не висмоктував усі сили, хоча вигляд у нього був такий, ніби він безперервно жував лайно.
Принаймні смерділо від нього не так само.
Я маю на увазі, запах крові все ж відчувався, і це було не надто приємно, але ж це був лише сон, тож мені було байдуже.
Судячи з усього, він не належав до тих людей, які люблять порожні балачки. Не сказавши ні слова, я просто виконала те, що він наказав, і акуратно відступила назад.
— Іди.
Чоловік втомлено махнув рукою, вмощуючись на дивані, а я мовчки попрямувала до дверей.
Щойно різьблені двері за моєю спиною зачинилися з тихим, але важким стуком, я натрапила на здивовані погляди людей.
«Що?» — подумала я.
Уперше в житті мені снився настільки реалістичний сон. Я мовчки захоплювалася ним про себе.
— Роуз...
Так, вигукуючи моє ім’я, до мене підбігла кароока жінка.
— Ти вижила!
Я насупилася, почувши її слова.
У ту ж мить із гучним дзенькотом розбилася порцелянова тарілка, яку хтось тримав у руках, а уламки розлетілися в мій бік і подряпали щиколотку.
Я завмерла на місці, шукаючи поглядом винуватця цього переполоху.
Це був переляканий чоловік середніх років, схожий на слугу.
— Ой лишенько!
Кароока жінка перевела погляд на мою щиколотку, і я мимоволі здригнулася від тупого болю.
Лише тоді до мене дійшло, що дивна мова, яку я весь цей час чула, була не корейською.
Я опустила погляд на щиколотку, з якої повільно сочилася червона кров.
До речі...
Хіба уві сні взагалі можна відчувати біль?
— Де я?..
Раптом голову пронизав різкий біль.
Перед очима промайнули уривчасті картини, наче кадри панорами, змішані з безліччю звуків, а потім я втратила свідомість.
***
Я різко розплющила очі.
Надворі вже світало. За звичкою я потягнулася рукою до мобільного телефона, але його чомусь не було.
— Куди він подівся?
Я насупилася й силоміць розплющила очі. Кілька разів кліпнувши, я ледь розгледіла перед собою дивний клубок рожевих ниток.
...Та що за хрінь?
Я провела пальцями вздовж загадкових рожевих пасом і торкнулася маківки.
— ...
У горлі пересохло. Ковтнувши, я різко підскочила на ліжку, наче мене вдарило струмом, і побачила своє відображення в дзеркалі.
Моє волосся було кольору квітучої сакури — надто яскравого, майже приголомшливого рожевого відтінку, а обличчя — неприродно блідим.
— Угх... Аааа!
Це було не моє обличчя.
І що найгірше — моє волосся було рожевим... Від одного лише погляду на нього в мене паморочилося в голові. У цьому не було жодного сенсу.
На дотик воно було м’яким, і це точно не була фарба.
— Кьях!
Я смикнула себе за волосся.
У цьому є хоч якийсь сенс?
Я буквально сповзла з ліжка й, мало не повзучи, дісталася до дзеркала.
— Ха... ха...
Обличчя, яке я бачила щодня протягом багатьох років, зникло. Натомість із дзеркала на мене дивилася дівчина років дев’ятнадцяти.
Серце пропустило удар, а в голові запаморочилося, коли я побачила у відображенні когось іншого замість себе.
І раптом у свідомість хлинули уривки чужих спогадів.
Перед очима одна за одною спалахували картини.
Цю дівчину звали Роуз, і вона була донькою малозначущого провінційного барона.
Її батьки рано померли, і рік тому вона почала працювати покоївкою в палаці кронпринца.
А відучора стала особистою покоївкою його спальні — тією, що прибирає та впорядковує покої.
Від жаху, ніби я заново переживала спогади Роуз, усе моє тіло вкрилося сиротами.
— Ах!
Раптово щось боляче вдарило мене по голові.
— Угх!
Я міцно затулила вуха руками, поки в голову вривалися нові спогади.
Знайомий пішохідний перехід дорогою з роботи додому, звичні краєвиди і навіть роман, який я дочитала до самого кінця.
Серце підскочило до горла.
Я машинально щипнула себе за щоку.
Боляче.
Отже, те, що зараз відбувалося, було реальністю, а не якимось довбаним сном, породженим нервами через кляте стажування.
Хотілося б, щоб це було неправдою.
Мій погляд знову повернувся до останнього речення, яке я прочитала на екрані телефона.
А тоді я згадала велику руку, яку витирала минулої ночі, перед самою втратою свідомості.
Шрам у формі хреста на долоні.
І я раптом зрозуміла, що те дивне відчуття дежавю було зовсім не випадковим.
Перелякані погляди людей, коли я неушкоджено вийшла з тієї кімнати.
Усе це сталося лише за кілька митей до того, як я знепритомніла.
І тоді...
Я почала нервово колупати ніготь великого пальця.
З моїх губ вирвався істеричний смішок.
— Це ж божевілля...
Не було жодних сумнівів — сталося щось абсолютно ненормальне.
Я обернулася й почала оглядати кімнату.
Мені потрібен був якийсь доказ.
Доказ того, що я не збожеволіла.
Я почала гарячково нишпорити по кімнаті, мов навіжена.
І тут на невеликому письмовому столі моя увага зачепилася за книгу в шкіряній палітурці.
Це був щоденник.
Та хто, в біса, у наш час взагалі веде щоденники?
Вже сам його вигляд на порожньому столі пустив мені холодок по спині.
Кумедно, але ситуація, в якій я опинилася, була ніби вирвана зі сторінок одного з моїх улюблених романів.
Інший світ, інша людина та щоденник, залишений просто на видноті.
Тремтячою рукою я потягнулася до нього й підняла.
Раптом він засвітився блідим світлом.
— Що за дивний ефект?..
Як я й очікувала, на перших сторінках щоденника був розписаний розпорядок дня, якого я мала дотримуватися, а далі містилися записи Роуз — власниці цього тіла.
[Страшно.
Емілі, попередня покоївка спальні, померла.
Наступна черга моя. Що мені робити?]
Я насупилася.
Що це ще за хуйня?
Я поспішно перегорнула сторінку.
М'яко кажучи, це було дивно.
Цей щоденник...
Наче його спеціально залишили тут для мене, чи не так?
[Герцог хоче вбити кронпринца Калікса Форсмана.]
Побачивши ім'я у верхній частині сторінки, я судомно втягнула повітря.
Калікс Форсман?
Я впізнала це ім'я миттєво.
І це вже точно не могло бути простим збігом.
Шрам на його долоні. А потім — це ім'я.
— Та ну нахрін...
Усе збігалося з описом головного героя з мого улюбленого романтичного фентезі для дорослих, яке я читала ще на початку двотисячних.
Мені хотілося щосили закричати, що це не може бути правдою. Я відмовлялася приймати реальність.
У мене затремтіли руки.
[Мені наказали вбити кронпринца. Якщо я цього не зроблю — уб'ють мене.]
[Я лише покоївка. Як, в біса, я маю вбити кронпринца? Вони просто прирекли мене на смерть.]
Убити кронпринца?
Я не стрималася й нервово розсміялася.
Та це якийсь довбаний кошмар.
І взагалі, нащо вона записала таке у власний щоденник?
Вона що, самогубця?
Якби цей щоденник потрапив не в ті руки, кронпринц убив би її значно швидше, ніж герцог.
Я нервово жбурнула щоденник на ліжко й потерла чоло.
Отже, якщо коротко підсумувати ситуацію, я стала особистою покоївкою кронпринца.
А цей кронпринц...
Довбаний кривавий тиран.
І все це — початок роману з початку двотисячних.
Зовсім не те, що нині публікують із цими нікчемними, розмазнями-протагоністами.
Я гірко пошкодувала, що тоді взагалі взялася читати стару книжку.
Краще б уже читала якийсь роман із реверс-гаремом, а не цю криваву різанину.
Якщо я й справді вселилася в когось із цієї книги, то це точно був не один із головних героїв, а якийсь другорядний персонаж.
І що ще гірше — я б зникла зі сцени задовго до того, як почалася основна історія.
Я взагалі нічого не розуміла.
Роман повністю розповідався лише з обмеженої перспективи головного героя та головної героїні.
А про життя простих людей там майже нічого не було. Автор навіть не робив особливої різниці між чоловічою прислугою та покоївками, хоча різниця між ними була очевидною.
Я насупилася, згадуючи минулу ніч.
Судячи з крові на руках головного героя, учора він теж когось убив.
Я знову подивилася на себе в дзеркало зі змішаними почуттями.
Особливо впадало в очі моє рожеве волосся.
Мені казали ні в якому разі не злити кронпринца, але я була на всі сто відсотків упевнена, що рано чи пізно це станеться.
— Я скоро збожеволію...
Я міцно заплющила очі, а потім знову розплющила їх. Навіть якщо це якийсь психічний розлад і в мене галюцинації, я все одно повинна вижити.
Я акуратно зібрала волосся гумкою, яка лежала на столі.
Я відкрила щоденник, який щойно відкинула, і почала заучувати першу сторінку зі своїм розпорядком дня.
За десять хвилин я проковтнула обсяг інформації, на який у школі пішло б два дні уроків англійської.
Якщо зосередитися, запам’ятати стільки було не так уже й складно.
«Спершу треба знайти спосіб безпечно вибратися з палацу й повернутися додому».
Неважливо, коли саме це станеться.
Щоб вижити поруч із божевільним майбутнім тираном, потрібно дочекатися появи головної героїні.
Щойно вона з’явиться, його інтерес до підлеглих природно згасне.
Мені було трохи шкода головну героїню, але що більше часу вона проведе поруч із ним, то менше його хвилюватиме втеча якоїсь покоївки. Або, принаймні, він не стане ганятися за нею, щоб убити.
Зрештою, зараз мені потрібно було вирішити лише одне.
Є герцог зі щоденника. І є майбутній тиран.
На чий бік стати? Яка поведінка дозволить мені прожити довше?
Відповідь була надто очевидною.
Згідно з оригінальною історією, кронпринц Калікс Форсман незабаром переб'є всіх своїх братів і сяде на трон.
«Хіба не краще хоча б прожити ще один день на боці переможця?»
Я швидко вдягнула форму, що лежала на столику.
Змінився лише світ. Усе інше нічим не відрізнялося від того, до чого я звикла.
Я переживу це як фахівчиня з готельно-ресторанної справи, яка завжди пишалася своєю професією.
Я ледве виборола стажування в п’ятизірковому готелі, тож не збиралася втрачати його через якесь довбане переселення в книжку.
Я виживу.
Не зважаючи ні на що!