Том 9

Розділ 1. Нічна Мора

  Під світлом, що з'явився місяць Віід щось помішував кухарем.

  На фоні велетенської фортеці, що стояла неподалік від центру Мора, він готувався до роботи.

  У північних краях будь - які подорожі вночі, безсумнівно, прирівнювалися до чистої божевілля. І не тільки тому, що гравців підстерігали за кожним блоком монстри, але й через вбивство, без якого ні в якому порівнянні з денним морозом.

  Хоча їхній старий батат був солодким, але погода брала свій і з часом знову голодувала. Тому Віід вирішив піти прямо на вулицю.

  - Треба зварити щось гостре, що допомагає боротися холодом.

  Він вважав, що це була похапка з овочів, м’яса диких тварин, якими вони полювали в горах Юрокіна і різних приправ.

  - Так. Блюдо вийде - просто заглядай!

  Віід розгорнув вогнище і закріпив над ним невеликий котелок.

  Щойно вода почала з радістю побухати, він нарізав м’ясо і обтер його приправами та із задоволенням наповнив усім цим котелок до кінців.

  Через кілька хвилин бульйон набув рожевого кольору, а по околиці розливався трохи гіркий аромат похлебки.

  Поблизу Альберон проковтнув слину. Навіть йому, наставнику ордена Фреї, було важко стримуватись від готування їжі.

  "На цей раз і справді вийде чудова похлебка".

  Вііда іскоса глянув на Союн. Дівчина сиділа біля вогнища на кратках і, не відводячи очей, дивилася на кипячий бульйон.

  Недавно, коли вони подорожували разом по горах Юрікіна, Віїд вже готував для неї. Ось тільки тоді, у вигляді маленького орка Карічі, через штрафи перетворення в нього значно знизилися навички ремесла і приготування. Отто Віід готував у той час лише смажене м’ясо з невеличкою добавкою спецій. І начебто Союн навіть його з задоволенням сплетала.

  А під час другої зустрічі зовсім не було часу готувати. Усі члени загону повністю зосереджувалися на мисливстві й харчувалися в тих рідкісних перервах лише перед тим, як було припасовано ячмінний хліб.

  "Може, я цим блюдом зможу хоч трохи загладити свою провину перед нею?'

  Віід хотів вибачитись перед Союн, образ якого він неодноразово без потреби використовував при вянні своїх робіт.

  Однак неподалік від місця, де готував Вікід, були палади і священики ордену Фреї. І якщо першим вистачало уривків, щоб спостерігати за процесом з кам'яними обличчями, то другі всім своїм виглядом показували, наскільки ж вони хочуть спробувати такий чудовий запах. Але підійти ближче і попросити у них порцію, щоб вони не виявляли до себе поваги.

  У той час ще не вмерлі мешканці Мори.

  - Який апетитний запах...

  - Давненько я не відчував такий аромат.

  Жадібними поглядами вони подивлялися на котелок. А дорослі діти, що приєдналися до них, почали хапатися за животи.

  Але Вікід лише замотав головою.

  'Не-е, цей номер не пройде. Я не можу роздавати їжу просто так'.

  Спеції та інгредієнти коштували грошей. Отже, Віід не збирався ділитися з такою важкою похлібкою.

  І тут діти затихнули:

  - Мамо, я голодний!

  - Потерпи небагато. Батько скоро повернеться.

  - Знову трава?

  - Так. Цього разу він пішов на південь, щоб насоювати легкозаймиті гачки та кори дерев. Так що потерпи небагато.

  - Ваа-а!

  Але діти вже вовсю ревели.

  Хоч поселення було звільнене від тягарів вампірів, життя в ньому протікала у крайній бідності. Холоду не дозволяли вести будь-яке господарство, а жахливі снігові бурі і відсутність зв'язків з найближчими поселеннями не давали налагодити торгівлю.

  Мешканці ледве зводять кінці з кінцями!

  По суті, завдяки продовольчим поставкам і захисту ордену Фреї вони постійно перебували на межі голодної смерті. І те, що старост села поділився з ними їжею, насправді показувало високий рівень дружніх стосунків.

  Виід насупився.

  'Ну чому? Чому кожна поява на півночі пов'язана з такими проблемами?"

  Він добре пам’ятав, як нещодавно йому було важко прогодувати штучно звільнених з кам’яного полону паладин.

  Які ж страждання це принесло!

  Якби ця ситуація повторилася, він би ні за що не пішов на таке. Але діти...

  У дитинстві Віїду доводилось голодувати. І не тому, що йому не подобалася їжа, а через те що запаси рису закінчилися, і деякий час він жив в проголодь, відчуваючи всю красу голодних спазмів.

  Після цього він міг витримати все, що завгодно, але тільки не голодувати.

  Утримуючи сльози жалю, він покликав дітей.

  - Ей, дітовро, похлебка практично готова. Підходьте і їжте!

  - Правда-правда? Нам можна?

  - Звичайно. Я угощаю від чистого серця. Їжте на здоров'я.

  - Дякую!

  У тарілці з густим супом Віід додав відварений рис і трави, після чого роздав дітям.

  Діти, які не розпещені їжею, з радістю пригостилися до столу.

  Дорослі селяни також підійшли ближче. І хоча вони мовчали, в їхніх сумних очах все одно читалася лише одна думка: "Дай пообідати".

  Душа Віїда розірвалася на частини.

  'Якщо спробувати нагодувати всіх, то доведеться витратити занадто багато продуктів і спецій'.

  Без сумніву, це буде для нього великою фінансовою втратою.

  'Краще б я не вчив кулінарію, тоді би зараз не довелося так страждати".

  До цього моменту він не відчував жалю до того, як навчився готувати.

  Однак селяни страждали від голоду. Навіть Віду з його рештками сердечності, моралі та сумління за останні роки був дуже важким.

  А тепер за ним ще спостерігали паладини ордену Фреї.

  Альберон повільно вклонився:

  - Вііде, ти дійсно велика людина, раз вирішив нагодувати всіх цих людей.

  - ...

  - Адже варто хоча б раз нормально поїсти, як зараз зароджується надія. І віра в те, що все можливо. Коли ж у душі їх немає, то життя втрачає зміст. Віра і надія завжди йдуть поруч, разом. І ми, паладини з наставниками, і жителі села Мора ніколи не забудемо вашу доброту.

  - ...

  Вііду хотів заткнути Альберону рот, з якого виходили всі ці безглузді слова.

  Але паладини ставилися до нього з великою повагою, а селяни вважали його рятівником. Для ордену Фреї він був великим героєм, який повернув священні артеріоти.

  Вугільки очей Віда задрижали.

  'Ну ось, виконання завдання ще не почалося, а я вже несу величезні збитки'.

  Так чи інакше, але вибору не залишилося. Помішуючи похлібку сексуальником, Віід широко посміхнувся, ніби спочатку все так і задумалося.

  Якби моя воля була, я б ходив по білому світі і винищував на людей монстрів. Тому, якщо мені випадає шанс ще яким-небудь способом додати миру і процвітання на Версальському континенті, я, безумовно, візьмуся за це.

  - Я не сумнівався в тобі, Віід, - тихо вимовив Альберон.

  Такі слова посилили почуття поваги до паладинів і священиків ордену.

  Вікід ж вийняв інгредієнти, що зберігаються в сумках за весь цей час. М’ясо, яке він заготовив у походах до гір Юрокіна, з їстівних трав і куплені ще в крамницях овочі.

  - Вам доведеться трохи почекати, - звернувся він до присутніх навколо людей. - Зараз я швиденько все зварю і роздам кожному по порції, щоб ви могли наїстися.

  І Віід почав готувати.

  Відварюючи анчоуси і не економаючи прянощів, він отримав прекрасний густий бульйон, в який додав порізане м’ясо. Зрештою у котелці забурлив наваристий суп.

  Але поки він варився, серце Віада розривалося від болю!

  А з очей... З очей вибігли рідкісні сльози.

  - Це сльози святого чоловіка!

  - Він навіть плаче через нас.

  - Справжній лицар, який намагається на благо світу! - Чулися викрики здивованих мешканців Мори.

  Як же вони помилялися! Адже лише гроші були причиною сліз!

  "Мої дорогоцінні грошежки..."

  Віід більше не міг терпіти, він дістав клочок паперу. І швидко на ньому написав:

  Він зосередився на вирахуванні витрат, аж до останнього мед'яку. Хоча Вііду хотів піймати кісточок, він був у розпачі й досаду.

  'Тепер доведеться ще наполегливіше намагатися, щоб повернути втрачені гроші'.

  Ця записка з витратами нав’язувала на нього зобов'язання. І надалі, коли ви хочете кинути все і кудись піти, поглянувши на цю бушкову листку, він зможе знайти додаткові сили.

  Але не тільки для цього Віід написав записку.

  Зробивши таку благородну справу, нагодуючи стількох людей, він не міг дати прірви всьому даремно. Наступного разу, йдучи дорогою і випадково викинувши цю записку, Віід може привернути увагу людей.

  Особливо, якщо поряд з'являться Пейл або хтось інший із хлопців.

  - О, що це впало? - Вони запитають його тоді.

  А Вікі, наче чогось боїться, підхопить і поспішно сховає записку назад в кишеню. Звичайно, такі дії заінтригують друзів. І спочатку він буде "відкиватися" від усіх питань, розпалюючи все більше і сильніше інтерес. І тільки потім, коли цікавість досягне апогею, він з величезним показним відмовою потягнеться рукою в кишеню і, затрясшись для уваги принаймні три рази, неквапно вирветься та покаже листок із витратами.

  В першу чергу Віід написав записку, щоб похвалитися перед товаришами.

  Мешканці села із задоволенням приймали тарілки з навареною гарячою похлібкою.

  - Ви дійсно добродійник нашого села.

  - Дякую. Не знаю, як, але коли-небудь я віддам за ваше добро.

  Кожна людина, яка пробувала повз неї, від усього серця дякувала Вііді. А той, як нї в чому не бувало з посмішкою на обличчі все твердив і промовив:

  - Ну що ви. Я завжди так роблю. І навіть вважаю своєю долею робити все можливе заради безпеки та спокою людей. Тільки так я зможу прожити життя без жалю.

  - Який же ви!.

  У відповідь на це він лише усміхався і ставав ще жорстокішим.

  Але якщо б у цей момент були друзі, ніхто з них не повірив би йому. Вони пам’ятали час, коли будували піраміду. Пам'ятали, як працювали і проливали сльози радості люди після закінчення цього 'ада'.

  Більшість з них були зеленими, без грошей і високих рівнів. Гравці, які працювали за трав’яну кашу і відправлялися до завершення роботи початкової дистрофії.

  Але вони все одно раділи, коли завершили будівництво. Адже тепер на нагороду зможуть купити кілька хлібних буханок і добре поїтися!

  Таким був Віід, і тільки тим, хто його не знав, сьогоднішній образ міг здаватися реальним. Хоча для таких, як він, людей, які не займалися доброчинністю, у нього виходило в цілому непогано.

  Альберон, священики і паладини ордену не знеохочувались у виявленні свого захоплення.

  - Дух Фреї сплутає йому.

  Місце до Віяду всіх цих святих воїнів досягло свого піку. Спостерігаючи за героєм, який робить добро без будь - якої винагороди за свої праці, вони проникли в глибоку повагу.

  Один з наставників вийшов вперед і зупинився перед Віїдом.

  - Орден Фреї потребує таких людей. Ваше переконання, Вііде, ми вже знаємо. Ви зробили багато великих справ для нашого ордену. І хоча ви насправді не ставали дорогою віри, ми вважаємо вашу компетентність достатньою. Чи не хочете стати нашим єпископом і брати активну участь у житті ордену?

  Навіть про існування такої посади в ордені було невідомо, так що до Віяду дійсно було особливе відношення. Лише завдяки тому, що він повернув священні артефакти Фреї, назбирав окуляри розташування і зупинив Бессмертну армію та розвинув високу Веру, йому випала унікальна можливість стати єпископом.

  З'явився шанс пройти дорогу Святої людини.

  Але Вікід лише похитав головою.

  - Для мене можливість служити ордену Фреї - велика честь. Але є багато гідних претендентів, які зроблять на цьому посту більше, ніж я. Мені ж хочеться жити заради тих людей, що потрапили в таку саму або навіть важчу ситуацію.

  Священик перехрестився.

  - Богиня Фрея обов'язково оцінить ваші дії, Вііде.

  І хоча десь глибоко всередині Вінд шкодував про втрачені можливості, причина відмови була простою. Ставши єпископом, він візьме на себе зобов'язання жити заради таких, що зараз перед ним, людей. І якщо завдяки цьому значно зросте його слава або вплив, для Вііда, сенс гри якого було заробляння грошей, це не мало ніякого значення.

  - Приємного апетиту.

  Віід, широко посміхаючись, все ще продовжував протягувати тацю гарячого супу за тарілкою обголоджених селян. Так, з його очей капали рідкісні сльози, але все одно він через силу, біль, розпач і небажаність прийняти таку ситуацію продовжував видавати свою фірмову усмішку!

  На людей Вінд справив враження щедрої людини.

  І тут один з селян, закутий у міховий червоний плащ після отримання своєї порції похапки звернувся до нього:

  - А вам, випадково, не доводилося виготовляти ковдри лицаря імперії Ніфлхайм?

  - Простите?

  - Це обмундирування, яке одягають лицарі, коли заходять у палац. Воно дуже гарне і водночас ідеально підходить для боїв. Ось тільки для виготовлення потрібні досить-таки специфічні матеріали... Але я знаю, як його шити.

  І житель Виду дав книгу.

  - Тільки таких вам вартий отримати цей дар.

  Попередньо для кравця!

  Несподівано, завдяки високому рівням впливу на села, він дістав секретні рецепти виготовлення речей у Версальському континенті.

  У минулому провінція Морта славилася шкірою та тканиною найвищої якості, а більшість її населення — професійні кравці.

  - Ну що ви, не коштувало ... - Відмічався, в той же час блискавично і міцно притиснувши отриману книгу до грудей.

  - А ми тоді подаруємо ще ось це...

  І інші жителі села почали задаровувати його тканинами і оленями шкірою 2-го класу. На знак вдячності за їжу вони ділилися в стократ дорожчими предметами.

  І не тільки ними.

  - Коли ви підете в Долину смерті, ходіть уздовж річки Фахель. Вона цілий рік покрита товстим шаром льоду, і монстри там практично не з'являються.

  - У минулому приблизно три дні ходу на північ знаходилася селище Саїам. Кажуть, що в цьому селі з покоління в покоління передають секретну техніку скульптурного мистецтва. Там всі люблять щось виточене або різьблене. Хоча шлях туди небезпечний, вам все одно варто відвідати його, якщо ви хочете стати майстром.

  Фортеця Бент - найближче до Долини смерті поселення. Згодом там оселився лицарський орден імперії Ніфлхайм, і довколишні території процвітали. Але ми не знаємо, що з ними тепер.

  Вікід отримав ще багато корисних відомостей від мешканців цього поселення, і тому він не жартував:

  'Це точно не випадковість. Чи таке щастя трапляється лише з такими добрими, доброзичливими і непорочними людьми?

  Віід став більш охочим.

  Але не одну і не дві, а цілих кілька сотень порцій приготувати нелегко. І не стільки через брак інгредієнтів, скільки через нестачу робочих рук!

  У приготування страв завжди, абсолютно дуже важливо час. Тому що, не дай Бог, який закінчиться їжу, і голодні люди будуть змушені чекати своєї черги. Відразу ж підніметься такий гул! Якщо легкий голод ще можна було назвати свого роду найкращою 'приправою' перед їжею, то ось справжній, жучий шлунок голоду може в одну мить привести до бунту!

  Навіть усвідомлюючи все це, Віід не міг просити допомоги у Альберона або Союн.

  Якщо вони зі своїми низькими курунарними навичками візьмуться за приготування їжі, то фінальний смак, незважаючи на якість продуктів, швидко впаде.

  Звичайно, у звичайний час Віід попросив би Альберона допомогти принаймні з миттям посуду. Але зараз, коли за процесом спостерігали представники ордену Фреї, він не міг і словом натякнути на це майбутньому первосвященикові.

  Але було і дещо хороше. Під час гри Вікі вже набув досвід у приготування різних страв. До того ж він готував багато порцій, коли полював разом з каральними загони або відвозив захоплену фортом Морта.

  'Похоже, однією похлебкою тут не пройдешся. Треба зробити щось ще, причому швидко!"

  Спочатку він заповнив котелок водою і поставив його над будовою, що палить. Після цього на сковороду з’їли великі шматочки овочів, і вони почали обсмачуватися невеликими порціями. У той же самий час, коли закипіла вода, Вікід закинув і відварив добру порцію рису, з аромату якого навіть у нього запаморочилася голова.

  Все робилося так швидко, що іноді здавалося, ніби він має чотири руки, а не дві. А спостерігачі просто застигли, зачаровані його зноровкою.

  І лише тоді, коли Віід почав діставати тарілки і накладати порції топпаб а, люди оживалися й з вдячністю почали забирати їжу.

  Не забув Вінд і про окремі великі порції для Сойн з Альбероном. Турбуватися про своїх товаришів, з якими доведеться йти на небезпечне завдання, було для нього найважливішим.

  Нескороченому нагромадженню однієї порції за іншою Віду здавалося, що жителі села від несподіваного щастя ось-ось заплачуть.

  - Коли я востаннє так наїдався?

  - Здається, ніколи, якщо рахувати від звільнення.

  - Ех, все прямо, як колись у минулому. От би туди знову.

  Люди сумували і сіяли на долю.

  Староста села також вставив слово:

  - Ми зможемо повернути все як у колишні часи. Якщо ми об’єднаємо зусилля, то обов'язково отримаємо достатку і ситну вечерю.

  - Як хочеться, щоб цей день наступив швидше! - Роздалися викрики людей.

  - Він прийде! Ось побачите! А поки що я щойно зрозумів, що ми так ніколи й не відмітили своє звільнення з кам'яного полону. Це неправильно. Давайте зараз влаштуємо святковий фестиваль на честь відновлення нашого села!

  - Ура-а-А!

  Дзинь!

  Несподівано вони потрапили на нічну фестиваль!

  У великих містах або фортах періодично проводилися фестивалі чи подібні події, а для маленького села це було досить рідкісним явищем.

  Мешканці села натрапляли з подвір’їв дров і розпалили довкола них три величезні вогнища. Жінки заспівали пісні, а чоловіки заграли на прихвалених маленьких барабанах.

  І якщо спочатку це були неспішна музика і голоси, то з кожною хвилиною ритм все прискорювався, аж до того моменту, як ноги самі йшли в екран. Молоді дівчата та хлопці першими кинулися в центр майданчика і закрутилися у швидких, веселих сільських танцями. У світлі роздувних мов, полум’яний танець мешканців дивився просто неймовірно.

  У якийсь момент красуні і хлопці покидали одяг, обголившись до нижньої білизни, і вже так продовжили танцювати. І нехай на півночі правили мороз, але фестивальна внутрішня спека дозволяла забути навіть про холод.

  Вікід із великим зацікавленням насолоджувався видовищем.

  'Оказується, фестивалі - не такі вже й погані заходи'.

  Жінки і чоловіки кружляли під бадьору барабанну музику. У такій святковій атмосфері і проходила фантастична ніч.

  - Фу-ух, покажися, завершив...

  Закінчивши мити останню тарілку, Віід нарешті зміг присісти і розслабитися. Приготування їжі на таку кількість людина вимочувала його неймовірно, причому аж раптом вона зрозуміла, що не тільки не їв, але й нічого собі не залишив.

  Але в той момент, коли його погляд зупинився на Соні, він напрочь забув про голод. Хоч би скільки часу Вікід дивився на неї, її зовнішність завжди вражала своєю бездоганною красою...

  Єдине, що його трохи засмучувало, так це крижаний вираз обличчя Союн. Попри це чарівність дівчини легко змушували її битися сильніше.

  Крім того, місячне світло і полум’я вогнища створювали особливу атмосферу. І в їхньому світлі відкрився новий вигляд Союн, навіть Вііда. Віра в те, що він може відтворити кожну деталь її тіла та душі з заплющеними очима, була настільки сильною.

  'Вона прекрасна'.

  Віід не міг зрозуміти, що́ бачить у видінні ангел. Дівчина сиділа, підтиснувши ноги, і ніжним поглядом, зовсім не схожим на звичайний, з радістю спостерігала за проходом фестивалю.

  'Якщо не зараз, то іншого такого шансу не буде'.

  Віід, не відриваючи погляду на свято Союн, витягнув з рюкзака ніж Захаба і отриманий в гільдії скульпторів Родимум мінерал.

  - Ідентифікація! - Пошепки сказав він і подивився на вискоче повідомлення.

  Найпотужніший предмет, який потрібно для вивчення секретної техніки валення місячного світла! До того ж, перед тим як закінчити роботу, можна зламати не один скульпторський ніж

  - Але нічого. У мене є ніж Захаба.

  Ніж, якому би позаздрив будь-який скульптор! Хоч би якою міцною була мінерал, Віід не квапився робити з нього статуетку лише через одну причину... Він не знав, що саме зобразити! Не знав до того моменту, поки не побачив фестиваль Союн!

  Ми тільки-но зрозуміли, як це зробити: мінералу вистачить на статуетку не більше однієї п'яди у висоту.

  'Так-а... Не поспішайте жадитися. Я буду просто виражати ті почуття, що відчуваю зараз.

  Вікід знав, що в нього можуть з’явитися серйозні проблеми, якщо про майбутню роботу дізнається Союн. І якщо взяти до уваги всі минулі скульптури, коли він зображував дівчину, то пощади буде вже не чекати.

  Він дуже боявся наслідків, але дійшов висновку, що коли витає маленьку статуетку, то зможе відвернутися і прикрити всю роботу руками.

  'Пока не з'явиться обличчя у скульптури, навіть якщо подивиться в порядку, вона ніколи не дізнається, кого я вияю ..."

  Ну, а якщо здогадається, значить, така доля. Вікід не хотів втрачати ту атмосферу, відчуття, що він встиг відкрити і побачити в дівчині. Не варто було зволікати.

  Віід приставив до місячного мінералу ніж і сильно надачив. Намагатися вирізати скульптуру з настільки міцного мінерала звичайними, вже звичними натисками можна було й не сподіватися.

  "Так, поспішати не можна, це неправильно. Потрібно працювати акуратно і повільно, вся ніч ще попереду ...'

  Скульптор - професія, яка не терпить поспіху і відсутності уяви! Ну, і, звичайно, невмілих рук.

  Віід почав поступово стачувати місячний мінерал. Спочатку він зробив кілька рухів, щоб надати форму людського тіла.

  Сюн, що сидить перед ним, була вбрана у своє звичайне важке обмундирування, але робити її у доспіхах Вііду здавалося зовсім недоречним.

  Він представляв її в гарному білому платті, а не тут у вкритих снігом землях, але на квітковому полі, де навколо кружляли метелики і літали бабки.

  Вікід представляв молоду дівчину, яка своїм щасливим сміхом полонить серця інших. Звичайно, така поведінка не була пов’язана з тим, про що він знав, але тепер саме так почувався до неї.

  Ніж в руках засувався трохи швидше.

  Віід занурився в роботу, не задумуючись про якісь деталі заздалегідь; він віддався процесу повністю, без залишку. Іноді йому здавалося, що його руки рухалися самі по собі, передаючи свої почуття до неї.

  Щоразу, коли ніж відрізав новий шматочок місячного мінералу, з’явилось біле світло. Подібно до поневолення старої оболонки, мінерал набирався нових сил. І з кожним наступним рухом, з кожною передану деталь це світіння ставало все ясніше і яскравіше!

  Люди радісно танцювали у світлі вогнища. І серед цього свята Віід робив статуетку найкрасивішої дівчини. Це було неймовірне видовище! Мінерал оточив оріоло чистого білого світла. І в якийсь момент люди з боку побачили, що він ножем творить прямо по світлу.

  - Ой, що там?

  - Схоже, він робить скульптуру.

  Мешканці села і паладини, перекидаючись словами, зібралися неподалік від Віїда. Вони з захопленням спостерігали за процесом творення, що відкрився їм на досить віддаленій відстані.

  На щастя, Сюн зайнята танцями молодих пар, яскравої танцювальної вогні та чудовими піснями під барабани аж поки не помітила незвичне дійство поруч.

  Створення скульптури із місячного світла! Без сумніву, процес валення викликав у всіх захоплення і благоговіння. У всіх, крім Вііда, для якого ця робота перетворилася на каторгу.

  'Чорт! Цей мінерал з такою важко піддається різьбі!"

  Крім того, скульптура світилася настільки яскраво, що виблискували очі. Робота значно ускладнилась. Віїда, який вже переконався у своїй майстерності, завдяки щоденній праці та тисяч завершених скульптурам, подібні проблеми зі світлом і нездатність розгледіти дрібні вирізані деталі стали несподіваним сюрпризом.

  Одно кажучи, робота йшла, але через великі муки!

  Іноді Віід поранив руки через помилки, які не робив у звичайний час. І хоча ці рани ще не завдали великої шкоди, навіть повільне, мало-менш неточний рух міг призвести до ушкоджень через силу мінералу.

  І саме тут Віід вперше зрозумів усю складність цієї роботи.

  'Звалювати технології місячного світла, виготовляти статуетку... Хто б міг подумати, що це так складно? І нехай я навіть допущу кілька дрібних помилок, одна велика може звести всю роботу в нікуди.

  Ще не так давно він думав, що збираючи інформацію в ремісних гільдії Родіума і повернувшись у гірдію скульпторів, він ось так просто видає таємну майстерність. Це були лише чудові грізи, які розбилися про реальність створення скульптури з неймовірно міцного місячного мінералу.

  Якщо натиснути ножем у неправильному місці, то це могло б призвести до несправності. Вікід не був упевнений, чи вистачить у нього майстерності, щоб уникнути одного необережного руху. Якщо статуетка переламиться в області шиї або талії, доведеться докласти просто титанічні зусилля, лише створити хоч якусь завершену роботу.

  А якщо з мінералу не вийде робота, то невідомо чи можна буде ще навчитися вправності ваяння місячного світла, до якого він так прагне.

  'У цій чортовій професії нічого не дається легко!'

  Гравці інших класів теж часто мусили долати різні випробування, щоб навчитися нових навичок або відкрити приховані здібності.

  Але жодна професія не йде в порівнянні з Місяцем.

  Не думаю, що хтось з них був у подібній ситуації де всі могли б бути небезпечними! А втім, це не означає, що ви ніколи не зазнаєте невдачі!

  Навіть простий розвиток майстерності виготовлення скульптур вимагало неймовірної продуктивності та працездатності, що вже можна сказати про техніку валення місячного світла!

  Від усвідомлення всього цього Віід розірвався.

  'Якщо буду поспішати, то можу і справді її поламати ...'

  Можливо, йому слід було зупинитися і робити все якомога повільніше й ретельно обмірковувати кожну деталь та рухи ніг під час вирізання. Тоді кількість можливих помилок буде зведено до мінімуму.

  Але Вікід помотів головою:

  'Ні-ні, так не піде. Скульптури не можна вирізати механічно, це ні до чого не призведе. Потрібні відчуття, пориви душі, як зараз ...'

  Крім того, такі роздуми і неквапливість дій можуть перетворитися на звичку. І коли треба буде робити щось серйозне, він промине і, можливо, упустить свій єдиний шанс.

  Віід вирішив, якщо він вже почав справу, то повинен його довести зараз до кінця з такою ж швидкістю, як і раніше. Не дивлячись на можливі невдачі.

  'Чуть-чуть обережною ... І я зможу це зробити!"

  Як тільки прагнення Віда трохи посилилося, то відразу ж йшла за новою травмою!

  Часто ніж, на який він давив, стискав назад. Він вчасно відвертав статуетку, щоб не пошкодити вже зробленої роботи.

  І все ж він раз за разом робив помилки, опрацьовуючи мінерал.

  Крім того, здоров'я тепер трохи зменшилось! Можливо, невдовзі він стане першим скульптором, який загинув від вая.

  Віід намагався заспокоїтися.

  'У крайньому випадку можна і померти. Звичайно, рівень росту та досвіду в навичках знизиться. Я стільки праці вкладав, і вони понизяться ...'

  Чим далі, тим більше песимізму з’являлося в його думках.

  В роті пересохло, але Віід обережно тримав скульптуру і продовжував вирізати.

  Єдине, що його зараз радувало, так це те, щоб для образу він вибрав Союн. Якби це була не вона, то хто ще знає, через що йому довелося б пройти. Через світло зовсім не було видно вирізаних деталей, і він працював зараз більше з пам'яті, через відчуттям, почуттям, що склалися за проведеного разом із Соун час.

  Віід, притискаючи скульптуру до грудей як найбільшу коштовність, обережно наводив останні деталі. І дуже скоро йому вдалося передати все, що він спочатку побачив.

  Дзинь!

  Віада переповнила почуття.

  Він зміг завершити скульптуру. Смог перетворити непотрібний шматок каменя в смішну і довольну Союн! До того ж світло статуетки, яке заважало весь цей час працювати, поступово загасило доти, доки не залишилося помітного чистого сяйва, що лише підкреслює красу і шляхетність дівчини.

  Дзинь!

  Війду все-таки вдалося домогтися свого!

  Тепер він з гордістю міг сказати собі, що став справжнім Місяцем. І не тільки став, але й зрозумів ще одну важливу деталь.

  "Я знаю, чому клас носить назву Місячний скульптор".

  Кожна завершена скульптура хоч під час процесу сліпить очі, але в кінці обов'язково тьмяніє і витриває благородне світло. Вікід не сумнівався, що таке світло значно збільшить цінність і вартість скульптури.

  А якби вона продовжувала світитися яскравим світлом, то нікому не потрібно було б вважати скульптурою.

  Саме помірно тьмяний, чимось схожий на місячне світло найбільш повно передавав всі деталі і гідності роботи. Придавав їй таємничість і якесь неймовірне вияснення.

  Його рука була закінчена статуетка Союн.

  Віід дзвоник і досить розсміявся, після чого приховував роботу за пазуху.

*

  В соціальному реабілітаційній центрі "Нова життя" доктор наук Чха Юнхі пильно дивилася в монітор. Вона стежила за тим, що відбувається на екрані відео, яке передавалося з капсули Союн.

  Дивилася на фестиваль, що проходило у північному селі. Люди часто вибухали сміхом, співали пісні і танцювали пізно. Доктор дуже жалкувала, що не змогла потрапити на таке романтичне і чудове свято.

  "А я мав шанс подорожувати разом з орком Каричі..."

  Віід мав гучну славу шукача пригод. І будь-хто, якщо б з'явився шанс, з радістю, не вагаючись склав би йому компанію.

  Чха Юнхі раптом для себе дуже сподобалося грати за грізну оркшу Сечві! Вона отримувала величезне задоволення від манер ведення бою і можливості подорожувати по мальовничих долинах.

  Але її ще більше цікавили пригоди.

  Події подібні до тих, що сталися після прибуття в північне село!

  Чха Юнхі шалено заздрила.

Глава 2. Збирання харчів.

  Після фестивальної ночі Віід разом з Соун і Альберона залишив село.

  - Ну що, ось і пора нам висуватися в похід?

  За попередній день, як йому здавалося, він переговорив з усіма мешканцями села і зібрав максимальну можливу інформацію про майбутнє шляху. Те, в якому напрямку рухатися, за якими шляхами, куди повертати на породах, і всілякі орієнтири - все це подібне до карти відклала у його свідомості.

  Але тим, чого загін потребував найбільше зараз, як не банально, були продукти.

  - Так-с, подивимося, що у нас залишилося після минулої ночі.

  Потрапивши в рюкзаку, Віід з подивом зрозумів, що там немає і крихти, хоча завжди, абсолютно завжди він мав визначений запас на чорний день. Намагаючись нагодувати мешканців Мора, він настільки захопився попитом, що витратив усі продукти.

  Слава богу, що це не дійшло до прийняття святкувальних людей власноруч створених настійками і вином з дикого винограду під час подорожі по горах Юрокіна.

  Пляшки вина манящі сяяли, ніби напій дозрів і вже готовий до вживання. Але Віід негативно похитав головою:

  - На одному алкоголі далеко не поїдеш.

  Набити шлунок вином неможливо. Звичайно, у певній мірі воно викличе відчуття насиченості, але якщо випити більше, то гарантовано сп'яніння. Це означає, що впадуть спритність, сила і якщо взагалі перестаратися з напоєм, втратить контроль над рухами, і буде неможливо вести бій.

  Про найгірший варіант - коли від кількості випитого не вміє себе стримувати гравець помирав - Віід навіть не думав.

  'Все ж по одній склянці пропустити-то можна'.

  У житті алкоголь - зовсім бездопустима річ! А ось у Королівській дорозі в ньому було достатньо переваг. Наприклад, якщо ви пропустите удар і він викличе кровотечу, яка означає постійну втрату здоров’я, то найліпше відразу відступити на лікування від священика або ж покласти пов’язку з лікарськими рослинами.

  Але коли немає ні того, ні іншого, але є алкоголь, поранений гравець міг вилити його на рану, стерилізуючи її подібним чином і зупинити кровотечу.

  Крім того, алкоголь - найкращий засіб для боротьби з холодом. У такому ж кліматі, випивши лише одну склянку вина, гравці можуть значно легше переносити мороз.

  "Хоча... Коштовне вино ніяк не можна марнувати. Якщо я його збережу, то в майбутньому зможу заробити великі гроші".

  Тому Віід поклав пляшку вина назад у сумку і поїхав на пошуки провіанту.

*

  Коли Терос ступав у свербіж свіжого снігу, він знову і знову повертався до гробниці.

  - Нарешті ми зробили перші кроки до нашого відродження.

  Знущального вигляду, воїн-варвар Плейн випадково нахмурився:

  - Тут дуже холодно.

  - Нічого. Вступити у бій - відразу ж зігрієшся, - заспокоїв варвара прикований обличчям мантією Даткчанін.

  Терос, глянувши на товаришів, які весь цей час вірно слідували за ним, згідно закривав головою:

  - А поводи для бійки у нас обов'язково будуть.

  Це завдання пов’язане з гробницею Царя Скорпіонів! Той провал, через якого гільдія Алих крил була фактично розформована. Майже всі пішли, за винятком костяка, який залишився вірним своєму лідеру: рудеволоса відьма Психія, берсерк Марко, командир штурмового підрозділу Бастен і ще кілька інших. Вони сховали свої імена, змінили звичний для них обладунок і разом приєдналися до курсу Сталевої троянди.

  Хоча вони ще не мали найменшого бажання вступати до іншої експедиції, тому що збиралися зібрати собі крила у Алихі. Але після невдачі, серія невдач серйозно похитнула їхню ситуацію на Версальському континенті.

  Дружні Гільдії залишали альянс, що належав до Алим крила фортеці та міста по всьому світі зазнали масопровертого нападу, грошей після походу в гробницю Царя Скорпіона майже не залишилось і як остання точка, рядові гравці почали виходити з складу гілдій.

  Всі ці події було цілком достатньо, щоб гільдія Алих крил, яка увійшла в 10-ку найсильніших на континенті, повільно, але впевнено прийшла до свого краху. У результаті Теросу не залишалося нічого, окрім того, щоб розкинути її.

  'Але ми обов'язково ще піднімемося".

  Їм треба було знайти спосіб реабілітуватися і відродити Алі крила.

  'І Північ стане саме таким місцем'.

  Від якого залежало їхнє майбутнє?

  "Вернути континенту нормальний стан - це наша і тільки наше завдання, яке ми нікому не повинні віддати".

  І Терос розізлився 'голодним' сміхом.

*

  Експедиція, відома гільдією Стальної троянди, як і раніше перебувала в жалюгідному становищі. Спочатку у своїх силах командири привели з собою величезну кількість людей, але проблеми виникли одна за одною.

  У перші тижні походу справи йшли дуже погано. Тоді, щоб підняти дух учасників експедиції, багато кухарів почали готувати різні страви. Соромні люди швидко досягли норми, і їм вдалося нормально займатися справами.

  Оберону та Дрому це рішення здавалося правильним, тому що припасів було привезено більш ніж достатньо навіть за песимістичними розрахунками. Однак вони не сподівалися, що це перевершує всі думки про те, наскільки захопливими були результати експедиції.

  У холодних місцевостях людям було не потрібно робити жодних справ. Вони з задоволенням їли приготовані кухарями страви і стягували такий же стрес.

  - М-м, смакота.

  - Да-а... Де б не був, а їсти треба завжди і бажано смачно.

  - Підтримую! Правильно, що ми погодилися на похід. Але спочатку здавалося, що Сталева троянда не має нічого спільного з її іменем.

  Учасники експедиції дуже високо оцінили Оберон, який вони провели і тепер вважали гільдія справді гідною тієї популярності.

  Повара ж були в ударі:

  - А нашу їжу люди з задоволенням вплітають.

  - Так і є! Давайте скористаємося цим шансом і зробимо так, щоб кожен гравець зрозумів важливість нашої професії.

  - Зробимо це! Тим більше, що продукти куплені не на наші гроші. Завалюємо людей чудовими стравами!

  Повару відчували себе спокійно через велику кількість запасних продуктів. Тож не дивно, що вони взялися за приготування їжі найвищої категорії, яку їм було важко брати в звичайний час.

  - Краб-плавець під сосновими грибочками!

  - Улитки в меду!

  Крім того, приготування таких страв покращило майстерність кухарів і спонукало їх працювати з неймовірною віддачею. І тому ми отримали величезну підтримку від задоволених смачною їжею гравців.

  Запаси харчів швидко закінчилися.

  Здавалося б, спостерігаючи це, люди, що займаються постачанням, повинні були щось зробити, але вони перебували в душевному спокою.

  - Можна буде поповнювати запаси полювання.

  - Так і сам Оберон сказав, мовляв, для підвищення бойового духу людей користуйтеся припасами вівсю.

  Загалом протягом останніх днів продовольство поступово зменшилось, але ніхто не робив жодних дій. І тільки коли запаси знизилися майже втричі, атмосфера почала трохи змінюватися.

  - Схоже, пора б поекономніше харчування.

  - Та й полювання зайнятися серйозно.

  - Ага, нехай вже краще їжі буде достатньо, з запасом.

  І ось тут "вилізла" величезна проблема.

  Знайти їжу в північних територіях — це велике завдання.

  Якщо на центральному континенті було легко дістати каштани, шлунки, яблука та інші плоди, не кажучи вже про полювання і можливість купити продукти біля місць гравців, які збиралися на шляху, то в Північній Африці це лише полюбляння. Тварини були небагато, і вистежити їх під постійним снігопадом вдавалося тільки найдосвідченіший мисливець. Звичайно, для великої кількості гравців ці поставки - як крапля в морі.

  Експедиція виявилася в одному з найнезабутніших постатей тільки через те, що керівництво пропустило зі своєї уваги такий важливий момент, як харчі.

  З зменшенням продуктів почали надходити випадки шахраїв та крадіжок провіанту. Потім, звичайно, знизився якість страв і врешті-решт дійшло до того, що їжа почала економити.

  - Я голоден.

  - Хто-небудь, дістаньте що-сь покусати.

  Учасники експедиції тепер голодували!

  Хто знає, можливо, якби вони не звикли останнім часом до ситних і частих обідів терпіти голод було б хоч трохи легше.

  Щоб стати прикладом для решти, члени гільдії Стальної троянди також перейшли на максимально урізаний пайок.

  Але все-таки серед гравців зустрічалися ті, хто лягав спати з досита набитий черево.

  І це була не еліта Сталевої троянди. Оберон, з високим почуттям обов’язку і добробуту, ніяк не міг дозволити підлеглим ховати та їсти їжу.

  Досита наеледались МэЧи!

  Триста шостою обережно дістав ячмінний хліб і почав неквапливо розжовувати його. Стара і промерзла наскоза бухти була тверда, як камінь, але він їв її, розм'якшуючи трохи в роті.

  - Немає нічого смачнішого від ячмінного хліба.

  Після багатьох голодних смертей кожен з МЧей вирішив, що більше не страждатиме від голоду. Тому вони носили рюкзаки, наповнені бухти ячмного хліба. МЕЧІ, граючи в Королівську дорогу, тепер не розлучалися з ними за жодних обставин.

  Однак більшість учасників експедиції лише терпіли, тримаючись за блукаючі животи.

  І тільки після того, як всі члени експедиції зрозуміли таку просту істину:

  'Найти їжу на півночі - важко. Тому потрібно економити запас їжі на максимум!'

*

  Вікід також подумав про їжу.

  - Треба б зараз запасти провіанта більше.

  На щастя, приправи залишилися збутком, а ось всього рештою - хоч кулями покати в сумці.

  - Схоже, залишається тільки йти на полювання.

  По суті, від самого початку гри Віід узяв за правило добувати весь провіант на місці. У той час і гроші не витрачалися, тому легко було дістати свіжі інгредієнти. Останнє, що важливо було зробити через те, наскільки добре готували їжу, оскільки з часом вона втратила свіжість і досвід у тому, як готувати смачні страви.

  - Альберон, за мною!

  - Іду.

  Місцем, куди попрямував Віід, так безцеремонно, наче слуга, схопив Альберона, була гора біля села Мора. Територія, що наповна владою північних вовків.

  Ці монстри, керуючись головним інстинктом, збилися в великі зграї і вистежували здобич, що забиралась у прилеглі до їхніх земель землі.

  Але з появою Віїда вовки встромилися:

  'Тот люта людина...'

  'Він дивиться на нас, як на їжу'.

  'Це він убив наших батьків. Не залишив від них нічого, навіть шкур'.

  'Він варив нас. І тепер повернувся назад.

  Бойовий дух Віда просто злякався монстрів з подібними або нижчими рівнями.

  Крім того, вовки мали досить високий інтелект і сильний зв’язок. Вони пам'ятали все: як він безжалісно вбивав, розділяв і смажив їх сім'ї на вогнище.

  Не дивно, що монстри тремтіли.

  'І все-таки ми зграя'.

  'І зобов'язані зберегти почуття власної гідності'.

  Група вовків кинулася вперед, до сторонніх.

  - Техніка сідаючого ніж місячного світла!

  Доведена до досконалості і водночас зовсім нова, висилена техніка!

  Щоб витаїти меч, потрібно було ледь помітного дня сяяння. Віід швидко проніс серію ударів і знепритомнів усіх вовків. Його рівень тепер ніяк не можна було порівнювати з минулим, тому бій не змусив його попотіти.

  - Розділка!

  Вайда, вбитих вовків, відразу розтрощив м’ясо від кісток і знявши шкури.

  Увесь цей час, як завжди, в мовчанні, Союн з цікавістю спостерігала за всім процесом при цьому нічого не роблячи.

  Вікід спробував розшевити її:

  - Може, ти не будеш просто так стояти? Краще допоможи.

  - ...

  Союн мовчала. Але вона вважала, що щиро вибачається. Вона, без сумніву, почувалася ніяково через те, що в таку холодну погоду натрапляв на їжу один Віід. Але Союн була не з тих, хто вбиває монстрів просто так. Якщо на неї не нападали перші, вона ніколи не атакувала.

  Віід закачав головою.

  'Ну ось як з такою поведінкою можна вважати її за товариша?'

  Хоч би що там було, потрібно з'єднатися по-справжньому, знайти ключик до Суун, а не давати їй кожного разу так сидіти і спостерігати за процесом із боку.

  І все-таки навіть його становище в загоні не давало достатньо впливу, щоб наказувати Союн. Адже можливості дівчини неодноразово перевищували все, що мав оксамитований на початку 300-их рівнів Віід. Оживлення скульптур під час останніх завдань призвело до того, що він практично 'завіс" на одному місці.

  'Ех, якби я не вдихав життя у всі ті скульптури через пробурений Лича'.

  Саме через них Віід останні кілька місяців, незважаючи на всі зусилля, не міг досягти вищого рівня.

  І все ж за той час, поки його рівень стрибав туди-сюди, майстерність ремісників і технік досить сильно зросла. Ну, а за звичаєм пропущені від монстрів удари дозволили значно підрости і витримці.

  Розвиток різних характеристик та навичок за допомогою їх постійної тренування було фундаментальною стратегією Віаду в грі. Тож за весь цей час він хоч скільки-небудь посилився, став би чистим лукавством з його боку. Безумовно, характеристиці та вміння грали одну з головних ролей під час битв із монстрами.

  Вікід припускав, що рівень Союн вже давно був принаймні в кінці третьої сотні.

  'А може бути, навіть вже перевалив і за 400-ий!'

  Недавно, на церемонії коронації, гравець Бадрірей з Гільдії Гермес публічно заявив про досягнення своєї позиції.

  На загальне здивування, він вже тоді встиг піднятися до 412-го!

  Ця новина у свій час дуже втішила Інтернет і Королівську дорогу.

  Навіть якщо взяти до уваги те, що минуло досить багато часу з того моменту, як стало відомо,що Бадирей знаходиться десь в кінці третьої сотні, його швидкість розвитку просто потрясала.

  'Щасливіше всього, це завдяки тому, що йому представляють все відразу на блюдечку. Як один з лідерів гільдії Гермес, він по-любому отримує купу бонусів.

  Зелень, найкращий спорядження, їжа і закінчена інформацією - все виходило йому в першу чергу. Заради нього найкращі барди, священики і ковалі завжди перебувають у стані готовності. У битві з Бадрієм останній удар, мабуть, завдавався напівживим монстрам.

  Не дивно, що за такою підтримкою всі відомі воїни ріс як на дріжджах

  Взагалі, говорили, що Бадарей був відомим вже в інших іграх і мав величезну кількість фанів-ігроків, готових піти на все за першим його словом.

  Навіть у минулій, найбільш популярній грі - Землі Магії - було багато слідчих за ним людей. І єдиною причиною, чому вони не зустрілися ще тоді, було те, що він кинув гру незадовго до появи там Віди.

  У землі Магії Бадирей вважався одним з найліпших воїнів, а гільдія — найсильнішою в грі.

  Непідтверджені чутки, зароблені ним протягом гри майно коштувало величезного стану, що робило з нього справжнього мільйонера.

  І ось кадри того, як Бадовій публічно говорив про свій рівень на коронації, викликали гарячі дискусії в Залі слави. Така реакція призвела до того, що всі ігрові телеканали світу принесли цю новину у головних новинах.

  І навіть казали, що того вечора прибуток у розплідних закладах Версальського континенту зріс майже в п’ять разів.

  - За що він не візьметься, все виходить.

  - Угу... Ми тут, розумієш, потихонечку все топаєм і тупим, а цей, знаєш, пурхає ...

  - У мене до цих пір 375-й рівень... І коли ж я досягну принаймні 400-го?

  Велика кількість гравців глушила алкогольні напої через заздрість і злість.

  До сьогодні Бадарей був центром уваги всіх, хто грав у Королівську дорогу.

  Він вважався « царем » континенту.

  І завдяки наявним можливостям і підтримці Гільдії Гермес міг кинути офіційний виклик на отримання титулу Імператора, звання, який підтвердив владу над усім.

  Звичайно, не все було так просто, як здавалося. Та сама гільдія Гермеса мала багато завивачів і ворогів на просторах Версаля. Сім, а якщо лібераленси, то й п'ятнадцять гільдій могли подолати її на рівних за владу в грі.

  Так і взагалі, на просторах Королівської дороги було щонайменше кілька десятків гравців, хоча не таких сильних, як Бадирей, але здатних скласти гідну конкуренцію навіть йому.

  Але поки що виходило так, що вела гільдія Гермес, і тому майже всі гравці Версальського континенту на даний момент зосередили свою увагу на Бадирі.

  Усі вони заздрили йому, найбільшому гравцеві у світі.

  'Якщо згадати записи битви гравців 380-го рівня на форумі Асоціації темних геймерів, Союн явно сильніші. Тих монстрів, що вони вбивають майже півхвилини, вона знищує за один удар'.

  Звичайно, в грі також важливо мати вміння та здібності. Але навіть враховуючи їх, Віід все одно був набагато слабшим за Союн.

  'Вона десь між 390-им і 400-м рівнями. Так, приблизно там.

  Це було особистим припущенням Вііда. Але завдяки постійному оцінюванню сили гравців і монстрів, він навряд чи помилявся.

  Тому, повністю усвідомлюючи справжню силу Союн, він не міг змусити дівчину підкорятися. Залишалося тільки якось зробити з неї товариша, який сам, за власним бажанням буде допомагати в поході.

  ' бути побитим дівчиною - чи є щось трагічне?'

  Віід зібрався з думками і, наче досвідчений торгаш-шарлатан, що всунув надприродні ліки, як би вислиз на перший погляд випадковою фразу:

  - Ти, напевно, не куштувала ще м'ясо тутешних вовків?

  - ...

  - Через клімат вони жили, і м'яса в них практично немає. А кісточки настільки міцні, що їх не відділиш. Але якби тобі хтось сказав, що смаку в цьому м'ясі немає, НЕ ВІР!

  - ...

  - І пускай м'ясо досить міцно сидить на кістках, якщо його обережно зняти, то смак у страви буде просто божественний!

  Віід почав активно рухати руками, показуючи, як треба розрізати ребра, готувати їх разом зі спеційами і який чудовий обід зрештою вийде. Наприкінці він навіть зачепив ті відчуття, після чого додав тільки одне:

  - А ще, якщо відварити ці ребрашки зараз, то лише один ковток бульйону прожене холод на довгий час.

  Вислухавши його, вона витягла меч з піхви і попрямувала в бік вовків. Вона йшла полювати. Навіть будучи красунею з чистим поглядом і молочно-білою шкірою, вона все одно не харчувалася однією роси.

  Після того як Суун почала полювати на вовків, він зосередився лише на роздрібленні шкіри, м’яса та кісток.

  Завдяки цьому вони швидко змогли отримати потрібну кількість інгредієнтів.

  - Все, тепер нам вистачить цього на цілих два походи, - сказав Віід і досить посміхнувся, глянувши на доверху наповнений м'ясом рюкзак.

  Недавно він почав полювати в провінції Морта. Коли потрібно було забезпечити невеличку армію звільнених паладінів. І саме тоді Віід дізнався про це місце, завдяки чому після вечірнього фестивального вистави йому не було ніякої проблеми.

  Але у планах Віда було не тільки м'ясо вовків.

  - Якщо довго харчуватися чимось одним, то рано чи пізно їжа приїде.

  І він боявся, що через це врешті-решт може втратити апетит.

  Крім того, з бігом часу при використанні тих самих інгредієнтів з’їденні страви зменшилися.

  Наприклад, можна було підсмажити м’ясо або зварити його. Ефектами же, не важливо, яке з двох страв ви їли, були збільшення здоров'я на 300, сили і спритність - на 20 та прискорення відновлення виживання на 2%. Іноді навіть незначніше підвищувався дух бойових дій.

  Але якщо їсти страви регулярно, вони не лише зникнуть, але й можуть стати дуже короткими.

  Саме через це Віід збирався дістати інгредієнтів, щоб розбавити м'ясні дні.

  - Нам сюди.

  Він привів Союн і Альберона тільки йому одним відомими стежками серед гір, поки вони не вийшли на широку крижану дорогу. Не просто покрита снігом земля, а справжня дорога з льоду!

  - Ну що ж, давайте спробуємо удачу.

  Віід, разом з компаньйонами, заїхав до центру смуги льоду.

  - ... ?

  Союн і Альберон занепокоїлися.

  Для них продукти здебільшого добували в лавках. І це було загальноприйнятим явищем для більшості жителів Версальського континенту. А кількість гравців, які добували продукти полювання або збирання врожаю з травами, набиралася нуля.

  Тому не дивно, що супутники Вііда прибули до центру дороги з подивом крутили головами: ніяких трав і навіть тих більше монстрів, які можна щось дістати, вони не бачили. Слова про те, що « можна спробувати удачу », для них все більше і більше виглядали маренням хворого.

  І тут завивав сильний вітер!

  А з-під ніг пішов невеликий, але дуже огидний тріск!

  « Що це? »

  Для Суйн це було затемнено темрявою. Землетруси на континенті деколи сталися, але атмосфера в атмосфері дихала спокійно. Так само і гора, з якою вони нещодавно спустилися, не шепочеться на йоту.

  А ось тіло дівчини все ще тремтіло.

  'Ні, не може бути'.

  Союн нахилив голову, подивилася собі під ноги і кров буквально відкинула від її обличчя. Під товстим шаром льоду річка швидко сягала!

  І від цього руху злегка тряслася вже і не така міцна, на другий погляд, поверхня льоду.

  Альберона і Союн пройнявся животним страхом. Смерть від лап монстрів не йшла в жодне порівняння з тим, щоб провалитися під лід і заплисти у крижаних водах річки.

  'Там же так холодно...'

  Якщо мороз пробирав буквально до кісток, то що тут говорити про температуру річки. Тож не дивно, що супутники перебували в напруженні.

  Віід швидко дістав зубило з долотом, і тоді накреслив ідеальне коло на поверхні криги. Потім, так само нешвидко витягнувши молоток, він несподівано вдарив по льоду усіх з усієї дурителі! Один раз, два, три!

  Кожен наступний удар під ногами роздавав дедалі більше гулу.

  Союн і Альберон збліднули.

  'Якщо хочете покінчити життя самогубством, інших-то навіщо за собою тягти?'

  'О, богиня Фрея, спаси і бережи мене!'

  У цей час почувся бормот Віїда:

  - Хм-м... Він раптом міцніший, ніж я думав. Отже... Мені доведеться вдарити сильніше...

  І, дотримуючись свого слова, він став з усією дурістю вкладати все своє тіло і бити молотом до самого центру кола.

  Кожного наступного удару в Сон і Альберона душа йшла у п’ятірки, а мурашки покрили все тіло. І навіть дійшов до того, що вони дуже швидко відійшли на безпечніше місце.

  Поки компаньони панікували, Вік нарешті пробив діру з насолодою полюблювався на ідеальній круглої прорубки, в якій, голосно шумаючи, бігла річка, сів на лід і почав витягати інші предмети: каструля, мережу та, звичайно ж, удочку!

  - Так що, порыбачимо?

  І Вік закинув у крижану прорубку.

  Навіть далеко на півночі, в, здавалося б, пустельних і непридатних для проживання землях він, завдяки вивченим навичкам, міг забезпечити себе їжею.

  Через вибитий лунку було чітко видно дно річки. У воді шустро плавала риба.

  - Пора!

  Віід почав швидко дергати тим, хто був вражений.

  Рибалка в місці, де не було конкуренції вже десятиліттями!

  Віід ловив повністю беззахисну і непуганну рибу. Крім того, вона може вести здоровий спосіб життя і протистояти такому потужному руху річки.

  Невдовзі поблизу лунки назбиралося досить багато викиненої рибою риби, яка з усіх сил стрималася і ще не знала, що її доля визначена.

  - Ідентифікація!

  Віід подивився на енергійно б'ючу рибу, і його губи самі склалися в довольну посмішку.

  Звичайно, вона не йшла ні в яке порівняння з рідкісними предметами для ковалів або кравців, але все одно цінність золотої риби неможливо було виразити словами, оскільки вона назавжди підвищила живучість на 1 бал.

  Під час риболовлі Віід ще встиг розділяти і складати окремо від щойно виловленої « готову » рибу.

  На півночі, де дуже важко дістати їжу, був і один позитивний момент: холод, через який продукти майже не псувалися. Оскільки будь - яка їжа тут збільшувалася раз, запаси інгредієнтів вважалися цілком нормальними.

  По дорозі сюди вони також не забували збирати сухі гілки, щоб можна було в будь-який момент розпалити хоча б невеликий багаття. Оскільки воду можна було дістати лише з снігу на півночі, то сільна порція хворосту завжди була в рюкзаках кожного досвідченого мандрівника.

  Перед компаньйонами Віід з’явився у новому світлі. Він володіє різноманітними навичками, що можуть забезпечити себе в будь-якому місці світу, він чимось порівнював на бур'ян, який виживе абсолютно всюди, куди б його не кинули.

  Поки Від займався приготуванням нових припасів, Союн і Альберон були впевнені в безпеці й підійшли ближче.

  - ...

  Тепер, коли вони самі себе почували, то дуже цікавилися риболовлею.

  Вудка опускалася у воду і, здавалося б, в ту саму мить витримувалася з рибною розміром з руку. Вони були дуже вражені своєю роботою, а рибалька стала прекрасним таїнством.

  Можливо, якби тут був інший священик, то він би зупинив вбивство ні в чому невинної риби, але Альберон, який поклоняється богині краси і родючості Фреї, лише стримував слини. Він любив усе смачне і гарне.

  Соун теж дивилася на рибну рибу очима цікавого немовля.

  На Версальському континенті ціни на морепродуктів були дуже високими, в основному через малу кількість рибалок і тому рідкість їжі. Тому не дивно, що ні разу не пробувала риби в Королівській дорозі.

  Вікід, почистивши білим, наче молоко, снігом каструлю, запитав:

  - Якщо ви голодні, може мені що-небудь приготувати?

  - ...

  Соун спочатку злегка задумалася, а потім швидко-швидко закидала головою. Вона не була дуже голодна, але її жартома цікавило те, яке блюдо Вінд зробить.

  - Тоді трохи почекайте. Це займе деякий час.

  Вікід зібрав натаскані дерева і розвів багаття.

  Побоюючись, що вогонь може розтопити лід річки, він зняв з себе манто і застелив їм основу під костроєм, щоб зупинити поширення жару.

  Манто вампіра! І нехай його параметри не були такі гарні, але завдяки сильному опору вогню їх можна було використовувати як підстилку для багаття.

  Віід поставив великий котелок на вогонь і наповнив його доверху олією.

  - ... ?

  Для майбутньої страви з риби такі приготування для компаньйонів виглядали дуже дивно! Тому що якщо хочеш зробити вуху, то починати варто з розтопки снігу, а вже ніяк не з доброї порції олії.

  Поки олія в каструлі нагрівалася, він старанно розділяв свіжозамінну корюку для майбутнього хве. Витягав кісточки, складував окремо шматочки м’яса.

  Після цього, порахувавши, що цього достатньо, він обмокнув шматочки у борошно і закинув все це в вже нагрілий котелок.

  Кусочки риби під шипінням масла набули золотавого кольору.

  'Що це за блюдо?'

  Соун злегка нахилила голову.

  Без сумніву, це була смажена риба. Але він її зробив! Шматочки були дуже маленькі, в міру покриті муками і тому зберегли весь смак та аромат.

  Вікід викинув з риби все непотрібніше, залишивши тільки найчутливіше і смачне!

  - Так-с, можете налетіти.

  Люди дуже швидко готуються. Для того щоб просмажити ці маленькі скибочки, не потрібно було багато часу.

  Соун обережно взяла і відкусила шматочок від смаженої риби.

  "Смачно. Насправді смачно'.

  Змішаний смак свіжої і просмажений злегка риби.

  Завдяки тому, що рибу тільки зловили, а свіже повітря і морозний вітер надали особливої атмосфери, вийшло щось просто чудове.

  Союн, яка зазвичай не кохала смаженої риби, непомітно за один раз з’їла вісім шматочків.

  - ...

  Зазвичай бліде, її обличчя покрилося рум'янцем.

  "Що я собі дозволяю?"

  Риба була настільки смачна, що Союн безглуздо поглинала її.

  Вона украдкою подивилася на Віїда. Але той мовчав.

  "Ну і слава богу".

  Але Вік усміхався в душі.

  'Зависає за обидві щоки!'

  Тепер він міг сподіватися, що ходити з Соун буде набагато легше. Вона не нападе або вб’є, коли з задоволенням їсть.

  Віїда, яка на перше місце ставила свої вміння і спорядження, була настільки невідомою, як Союн, що дуже боялася.

  Крім того, тепер він міг сподіватися, що вона стане набагато активнішою боротися з монстрами. Соун буде шукати це знову і знову, коли він побачить, що з ними можна було отримати.

  Ситно і смачно нагодована людина реагує на будь - яке прохання більш доброзичливо.

  Союн, як і меді, почала з нетерпінням чекати наступної страви.

Глава 3. Північне Чудо!

  Щодня Союн виходила з гри в один і той же час через суворий розпорядок дня: харчування, прогулянки та все інше було розкладене за хвилинами.

  Розпорядок Віяда був не настільки обмежений. Крім того, що він купував їжу на базарі рано - вранці, готувався до мінімуму тренувань у залі та недовгого сну, то завжди займався Королівською дорогою.

  Тому він не мав багато роботи, аж поки Союн не було в грі, а також не вилаяв час і не піднявся у гори біля села Мора. У таємне місце, про яке знав тільки він.

  - Це тут!

  На Віїда прийшли спогади.

  Його перша велична робота! З великого куска льоду і наголошена Північного чуда світла!

  Саме туди, до величної статуї Крижаного Дракона піднімався Вііда. Йому хотілося зробити це з тих пір, як він опинився в селі Мора. Але до цього часу треба було відкладати. Через Союн!

  Адже біля Дракона стояла Крижана Красавиця, холодний і гордий образ Союн, і показати її дівчині Віїд просто не міг!

  Він з шаленим серцем піднімався гірською стежкою.

  "Статуя Крижаного Дракона. Нарешті я побачу її.

  Надія підгоняла Віда. Адже достатньо поглянути на скульптуру, і дія холоду зменшиться втричі! Справді дорогоцінна робота.

  Однак Бід піднімався схилом і вперся у крижану стіну. Відвісну крижану скелю!

  Раніше її тут зовсім не було.

  Не те щоб дуже високі, але вигладжені Північними вітрами крижані боки скелі поховали надії Віди.

  - Не може бути! Це саме те місце! Де мій Крижаний Дракон?

  Але він не бачив нічого подібного до цієї величної скульптури.

  - Та тут же вона була...

  Ще раз уважно розглянувши всі орієнтири і шляхи, Вікід переконався у правильності місця. Він ніяк не міг помилитися, бо провів тут багато довгих зимових днів. І все-таки Крижаного Дракона не було.

  'Хм, невже хтось забрав мою роботу, вдихнувши в неї життя?' - подумав Вінд, злегка киваючи головою.

  В принципі, таке можливо. Останнім часом кількість скульпторів на континенті значно зросла. Але скільки з них могло оживити статую? Щоб скульптор такого рівня, та ще з технікою « оживлення скульптур », навіть випадково опинився в цих виморожених скелями? Просто неймовірно.

  Хоч скульптори і могли оживляти створені іншими статуї, штрафи за подібне 'воровство' були досить великі. Крах роботи сильно билося за показниками репутації та слави. Крім того, удача і мистецтво падали. Не дивно, що через це випадки подібного "достатнього вандалізму" були поки навіть невідомі.

  Раптом наткнувся на статую Крижаної Красавіці.

  Статую, майже повністю занесені снігом!

  Якби в’юги не закривали її нізвідки, вона б вже давно сховалася під сугробами.

  - О, ну якщо... то може бути...

  Віід застонав і по-новому подивився на гору льоду.

  - Отже... Це і є статуя Крижаного Дракона?

  Оглянувши крижані виступи і складки ще раз, Віїд нарешті зміг розпізнати хвіст. З того часу, як він залишив скульптуру, північні мімели не переставали випробовувати її на міцність, і від роботи зараз залишилися тільки спільні об'єкти: вона виросла в двох, а то й у три рази.

  - Хто б міг подумати... - Віід підійшов до крижаної 'гори. - У будь-якому випадку, я знайшов тебе. Моя дорогоцінна статуя, з тобою, я поділюся своїм життям, так що прокидайся і служи мені. Оживлення скульптури!

  І Віід ніжно погладив крижану 'гору'.

  Поверхня під його рукою трогнула, зверху прийшов тріскот, і лід ожив!

  Могутня тремтіння пройшла по окрузі.

  Тремтіння крижаної скелі під рукою Віада не вщухала. Але він не відходив, з нетерпінням очікуючи пробудження Крижаного дракона. Наче відчувши думки свого творця, той сказав:

  - Господар... О, господаре, що дав мені життя, чи тут ти?

  - Так. Я тут.

  Віди переповнювали гордість. На відміну від минулих жвавих скульптур, Крижана Дракон мав високий інтелект.

  Але наступні кілька слів нового слуги змусили серце Віада рватися на частини.

  - Врятуй мене! Я не можу вибратися. Ця кірка снігу стала моєю в'язницею.

  - Ось же!. Немочы безтолковова!

  На мить він задумався, щоб залишити все як є і просто піти.

  'Ось я зглупив. І як мене згородило дати життя... Для цього?

  З’ясувалося, що дракон — це лише за розмірами, а він не мав достатньо сили!

  'Ну, не кидати ж тепер ...'

  Я повинен був сам взятися за справу.

  Він обв’язався мотузкою і зійшов на вершину, щоб звільнити скульптури з крижаної неволі. За добу рятівних робіт він зміг повністю звільнити лише голову дракона.

  Перед ним поставала велична морда з лютим, гнітючим поглядом і довгими сніжно-білими вусами. Дивовижний, колись сотні разів передумний вигляд!

  - Господарю, прошу, визволь швидше мене від льоду. Я так хочу смакувати свободи.

  - Так, зрозумів. Почекай малость, - буркнув Вінд.

  Коли Сун була в грі, він не міг повертатися назад і займатися виготовленням провізії; проте час залишав позаду льодового дракона.

  Проста, але неймовірно монотонна робота! Та до того ж ще на такій висоті, що довелося знову, як і раніше, відчути на своїй шкурі все 'прилесті' висотних робіт в компанії крижаного вітру.

  Весь день дракон вільно тягнув головою, а Віід працював і тихо сіяв собі під ніс:

  - Я тепер у всі бочки затичка. Круглими суками - Віід туди, Виид сюди.

  Він працював без зупинки і вдень та вночі, а потім розчищав третину колишньої скульптури.

  - Господар

  - Що? - Він різко зреагував.

  - Думаю, тепер мені вистачить сил, щоб вибратися самому.

  - М-м... Да?

  Віід спустився на тверду землю і мало не пішов назад, звільняючи місце для ривка.

  - Кво-о-а-А! - люто зревів Дракон і напружився, намагаючись вибратися з 'сненого' вигнання.

  - Сир-роу-син! - Напруження дракона вилилося в новий рев, що допомагав крушити лід.

  Від такого видовища біля Віяда навіть долоні постелі.

  'Ну давай ж, вибирайся!' - він молився всім святим, тільки б Крижаної Дракон зміг звільнитися сам, і йому більше не довелося працювативольним чистильником.

  Слуга мав сильне молоко, а задні лапи були відносно слабкими. Але Вікід щиро сподівався, що той буде звільнений з тюрми.

  - Кы-и-ир-рар-ро! - видав дракона ще одну порцію лютого реву.

  Рев був такий сильний, що довколишні крижані брили потріскалися і між ними пронеслася маленька в’юга. Монстри в оточенні пустощів застигли без руху, відчувши бойовий дух оживленого боввана.

  Це і був відомий Рев справжнього дракона, про який йшло стільки чуток.

  Звичайно, з реальним його порівнювати досить безглуздо, але виглядав він цілком по-драконі.

  "Знайдено, це моя статуя".

  Кулаки Віїда стисувалися. Зрештою у нього з’явився слуга без видимих вад.

  Але він не збирався постійно оживляти свої скульптури. Навіть дракон, взагалі-то, не входив у плани. Він став для нього чимось ціннішим і важливішим.

  Але так здавалося лише одну мить.

  *Бубух!*

  Сила пішла з лап дракона, вони підтормилися і він зі страшним гуркотом впав на землю. Великий статуя Крижаного Дракона безпорадно лежала на пузі!

  - Господарю, в моїх лапах не залишилося і краплі сили!

  Рівень, який вони отримали при народженні, виявився абсолютно недостатнім для того, щоб впоратися з таким величезним тілом. Такий ось брудне немовля з багатотонним тілом.

  І лише відпочинивши трохи, Крижана Дракон зміг знову піднятися на лапи.

  - Господарю, дай мені ім'я.

  - Твоє ім'я...

  Він злегка завагався, сумніваючись, що навіть правильне ім’я допоможе новому слузі злетіти.

  - Ну гаразд, твоє ім'я буде - льодяний дракон.

  Як і раніше, дуже просте для запам’ятовування ім’я!

  - Дякую, хазяїне!

  Крижаний дракон був дуже щасливий. Його морде навіть з’явилася усмішка.

  Усі створені скульптури мають лише одне, що спочатку було закладено рукою майстра, вираз обличчя, але коли вони оволоділи життям, то набули і здатності виражати емоції.

  - Господарю, не варто так розчаровуватись. З часом я наберу сили.

  - Про що ти?

  - Здорова земля, атмосфера, дух півночі - надихає мене.

  Крижане тіло дракона ставало все чистішим і біліше, а потім покрилося морозними візерунками.

  Він всмоктував холод і акумулював у собі більше сили!

  Напрягаючи лапи, дракон став у повний зріст і розтрощив багатометрові крила.

  Одне мигня - і залишки снігу розлітаються в усі боки.

  Справжній великий, сильний дракон Льодової плазуни, для якого немає нічого неможливого!

  Вікід кинув:

  'І нехай він корисний тільки в цих брудних краях, все не так вже й погано'.

  І хоча його сила і плазування не такі великі, дракон може атакувати ворога з повітря, використовуючи магію та Ледове дихання! У Вііда з'явився чудовий слуга.

*

  Союн і Альберон не поспішаючи збирали снасті та інші необхідні прилади. Останній час, що тривав ретельне збирання провіанту нарешті закінчилося.

  Після того як усі приготування до походу закінчилися, Вікід глибоко зітхнув.

  - Ну, тут така справа... Хоча я ніколи не думав, що таке станеться...

  - ...

  Не розуміючи, до чого він веде, Соун підривала голову.

  А Альберон сказав відверто:

  - Щось сталося?

  Але Вікід наче не помітив питання. Він повільно відступив трохи в сторону і встав обличчям до вітру так, щоб плащ за його спиною сильно тремтів.

  - Не те щоб я пишався цим, але коротше... Просто дивіться і насолоджуйтеся. І дивно, що для мене це ніщо. Хи-хи! Так, просто повсякденність.

  - Э-э-е-а?

  - ЛЕДЯНОЇ ДРАКОН! - Він закричав що є сечі Віід, закликаючи свого слугу.

  - Пане, я йду.

  Крижаний дракон, який весь цей час ховав за найближчою горою, швидко піднявся в небо. Набравши висоту, він почав ширяти і розкривати свої величні крила.

  План Вііда повністю вдався. Навіть він не бачив дракона, який бавився по всьому тілу мурашки.

  Розміри, граційність, харизма і сила духу вражали! На фоні прекрасного заходу здавалося, що на загін летить ціла гора, воля якогось бога реалізує життя.

  Союн зробила рішучий крок. Хоч дракон і ставав все ближче, вона без краплі страху готувалася зустріти нову загрозу.

  Але Вікід поставив руку на другий бік. Пильно подивившись на нього, Суйн без єдиного слова кивнула і повернулася назад.

  І тут Крижаний дракон широко відкрив пащу:

  - Кво-о-О-и-ы-р-ра-а-А!

  Над округою пролунав рев, що лікує кров.

  Такий сильний, що тіла Вііда і Союн злегка покаталися хоча ящер був ще на порядній відстані.

  Дракон летів енергійно, як і було раніше відремонтовано. Кожен змах крил викликав сильні пориви вітру, які піднімалися довкола снігу.

  Приблизившись, він майже не знизив швидкість і серйозно опустився біля Вііди, Союн та Альберона. Представ у всій своїй величі 300-метрового грозового тіла.

  - Кхе-кхе! - Прокашлячися, Віід підійшов до дракона.

  Тепер він не здавався таким грандіозним. Звичайно, велике тіло вражало, але й співвідношення не менш важливі. Через низькі сили і витривалість дракон буде задихатися, навіть якщо пройде кілька метрів. А якщо буде просто стояти, то незабаром лапи почнуть тремтіти і він не зможе навіть розправити крила.

  Вікід навіть думав, що якби вони не були на півночі, то Крижаний дракон навряд чи міг би самостійно пересуватися.

  Але попри це присутність поруч такого величезного створіння якось по-особленому відчувалася.

  - Ви не лякайтеся, це мій слуга.

  Віід легко застрибнув на лапу Крижаного дракона і спритно поліз вгору. Коли він пішов на спину, всі околиці відразу з'явилися як на долоні.

  Союн і Альберон з такої висоти походили на букашок. Їм довелося сильно задиратися голову вгору, щоб виглянути Віди.

  А той зухвало усміхався. Він вважав, що зараз виглядає дуже круто.

  Верхом на Крижаному драконі, що розвівається вітрами плаща і у світлі сонця доспеках Даллока. Так-а, Віід цілком міг бути впевнений, що знизу він не міг не дивитися здорово.

  Звичайно, він не зважав на те, що навіть з однієї ваги драконові важко.

  Раптом очі Віда загорілися:

  - У такому місці неможливо не виконати що-небудь прекрасне!

  І він дістав арфу Сирени, отриману в Родіумській гільдії бардів.

  Руки Вііда плавно заходили по струнах, і інструмент відгукувався чистим льодовим звуком.

  Під променями вечірньої зарі, сидячи верхи на драконі, він грав ніжну музику. Ну, чим не герой старих балад, що зійшла з пісень бродячих поетів!

  Віід іскоса подивився на Союн.

  'Хто знає, може, зараз вона зацікавиться мною'.

  Якщо ти будеш гарно виглядати перед дівчиною, то можеш захопити її серце і розум навіть найвідважнішою красунею.

  Вікід спостерігав за чудовим заходом сонця і продовжував грати на арфі.

  Все в нього виходило експромтом.

  Крім того, гра на арфі не була такою вже й поганою. Завдяки тому, що недавно він вже тренувався між полюванням, його голос і спів пісень дуже підросли.

  І ось, закінчуючи грати, Віїд розтягнув губи в усмішку.

  Його серце затремтіло ще частіше, не даючи заспокоїтись після виконання такого прекрасного вчинку.

  Віід закричав вниз Альберону і Союн:

  - Тепер підемо в Долину смерті. Залазьте на Крижаного дракона.

  - ...

  Альберон відразу поліз вгору, а Союн мовчала. Єдине, що вона робила, переводячи погляд з Вііда на дракона і назад, - тільки повільно негативний і якось неправдоподібно гойдала головою.

  Віід покликав ще раз:

  - Все нормально. Це ж мій слуга, так що тобі немає про що турбуватися. Не бійся, можеш спокійно забиратися нагору.

  Послатися верхи на Льожаному драконі в Долину смерті - це і був початковий секретний план Віди!

  Проте вона й далі залишалася нерухомою і не збиралася залізти на дракона.

  - Хм-м!

  Віди переповнювали жаль.

  'Вона б нам сильно там допомогла'.

  Він добре пам’ятав, як Суун спускалась у бій і з головою йшла в процес та ставала справжнім берсерком! Якщо хоч раз побачити те, як вона жорстоко вбиває монстрів, це неможливо забути.

  Але Віда не могла подумати про таку загону.

  "Хоча... Весь цей час я сам виконував усі завдання, хоч би якими складними вони були.

  Звичайно, без допомоги такого високорівного гравця, як Соун, не буде й мови про те, що всі сім кіл пекла будуть проходити.

  У Віді з'явилися спогади про те, як доводилось, буквально починаючи від нуля, докладати неймовірних зусиль, щоб нарешті виконати завдання. Спогади про те, як він бився з Рицарем смерті в Лавіасі, повертав втрачені скарби Фреї, коли кілька місяців забезпечував паладінів на півночі, щоб потім разом із ними захопити замок вампірів. Ну, і звичайно, про підготовку та битву з Армією безсмертних в Землях відчаю.

  Хоча в останньому випадку він досить сильно допоміг Манауе, більшість часу Віід залишався сам. Разом з Соун чи ні, він все одно так або інакше завершить це завдання.

  Віїд змирився в душі.

  'Якщо вона не хоче, то немає потреби заставляти. Хоча шкода... Дуже шкода.

  Заставляти когось робити те, що він не хоче, - найбільш невдячне заняття на світі!

  Він прийняв рішення і сказав:

  - Перебирайся в Мору і відпочивай. Мы же... Скоро повернемося. Вперед, Крижаної дракон!

  Вірний ящер, тільки почувши ці слова, відразу розтрощив крила. Він вже втомився тримати настільки величезне тіло на своїх коротких лапах. У зв’язку з цим радість піймалася в повітря.

  Сидячи верхи на Крижаному драконі, Віїд разом з Альбероном вирушив до пригод.

  Через три години.

  - Апчхи!

  - Кхе-кхе!

  Два браних героя, тремтячи, як осинове листя повернулися назад, до місця відсилання.

  Той, хто пообіцяв ніколи більше не хворювати Вікід, все ще захворів.

  І все через банальну дурість.

  Політ на Крижаному драконі був чудовим способом швидко пересуватися над північними землями. Але проблема в тому, що Бід і Альберон майже замерзли на ньому!

  Навіть коли вони сиділи не рухаючись, вітер дув з такою силою, а температура на висоті настільки зменшилась, що їм довелося мимовільно повернутися назад.

  Союн, ніби підозрюючи, що все так і буде, сиділа біля багаття й чекала на них.

  - Апчхи!

  Він, наче старий чоловік, прокашлювався до вогнища.

  Не даремно сказано в приказці: 'Якщо голова не працює, то першим завжди страждає тіло'.

*

  Соун грівся біля вогнища і не міг собі уявити.

  За останні роки вона вже звикла жити на самоті. Оглянути околиці на наявність монстрів, зібрати хмист і якісь продукти для приготування вечері не становило для неї абсолютно ніякої праці.

  Вона вивчила в домі інструктора, його подружжя. Можна сказати, що їх з Відідом знайомство почалося саме звідти.

  Але весь цей час вона готувала тільки для себе. А оскільки їй було достатньо з'їсти навіть найслабші місця, щоб добре повеселитися, вона готувала завжди невеликі порціями, здебільшого використовуючи прості інгредієнти, що їм давались після полювання.

  Коли такі страви приїжджали, вона купувала хліб у лавках або харчувалась ягодами з чагарників.

  Через все це її кулінкові навички знаходилися на 3-му початковому рівні і, загалом, не спішав кудись далі рости. Тому, коли він готував їжу, вона завжди з радістю приймала її і займалася приємною обжерливістю.

  - Ох!

  Коли вона почала думати про своє і підтримувати вогонь, то ледве не засміялася, коли помітила, що Вікід та Альберон повернулися назад. Вони виглядали такими замерзлими, з ніг до голови покриті інеєм, що дивитися на них без реакції було просто неможливо.

  Хоч би якою дивною була Суун, усмішка сама по собі відвідала її обличчя.

*

  Віід, Союн і Альберон пішки рухалися в напрямку Долини смерті.

  Вони переправлялися тільки по безпечному місці, інформація про яку так вдало зібрали ще в селі Мора.

  Хоч з монстрами битися і весело, але всьому свій час. Через незнання того, де і які монстри з'являються в певний час, у них не було приводу зволікати та перечекати деякий час.

  Вони просто рухалися весь день, а вночі або шукали печеру, або влаштувалися у наметі за якимось великим сугробом.

  Це був дуже важкий похід.

  Тому що простуда так і не проходила, навіть якщо вони вкуталися з голови до ніг у три шари волокнистої шкіри. Через кашля, насморка і слабкості в тілі нерви у хворих вже не на жарт здавали.

  Війд затримався.

  - Кхе-кхе! Ого, який тут неймовірний пейзаж... Йдіть вперед. А я догоню, тільки трохи полюбуюсь.

  Прозорі крижини простягалися своїми гострими краями до схованих за сонцем хмар. Але сильний крижаний вітер ганявся між ними сніг і маленькі крижини. Просто неможливо було не відчути містицизму цього чарівного пейзажу.

  Але Альберон не встиг проїхати повз, як Віід відразу ж сховався за його спину і зісковзнув ззаду... А втім, НІПа мав таку думку:

  - Богиня Фрея - апчхи! - Веліла мені поводитися скромно і поступатися старшою дорогою. Проходи вперед...

  Але і Віід був не лисим шит.

  - Ти як наставник ордену Фреї ніби повинен прокладати шлях для інших.

  - Мій обов'язок - допомагати вам, Вііде. Вибачте, але я не можу ступати попереду.

  - Кхе-кхе. КХЕ! - Не знаючи, що ще сказати, Віід почав прикидатися, показуючи, наскільки ж він насправді хворий.

  По правді кажучи, ця невелика 'перепалка' була викликана тільки одним - вітром. Він дув у обличчя, і той, хто йде попереду, мусив випробувати всю охолоджуючу силу півночі.

  Але тут вітер задув зі спини, і Альберон прискорив крок.

  - Богиня Фрея веліла мені прокладати шлях.

  - Знаєш, що... Здається, я теж чув її голос, Альберон. І він просив мене про те ж...

  - Але у тебе немає обов'язків наставника. Пробач, але це моя доля - йти попереду.

  - Та ти що! А що як монстри з'являться? Мусиш йти я!

  Навколо були абсолютно порожні, але під приводом нападу монстрів Віід побіг вперед. Альберон же, щоб не попадати під крижаний вітер, помчав слідом за ним.

  Не сподівалася подібного Союн зупинилася, здивовано і неважче, немов на придурків, подивилася на них і, як зазвичай, мовчки закрила слідом.

  Вітер кріпчав.

  - Апчхи!

  Через швидкий біг і трати сил холод переносився тепер ще важче. Віка з Альбероном йшли і важко, зі муками зітхали.

  Зазвичай вдень вони майже без зупинок рухалися вперед, а ось на ніч або в момент початку чергової бурі ховалися у якійсь печері. Ну, або як мінімум - за великим пагорбом, біля підніжжя якого можна було врятувати від вітру.

  І саме в ці моменти Віід міг у всій красі показати свій кулінковий талант.

  - Рагу з риби із рясним кількістю часнику!

  Назва страви, що здригається від жаху, насправді приховувала під собою просту і трохи без смаку.

  Якщо б вони не мали такої їжі, то прогулянка за простудкою по такій погоді швидко була б закінчена.

  Час від часу, у найхолодніші дні, коли стан здоров’я погіршувався, Вікід готував вимочене м'ясо.

  Тільки в такі моменти всі вони могли насолоджуватися відпочинком, милуватись на деяких надзвичайно чистих і пишних зірках неба. Зняти, нарешті, вдень втома.

  І ось в один з таких днів, закінчуючи трапезу, Віід, як завжди, потягнувся до складених брудних тарілок, коли раптом... Союн швидко нахилилася вперед і вихопила їх все прямо у нього перед носом! Вихопила його дорогоцінні дерев'яні тарілки, які Війд зробив саморутно і до того ж прикрасив малюнками грошей, 'хідні" в Королівській дорозі! Він спеціально зробив ці зображення, щоб навіть під час їди не забувати про те, що потрібно заробляти.

  Віід швидко підняв голову і зустрівся з холодними очима Союн.

  - ...

  Такий погляд заглушив його серце.

  "Так ось, значить, як! Вирішила прибрати собі мої дорогоцінні тарілки. Знає, на що погляд покласти'.

  У цей момент він зовсім не думав, що на Версальському материку є інші, набагато цінніші столові прилади. Наприклад, срібні тарілки, золото або навіть слухові пам’ятки. Принаймні шість тисяч золота! І користувалися нею, звичайно, тільки ті, у кого гроші 'валилися з кишень'.

  Тому, якщо добре пощада, то часто вона коштувала дорого.

  І для Віїда, який економить кожну копійку в грі, подібне поведінка Союн трактувалося однозначно - як бажання захопити його 'драгоценностями'.

  Ось тільки він помилявся.

  Союн не збиралася присвоювати тарілки, а просто вийшла з печери і натирала сніг. Вона мила посуд після їжі!

  Постійно споживаючи смачну їжу, вона вирішила виявити Вії вдячність за її працю.

*

  Крижаний дракон, який звисав зі свистом і розмахував крилами, летів наперегонки з північним вітром. Якщо йому вдалося знайти монстра, він опускається до землі і накинувся на свою ціль.

  - Р-рира-ар-р-ро-а!

  Коли він впав з неба, то безжалісно чавив своїх ворогів лапами або розривав їх на шматки.

  У тих місцях, над якими пролітав Крижаний дракон, монстрів практично не залишалось, оскільки він полював не лише для їжі, але й для поліпшення навичок з рівня.

  - Ніхто в цих землях не повинен бути сильнішим за мене! Потрібно дістати стільки сил, вбити так багато монстрів, щоб спокійно розправляти крила як на землі, так і в небі.

  Крижаний дракон чудово розумів, що він є великою істотою. І те, що тіло слабке і як слід він ним керувати не може, завдавало йому жахливих страждань.

  Бойовий дух дракона був дуже високим, тому всі низькорівні монстри під час його появи впадали у ступор і ставали легкою здобиччю. Він же не шкодував нікого і по трохи копав окуляри досвіду.

  З тих пір, як йому дали життя, Крижаної дракон не відпочивав ні хвилини: недосконалість тіла і постійні страждання через свою слабкість, наче пожежа, переслідували його вперед.

  - Більш сильний... Потрібно сильнішого монстра, щоб я отримав більше досвіду! З'явися, ворог, що змусить тремтіти моє серце!

  Від дракона плазувала земля ходуном, а з гір сходили лавини... Що дуже не подобалося справжнім « володарям » півночі, монстрам 400-го і більш рівнів, що захопили невеликі території у вигляді однієї або двох гір.

  Серед рідкісних мандрівників півночі ці землі носили горду назву 'Леса кровопролиття' через те, що навіть сильні монстри, яких в інших землях було досить важко зустріти, тут були всього лише простим ланцем у довгому харчовому ланцюгу.

  - Квиво-о-ово!

  Крижаний дракон давив тільки слабких монстрів, а якщо з'являлися дійсно сильні високорівні господарі півночі, він відлетів.

  - Гаразд, я ще з вами поквитаюся!

  Дракон був дуже полохливий, що не йшло ні в яке порівняння з його величезними розмірами. І навіть якщо ворог був майже на рівні, а то й взагалі здавався загрозливим, він брав крила в руки і відлітав куди подалі.

  Ось так Крижаний дракон і полював.

*

  Віід йшов уперед, старанно розгрібаючи сніг.

  - Альберон, давай трохи підсоберися.

  - Так.

  Минулої ночі пройшов сильний сніг, через що кулі за 'мгнівлення' виросли до колін, і хто йде попереду доводилось, тратя багато сил, прокладати шлях для всіх. Звичайно, вони мінялися місцями, але, на жаль, застуда ще не пройшла, і Альберону, який мав клас священика, доводилось найбільше.

  - Вііде, вибач мене. Але більше йти я не можу.

  - Да-а? Ладно... Тоді влаштовуємо привал.

  Швидкість руху загону значно сповільнилася.

  Пробиватися крізь сніг, морози і несподівані грози було важко всім. Але Альберона не була такою сильною й витривалою, як колись.

  Розвалившись у снігу під звуки вітру та диких вовків, Сун, Альберон і Віід із задоволенням давали відпочити гуднім ногам.

  'Зроблено, повинен бути спосіб, за допомогою якого можна рухатися швидше. Потрібно просто його знайти ...'

  У Версальському континенті було багато способів пересування. Звичайно, найвідомішими були коні. Їх використовували як основний засіб пересування між містами та селами, так і для торгівлі й простих гравців. У грі навіть була професія дресирувальника коней, яка дає можливість натренувати і виростити жеребця, слухняного будь-якій команді вершника або швидкого, як блискавка.

  'Але на такому морозі коні вже через годину замерзнуть. Ну, а якщо навіть не замерзнуть, то стрибати швидко точно не зможуть'.

  Здебільшого коні носяться по степах. Ну, а на морозі і в сутінках по коліна це було звичайно ж неможливо.

  І тут у Віяда мигнула думка:

  "Точно! Чому я про це не подумав? » Як кажуть, 'на безрибі і рак - риба'.

  Далеко недалеко від них прогулювалися північні вовки. Вони не нападали, тому що погляд двох відпочивальників 'винов' змусив їх тут же непомітно змінити напрямок. І все ж у цих відокремлених місцях вовків було багато.

  Вікід повернувся до Союн:

  - Я був би радий, якщо ти покажеш мені допомогу в поїміці туттих вовків.

  Без секунди негайно Союн витягла меч. Вона вирішила, що потрібно дістати ще трохи м’яса. Але Вікід поспішив поправити своє прохання.

  - Тільки треба їх зловити, не убиваючи. Якщо вийде, спробуй просто побити до напівсмерті.

  - ...

  Союн витягнув ніж і почала доганяти та калічити простими ударами вовків. Для полювання на таких низькорівних ворогів жодні здібності не були потрібні

  Але тільки - но їй треба було підійти до них, навіть не вдаривши вовків у втечу. Одного разу вони так боялися, що не хотіли залишатися поруч і на секунду довше.

  Але Сонюн просто наздогнала таких і ламувала їм лапи. Ті ж, що втратили здатність рухатися і побиті вовки просто лежали й чекали, коли їхні муки припиняться.

  І ось тут підходив Віід.

  - Ох-хо, нещасливі мої. Вам ж так боляче зараз!

  Вовки з побоюванням дивилися на нього. Людина, до них наближалася людина, така ж як і та, яка щойно так сильно збила.

  Але Вікід не вбив їх. Він помазував їхні рани травами і накладав лікувальні пов’язки.

  Прості й травоїдні тварини відчуватимуть вдячність. Однак вовки, хижаки, лише тихо гарчали і як тільки могли ставати на ноги, відразу кидалися на свого рятівника.

  Як і всі дикі тварини, вони не вірили людині.

  У такі моменти Віід швидко відходив назад:

  - Здається, ви тепер в порядку, а мені пора в інше місце. Хто знає, може поруч страждають інші ваші сородичі.

  У звичайний час він охоче полював би на них. Але тепер Вікід був дуже спокійний і швидко відходив на безпечну відстань.

  А вовки або кинулися в його сторону, або намагалися поспішно залізти до себе в логіку, щоб не зцілити ще кількох поранень.

  Але в ці моменти до них знову підходила Союн і без жодних слів знову била.

  І це повторювалося кілька разів: побиття, біль, лікування та піклування. Віід використав старий добрий спосіб "кнута і пряника", щоб виробити у тварин почуття вдячності!

  Ну, і звичайно ж, настав момент, коли один молодий вовк лизнув руку лікувача.

  - Во-о-от. Молодець.

  І Віід, погладивши його в голові, діставав і кидав шматочок риби.

  Тепер більшість вовків у вигляді доброї людини покушувала і пом’якшала хвостом, а дехто навіть перевертався на спину та змушували під руки живота й боку.

  Вони були приручені і готові йти за своїм паном. Але серед них були ті, хто до кінця опирався. Це були у своєму роді можливі в’язні зграї. І таких вовків Віід дуже ланцюгко хапав за задиравок і відводив за пагорб.

  - Хо-хо-го, мої розумні. Як же вам боляче. Ви повинні швидше підлікувати, тільки тут не вийде, краще за тим пагорбом, - говорив він їм з широкою посмішкою і переповненими добротою очима.

  Решта вовків не бачили місця, куди Вінд приводив їх сородічів, і не знали, що там траплялося. Але щоразу, коли добра людина повертався, на її рюкзаку виглядав набагато більше. Звичайно, це були м’ясо та шкури вовків, які відступили на своє здивування і змінили світ.

  Повертаючись додому, Віід продовжував виявляти ніжність і турботу до простіших та балакучих тварин.

  У Альберона і Союн мороз біг по шкірі від його усмішки, але вовки як ні в чому не бувало приймали турботу цього "ангельського" людини.

  - Ну, ось ви і видужали, мої милі та славні.

  Вовки якось ненароком звикли до їжі і навіть брали її з рук.

  - Більше лягай, попереду багато роботи.

  Поки досита наїлась, Віід почав творити якісь конструкції з сухожилля, шкур і міцних дерев'яних гілок.

  - Ні, основа все ж доведеться зробити з металу. Напевно ідеально ковзати. А щоб тварини не розбіглися, треба зробити запряги відразу пов’язаними по три.

  Віід робив, використовуючи свої таланти ковальа і кравця!

  І коли настав час, вовки не чинили жодного опору поки на них натискали 'вірки'. І ось створіння було готове.

  Отрималися великі і просторні вовчі сани!

  Звичайно ж, вони відрізнялися від своїх "рідників" з реальності: більш великі, просторні, і запряг в них Віїд відразу 15 вовків. Високі борти закривали від поривів крижаного вітру, а металева полиця могла ковзати на льоду.

  Розпочинаючись всередині, Віід наказав вовкам рухатися прямо.

  Сані, ковзаючи по снігу і льоду, швидко просувалися вперед. Пересуватися на них було настільки весело і зручно, що вже у був напружених Союн та Альберона відлегло від серця, і вони з спокійною душею насолоджувалися поїздкою, із інтересом до навколишні пейзажі, до яких їм раніше через втому взагалі не було справи.

  Але вночі не можна було пересуватися на санях. Не тільки через сильні морози, монстрів і погано освітленої дороги, але й найважливіше, через Північні бурі, коли вони потрапляють у ті гори, вижити просто неможливо.

  Так що вночі вони ховалися в печеру і насолоджувалися теплою завиванням вітру та ...

  - У-у-о, у-У!

  Сумні голоси вовків, які вили на місяць щоночі!

  Після чотириденного « втечі » загін нарешті зміг досягти Долини смерті.

  І в першу чергу Віід почав вивчати ландшафт місця майбутнього бою.

  - Ух, яка висоти. Та й виглядає досить загрозливо.

  Плоска, вкрита снігом долини з усіх боків була оточена досить високими стрімкими скелями.

  І хоча вона не була такою крутою, як новообрані гори Юрокіна, все ж висота здавалася пристойною, а білі боки не викликали оптимізму. До того ж ця долина була названа мертвим місцем, бо всі навколишні скелі просто кишіли монстрами.

  - К'ю-ко! - Орал крижаної троль, який помітив непроханих гостей.

  Цей монстр мав досить велике тіло і просто неймовірну здатність до регенерації. У долині Віїд на перший погляд вирахували кілька сотень цих тварів, які зазвичай воліють триматися окремо.

  З теплих країв тролі були схожі на сніг, шкуру, довгі руки і водночас дуже м’язисті й непропорційні тіла.

  Крижана троль через свій великий рівень, мінімум 320-го, вважали монстром досить сильним і небезпечним. А через те, що він жив лише у північних практично незнаних регіонах, кому вдавалося в грі з ним зустрітися.

  - Кья! Коу!

  - Кы-иако!

  Решта Льодових тролей виявили Віїда, Союн і Альберона. Ті, хто ненавидить людей монстри пристрасно прагнули "пізнатися" з новими 'друзями'!

  На щастя, коли схил гори був досить крутий, то вони не могли спуститись і просто кричали руками.

  - Ідіть до мене... Підніміться до мене... Обійму вас, затягну в обійми звабу! Якщо ви сміливі, піднімайтеся швидше!

  - Проведіть з нами « теплу » ніч... Я згрішу, коли скажу вам любов.

  Окрім тролів, скелі були окуповані і променясті усміхами Ламії. Ці оголені прекрасні діви, що тягнуть убік героїв свої руки, обіцяли неземну радість і задоволення для Віїда та Альберона.

  Вони були ідеалом, мрією будь-якого чоловіка. Але це тільки тоді, коли ми не опустимо очей. Варто було подивитись нижче, як гарне жіноче тіло переходило у жахливий змійний торс, що перетворюється на довгий хвіст.

  Ламії - це надзвичайно складний противник для будь-якого гравця, і не тільки через їхню силу, схожу на Ледяний тролем, але й через надзвичайний високий інтелект.

  Сотні монстрів окупували навколишні скелі під керівництвом Королів-священерів, призначених кимось ще сильнішим.

  Тут жили різні гібриди, слуги та послідовники Девіса.

  Віід вже створив плани, тихо і мимовільно щось бурмоча під ніс.

  Використано план - знайти місце нагорі і обстрілювати звідти монстрів - відразу ж провалився. Навпаки, доведеться атакувати знизу вгору тих монстрів, що розташувалися на скелях.

  Спустившись вниз, Віід, Союн і Альберон почали розвідувати повну ситуацію в Долині смерті. Невдовзі вони знайшли фортецю, яка ховалася за снігопадами.

  Фортеця Бент імперії Ніфлхайм!

  Поза всяким сумнівом, саме про неї так багато розповідали жителі села.

  'Помніє, вони говорили, що там завжди лежав лицарський орден імперії'.

  Стара фортеця була повністю видовжена всередині самотньої скелі. Було видно, що час не пощадив її: на землі лежали уламки каміння, вгорі, в парі місць, у стінах зяяли цілі діри, так і взагалі здавалося, вона могла розвалитися в будь-який момент. Але Вікід зовсім не очікував побачити, так це зацікавлені і нещодавно відремонтовані місця.

  Як тільки загін підійшов ближче, через стіни фортеці прилетіла кілька стріл, які встромлювалися перед ногами героїв.

  - Не підходьте! - Закричав, що виднівся над кроною стіни одягнений в доспех солдат

  Як виявилося, всередині все ще жили люди!

  Доспехи солдата виглядали такими старими, такими істертими, що здавалося, ось-ось розваляться. Віід добре це розумів, бо недавно сам ходив у подібній обмундирації, яка йому належала від убитих неживих.

  - Підійдете ближче - помрете! - Викрикнув ще раз солдат.

  - Ми прийшли, щоб допомогти вам! - Крикнув Віід, але солдат навіть не подав виду, що почув.

  - Ви – чортові створіння темряви! Ми не потрапимо на ваші хитрощі! Швидко валите!

  - Ми люди і хочемо зайти в фортецю.

  - Заткнись! Зробите ще хоч крок, і ми утикаємо вас стрілами по саму 'не можу'.

  І тут стало чути, як у фортеці задзвонив дзвін і натягнули луки та прицілилися на Віїда й Союн.

  - ...

  Віід втратив дар мови. Йому ніяк не вдавалося зародити віру і довіру до його слів.

  У такі моменти потрібна допомога священика!

  Альберон зустрівся поглядом з Віїдом і, всі зрозумівши, вийшов вперед.

  - Я ксьондз ордену Фреї. Прийшов сюди, щоб допомогти вам своїми благословеннями або здатністю лікувати рани. Впустіть нас, я керую цими людьми.

  - Орден Фреї? Ще одне враньє і тільки! Якщо зробите ще крок, я попереджаю, ми нікого не пощадимо!

  Воїни фортуни Бент не хотіли навіть на секунду повірити в слова незнайомців.

  І яка б не була висока слава Вііда, в тих селах і фортах, що волею долі відрізані від решти світу, популярність - це ніщо. Тому що слава виникає не на порожньому місці, а через людей чи будь - які речі.

  Ну, і досюда вона, звичайно ж, не дійшла. Тут всі подвиги Віда були нічим не підтвердженим бахвальством. Зате зароблена вже в фортеці слава буде мати якщо не більше, то щонайменше така ж вага, як і у всьому світі.

  Не дивно, що шукачі пригод намагаються знайти нові місця й поселення.

  'Похоже, всередину ми не потрапимо'.

  Вііду не залишалося нічого, крім як тихо-мир відійти назад, залишивши всякі затії увійти в фортецю зараз. Звичайно, спосіб можна було знайти, але...

  'Та все одно, якщо я навіть туди і попаду, судячи за станом їх озброєння, мене там просто обдеруть!'

  Віід з супутниками повернувся назад, у місце, звідки було видно велику частину Долини смерті і можна було спокійно підготуватися до бою.

  У цей момент його щасливі слуги оголосилися.

  - Ти-аак!

  Бурхливі дракони наче ті, що збожеволіли від холоду.

  А з ними прилетів і Золотий чоловік.

  - Ох, і злякалися ж ви...

  Віід підійшов і погладив кожне своє 'творіння'. Потім, не мідь і секунди, витягнув вовчі шкури та почав шити новий одяг, щоб дракони могли хоч трохи зігрітися.

  Правда, через все ще простуду і штрафів одяг отримували не найкраще, що виходила з-під його рук.

*

  Ваїл, Ватуль, Васам, Вао, Ванюк і Віталь знайшли свого пана!

  Взагалі, звичайні дракони були суворою вдачею, але ці, народжені скульптурною майстерністю, були звичайно ж іншими.

  - Мій одяг найкрасивіший!

  - Пф-фут! Та ти подивися на колір моєї!

  Так як дракони мали "видаткий" смак, кожен з них пишався своїм одягом. Вовчая шкурою, яка не підлягає на такому морозі жодному шиття! У будь - який момент одяг вони були дуже брудні, низькоякісні й готові розійтися!

  - Наш господар - найкращий!

  Недбалість, яку вони мусили летіти до цих північних земель, швидко зникла. Вони відчули вдячність Вііду за виявлену турботу.

  А той, по правді кажучи, був роздратований через те, що досить сильно мивався, поки зшив усі сім величезних комплектів.

  - Эх! Трохи стає холодно, і вони тремтять, як осиновий лист, нездатні ні боротися, ні думати про що-небудь, крім тепла.

  Щоб дракони могли повністю проявити себе в бою, йому довелося зшити ці величезні костюми.

  - Голь-гол-гору.

  Золотий чоловік також радів з обновок. На щастя, він не мусив заморочуватися через його комплекції і просто віддав свій старий одяг. До неї ж приклав ще й меч, сотні разів латаний-перелатанний.

  Можна сказати, він, як батько - синові, передав у спадок свої старі 'сокрови'.

  Зустрівшись з скупим господарем дракони та Золоті люди виглядали тепер дуже жалюгідно.

  Проте дракони гордо вкинули голови.

  - Мій одяг найкрасивіший!

  - Ні, моя. Моя ще красивіша!

  - Хочеш загинути силами?

  - Так! Зараз ти у мене отримаєш!

  Звірі дракони збиралися битися один з одним через суперечку, в якої гарний одяг!

  - А в мене краще, ніж у всіх! Голь-голь!

  І Золота людина, серйозно збираючись вступити в бій, вихопив через пазухи два меча. Один з них був нічим не вишуканим, мільйон разів ремонтний клинок із Лавісу, а другий - безмірно видатний священний меч Агати з ордена Фреї!

  Вікід продав один такий клинок на аукціоні, а інший вирішив віддати Золотому чоловікові ще в Родіумі. Тепер, коли з’явився другий, він міг атакувати ворога відразу з двох рук!

  Кожен слуга Віда мав почуття власної гідності, і вони хотіли серйозно повеселитися. І тут...

  - Кы-иа-А-арр-р р-ра- а-а!

  Здійснюючи сильний рев, з неба спускався льодяний дракон!

  Його довге тулуб досягло кількох сотень метрів, а розкрита паща була готова виплюнути яке-небудь зруйноване « дихання ».

  Змахуючи хвостом з боку в бік, він швидко спускався.

  - Кы-иа-А-арр-ра- а-а! - Видав він ще один сильний рев.

  Сила його впливу була така, що ні Золотий чоловік, ані дракони не могли зрушитися з місця. І хоча останні теж були ящірами, за своїм виду вони більше ставилися до вівернів і порівняно з 'справжнім' драконом виглядали як якісь « Діти іграшки".

  З часом дракони і Золотий чоловік опускали голови нижче. Вони відразу визнали його головним по рангу.

  І коли Крижаний дракон опустився, земля здригнулася так, що всім їм довелося чудом триматися на ногах, щоб не впасти. Таким чином Льодовій продемонстрував їм справжню силу, як би кажучи: "Вражайтеся і бійтеся мене".

  Та вже ця величність імпезність!

  Ось тільки чого Крижаний дракон не розрахував, так це того, що після такого швидкого посадження його лапи настільки різко приймуть вагу, щоб не витримають і від безсилля підігнуться!

  Що, загалом-то, і сталося. З гуркотом він поширився на череві, з усіх сил намагаючись незграбно піднятися. А йому це навіть за допомогою крил було зробити зовсім не легко. Поверхня під лапами була слизькою, а сили все ще не поспішали повернутися в тіло.

  За мить усвідомлення цього факту атмосфера накотилася ще більше!

  Там, де Крижана дракона, Золотий чоловік та інші змії схрестили свої погляди від розливу навколо нескінченного холоду навіть у Віїда по тілу бігли мурашки!

Глава 4. Битва

  Відпочинивши всю ніч, на ранок з першими променями сонця, він став зачисткою Долини смерті. І хоча 20% штрафи, викликані застудою, все ще не пройшли, відпочинок довше він не міг: бажання заробити грошей гнала вперед.

  - Ох вже ця застуда... На півночі уникнути хвороб - це розкіш. Эй, Альберон.

  Усі вони були в тому самому місці, звідки вперше побачили Долину смерті. Альберон, який мав стати наступником первосвященика в ордені Фреї попри свої надзвичайні здібності, був найпривабливішим і завжди корисним у будь - яких справах.

  - Так, Вііде? Слухаю тебе.

  - Нам зараз належить важлива битва. Благослови всіх: Ваїля, Вадула, Васама, Баоя, Ваюка, Валчілю, Золотого чоловіка і льодячого дракона.

  - Добре. Буде зроблено.

  Віід навмисне назвав усі свої жваві скульптури поїмо. І не тому, що він дуже турбувався ними. Ні, насправді він так сказав тому, що всі "скульптури" отрималися егоїстичними і могли образитись навіть на найменше зневагу до них.

  'І як я додумався до створення таких слуг?'

  Щоразу, коли він дивився на свої скульптури, то не міг в думках вдихати. Простодушно. Обжерство! Пожадливість до грошей і предметів! Чорти характеру, на які ніяк не можна покластися!

  Але зі скульптурами вже не можна було щось зробити. Яблуко від яблуки недалеко падає. Нехай слуги і отримали високий рівень завдяки розвинутій характеристикі мистецтва, все інше: розум, знання, характер - також бралися від Віада. І тут нічого не було окрім появи простодушних та неписьменних диваків, просто бути й не могло .

  Альберон взявся за благословення:

  - Хай послаблюють члени темряви під час зустрічі з вами. Проявися, свята благодать! Ви ж силу знаете, воїни на бою проти створінь темряви. Благословляю!

  Біле світло, яке виходить з рук священика, охопило всіх драконів і Золотої людини. Сила, захист і опір стихії значно збільшилися.

  Ось тільки на цьому Альберон не зупинився і відразу застосував ще одне благословення:

  - Богиня! Захисти і не дай їм дихання перерватися. Козання життя!

  Після його слів у всіх підрозділах збільшився обсяг здоров’я. До того часу Альберон ніколи не застосовував цю здатність, і він здобув її вже після їхнього роз’їзду.

  'Ех, який же він до біса корисний'.

  Вінід виглядав сумним.

  З того часу, коли вони разом полювали в Морі, пройшло багато років і Альберон став ще сильнішим. На жаль, разом з наступником трону Віід міг полювати лише під час виконання обов’язків ордена Фреї. Не більше. Після закінчення - не існувало ніякого способу, щоб затримати його хоча б на пару днів, і це було сумно.

  - Господар, я йду в атаку, - вимовив розминучий крила Ваїл.

  Отримавши різні благословення і маючи силу, він виявляв справжню звірину.

  Звичайно, ці чоловіки любили віду на війні.

  - Добре. Будь обережний. Гей, Золотий чоловік!

  - Пан кликав мене? Голь-голь.

  - Залезай на Ваїля і бийся верхи.

  - Там, вгорі, страшно холодно. А чи не можна відпочити біля багаття? Голь-гол-гель.

  Золотий чоловік носив таке ім’я недарма. Він був надзвичайно лінивий, бо відповідав своєму дорогоцінному тілу з золота.

  Ось що сказав Віід:

  - Не будеш битися, я тебе розплавлю!

  - Звичайно ж, я буду робити все, як ви накажете, господар. Голь-голь.

  - Ага, на, тримай ще ось це.

  Віід дав йому весь цей час віру і правду цибулю. Не сказавши більше ні слова, Золотий вихопив його і застрибнув на спину Ваїля, який відразу ж злетів у повітря, махаючи крилами.

  Решта шістьох драконів кинулися слідом. Разом вони пройшли через вогонь і воду, борючись з Армією безсмертних людей.

  Спочатку вони просто кружляли колом, немов горді орли, що вишукують здобич і виживають у зручний момент.

  Але вже через пару хвилин дракони різко передумали:

  - Так холодно... Давайте зігріємося в бою.

  Через лютий холод і крижаного вітру, незважаючи на те, що сонце вже зійшло і потроху зігрівало, ящери вирішили більше не крастися і не кружляти безтолку по небі.

  На чолі з Ваїлом вони набрали висоту і так само швидко почали пікувати вниз, на монстрів Долини смерті. З вражаючою швидкістю дракони атакували своїми кігтями льодяних тролей та Ламій.

  - Кьяк, умрите!

  - Наша-наша земля!

  - Кы-и! Бийтеся!

  Гучно крича, тролі кололи налітаючих ящерів і трезубцями, а Ламії використовували різні заклинання.

  - Позитивний погляд!

  Хоч би якою була раса, чарівність Ламій принижувала силу будь - якого чоловіка.

  Той, що стояв внизу Вінд мало не закричав від страху.

  - У них, виявляється, є такі здібності?

  Ламії вважалися рідкісними монстрами, і дізнатися, на що вони здатні, в інтернеті не здавалося можливим. Єдине, що Віід відкопав - це їхній приблизний рівень, який, якщо вірити рапортам, дорівнював приблизно 250-му.

  І ось тепер, несподівано для себе, він побачив застосування одного з видів проклять, яке навіть магія священиків не завжди могла зняти, і ламії для нього постали зовсім в іншому світлі.

  Нерозгадана і незабутня інформація, яка зазвичай дуже сильно змінює план битви. Але дракони, які потрапили під прокляття, зовсім нічого не відчували.

  - Чому нічого не було?

  - Не знаю.

  - А може, це тому що ми великі істоти?

  - Так. На таких видатних, як ми, ці прокляття не діють.

  - Чекайте! А ми хлопчики чи дівчатка?

  На превелике здивування Ваїля всі зустріли спільну мовчанку.

  І тут навіть до Віяда дійшло.

  'Седи них немає жодного самця!'

  Коли він почав робити скульптури, то вторування Артеміди мало початися з дня на день. Через брак часу Вііду довелося валяти їх у великому поспіху, приблизно, з великими животами, кутовими мордами. Він просто не став робити якісь статеві ознаки.

  Дракони отрималися без будь-якого розділення на самців або самок.

  Але як же Золотий чоловік?

  У випадку з ним все, від ніг до обличчя, вказувало на те, що він справжній чоловік. Але Золотий чоловік так само не піддався впливу звабливих чар Ламій. Віід сильно придумався, чому... Поки не згадав ті випадки, коли Золотий дістався невідомого дзеркальця і милувався своєю зовнішністю.

  - Сяючий блиск! Моє прекрасне обличчя. Немає в цьому світі людини гарніша мене.

  Вважаючи себе досконалим, він настільки поринув у самолюбство, що захворів на нарцисизм. І в кінцевому підсумку не зазнався дії проклять.

  - Яд Юкла!

  Побачивши, що спокуса не діє на противника, частина Ламій почала шукати в повітря отрути, а інша метала отруєні з хвоста голки.

  Голуті пари отрути, які підхоплювали вітер, кинулися в бік літаючих противників, льодяні тролі ж зібралися до групи і розмахували своєю зброєю.

  Драконам довелося злетіти вгору і змінити стратегію, почавши рідкісні, але несподівані нальоти проти ворогів із застосуванням гострих кігтів або загострених як ножі, клиць.

  Завдяки благословенню ящерів, які були накладені священиком, сила таких величі значно зросла. Тепер кожен з них міг би воювати в одному або двох тролях одночасно.

  Ось тільки Льодових тролів було кілька десятків.

  - Р-р-ре! Погані летуни, спочиньте!

  - Бі-ей там, бий все!

  Кожного разу, коли дракони спускалися вниз, до однієї мети попрямувало один натовп.

  - Труслі курки-и!

  - Спускайтеся. Битися чесно! - голосно вигукували переповнені люттю льодяні тролі.

  Якби вони були на місці дракона, то, почувши такі образи, б атакували лоб. Однак ящірки мали дуже погану і підлабузну вдачу.

  - Ха-а. Гей, тупиці, та ви навіть літати не можете!

  - Краще сюди піднімайтеся!

  Атакуючі дракони вправно і швидко калічили ворогів своїми кігтями. Але вони не могли завдати великих ушкоджень льодовим тролім.

  Відмінною рисою цих монстрів була шалена регенерація! Затяжні рани затягувалися буквально на очах. Навіть після втрати кінцівки тролі могли відростити досить багато часу. Отже, вбити їх неможливо.

  - Туди летять!

  - Швидше, вперед, вб'ємо їх!

  Кожного разу, коли дракони опускалися вниз, то озброєна сокирами й піками юрба голосно кричала і побігла до них назустріч.

  Зріст Льодових тролей був набагато вищим від орків, і, швидко переходячи з боку в бік, деякі з них поскакали на промерзніших скелях, перетворившись у наче нізвідки вирощену перешкоду, яка б’є всіх інших. У результаті десятки монстрів намагалися встати, зав’язуючи один за одного і знову окидаючись вниз.

  Звичайно, такі випадки не могли пропустити дракони і, кидаючись разом, наносили просто тонну урона по беззахисних ворогах.

  І нехай рани тролей відразу затягувалися, але через такі падіння, біг і пропущених ударів їх сили досить швидко скорочувались. І в даному випадку це було набагато більш значущим, ніж отриманий монстрами урон.

  Золотий чоловік постійно стріляв точно по тих тролях, що облажалися на землі догори черевоподібним колом і вніс цей маленький вклад у бій.

  Від вітру, що з'явився через помах крил драконів, сніг, який лежить в оврогах долини, клубами летів вгору, ховаючи від очей сторін, які бачять, як це відбувається на місці бою.

  Але це зовсім не турбувало тих, хто стояв на протилежному боці долини ящеролюдей під керівництвом свого "коріля". Навпаки, всі вони, включаючи інших монстрів, таких як солдати пекла і послідовники зла, з якимось незрозумілим спокій спостерігав за проходом бою.

  - Чудово! Тут вийде послідовно боротися з монстрами.

  Віід навмисно послав драконів туди, де, на його думку, були найбільш слабкі противники. Битися з усіма монстрами нагорі було б чистим самогубством. Але завдяки особливостях ландшафту Долини смерті в цьому і не було необхідності. Цілком можливо, що випустять усю територію і вб’ють монстрів невеликими частинами!

  - Господарю, ми не можемо їх здолати, - почувся сумний голос Ваїля.

  Ті, хто літав у небі слуги не боялися, що прийдуть в якусь скрутну ситуацію. Доки крила цілі, вони завжди зможуть летіти з небезпечного місця!

  Але в той же час і перемога тролів, які мали дивовижний регенерацію, зовсім не виходило. Навіть підсилені благословення, повірені не могли впоратися з групою із 7-8 тролів.

  - Крижаний дракон, настав твій час! - Вів Віід у бій свій головний козир.

  - Так, пане.

  Нарешті, той дракон розтрощив повітря.

  - Кы-и-ны-ыр-ар-ра-а!

  Своїм революційним кров'ю він впровадив у 'ступор" всіх присутніх на скелі тролей та Ламій. Тоді почали топтати беззахисних противників.

  Давши їх усім своєю вагою, Крижаний дракон нарешті зміг внести прогрес у бій. Кожні його удари, клацання щелеп або навіть змахування крил відводили життя одного чи двох противників. І хоча до цього дракон був принижений через слабке тіло, його вага була достатньою для того, щоб тиснути не підданих всім іншим тролів.

  У боротьбі проти слабких противників він був як машина вбивства.

  - Кы-и-ны-ыр-ар-ра-а!

  Час від часу він повторював рев, знову вводячи противників у стан страху і замішання. Отримавши благословення Альберона, він відчув на собі силу будь - якого іншого.

  - Вб'ємо його?

  - Давайте ат-такуємо цей шматок льоду!

  Льодові тролі накинулися на цього грізного дракона. І хоча більша частина їх знову підсковзнула і впала, п'ять монстрів дісталися до мети й стали атакувати своїми піками та сокирами.

  І тут через скелю з'явилося безліч нових тролей...

  Їх було понад сто!

  Ситуація на полі бою докорінно змінилася. І змій, що ширяв на крилах, піднявся в небо. Потім почав повільно набирати повітря в груди.

  - Тьфу-у-ур-р!

  Повітря, наче пилососмок, втягнулося у його ніздрі. З кожною секундою все більше надувалося, а тіло почало перетворюватися на кришталеву чистоту льоду.

  І в якийсь момент Крижаний дракон відчинив свою пащу.

  - Фы-и-а э-А-ах!

  Він застосував льодяний подих, здатність якого могла використовуватися лише раз на день.

  Тіла тролей, що з’явилися великим натовпом у ролі підкріплення, заляпали на місці. Монстри покрилися кригою і напрочилися до землі.

  - Рятуйтеся!

  - Бє-е-і!

  Серед решти тролей та Ламій піднялася паніка.

  Майже всі монстри, що потрапили під дихання, загинули, а ті, хто стояв поруч, обмерзли і стали рухатися значно повільніше.

  Гордо, що ширяє в небі Крижаним драконом, показав свою виняткову силу.

  На жаль, він міг використати цю здатність не більше одного разу на день. І хоча б велика кількість противників загинуло, все ще залишилося достатньо, щоб знизити дракона і перейти у сильну оборону.

  - Крижаний дракон, скидай всіх вниз! - Нарешті дав довгоочікуваний наказ Віід.

  У Долині смерті зібралося безліч різних монстрів, і затягувати бій драконів з тролями та Ламіями було абсолютно точно, не варто, оскільки незабаром могло підійти ще одне підкріплення, подібне до знищення дихання.

  - Пане, я виконую твій наказ.

  Крижаний дракон приземлився на землю і став ударами хвоста та лап скидати позосталих у живих тролей зі скель. Монстри кубарем скакали вниз, видаючи повний біль крики.

  - Куе-э-ек! Кьяк! Квітку!

  А коли вони внизу, то стали здобиччю Віїда і Союн.

  - Апчхи!

  Віід захитався від високої температури і вийшов вперед.

  - КХА-кха! Так я і здохнути можу зараз.

  Тіло палало нестерпним жаром, хоча з людського погляду було дуже холодно в Долині смерті. Окрім того, що повітря тут було дуже низьким, дув такий вітер, який застиг з якоїсь причини на якусь пару хвилин мандрівник міг замерзнути до смерті.

  Тремтячими руками Віід витягнув клинок з піхви.

  - Залишається битися з усіх сил... Техніка сідаючого ніж місячного світла!

  Меч у його руках був блідий, але помітним свіченням. Після кожного змаху зброя залишала після себе на кілька секунд яскравий світловий слід.

  Вікід ще не атакував противників, а лише вів ряд розмінних ударів. З боку здавалося, що клинок - це продовження тіла, і злинувшися з ним, такими ж твердими й гострими стали його руки та ноги яке через світла інший раз здавалися ширяючим над землею.

  Техніка меча, яку так старанно вивчав Вікід, не зникла і перетворювалась на світло.

  Вікід похитнувся.

  Після розминки руки і ноги ще більше затремтіли.

  Попередні Льодовики підходили все ближче. Розмахуючи сокири з вершинами і важко дихаючи, вони обходилися Віїда зі всіх боків.

  - Кьяо-о!

  Один з тролів вдарив сокирою, і один кусався вперед.

  'Небезпека!'

  Вікід присів, уникав лазіння сокири.

  Ось тільки більше десяти родичів, що загинули швидко наближається до нього, в той же час всі нові і нові монстри скакали після ударів дракона вниз.

  - Кьяк-ры-ри! Боягуз, що б'є в спину!

  - Зараз загинеш від наших рук! Кхы-кхи!

  Важко дихаючих монстрів вже були зовсім близько. Здавалося, Віід навіть відчував їх гаряче дихання, що перетворюється при видиху в клуби білого пара.

  'Їх занадто багато'.

  Вікід опустив голову, розглядаючи можливості майбутнього бою.

  Будь його тіло в порядку, він би зміг кинутися у натовп монстрів і якимось чудом перемогти всіх противників. Але з низьким здоров’ям, силою та спритністю, штрафами на ефекти технік і навичками про заробітки можна було забути.

  - Потрібно щось придумати. Я просто не можу відступити.

  І Вікід вкинув меч, приготовившись страчити противників. Йому нічого не залишалося, як зав'язати їх усіх у бою і, пропускаючи удари, хоча якось вбивати по одному атакуючого тролю.

  - Я не маю права втрачати Альберона.

  Коли Віід підійшов до неминучої небезпеки, то вирішив стати на смерть лише задля захисту наступника Фреї.

  Він мав бути витривалим. Просто зобов'язаний ...

  І тут на краю зору мигнуло щось блискуче. Це Сун вступила у бій, зупинивши дорогу однієї з груп монстрів. Підбурені несподіваним нападом тролі помирали один за одним.

  - Кири-ры!

  - Самка вбила наших!

  - Все на неї, вона помре перша!

  Льодові тролі змінили напрямок руху, і Віід зміг нарешті вимерти.

  'Ну, ось я зараз ...'

  Хоч він не був у кращій формі, але все одно став на шляху пари тролів. Віід негайно втік у смузі, що виходить від меча світла. Назори, створені зброєю, виглядали неймовірно ефектно, показуючи цим, що бойова техніка Місяця не тільки прекрасна, але й смертельно небезпечна.

  У порівнянні з ним Союн атакувала більш одноподібно. Потовченими рухами, наче танцюючи, вона ухилялася від сокир монстрів, і якщо підвертається можливість пройти через оборону противників, розтягнула їх у найразливіше місце або просто збезголовила.

  Це була не така видовищна і вже точно більш « жовта » техніка, хоча в той же час не менш ефективною, ніж у Вііда.

  Після того як більшість тролів було знищено, Віід виявив нахабство і встав перед одним з них та викрікнув:

  - Бий!

  - Кы-иа-а!

  Закипівець від гніву монстр вдарив з усіх сил 'наглого' противника.

  Тихий, що стоїть Віід в останній момент просто закрив очі

  Навіть знеболюваний, Віід використав льодяні тролі для поліпшення своїх здібностей!

  І тільки коли від пропущених ударів його здоров’я знизилось до критичної позначки, він убив троля і пішов шукати наступну ціль.

  Наступний троль прожив не довше попереднього, але вбив його, Віід не квапився йти, він витягнув дерев’яну чашу, підставив її під кров'ю рани і терпеливо чекав.

  - Кохана моя! Ляся-лись, кровоть.

  Одним з найважливіших складників, який можна було приготувати для відновлення рослинного здоров’я, була кров тролів. Якщо перерахувати на гроші, то це товар вищого класу, вартість якого за одну пляшку досягла цілого золотого.

  Тому не дивно, що на ринку вони постійно перебували в дефіциті.

  Віада заповнила одну пляшку з три-чотирьох розбитих тролів.

  Навіть у темних геймерів кров троля була на початку списку найкращих товарів.

  Віід, маючи головну мету, забирав усіх вбитих монстрів і навіть остання крапля крові не проходила повз цього пожадливого мисливця.

*

  Юрін виконувала незначне завдання і заробляла свої перші в грі гроші.

  - Якщо за годину ти витру мої тарілки, то я заплачу тобі 3 медяки.

  У їдальні, куди вона влаштувалась, стояли гори немитою посудом. Засохлі, огидні залишки їжі на тарілках витікали з нудотного запаху, який би відбивав будь - яке бажання братися за цю роботу.

  - Ну-у... Треба спробувати.

  Юрін почала відшкодовувати залишки їжі. Вона так старанно і начистила посуд, що засяяла небаченою чистотою через її руки тарілки!

  'Надо заробляти грошенята. Складати монетку до монети, щоб в майбутньому накопичувати і купити книгу навичок'.

  Вона хотіла, щоб усі інші йшли дорогою величної і прекрасної поведінки.

  Мрія Юрін була стати великою чарівницею, яка одним заклинанням може вбивати сотні-тичі монстрів! Покривати поле бою туманом жаркого полум’я або викликати потоп, який стирає цілі армії.

  І хоча на перший погляд це виглядало як казка, в Королівській дорозі було практично можливо. У рекламному ролику, так широко розповсюджених на початку, під час запуску гри була зображена сцена битви самотнього мага проти армії з десятків тисяч монстрів!

  Саме заслугою цього ролика, як всі вважали, і була популярність класу Маг.

  На відміну від воїнів, маги мали дуже слабкі фізичні здібності. Вони не мали достатньо здоров’я. Настільки мало, що іноді, пропустивши один удар, могли померти. Коли монстру було легше підібратися ближче, як гравцям цього класу треба було нести ноги, а ті, що потрапили в середовище або пастки відразу ж загинули.

  І все це було до того, що маг був слабшим навіть серед людей з реальності, відповідно і багато речей або трофеїв у поході ніколи не міг відтягнути.

  Не міг він і носити будь-які обладунки, навіть найсередніші. Отже, гравці з цього класу завжди могли знайтися або в мантіях тканин, чи у простих шкіряних одягах із палицею.

  Однак, клас магів славився безмежною силою в основному руйнівними заклинаннями.

  Дзинь!

  Невдовзі після повідомлення підійшов господар закладу.

  - Молодець! Ось тобі три медузи, як я і обіцяв.

  - Фу-у. Дякую.

  Юрін з радістю усміхнулася і прийняла гроші.

  Після цього вона могла розраховувати на іншу, простішу і високооплачувану роботу. Вона знайшла те, що незабаром сказала:

  - Ти справді така хороша, як про тебе говорять? На старих товарах у моїй лавці повно пилу. Ти не могла б прибратися тут? Я буду радий, якщо ти зможеш управитися за п'ять годин. За кожну годину я заплачу тобі 30 медяків.

  - Добре. Можете довіритися мені.

  Юрін, наприклад, почала працювати на музичних інструментах.

  Її обов’язки включали в себе стирання пилу з різних товарів, які здебільшого не були популярними споживачем.

  Коли вона бралася за роботу, то не забувала і вивчала різні предмети, які їй невідомі.

  Звичайно, можна було просто протерти лише ту пилюку, що явно кидала в очі. Але Юрин робила все якісно і обтирала кожен предмет по черзі.

  Коли вона прибирала, за ніч їй довелося кілька десятків разів поповнювати ганчірку.

  Дзинь!

  Уранці, коли господар побачив на полицях чисті товари, то дуже зрадів.

  - Я вперше бачу людину здатного так добре і якісно виконати цю роботу. За це я додам ще 20 відсотків.

  - Дякую.

  - До речі, хочеш, я підкажу тобі інше місце роботи? Ось там, на протилежному боці вулиці, бачиш, магазин продажу зброї? В принципі, торгівля у них йде бойко, але я впевнений, що є і якісь доступні товари. Хто знає, може, якщо їх ретельно почистити, вони все ж знайдуть свого покупця. Якщо скажеш їм, що це я тебе послав, тобі не відмовлять.

  - Ой! Добре. Дякую.

  Юрін з радістю розпрощалась із власником крамниці інструментів і пішла в вказаний магазин. Звичайно, робота там не дуже відрізнялася від попередніх.

  Тепер вона мала очистити щити й обладунки воїнів.

  Ти маєш бути дуже гострою у стосунках з доспехами, від яких в майбутньому залежать людські життя.

  - Ясно. Я буду найлагіднішою.

  - Да-а-А? Скажу чесно, я трохи сумніваюся, і якби не рекомендації мого близького друга, то далі порігу тебе ніколи б не пустив. Уважно слідкуй за тим, щоб не намочити метал. Я готовий заплатити 30 медяків за годину роботи. Це ж не маленька сума? У будь-якому разі, тут багато речей, які потребують догляду. Якщо ти впораєшся за день, то я обіцяю додати трохи монет над обмовленого нагороди. Ну, все, можеш приступати.

  Власник магазину спорядження виявився сильним, а чоловік з розкішною густою бородою. Юрін і тут, як раніше, успішно виконала своє доручення, не залишивши буквально й однієї пилку на поглинання товарів.

  Родіум, місто в якому вона працювала, славився не тільки майстрами та витворами мистецтва, але й великою кількістю прошарків. Багато гравців, вибравши класи ремісників, присягали на гроші для відвідувачів подивитися різні диковинки туристів.

  І в принципі, не можна було сказати, що це був поганий спосіб заробити.

  Родіум ставав дедалі популярнішим, і кількість туристів зростала.

  Загалом, це був їхній вибір, адже навіть здобувши ремісну професію, ці гравці могли б виконувати невеликі завдання, маючи маленький, але стабільний заробіток.

  Що, зокрема, Юрін і робила. Вона бралася за будь - яку підручну роботу, щоб здобути ще більшу популярність і зрештою мати можливість отримувати різноманітніші та високооплачувані завдання.

  'Надо буде закупити магічну книгу і, звичайно, коліно, що збільшує кількість мани. Непогано б ще і мантію, поки до неї, на жаль, ще дуже далеко'.

  Потрібні великі гроші, щоб стати справжнім майстром магії.

  Через це Юрін і пахла день та ніч. Це робилося в багатьох роботах, хоча й можливо, як і більшість початківців, щоб знайти роботу продавцем у гаманці.

  Юрін потребувала грошей, і заради них вона стала такою ж бджолиною, як у неї.

  І ось одного дня...

  Вона вже мала тісні стосунки з багатьма власниками магазинів та лавок. І, як завжди, займалася вже звичайним заняттям - миття посуду, коли господар закладів несподівано звернувся до неї.

  - Юрин, у мене до тебе невелике прохання...

  - Да? Звичайно, говорите. Де-небудь потрібно ще прибрати?

  - Ні. Тут справа ось в чому. На тому боці річки кожної ночі, коли місяць сходить на небі, з’являється самотній старий. Я позичив у нього одну річ, не могла б ти її повернути?

  І власник закладу дав їй книжку.

  - Ой! А що це?

  - Це книга про найбільш сучасні картини та популярні форми живопису у королівстві. Кілька днів тому я позичив її у нього і вже, загалом-то, прочитав, але через зайнятість в заведенні все не міг знайти час, щоб повернути назад. Було б добре, якби це зробила ти.

  Дзинь!

Глава 5. У печері

  Усередині неприємної і маленької печери тіло Віяда палало жаром.

  На півночі клімат був набагато гіршим, ніж на Центральній континенті.

  Чотири дні на тиждень тут валив сніг, і дихав сильний, що пронизує до кісток вітер.

  Віід зробив велику помилку, коли відправився до Долини смерті, де температура була нижчою за середню. Тепер він мав боротися не тільки з монстрами, але й із холодом, який і в доброму стані важко зносити.

  Загорнувши перший бій, він так збожеволів, що вже до вечора нехай неприємна, але легка простуда набрала таку силу, щоб тепер Віїд не міг поворухнути і мізинцем.

  Поту, яку підсмажували в гарячці, неприємно стікали по лобі та спині. Водночас сильний, безперервний тремтіння не дозволяло розслабитися і піти в сон.

  "Чорт, невже я ось так помру від застуди?'

  Віду хотілося кричати.

  Померти не в бою з монстрами, а від якоїсь дурної простуди!

  У будь - який інший час можна було б спробувати відновити сили благословення Альберона. Одне підвищення кількості людей значно збільшує шанси успішного і швидкого одужання. Але тепер і ця можливість не мала.

  - Кхе-кхе.

  Альберон сидів скручений і безостаново кашляв. Він, як і Віід, застудився в цьому злісних польотах і тепер перебував на межі життя й смерті. Навіть будучи спадкоємцем первосвященика ордену Фреї, він не зміг уникнути простуди.

  "Похоже, тепер я дійсно помру" - з жалем думав Віід, втупившись поглядом у покритій льодом стелю.

  Звичайно, ховатися у печері було набагато кращим рішенням, ніж залишитися на пронизуючого вітру. Але навіть це не дало можливості позбутися справжнього холодного холоду.

  У такому місці серйозна застуда означала лише неминучу смерть. І навіть якщо ви не будете грати, хворий і ослаблений організм залишиться тремтячи на холодній підлозі, а гравця буде повернено до гри. Тому Віід не бачив виходу з цієї ситуації.

  "Як же я облажав".

  Занадто пізно він почав дорікати собі в досконалому промахі. Усі трави, які використовують для лікування застуди, він бездумно витратив без залишків під час приготування їжі в селі Мора. І тепер не було жодного шансу якось вилікуватися.

  'Ну все. Тепер точно нічого не зробити'.

  Віід тихенько прикрив очі.

  Пол у печері був дуже холодним, і всі сторони оточували крижаний мур. У такому місці застуда не те що не мине, а тільки швидше ускладниться. Віід і Альберон не відчували вже ні рук, ні ніг - смерть підходила до них все ближче й ближче.

  'Ну чому ж так болить тіло?. Ех, як же сумно'.

  З заплющеними очима Віід оглянувся в спогади.

  Ще в дитинстві він не гидився, коли брав участь у будь - якій праці, яка гарантувала хоча б один додатковий цент. Ген вже вів кал, щоб допомагати продавцям на базарі бабусі.

  Звичайно, це було незаконно, тому не дивно, що умови праці були просто огидними і гроші вчасно не платили.

  І все-таки, працюючи на канікулах безперервно, витрачаючи час лише на короткий сон, він міг заробляти хоч якісь гроші. Однак вони не так просто і давалися. Кожного разу, коли він мусив виконувати роботу без досвіду, Хен був настільки напруженим, що не міг цього робити.

  - Ах ти, маленький недоносок! Думаєш, вдаватимеш хворим і не будеш працювати? Якщо ти так і далі відлинеш, то можеш просто зараз вважати себе звільненим!

  Понад три тижні директор був роздратованим і розлючений, коли не отримував щоденної зарплати. І навіть те, що на лобі Хена виступили краплі піта, а під очима прописали глибокі чорні кола, скличка не вказувала господареві, який справді хворий.

  У ті часи Хен був молодий і постійно недоїв, тому частіше втомлювався та робив якісь промахи.

  Це дуже розлютило роботодавців, але що ще гірше, дало можливість звалювати на нього будь - які випадки, пов’язані зі смертю інших працівників.

  - Навчись спочатку працювати, придурок.

  - І кому взагалі потім такий тупиця буде потрібен?

  - Краще від тебе триматися подалі, поки ще чого не зламав.

  - Брудний виродок! Через тебе у нас тільки додається роботи. Краще вали звідси, йди, геть, краще пограбуваннями займуться, що.

  Кожного разу, коли Хену вислуховували такі нескінченні звинувачення, вона мусила мовчки терпіти. Він дуже боявся втратити роботу, бо не міг знайти іншої.

  Саме тому, навіть коли він захворів того дня, то встав, поснідав і пішов на роботу. Дорослі бачили, що він хворий, слабий і ледве справляється за столом, але ніхто не хотів, щоб хтось заспокоївся, а навіть слова доброго не сказав. Все одно, а Хену не залишалося нічого крім як, закріпившись у кутку від великого болю, мовчки плакати, намагаючись зробити хоч що-небудь.

  Відтоді, з того випадку, найбільш ненависною річчю в його житті стала слабкість тіла. А коли від його праці почала залежати доля сестри, хвороба і відпочинок стали для неї надто розкішшю. Але завжди, абсолютно коли Хен знову хворів, та дитячий біль і образа - вони поверталися.

  - Чорт!

  Віід відчував, як його очі защипувало.

  'Чим більше плачеш, тим робишся слабше. А я не плачу.

  Він стиснув зуби і стримував сльози, що підходили.

  Йому вже не так довго вчитися. Тіло нялось, а здоров’я поступово знижувалося. Єдине, через що він ще тримався, була величезна витривалість, але і вона вже підходила до кінця. Залишилося лише чекати на півкуля смерті.

  Ось тільки була одна проблема... Смерть - це ще не кінець.

  Після неї відразу активується особливий навик, переданий некромантами. І Віід переродиться неживою. Відповідно до рівня навики - у скелету, солдата-мертвця, який має силу смерті і здатність керувати чорною магією.

  І Вікід сподівався, що застуда нарешті піде.

  'Для відновлення рівнів і досвіду в навичках доведеться деякий час попрацювати ... Так, покрутитися як білка в колесі.

  З заплющеними очима Вііда очікував смерті.

  Це був рідкісний момент, коли він нічого не робив. Адже він не раз займався виготовленням статуеток, навіть у перервах між силами і здоров’ям.

  Швидкий ріст рівнів і навичок Віїда саме в цій неймовірної працездатності.

  Однак з бігом часу його не було вбито.

  'Що за маячня?'

  Він закрив очі. Тіло сильно ломіло, а голова дико кружляла, але він все одно змусив себе оглянутися. Зробити це, щоб згодом побачити ... Союн!

  Де-небудь зникнувши не так давно, вона повернулася і привезла з собою цілу в'язанку хворосту.

  "Мабуть, це було нелегко"

  Поблизу печери не було жодної придатної для вогнища лісів чи зарослів. І їй довелось долати бурхливу бурю.

  Склавши кілька гілок, Союн розвіяла вогнище. Повітря в печері трохи нагрівалося, і Війда відчув невелике полегшення.

  Потім вона дістала зі своїх особистих речей маленьку жорстку банку. Смачні, а в деяких місцях закоповані боки вказували на часто використовування посуду для приготування їжі або розігрівання харчів. Такі банки продавали в галатерійних лавках по 4 мед'янка, але також їх можна було обміняти за одну-дву шкуру лисиці.

  Однак навіть новачки не використовували їх.

  Соун іскоса глянула в бік хворого, ніби їй було дуже незручно, що доводилось використовувати цю банку для новачків. Вікід знову закрив очі: температура зростала, а з нею і посилилося запаморочення.

  "Во роті пересохло".

  Бачачи сильну спрагу, Віід почав заглиблюватись у пучіню забуваючи як тут... Щось доторкнулося його губ.

  « Що це? »

  Він відчув незрозумілий аромат і нерішучість, поступившись тискові інших людей, трохи привідкрив рот. Тут же щось обпалювало мову і поширилося далі в шлунку.

  Ця була рідка каша. Соун, використовуючи своє вміння готувати, зварила кашу і тепер поступово годувала хворого.

  Але який жах! Каша була жахливо солоною і гострою!

  'О-оу, будь ласка, перестань!' - внутрішню кричав обезсильний Віїд.

  От тільки Союн не зупинялася. Вона насильно годувала його неприємного смаку кашою, яка мала такий сильний смак риби, що Віід зміг здогадатися про інгредієнти.

  "Так вона додала туди мій улов!"

  Соун зварила кашу з рису, того, що тримала на чорний день. Ну, а потім використала ще і виловлену недавно корюшку. Таку ж, що для всіх смажив на річці Віїд. Але тільки Союн не змогла налагодити її, тому сильний рибний смак залишився в каші. І це ще не говорить про погано розварений рис, який погано розгорівся і комом вставав у горлі.

  Саме такий Кіший Союн насильно годувала Віїда.

  - М-м!

  Віід намагався щільно стиснути губи, але Союн силою відчинила рот і вливала туди нову порцію каші.

  Якби Вііда мав трохи сил, то знайшов би слова і попросив би її цього не робити. Але, на жаль, він зараз був такий, що в будь-яку мить міг випустити дух, куди вже там до якоїсь промови.

  Спочатку одна ложка, потім друга, третя... І відчуття голоду пройшло. Хоча й є так, все ж Віід відчував сильний голод і задоволення від легкого насичення.

  Але вона не перестала годувати його.

  І тут до Віяда дійшло:

  'Ах ти, вбивця!'

  Тепер він не сумнівався, що її поведінка, доброта і безприкладна слухняність - це лише частина великої брехні.

  'Ось, значить, як. Знадобилася слушна нагода. Будувала весь цей час плани, щоб ось так дико замучити мене саме в той момент, коли я не зможу надати опір'.

  Віду не залишалося нічого, крім того що в ньому прокляли своє становище. І мовчки терпіти всі претензії з боку Союн.

  Каша ховалася йому в рот ложка за ложкою!

  Настав переломний момент.

  'Все. Не можу більше. Краще вже померти, тільки б закінчилися ці муки'.

  Тепер Віяду хотів померти.

  Жар і запаморочення ставали нестерпними настільки, що він вже вважав добрим вихідом переродження неживою. Крім того, втрати рівнів і досвіду завжди можна поповнювати.

  Але він не мав сил, щоб померти.

  'А-а, хто-небудь, убийте мене, будь ласка'.

  Щіки Віїда випірували в обидва боки від набитої до рота каші.

  П'ятдесят ложок Союн запихала в нього. Майже чотири з половиною тарілки!

  Війду здавалося, що від подібної порції каші живіт ось-ось розірве. Зазвичай, як наїшся, вже одна липка ложка здається невмоготу, а тут ...

  Але, добро, все дуже скоро припинилося і почулись кроки, що віддалялися. Як він думав, вони звучали в напрямку до Альберону. І хоча від жару жахливо боліла голова, Віід був упевнений, що ці звуки - не галюцинація. Ні, він не міг почути того демона, що мучив його весь цей час.

  "Амінь, Альберон. Помчися тепер і ти'.

  У світлі останніх подій він почувався щасливим.

  Він побачив, як Сун годувала каші Альберона. Вона обережно і повільно вкладала ложку за ложечкою в рот свого друга.

  Вік затремтів від гніву.

  'Так вона звіриться! Справжній звір! Людина не повинна бути таким'.

  Рухи старшої не пролити ні крапельки дорогоцінної суміші Союн видавалися до біса підліми. Коли вони дивилися на неї, то навіть з’являлися асоціації, що її бережні руки представляють смертельну отруту.

  Але Альберона у Союн не так довго, як на Віїда. На відміну від минулого разу, вона не дула на ложку, перш ніж опустити кашу в рот, та і кількість вийшло не так великим. Майже дві третіх з'їв Віід, і Альберону виходило, дісталося зовсім трохи.

  'Значить, все-таки її головною метою був я. Саме зі мною вона хотіла зробити все це якомога більше болісно.

  Кашу Віід з'їв, але це не додавало сил. Жар і запаморочення, здавалося, стали тільки сильніше.

  Хронічна простуда - ця хвороба гірше будь-якого грипу, як мінімум через те, що сили не вистачає навіть для шевлення пальцями.

  Якщо б вони наштовхнулися в такий же стан навіть на невелику групу монстрів, то все там таки було б покінчено. Але коли вони добралися до печери і розташувались у захищеному від вітру місці, то отримали трохи більше шансів вижити.

  Хоча після ситного обіду людина почала поступово відновлюватися, застуда, здавалося, не меншою ніж година тому.

  Віід знову закрив очі, щоб трохи полегшити запаморочення.

  'Нічого немає сумне, ніж біль тіла'.

  Непомітно для себе самого, лежачи з закритими очима, він провалився в сон.

  У душі стало набагато спокійніше, коли він звучав нарешті, з думкою, що зараз ось-ось помре. І заснув він тому, що розслабився, усвідомивши: нічого вже не може змінити.

  У Королівській дорозі, яка багато в чому копіює реальність, звичайно ж, можна було спати. Багато людей, що розслаблюються в якихось чудових місцях, під щебетання птахів, шелест листя або шум моря спокійно засинали у грі.

  Практична цінність віртуальної реальності є невисяканою, але для Віда це був перший сон за весь час гри. Все тому, що до цього він завжди кудись біг, завжди працював на межі своїх можливостей.

  І тепер, вперше не маючи можливості щось робити, Віід з повним правом міг розслабитися і добре поспати.

  А весь цей час невідомий доглядав за ним. Він цілу ніч розтоплював сніг і полив непритомного хворого. Протирав лоб вологою ганчіркою. Щоразу, коли він приходив до себе, то відчував сильний жар і холод та присутність свого рятівника.

  Хоча здоров’я майже зменшилось до нуля, воно лякало. Але на щастя, я так і не падав. У той же час чоловік так сильно піклувався про нього, що іноді Віду представляли ніжні руки матері.

  Найгарніша і водночас небезпечна дівчина на землі - Союн повністю віддалася лікуванню Віїда.

*

  Коли Юрін почула прохання Баллона, вона не відпускала її.

  "Так це ж справжнє завдання".

  Завдяки налагодженим стосункам з власниками лавок їй нарешті дали перше гідне завдання. І пустий винагороду не виглядало величезним, Юрін була дуже вражена тим, що це її перше завдання.

  - Я обов'язково передам йому книгу.

  Юрін, вибираючи то в одній крамниці, з нетерпінням чекала на ніч.

  - Сьогодні зійшла місяць, а значить, той старий має прийти. Ура, нарешті можна виконати завдання!

  Юрін підхопила книжку і з радістю зайшла до річки Хесна.

  Світло яскравого місяця висвітлювало кам’яну дорогу, з обох боків якої висіли дивовижні фрески, скульптури та інші твори мистецтва. Іноді вдалеку лунали голоси бардів.

  Це фантастична ніч, яку тільки Родіума не зустрінеш. Деятелі мистецтва показували неймовірні ідеї, які так добре підходили для нічного часу.

  Ну, а феєрією в місті чарівників, звичайно ж, пробігала річка у самому центрі Родіума. Чиста і прозора Хесна. Коли настала ніч, її береги окупували багато закоханих парочок та інших мешканців міста.

  'Старичок, значить ...'

  Юрін вважала, що знайти потрібну людину буде простіше за пару. Хтось з них просто сидів і милувався річкою, хтось рибав; зустрічались також ті, хто вів активний розмову.

  'Баллон говорив, що старий з'являється на самоті".

  І Юрін почала шукати самотніх старих. Але й таких було кілька.

  А книжка була лише одна!

  Віддати її не тій людині - і все, завдання провалене.

  Трохи заспокоївшись, вона почала оглядатися більш детально, і через якийсь час її погляд зупинився на старому, що стояв і спостерігав за водами річки якось особливо пригнічено. Він виглядав нескінченно самотнім, наче таїв всередині себе якийсь смуток.

  'Чому-то мені здається, це саме він'.

  Юрін швидко підійшла ближче і вагалася заговорила.

  - Вибачте, ви не знайомі з Баллоном?

  Старик не повернувся, але все ж відповів:

  - Баллон? Така людина мені не знайома.

  У голосі він почув таке безсилля, що не міг стриматися.

  "Може, це не він?"

  І все-таки вона не відступила і спробувала знову. Все тому, що від цього старого виходила якась особлива атмосфера, не зустрічаючи більше ні в кого на березі річки.

  - Пан Баллон тримає в тому боці заклад для мандрівників. Може, це хоч щось прояснить?

  - А-а, це мій друг. Але я знаю його тільки як шеф-повара.

  - Я прийшла з книгою, яку просив передати пан Баллон.

  - О, це моя книга. Я позичив її... І тепер, виявляється, він її вже повертає.

  Юрін шанобливо простягла стару книжку двома руками.

  - Дякую тобі за зусилля. Передай Баллону, книгу я отримав.

  Дзинь!

  Це було просте завдання, за яке не давали ні очок досвіду, ані слави.

  Заплату можна було отримати за допомогою кухаря.

  Але, навіть завершивши своє завдання, Юрін залишилась біля старого чоловіка.

  'Він такий сумний'.

  Ця самітна й сумна ситуація не могла вплинути на серце жінок, тож вона вирішила залишитися і спробувати дізнатися, що з ним сталося.

  - А що ви там шукаєте, в річці?

  - Дівчина, за довгий час ви перша, хто виявив до мене інтерес. Раніше я відмовляв людям, які лізли до мене з запитаннями. Але для тебе я зроблю виняток на знак вдячності за те, що ти повернула мені книгу. Ти питаєш, що я там шукаю? Я дивлюся на папір.

  - Бумагу?

  Незважаючи на те, що Юрін вдивлялася у воду річки, вона не змогла знайти плавного паперу.

  - І де ж вона?

  - У воді. Вода і є папір. Давним-давно, коли я малював картини, мені не давало спокою одна думка: "Чому треба малювати саме на папері?" Адже створювати картини можна скрізь: на землі, каменях... Так де завгодно! Якщо ви хочете показати красу природи за допомогою кольорів, чи не краще для цього використовувати елементи світу, самої природи.

  І ось так несподівано для себе Юрін дізналася, що старий був художником.

  А той, нахмурив брови і продовжив:

  - Ти теж вважаєш, що я неправий?

  Юрин відразу ж негативно замочила головою:

  - Ні. Зовсім ні. Я вважаю, що малюнок створюється там, де цього хочеться.

  - Правда? Я впевнений, що тільки злиття природи у своєму творенні можна буде її по-новому виразити. Я провів усе життя разом з живописом, заповнюючи порожнечу на білих листках... Дівчина, у мене є до тебе прохання.

  - Говоріть.

  - Серед нас, художників, ходить одна історія. Легенда про художника, який намалював картину на поточних водах річки. Ти не могла б запитати, чи це правда?

  - Але... Я не знаю, мені здається, я не зможу.

  У голосі Юрін чула, що вона була дуже невпевнена.

  Пропозиція старого можна було назвати ще одним завданням, а вона навіть не знала, з чого почати його виконання.

  - Та ні. Це не така вже й недосконале діло. Я просто старий і не можу, як раніше, ходити, вести розслідування в Родіумі. І хоч грошей у мене небагато, скільки зможу, я дам тобі за надані послуги.

  Дзинь!

  Юрін несподівано отримала завдання!

  І дівчина просто "остеля" від майбутнього величезного винагороди.

  'Цілих 3 срібняків! Щоб заробити стільки грошей, мені довелося б мити посуд 15 годин поспіль.

  Звичайно, з підвищенням рівня такі гроші падали навіть з простих монстрів. Але тепер, на початку гри, це була величезна сума!

  На них можна купити стильну капелюхку або навіть магічну книгу з заклинанням вогняної кулі.

  - Я обов'язково все знаю.

  Старик радісно закинув головою:

  - Дякую. Я буду дуже вдячний, якщо ти дізнаєшся правду для мене. І якщо все це дійсно так і було, значить я не дарма прожив життя.

  Розставшись зі старим митцем, Юрін вирушила шукати інформацію. І перше місце, де вона вважала за потрібне знайти, стало гільдія художників.

  "Можливо, вдасться дізнатися правду у одного з викладачів?"

  Вона наполегливо шукала роботу в лавках Родіума і знайшла для неї гільдію. Але вчитель не чекав на співбесіду.

  - Вибач. Але в мене немає зайвого часу, щоб витрачати його на людину, яка не належить до художників, ну, або, принаймні, не прославлена хоч трохи.

  Коли Юрін стикнулася з такою першою невдачею, вона не зупинилась і тільки активно шукала серед художників того, хто знайде час поговорити з нею. І таким чоловіком кінець кінцем виявився прират будинку гільдії.

  Вислухавши її питання і трохи подумавши, він обережно сказав:

  - Я теж чув про це. Але це було так давно, що я вже нічого не пам'ятаю. Мабуть, бабуся Беллофа відома в усій історії. Все-таки вона колекціонер відомих картин і знає безліч історій з живопису.

  - А де живе ця бабуся Белофі?

  - У родовій резиденції Кіам. Ти зможеш знайти її там.

  - Дякую.

  Юрін негайно пішла на пошуки визначеної резиденції. І досить скоро знайшла її за стінами Родіума. Це була велична і величезна будівля. Війти в яке виявилося не так-то і просто.

  Ті, хто брав участь у праці проповідування, не пропускали до неї всіх милих дівчат.

  Ось тільки і Юрін так просто не здавалася:

  - Я прийшла до бабусі Беллофа, щоб сказати їй дещо про картини.

  - Про картини? Хм-м, бабуся Беллофе відчуває особливі відчуття до живопису. Добре. Іди. Вона зараз повинна бути в саду.

  Загін пропустив її всередину. Мабуть, будь - яка тема про картини була свого роду паролем для входу.

  Юрін, як і говорив воротар, знайшла свою бабусю Беллофі в саду за квітами.

  - Добрий день. Ви не будете проти, якщо я трохи відволіку вас через одну легенду. У ній говориться, що один художник написав картину на річковій гладіаторській гладі.

  - Малюнок на воді? Ох, здається, ще живуть люди, які знають цей давним-давно розповсюджений слух. Я бачила цей дивовижний малюнок, коли була молодою.

  - То це все правда?

  - Звичайно, чиста правда. Я ось цими очима бачила. Навіщо мені тебе дурити? Такий незвичайний рух пензля і стиль зображення не можна забути за ціле життя. Ось і моє хобі - збирати картини - з'явилося після того випадку. Малюнки, намальовані на поверхні річки. Хоча вже не можна побачити його, та композиція і злиття фарб були досконалими. Ох, серед картин Родіума не було більше ні однієї, що вражала мене настільки.

  Юрин засумнівалася.

  - Але ж картини і існують для того, щоб їх можна було в будь-який момент дістати та помилуватися. А ви кажете, що тієї роботи більше немає. Чи має вона хоч якусь цінність тоді?

  - Ви ще молоді, моя юна леді, і не розумієте всю силу часу. Людина, яка не має щасливих спогадів, і сьогодення, а майбутнє здається нескінченно туманним. Для мене, що прожив стільки часу, цінність твору тієї людини неймовірно висока.

  Дзинь!

  Це завдання було завершено. А завдяки досвіду Юрін навіть змогла підняти рівень.

  'Фу-Ух, а я змогла гідно виконати зв'язані завдання".

  У цей момент Юрін трохи розслабилася від панівного її весь той час напруженості. Тоді, здавалося б, бабуся Беллофа вже закінчувала розмову з сумним виразом обличчя продовжувала:

  - Але найбільше я хрущу від того, що побачити таке дивовижне і чудове видовище в наш час все важче й складніше. Тому що надто багато людей помилково вважають, що картини повинні бути намальовані тільки на папері. Як ти думаєш, юна леді, чи зможу я ще хоч раз побачити таку красу до того, як помру?

  У Юрін навіть не було думки стати якимось там художником. Але в очах бабусі Беллофі стояли сльози і така сумна ситуація, що вона врешті - решт кивнула.

  - Я намалюю знову таку картину.

  І біле світло охопило дівчину.

Глава 6. Чоловічий роман

  Коли Вікід відкрив очі, першим, що він побачив, був жаркий вогнище.

  - Я не помер? Все ще живий?

  Тіло було неймовірно ослаблене, здоров’я не давало йому спокою.

  Вже підготувавшись померти, думаючи про кінець, якимось чудом він одужав і тепер міг вдихати тепле повітря печери.

  'Стратно, холодний повітря всередину не потрапляє?'

  Подивившись на вхід у печеру, він побачив, що стеля в тому місці заручений.

  - Що... це... - Так?

  Вдивляючись у проход, Віід раптом затрясся всім тілом від жаху.

  'Мене вирішили поховати живцем?'

  Тепер він був абсолютно упевнений, що ті муки через каші з'явилися Союн недостатньоими, і тоді вона вирішила замурувати його всередині гори.

  Вііда заспокоююче постукав по грудях.

  - Ну і хрін з нею! Головне, що я живий. А вже вибратися звідси великої праці не складеться.

  Завдяки скульптурній майстерності можна легко різати каміння, а також метали. І пускай вхід щільно завалений, кросаючи по трохи блоку, він зможе вибратися звідси вже через кілька годин.

  На крайній випадок був ще один спосіб: покликати дракона, що знаходився зовні і наказати очистити вхід. І хоч би яким слабким був слуга, його сили збуваються на розчищення цих каменів.

  Легкий сквозняк йшов з боку обрушного входу, але після швидкого обстеження нічого, крім невеликого щілини, через яку навіть не простягнути руку, Віід не знайшов.

  І тоді його не на жарт злякалася раптово прийшла думка:

  - Альберон! Що сталося з Альбероном?

  Напарник, який захворів у цьому лихополучному польоті настільки ж серйозно, як і він. Священик, який протягом усього цього часу допомагав своїм здібностям. А що найважливіше, спадкоємець трону Фреї, смерть якого принесе безліч проблем!

  Справді, це приголомшило і жахнуло мене.

  - Не можна... Ніколи не можна допустити, щоб він загинув!

  Біід швидко оглянув печеру і знайшов поблизу місця, звідки він встав. Цей сон, на перший погляд цілий.

  - Він живий! Ха-ха!

  Він підійшов ближче, щоб більше довідатись про цей випадок. Альберон і справді тихо спав. З усною усмішкою на обличчі, як і було сказано в його успішному перемозі над застудою.

  Зрештою він розслабився. Несподівано він відкрив для себе просту істину: застуди бувають поганими.

  Але тут, біля Альберона, з'явилася ще одна дивна фігура, повністю закутана в якусь ганчірку. Віїд легонько і обережно попинав її ногою.

  - А це ще що таке?

  На підлозі лежало старе, вкрите пилом манто. Вікід раніше його зовсім не бачив. При цьому, зараз всередині нього щось було, розмірами як мінімум з звичайної людини.

  - Начебто на монстрів не схоже...

  Віід обережно підняв манто і вдивлявся у відкриту картину. Там лежала згорнута калачиком і минаюча потім Союн!

  Відразу ж безліч варіантів спалахнуло в голові Віди, але один світився найбільше:

  - Да-а... Вона не хотіла поховати мене живцем. А просто хотіла залишити у полоні і мучити довгий час.

  Маючи перевагу в рівнях і класі, вона б могла вічно тримати його силою та творити все, що душа завгодно. Вірити найзловісніші і найжахливіші муки!

  Хоча, по правді кажучи, Союн перемагала, поки доглядала за Віїдом і Альбероном. Кілька довгих годин вона мусила провести у в’юзі, щоб знайти придатний для багаття хворост. Потім, зваривши кашу, терпеливо і довго годувати з ложки напівживих хворих. Тож не дивно, що вона зовсім забула про себе, поїлась, втомилася і зрештою теж захворіла.

  Це не дуже звичайна застуда.

  Проігнорувавши те, що вона була зайнятою доглядом за хворими, то дозрівала з тим, щоб повністю ослабнути й у неї був пласт. Можливо, якби їй не довелося стільки турбуватися про Віяду, чергувати цілу ніч, постійно змінюючи прохолодний компрес і підтримуючи сильне полум'я, тоді все обернулося б по-іншому. Тепер же вона лежала під старим манто і тремтіла, наче осиковий лист.

  Ось тільки всі ці обставини Віід звело до одного:

  - Так, вона безумовно хотіла мене замчити!

  Те, що він був живий і практично здоровий лише завдяки цьому, пройшло повз його свідомість.

  Віід витягнув з рюкзака кухонне приладдя. Він збирався приготувати їжу, щоб хоча б трохи поповнювати запас неживості.

  Крім того, для цієї мети існувала одна чудова страва.

  Використовуючи вугра, корюшку і навіть золоту рибу, він зварив суп - Буабес. Приготував одну з найпопулярніших і найвишуканіших страв французької кухні. Дуже корисне здоров’я, особливо коли людина ослаблена.

  Колись давно, у дитинстві він пробував цю страву в чистому традиції і не економив її завідуванню. Суп був просто об'їдення! На жаль, цього ідеального смаку домогтися у нього через брак інгредієнтів, зараз так і не вийшло.

  Віід дивився на Альберона та Союн і неквапно поїдав порцію гарячого супу Буйабесс.

  - О-о, тепер жити можна. Нарешті все налагодиться.

  Це була чиста вода егоїзму. Вікід не любив їсти один. Коли ти готуєш і їси на самоті, немає ані апетиту, ні настрою, а смак їжі просто не відчувається.

  А от їсти в компанії людей, які ще й не отримали такої їжі, — це вже інша справа!

  Віід стовідсотково був тим чоловіком, що не садить яблуні навіть якщо їм загрожує остаточна загибель. Ні, ні за що. Він зриватиме плоди і поїдати їх буде дуже приємно.

  Спочатку Віід наївся сам і лише потім став годувати Альберона.

  - Кушай. Добре, а тепер ще одну ложку. Поправляйся. І тоді я з тобою закінчу ще складніші завдання.

  Наступною була Союн.

  - Долги треба повертати.

  Відімстити за ту жахливу кашу, якою вона насильно пиляла його.

  Віід зібрався до кінців напихати в Буябесс чорного перцю, солі і, звичайно ж, часнику. Але, подивившись в обличчя Союн, пройнявся жалем і змінив все це робити.

  Навіть тепер, коли вона поринула у сон, її обличчя було прекрасним: чиста і без жодної плями шкіра, здернута носик та алиові губи. Капельки піта, які виступали на лобі і на крилах носа, тільки додавали чарівність, але не могли й секунду відволікти від витонченої лінії шиї та, звичайно ж, ключиць!

  Віід не бачив жодної вади.

  Всі частини тіла складали одну гармонію - справжню і найвищу ступінь краси!

  І навіть у напівприкритих через запаморочення очей з лишком переливалося чарівність.

  Соун здавалася сплячою німфом.

  Вікід був чоловіком.

  'Ладно. Сдержусь. У всякому разі, поївши її стряпню, я залишився живий. Та і навіщо витрачати попустину настільки цінні на півночі приправи?'

  Він обережно піднявши однією рукою Суун, почав лягати за ложкою і потрохи годувати її Буябесом. Спостерігати, як з закритими очима вона із задоволенням поїдала суп. Від чого у Вііда насправді закололо в грудях.

  'Надо було просто помститися. Треба було нагодувати її жахливою їжею.

  Того дня він тільки їв і відпочивав. Я відчув, що через хворобу живучу.

*

  Наступного ранку він прокидався і відчув велике поліпшення. А ось Союн і Альберон через високу температуру та брак сил так і залишилися лежати на підлозі печери.

  'Ах, яка ж жорстока застуда. Досі не хоче відпускати.

  Невидима сила Долини смерті. Раптом перед усіма головними завданнями стало не боротьба з монстрами, а виживання у холоді над довколишнім світом.

  Спочатку Вікід поступово готував їжу, виткав статуетки і відпочивав.

  Хоча останнім у нього не так вже й добре виходило. Спостерігаючи за укутаною з головою в ковдру і сплячої Союн, він відчував якесь неймовірно романтичний настрій, так відповідне для створення скульптур

  'А все складається не так вже й погано'.

  До деякої міри Віід був задоволений. Адже не так вже й часто трапляється подібне, щоб можна було побачити таку вродливу жінку як Союн.

  Так і, крім того, він відчував щастя через можливість спати в одному місці з чудовою на землі дівчину, а також три рази на день, тримаючи її голову, самокорисливо годувати з ложечки. Віід був цілком задоволений ситуацією, про яку будь-хто чоловік може тільки мріяти.

  В якийсь момент, коли сили повернулися до Союн, вона не зважилася більше їсти через те що її збентежена. Щіки дівчини почервоніли, а вії швидко-швидко захолопали, чітко разом із щільно стиснутими губами показуючи, що вона відмовляється далі так їсти.

  Але Вікід не відступив. Він не хотів виглядати слабохарактерним, але й уже вів на себе відповідальність за одужання підопічною.

  - Ну, ти ж тільки що з задоволенням їла.

  - ...

  Факт, який вже ніяк не спростувати! Одне з найефективніших поглядів, яке чоловіки використовують для жінок. 'Я тільки триматиму тебе за руку і спати' - найкраща і визначна з можливих тактика.

  Союн злегка прикрила губи і закушувала ще трохи. Потім вона почала споживати ложку їжі за іншою.

  'Як же давно мені не доводилося когось ось так годувати'.

  На Віїда прийшли спогади.

  Після смерті батьків він сам виховувався з сестрою. Я розважав її катанням на спині. І хоча здавалося, що вона була найстаршою за неї, все ж ця різниця мала для дітей велике значення.

  Найбільшою проблемою на той момент була їжа. Не було грошей, і головними стравами їхнього столу був простий солоний рис.

  Зазвичай бідні сім’ї отримували допомогу від уряду або центру соціального захисту. Це цілком нормальне явище - приймати допомогу, яка дозволяє твоїм рідним хоч якось вижити в цьому світі.

  Але тоді уряд міг отримати лише один рис. А соціальні органи, хоча двоє маленьких дітей залишилися з старшою та хворою бабусею, зовсім не поспішаючи щось робити. І хоча найлогішим було б те, щоб діти отримували їх у будь-яку іншу сім'ю.

  Тому вони не мали іншого вибору, як їсти солоний рис.

  - Кушай. Ще одну, і живіт стане добре.

  Чапля мала ложечка солену кашу, і Хен годував молодшу сестру. Хоча Хаян ненавиділа цей рис, якщо могла покласти його в рот, вона мовчазно все з’їла.

  І саме годування і турбота про Суйн викликали в ньому спогади тих часів.

  Вікід сам не помітив, як став дуже уважно і делікатно підносити одну ложку за іншою, час від часу гладити дівчину по голові і навіть в кінці кінців примовляти:

  - Умничка, давай ще трошки.

  - ...

  Ось тільки після першої подібну фрази обличчя Союн миттєво засяяло. І після обіду вона повернулася на інший бік, намагаючись швидше заснути. Але, як заспіваючи хурмо, обличчя дівчини говорило все само по собі.

  - Брате, а що ти зараз робиш? - Розповідався несподівано 'шепот'.

  Почувши його, Віід дуже злякався і спітнів, наче його застали на місці злочину. Це все через те, що він був поряд з Союн, і він просто не міг розповісти про це. Хоча це була б правда про завдання і хвороби, сам факт знаходження його в подібній ситуації так дико би звучав на словах, що сестра б ніколи йому не повірила.

  Зібрання з жінками у розумінні Віди завжди були лише проблемами й несподіваними витратами на розваги.

  'Нужно все життя жити на самоті, тільки тоді вдасться накопичувати зайвий цент'.

  Це було стовідсоткове життя, через яке він настільки віддалився від будь-яких стосунків з жіночою статтю.

  Вікід поспішив відповісти сестрі:

  - Займаюся дослідженнями.

  Взагалі, «шепотом » можна було розмовляти зі знайомими тільки після додавання їх до списку друзів. Але у випадку з родичами, що створили гру, робили виняток і сестра могла зв’язатися з ним з перших секунд свого перебування в Королівській дорозі.

  - Виводки? Це якось пов'язано з завданням?

  - Ага.

  - А що за завдання? - З великою цікавістю запитала Юрін.

  Коли вона стала гратись не так давно, то з головою поринула у виконання завдань і тепер була дуже цікавою.

  - М-м, так, нічого особливого. Бегаю тут на північ.

  - Ти на півночі? Я чула, що в грі практично немає людей, які б могли подорожувати. Чи це місцеві байки? Кажуть, там настільки холодно, що замерзаєш до смерті. Ти як там, брате?

  - Нормально. Хіба ж це так холодно? Тут така жара, що я ходжу роздягнений. А вранці розколоти лід у річці, пірнаю і купаюся. Кхе-кхе!

  - Ой, ти що там кашляєш?

  - Нет-нет... Який кашель? Жара така, що пот струмками льет, - 'сказав' Віід і близько підійшов до багаття.

  Тільки блеф і перебільшення. Вікід не хотів виявляти свою слабкість, навіть якщо через мить помре. У очах сестри він повинен був назавжди залишатися сильним і надійним старшим братом.

  - А-а, ось як. Мабуть, важко виконувати завдання на півночі.

  - Та ні. Хіба це складно? Я завжди виконую завдання такого рівня.

  І Віід зухвало розсміявся.

  - А що це за завдання?

  - Ну-у, мені треба знайти на півночі місце під назвою Долина смерті, розгадати таємницю і ще посадити насіння. Так, до речі, а хіба не минуло чотири тижні, і тобі не повинні були відкрити вихід за межі міста?

  - Ага. Сьогодні саме чотири тижні.

  - Вітаю. Нарешті ти зможеш прогулятися по Версальському континенті і насолодитися природою. І ще, не недооцінюй кроликів, будь обережна. Лисиці взагалі сильні, так що і не думай їх першими чіпати.

  - Дякую, братику. Я буду обережна.

  - До речі, а що в тебе за клас персонажа?

  Віід затаїв надію.

  У наш час було звичайною справою, що всі члени сім’ї заробляли гроші і ділили їх. Адже, працюючи наодинці, у сьогоднішньому світі не вижити!

  Хоча Вікід заробив стільки грошей, що міг відправити її до університету! Виявляючи свою скупість, він сам виготовляв необхідні речі і продавав усе зібране. Крім того, вони отримували добрі прибутки від реклами з завданнями для телеканалу або за допомогою Залу Царства.

  Однак, працюючи вдвох, ми могли очікувати набагато більше грошей.

  'Було б чудово, якщо її клас виявиться не таким дивним, як мій'.

  Весь цей час мовчазна Юрін нарешті відповіла:

  - Оу, мій клас... Я отримала його дуже несподівано: познайомилася з однією старою жінкою, коли вона виконувала пов'язані завдання і...

  - Ось як, значить.

  Війду пригадав завдання інструктора в треніровому залі. На перший погляд, це легке явище призвело до ланцюгу подій, які й визначили майбутній клас.

  - І тепер я художник водного світла.

  Обличчя Віда прийняло полиновий відтінок.

  - Х-художник водного світла?

  - Ага. Це прихований клас!

  - ...

  Війду здалося, що земля печери йде з-під ніг.

  'Що ж, блін, за долю така, що не дозволяє нашій сім'ї отримати нормальні класи!"

  Вже сама назва натякає на те, наскільки клас далеко від зарплати. Навіть чорні авантюристи, які належали до класу категорій, могли легко навернутися на цінні предмети у своїх дослідженнях.

  Зрештою виявилося, що не тільки він, але й сестра вибрала пов'язаний з мистецтвом клас. Ось тільки у неї не було приписки "Легендарний".

  "Заробляти гроші я можу і самостійно. В принципі, з самого початку розрахунків був на це. Ну, а сестра ... Якщо це дозволить їй розслабитися і відпочити, нехай буде художником".

  Все-таки класи, пов'язані з мистецтвом, мали незвичну привабливість, тому молодша сестра могла із захопленням проводити час в грі.

  - До речі, братику. Холод я просто ненавиджу. Напевно, мені не варто йти до тебе, так?

  - Угу. Тобі тут явно доведеться нещасно. Я б навіть сказав, що через твоє маленьке здоров'я та характеристики ти просто будеш небезпечно тут знаходитися.

  - Ось як...

  - Але ти не впадай. Я познайомлю тебе з людьми, які зможуть тобі допомогти.

  - І хто це?

  - МЕЧі. У цих хлопців вистачить сил на це.

  У пошуках знань і навичок, які відбуваються в континенті, багато учнів. Якщо вже попросити їх, то вони полетять з усього світу, залишивши свої справи на потім.

  - Ці хлопці зможуть забезпечити тебе початком новачка. Я їм потім заплачу, так що ні про що не хвилюйся і спокійно приймай від них допомогу.

  - Угу, добре. Але, братику, ти казав, що в тебе є ще друзі у грі, з якими переважно полюєш.

  - Ти про Пейла, Ірен, Сурку та інших?

  - Ага. Познайом мене з ними.

  - Звичайно ж, познайомлю. Я скажу їм, щоб вони з тобою зв'язалися. На жаль, Пейл та інші знаходяться досить далеко від тебе і зустрітися найближчим часом буде важко.

  - Далеко чи ні — яка різниця... У будь-якому випадку, ти обіцяв! Ну гаразд, мені пора покинути стіни фортеці. Я потім ще 'дзвонив'.

  - Добре. Стережися кроликів.

  - Ага. За мене не турбуйся. Будь акуратний на півночі.

  Закінчивши розмову, Віід підхопив трохи гілок і поклав у догорюючий вогонь. Він намагався бути надзвичайно обережним і тихим навіть під час приготування їжі. І тільки під час його роботи над статуетками в печері можна було чути луе-єле гучно голосний скрегіт обробленого дерева.

  Через два дні постійної турботи і догляду Альберон поправився настільки, що міг рухатися самостійно:

  - Вііде, мені так соромно.

  - Та нічого, все нормально.

  - Здається мої сили відновилися, і зараз я зможу використовувати силу богині.

  - Фух, слава богу!

  Віід злегка кивнув головою. Якщо до напарника повернулась здатність використовувати магію для лікування, то остаточне одужання залишалось чекати не так довго.

  - Богиня Фрея, змий страждання і біль з тіл віруючих та приб'ють перед тобою. Вилікування!

  Першим отримав благословення, звичайно ж, Віід.

  Зрештою простуда була переможена, а також з приємним постійним бонусом до майбутніх захворювань.

  Альберон теж був поблагословлений, а потім і Сун. Їхні хвороби протікали набагато сильніше, ніж у Вііда. Тому повного одужання не сталося.

  Але наступного дня вони їли здорову їжу і відпочивали біля теплого вогнища.

  - Ця застуда була нестерпна, - бормотал Віід розчищала долотом вихід з печери.

  Настав час показати монстрам Долини смерті, де раки зимують.

*

  Зефі полював на весь рот.

  - Hиа-а. Як нудно.

  Хварен, яка заплила собі косички Хварен зацікавлено запитала:

  - Скучно? Ну, ми ж зараз на полювання.

  - Це не так, як раніше. З Віідом, у природи, було веселіше.

  - Правда, то правда, рубіло йшло просто безперервне.

  - Тільки від самих спогадів про той час мені досі здається, що моє тіло обмотане бинтами.

  Найбезпечніший і найжорстокіший день полювання в компанії Віда та МЕЧів!

  Навіть прості спогади викликали тремтіння у всіх присутніх на полі битви. Ну, а вже про те, що після того полювання будь-яка інша не представляла проблем і не коштувала говорити.

  Ромуна дуже розсміялася, коли побачила групу Рицарів-скелетів.

  - Ха, з цими ми зараз одним махом впораємося!

  Сурка стиснула свої прекрасні кулаки і, направивши їх в сторону монстрів, сказала:

  - Так, такого стресу, як раніше, немає.

  Ті відчуття, через які по спині і шиї пробігав холодок, зникли. Тепер, полюючи на монстрів, товариші спокійно базікали і навіть не дивувались несподіваному появи нових противників під час привала.

  У бою Ромуна спритно снувала між монстрами, ставлячи на них магічні мітки і активуючи руйнівні заклинання. Пейл бив завжди точно "у яблочко", випускаючи зі своєї цибулі іноді одночасно по три стріли. А Хварен навіть встигала під час битви приводити в порядок свій одяг після танцю.

  Тоді Зефі запропонував:

  - Ірен, так нудно. Благослови, чи що, монстрів. А то здається, зараз я всну.

  - Монстрів? Добре, зараз все буде. З іншого боку, я збільшу уміння. Нехай з'явиться воля, яка може додати сили зробити неможливе. Підсилення групи!

  Лише від одного благословення Ірен сила монстрів збільшилася на 20%. Але це аж ніяк не змінило окуляри досвіду і кількості предметів, які отримуються після перемоги гравцями.

  Все робилося просто з інтересу. Ірен, щоб підняти бій, зробила монстрів значно сильнішими за своїх друзів.

  Обличчя Сечві, здавалося, ще більше позіхнуло.

  'Вони просто звірі'.

  Вона не вважала себе чимось гіршим за інших. Але для неї полювання в загоні на лицарів-скелетах 320-ого рівня, та ще й усилих благословень було просто неможливо через низький рівень. Справді, монстри стали справжньою небезпекою для кожного з присутніх.

  Тому Сечві не залишалося нічого іншого, як тільки тримати себе в тонусі.

  - Сестрянка, давай зараз.

  - Гаразд, прийнято. Чвік-чвіку!

  За сигналом Сурки, ризикуючи життям, Сечеві кинулася у відкриту прохід між лицарями-скелетами. Через низький рівень у подібній ситуації вона могла допомагати тільки в одному: рятувати предмети від їх можливого пошкодження під час битви.

  Похотіти постійно неможливо, тому кожен монстр був дуже важливий для учасників загону.

  Взагалі, клас Сечві називався "Коммандір". Але через велику різницю в рівнях її харизму і лідерство не надто сильно впливали на загону. Лише на 3% зросла кількість фізичних характеристик і 2 % - швидкість відновлення здоров'я.

  Якщо б інші орки були присутні в загоні, можна було б очікувати більшого ефекту від здібностей класу. А так Саечві не залишалося нічого, крім того, що тренувати свою реакцію під час швидкого пробіжку.

  Командир, на відміну від інших орків, мав набагато слабші технології та здібності, пов'язані зі бійкою з монстрами. Так само й сили були обділені. Тож для Сечві полювання у складі такого загону було набагато кращим рішенням, ніж самостійно.

  Так, вона ризикувала життям, але заручилася з новими людьми і записалася в їхню невелику команду. Ну, а рідкісні смерті, які все ж іноді відбувалися через невелику кількість здоров'я, ніяк на її рішення залишитися не вплинули. Завдяки оркам штрафи на досвід та навики знижувалися майже вполовину.

  Битва з лицарями-скелетами проходила досить напружено, але навіть у цьому, в вибіганні клинків монстрів, хоробра оркчиха знайшла свою особливу красу.

  Зефі, який з розмаху атакував своєю вудкою кілька противників, на мить застиг від думки, яка прийшла йому у голову.

  - До речі, хлопці Віід ж нещодавно говорив, що його сестра почала грати в Королівську дорогу.

  - Що, правда? - вигукнула пропустила цю новину Ірен.

  - Цікаво, яка вона? - Обдумливо простягнув Зефі.

  Але на його запитання зависла тиша. Всі задумалися про сестричку Віїда.

  І потім стали по одному бубні:

  - Молодша сестра Вііда...

  - Сестренка, хм-м. Вона...

  - А-а, я взагалі уявити собі не можу!

  - Блін, навіть страшно це дізнатися.

  - ...

  Не так вже й давно після зустрічі з МЕЧами, які несподівано стали дикими бугаями, вони все ще не відійшли. Так ті були тільки друзями Віда, а тут сестра.

  Загорнувши бійку і розташувавшись на відпочинок, Пейл раптом вирішив:

  - Може, послати їй шепіт? Все одно нудно, а так дізнаємося де вона і чи не потрібна наша допомога.

  Хварен відразу закидала головою:

  - Звичайно, чудова думка. Привітаємо її і разом дізнаємося, що вона за людина.

  І Пейл послав шепіт Юрін. Вона була внесена у список друзів через Віяда.

  - Привіт, мене звати Пейл.

  Юрин малювала картини в околицях Родіума.

  Кожне її рух руки, кожна виведена лінія супроводжувалась поглядами кількох сотень гравців. І ось через деякий час портрет хмарного в повний доспех чоловіка був завершено.

  - Все. Завершено.

  Чоловік мовчки прийняв портрет. І так само мовчки заплатив за роботу.

  - Ой, малюнок стоїть 2 срібні монети. А ви дали цілих десять.

  - Вісім - це від мене особисто вам.

  - Дякую!

  І Юрін подарувала щедрого клієнта чистою і щирою посмішкою, що розтопить лід у серці самого холоднокровного чоловіка.

  "Така мила. Ех, мені б в дитинстві таку молодшу сестричку".

  Йому подобався юний вигляд і те, як вона щасливо вивела лінії на білому аркуші паперу. Про таку сестру він міг тільки мріяти, і ні крапельки не жалкував про виявлену щедрість у вісім срібняків.

  - Гей, якщо твій малюнок завершено, то забирайся в сторону!

  - Так. Взагалі-то, тут черга.

  Град невдоволених вигуків обрушився на недавнього замовника. Кілька сотень людей стояло в черзі, щоб отримати свій малюнок з рук Юрін.

  - Хто наступний? Привіт, що вам намалювати?

  Тепер перед нею стояв пузаний, вбраний торговець.

  - Намалюйте мене таким, щоб я виглядав велично. Так, і було б непогано показати мене м'язистим.

  - Та ви і зараз чудово дивитеся. Хе-хе, ну ладно, врахую всі побажання.

  - Дякую.

  Юрін ще й удосконалювала майстерність, коли малювали портрети і отримували гроші за них!

  З самого початку вона заробляла скульптурною майстерністю, і все було набагато легше. Чоловіки обліпили її і просили картини тільки через одну жіночу чарівність.

  - Мені Намалюй, будь ласка, на задньому фоні вежу Іріс, що на півночі.

  - Добре.

  - А двох зможеш намалювати?

  - Звичайно, сімейні портрети я теж роблю.

  Кардинальний бізнес був схожий на скульптурний у всьому, крім однієї характерної риси. Рідкісний клієнт хоче створити скульптуру, яка нагадує себе, але більшість замовлень складали портрети.

  Родіум, що відвідувало батьків, особливо любив просити їх про подорож на фоні туристів.

  Але якби не весела усмішка Юрін, така кількість людей, які хочуть отримати свій портрет, ніколи б навколо не зупинялася.

  Коли почався захід сонця, працьовита художниця зібрала інструменти і встала. Ті, хто жив довкола сутінках, більше не могли продовжувати її роботу.

  - Фу-у, на сьогодні я закінчила. Дуже дякую всім.

  - А завтра ви знову прийдете?

  - Звичайно. З світанком шукайте тут.

  - Тоді запишіть мене першим. Я планую завтра покинути Родіум, і було б чудово на прощання отримати від вас прекрасний малюнок.

  - І мене теж запишіть.

  - Хі-хі-хи. Добре, але тоді завтра обов'язково приходьте.

  Юна художниця була дуже популярною.

  Після того як Юрін залишила своїх клієнтів, вона пішла в знайомі магазини інвентаря, зброї та зброю, де на зароблені з малюнків гроші придбала для свого рівня екіпіровку.

  - Адже, як кажуть, 'для кожної справи потрібен свій інструмент".

  У першому магазині Юрін мала блискучу шкіряну броню, але не могла стриматися від гострого меча. Тому вона купила собі бойові рукавички, а також ще більші урони.

  Юрин підійшла до кролика.

  - Швидкі руки!

  Хай і не вміло, вона кулаками колошматила кролика. Швидкість ударів була така, що іноді їй здавалося, ніби в неї п'ять або навіть шість рук. І дивлячись на це безжалісне биття, чи міг би тепер хтось сказати, що ця дівчинка, яка чіпляє погляд, насправді - художниця?

  - Умри, умерни!

  Оскільки Кролик протистояв, Юрін довелося підключити ноги.

  Вдень - гроші, вночі - полювання. Таким чином вона намагалася оптимально отримувати гроші і досвід. Хоча останнім з-за вибраного класу було не так і просто.

  - А полювати нелегко.

  Після того, як Юрін побрала першого кролика, вона розташувалася на відпочинок. У цей момент і почула незнайомий чоловічий 'шепот':

  - Привіт, мене звати Пейл.

  - Привіт, Юрін.

  Під час першої розмови з незнайомими людьми вона завжди була дуже сором’язливою.

  - Ти ж молодша сестра Віда? Я його товариш, ми разом полюємо з початку гри.

  - А-а, я чула, що ви чудово володієте цибулею!

  - Ха-ха-хо! Він багато розповідав про мене. Як би не захвалив. А ще він щось говорив?

  - Так. Говорив, щоб ні в якому разі я не підтрунила над вами. І що ви дуже сором'язливий і обережний.

  - Ага, ось як. Так, є. Я мало що ребок. Щось ще?

  - Ну-у, ще... що ви наодинці будь-якої нісенітниці страждаєте.

  - Гкхм-м.

  Юрін дуже любила слухати розповіді брата про його товаришів. Те, з якою ніжністю і дбайливістю він говорив про них, допомогло їй відчути себе добрими людьми.

  'І вони вже полюють з мої брат. А я ось поки що не можу через рівні.

  Без будь-якої образи, а, швидше, з заздрості, вона все ж підшукувала над Пейлом, хоча брат і просив цього не робити. Але жарт новий знайомий лише розсміявся.

  - Ха-ха-хо! Гаразд, а де ти зараз?

  - В Родиуме.

  - Ого, в городе художників. А ми на гірському хребті Юрокіна. Якщо вийдемо зараз, то прийдем тільки через тиждень.

  - Ви хочете прийти до мене?

  - Звичайно. Якщо тобі потрібна допомога, то ми з радістю допоможемо.

  - Тоді, мабуть, не варто. Я сама доберуся до вас.

  - Що?

  - Да-да, сама. Будь ласка, опишіть місце.

  Юрін дістала папір, вугільний олівець і готувалася малювати.

  Пейл був вражений.

  Відстань від Родіума до хребта Юрокіна виходила просто величезним. І це не ті місця, куди через велику кількість монстрів може спокійно наступити новачок.

  Однак Пейл почав смиренно пояснювати.

  - Прямо за нами два величезних дерева. На фоні скелі. Звичайна така, сірого кольору.

  - А яка там земля?

  - Ну, куди не ступиш, скрізь росте густа трава. Ще є квіти, справа ціла синя поляна. Там же вдалеку гора з пологами схилом, на якому росте багато дерев. Міцність темних ельфів у тій же стороні, тільки за двома горами.

  - А погода?

  - Ясно. На небі зовсім небагато хмар.

  Пейл хоч і не розумів, що відбувається, намагався все якомога більше пояснити.

  У той же час за його мовчазним веранням голови з цікавістю спостерігали друзі, першої з яких не витримала Ромуна:

  - Пейле, що ти робиш?

  - Я не знаю. Юрін попросила описати цю місцевість. Ось я і описую.

  - Хм, її так цікавить це місце? - нахиливши голову, запитала Ірен.

  Звичайно, якщо взяти до уваги пейзаж, місце, де вони знаходилися, важко десь побачити. І справа була не в сходах чи заходу сонця. Зовсім ні. Тільки коли туман або сильний дощ опускалися, то місцевість стала загадковим настрійом для роздумів про життя.

  Для людей з високою сприйнятливістю, без сумніву, ми б знайшли місце, щоб зажурено подумати про свою долю.

  Непомітно до Пейлу підійшов Зефі..

  - А який у неї голос?

  - Що?

  - Ну-у, голос приємний?

  Зефі, який не мав дівчини, виявляв надмірну цікавість.

  'Навернка сестра Віяда надзвичайно енергійна і активна. І навряд чи дозволить померти з голоду навіть у найсуворішій ситуації".

  Молодий рибалка зустрічався з багатьма дівчатами. Похмурі й переповнені серцем серцяедками, які відразу почали вгадувати свій номер телефону.

  Тільки Зефі більше не хотів зустрічатися з такими. Йому потрібна була дівчина, яка могла б полюбити і зрозуміти його душу, але не мала жодної цінності чи суспільного становища. Він мріяв про таку дівчину вже довгий час, перетворюючись у моменти роздумування в простого і сором'язливого хлопця.

  Пейл співчутливо подивився на свого друга. Він добре розумів, що навіть якщо у нього гарне обличчя, добрий погляд і прекрасно підвішена мова, в світі знайдеться не один двері, назавжди закрита перед ним.

  - Вибач, Зефі.

  - Не зрозумів.

  - Третій МЕЧ, передбачаючи таке, попередив мене.

  Від однієї фрази серце Зефі пішло в п’ятки. Він тільки уявляв собі третього з його кутовим обличчям і вкритими мотузками м’язів тіла, як по спині пробігав легкий тремтіння.

  А насправді той був ще жахливішим, ніж у Королівській дорозі. Якщо б з якогось збігу обставин у світі виник справжній орк, то саме третій буде тим хлопцем, що одним голими руками зірве того в порошок.

  - І що він говорив?

  - Передаю тобі слово в слово: 'Той, хто тронить Юрін пальцем, - помре'.

  - ...

  - Четвертий МЕЧ також додав: "Якщо хтось буде діставати Юрін, я тому вирву хребет'.

  - ...

  - І, починаючи з першого до останнього МЕЧа, всі вони висловилися з цього приводу ...

  Зефі хотів заткнути вуха.

  - Так, все, вистачить. Я більше не можу це слухати.

  Пейл з жалем подивився на нього.

  - Так, мені теж важко про це говорити. І навіть пам'ятати не хочеться. Тому кожного разу, коли я чув ще одну фразу, я просто думав.

  - Считав?

  - Вб'ють 309 разів, збивають до стану овочу - 68 раз, госпіталізація в лікарню на термін більше 30 тижнів - 92 рази, паралізацією нижньої частини тулуба - 32 разу. И да... Два способи смерті, які ніяк не можна описати словами, типу і живим не будеш, і якби не мертвим теж... Так що якщо ти як і раніше бажаєш, я можу сказати тобі, який у неї голос, але ...

  - М-м-му.

  Зефі швидко-швидко негативно замотав головою. У нього начисто зникло бажання заводити якісь відносини з Юрін, яка, безсумнівно, вже стала сестрою для всіх MILA в школі.

  І крім того, він ще раз гарненько подумав. Юрін була молодшою сестрою Вііда. І що б не трапилося, один цей факт робив її особливою, яку краще ніколи не чіпати, навіть якщо він не бере до уваги всі способи відплати від МЕЧій.

  Юрін, взявши за основу пояснення Пейла, малювала на листці пейзаж.

  Звичайно, її майстерність вимагала гранки, бо навіть у школі вона була зосереджена на навчанні, а не на мистецтві чи музиці.

  Тому, хоча вона не мала особливих здібностей, все одно намагалася зобразити на папері якомога більше. І якщо не вдивлятись у деталі, а охопити напівчітку картину загалом, малюнок виходив досить хорошим. По-жінки плавні лінії передавали красу і живу природу.

  І ось в якийсь момент малюнок на поясненнях Пейла був завершений. Юрін відразу вкинула руку і кричала:

  - Техніка картинного переміщення!

  Вона використовувала секретну здатність класу Художника водного світла.

  Пейзаж, намальований на папері, почав злегка вагатися...

  Якщо знати місце призначення, то ця дивовижна здатність могла пересунути гравця прямо туди.

  Юрін, активно виконуючи свої навики, почала малювати свій образ на картині. Ноги, тулуб, руки і нарешті голову. І ось як тільки остання деталь була виведена на аркуші, в той же момент вона магічним чином зникла з Родіума.

  Її очі на секунду закрилися, а відкривши їх знову, вона вже потрапила до Пейла, Ірен, Хварен, Ромуни та інших.

  Усі дуже злякалися, побачивши Юрін, що вона досі живе.

  Для Зефі і Сечві ця дивовижна містична техніка виглядала, наче дівчину раптово виплюнуло з-під землі.

  Секретна техніка картинного переміщення, доступне тільки художникам водного світла, ніхто з них не був відомий.

*

  Віід вирішив ближче познайомитися з долиною смерті.

  - Одним заходом покінчити з цим завданням у мене не вийде.

  Він дуже чекав на допомогу Союн і Альберона, але навіть сподівався швидкого закінчення походу було б великою дурністю. Не тільки через велику кількість монстрів, але й погоди, рельєф місцевості і ще невідомо чого...

  - Треба б краще вивчити все навколо.

  Перемагаючи холод, Віід пішов на Крижаного дракона і злетів до хмар. З такої висоти Долина смерті з іншими її землями постала як на долоні. Лід і сніг розстелялися по ній і пропадали десь за горизонтом. Гори прив’язували її з усіх боків і приховували замерзлі річки, міста та села.

  Відкриття виду можна назвати ще однією диковиною півночі, яку можуть побачити тільки ті, хто може потрапити на висоту пташиного польоту.

  На півночі було багато невідомої землі, і їх можна отримати під час дослідження. Це був справжній рай для шукачів пригод.

  - Ех, якби не цей мороз...

  Віід, як можна щільніше вкутався у хутряний манто.

  Навіть наказав дракону летіти повільно, б’ючи в обличчя вітер був таким сильним, що проморажував до кісток. Щоб не застудитися знову, цей політ треба було якнайшвидше закінчити. Тому Віід зосередив свою увагу на Долині смерті.

  У центрі гірського ланцюжка, ніби велетенська кам’яна змія з двома головами, лежала величезна долина. На стрімких скелях зібралася величезна армія монстрів. Тільки розгромивши їх, можна було успішно завершити завдання.

  - Ага. Найдальший кряж - це місце, де сходяться 'две зміїні голови'.

  Навіть якщо прикинутись на око, то долина виходила не менше за один квадратний кілометр. Не так вже й багато, але і, насправді, не мало. Приблизно через дві треті її початку, Віід побачив замерзлих лицарів і солдатів.

  - А ось і воїни імперії Ніфлхайм.

  Поблизу виснажених солдатів було багато мечів, щитів та інших різнорідних амуніцій.

  Вік тільки почав гадати, що там сталося, як різкий порив вітру мало не скинув його з дракона. У цьому місці долини погіршувалася погода, особливо через шари одягу холоду.

  - У всякому разі, я дізнався достатньо.

  На цьому він вирішив закінчити розвідку.

*

  Завдяки дослідженням Віїду вдалося знайти нову печеру, яка була достатньою для того, щоб поміститися в ній і ще залишається. Він сподівався, що вона стане їхнім логіком принаймні до моменту початку зачистки Долини смерті.

  Взагалі, Північний холод пронизував до кісток! І це ще не означає, що ми повністю розуміємо погоду регіону. У будь - який момент міг піти сніг, піднятися пронизуючий вітер або навіть крижана буря.

  Крім того, вночі монстри ставали сильнішими.

  Віверни і Крижаний дракон також класифікувалися як свого роду монстри та отримували відповідне підсилення. Але якщо вночі Леджіна чудово себе почував і показує все, на що він здатний, то інші жваві скульптури просто загиналися від холоду.

  Не бачивши такого Вііда, він похитав головою:

  - Да уж. Завдання не з легких.

  У якомусь роді він вже набив руку на вигублення льодяних тролей і Ламій в денний час. Але коли настала ніч, не залишалося нічого іншого, як забиватися в печеру. Це було наслідком того, що вони давали таким потрібним монстрам час на зцілення.

  І наступного ранку місцевість знову кишіла виросли як з-під землі загонами ворога. Ці гігантські регенерації могли виявитися не менш плідними.

  Тому через день Віід прийняв рішення на ніч відправляти дракона в одиночну битву проти решти груп монстрів. Тоді як інші члени загону набиралися сил біля теплого багаття всередині нової бази.

  - Альберон.

  - Да?

  - Стеж за костромом.

  - Слухаюсь, Вііде.

  Альберон, як і було призначено, почав підкидати в вогонь хворост. Навколо нього розкинулися настільки спраглі тепла і закриті крилами виверни.

  - Дуже холодно.

  - Коли вдень билися, я думав, замерзну назавжди.

  Віверни скаржилися один одному на життя і грівалися біля язиків благословенного полум’я.

  - Кы-ир-ра-а-А!

  Регулярно лунали крики плазуючого дракона, що йшов зовні печери.

  'Цей дивак прирістований до холоду, та і здоров'я у нього западали, так що все буде в порядку".

  Віїд ні крапельки не турбувався про свого слугу.

  Він вже давно зрозумів, що Крижаний дракон дуже ремінь і бойовий. Тож, незважаючи на величезний тулуб, навіть якщо йому загрожує небезпека, він відразу звернеться до своєї втечі.

  Тому ще ніколи не було такої ситуації, коли дракону щось загрожувало. Коли його здоров’я наближалося до критичної відмітки, він відразу ж вилетів і приземлився напроти входу в печеру.

  Віід розумів і холоднокровно прорахував ситуацію.

  "Так завдання виконати не вийде'.

  Хоч би скільки за день вони нищили Льодових тролей, на ранок їх зустрічала не менша армія ворога. А крім них у долині продовжувалось і величезна кількість інших монстрів, з якими також треба було щось вирішувати.

  Звичайно, у цій ситуації і позитивні результати були: всі учасники загону поступово підвищували свою майстерність та росли в рівнях. Однак не варто було затримуватися в одному місці, а то й мало що може статися.

  'У будь-якому випадку доведеться якось подолати холод. Якщо це вдасться, то може і ситуація різко зміниться".

  Через холод усі, крім одного учасника загону, не могли використовувати в повну силу всі їхні здібності.

  Війд цілу ніч шукав можливості розв’язати цю проблему.

  Майже всі шкури вовків вже використовувалися для цього, а ті, що залишилися, ніяк не могли допомогти. Можна було спробувати обжарити рибу Айю у вині, але це не внесе значного перевесу в ситуацію з холодом.

  На жаль, шиття і кулінія мали всі межі.

  Тоді він дістав скульпторський ніж.

Глава 7. Скульптура місячного світла

  - Ось і настав час зайнятися створенням нової скульптури.

  Він вибрав великий валун, який лежить у куті печери.

  Після того як він розвинув скульптурну майстерність до найвищого рівня, несподівано зрозумів, що прості матеріали скульптури не дають практично досвіду. Звичайно, тут на півночі можна було використовувати лід, декого навколо був навалом. Але коли з ним працюватимуть, то виникнуть проблеми із виведенням дрібних деталей.

  Вікід нерухомо стояв і пильно вдивлявся у валун.

  - Що ж таке зробити?

  Раніше б він не став вагатися і секунди. Війд би зробив вогонь! Ну, або щось інше, тепло чи грюка. Тому що ефект від подібної скульптури однозначно вийде таким, яким йому зараз потрібен. Крім того, працювати набагато легше, коли не доводиться замислюватись про кінцевий результат.

  Але з досвідом у Віяда змінилося бачення.

  - Скульптура не існує окремо від усього. Не менш важливі місцезнаходження і майбутнє життя завершеної роботи.

  Навіть коли виготовляєте багаття на холодній землі, воно стане для вас лише малим захистом від холоду.

  Створення скульптур - це не така проста справа, як може здаватися. Потрібно пройнятися духом майбутньої роботи, передати відчуття, що виють у уяві творця!

  Віід визнав, що ще не досяг вершини майстерності. Однак він добре розумів, наскільки важливими є обставини під час створення нової роботи.

  - Яка б не була скульптура, але без почуттів це просто мертва річ.

  Насправді, Віду вже доводилося створювати в ресторані статую старої жінки. На очах її чоловіка, з яким вона прожила все своє життя.

  Звичайно ж, тоді рівень його майстерності був просто нікчемним. І нехай в грі Віід створював сотні, тисячі різних робіт, насправді відчуття виявилися зовсім іншими.

  У своїй скульптурі він знайшов багато недоліків. Тільки придивитися, і можна було побачити незавершені деталі, тонкі тріщинки, що пішли від надмірних зусиль. А все це - криваві дефекти для завершеної скульптури!

  Однак ця робота, зображення жінки, незважаючи на всю її простоту, справила глибоке враження на людей у ресторані. То чому ж? Все дуже просто: вона перебувала в собі все своє життя жінки, всі її прожиті роки.

  Люди, які не знали її, бачили лише гарну скульптуру. Але для старого-чоловіка, який в щастя і горе бік прожив з нею десятки років, ця статуя передавала абсолютно інше...

  Обличчя подружжя стало невід’ємною частиною його життя. І коли він закінчив образ, то бачив у ньому молоду дівчину - жінку, яку подарувала йому незліченне багато щасливих спогадів.

  І навіть якщо на мить уявити, що тоді на місці Віада виявився би видатний скульптор, однією лише своєю технікою майстерності він б нікого до такого ступеня не вразив.

  Скульптура поглинає час і життя.

  Отже, кожна робота повинна виконуватися відповідно до її умов і обставин.

  'Не можна нехтувати місцем. Ні, навіть ситуація. Треба показати все моє життя. Позиція, в якому я зараз опинився '.

  І в цей момент Віід зрозумів, що буде ваяти.

  Під час крижаної долини в глибокому снігу хлопець і дівчина, які відбилися від свого загону. Вбита, покинута нагодою вмерти пара закоханих.

  Середовище було дуже жорстоким. Метель не переставала йти ні на хвилину, а вдалині, сховані сніжними пластівцями, завалювали зграї голодних вовків.

  - Йди сюди.

  Він прагнув врятувати кохану людину всім серцем.

  Вони викопали нестерпні муки і зрештою знайшли глибоку печеру, яка могла врятувати їх від злісних вовків. Але коли вони позбулися однієї напасти, їх почали їсти і холодно.

  Нескінченна прекрасна і добра, одна єдина в світі, вона прошепотіла йому:

  - Мені холодно.

  Але хлопець не міг нічого, крім як дивитися в її сумні очі.

  Через важке перехід і страшною втому він тепер не був здатний захистити свою кохану. Вони опинилися в жахливій ситуації, на межі життя і смерті.

  'Ех, якби можна було її якось врятувати, я віддав би все, навіть життя, за таку можливість'.

  Звичайно, хлопець думав саме так. Але насправді це були лише нездійснені думки, і дівчина розуміла це не гірше від нього.

  Але вона не панікувала.

  - Дякую тобі...

  - А? Що, люба?

  - Дякую за те, що ти залишився поруч зі мною. И... Я люблю тебе.

  Це визнання в любові однозначно стало для хлопця найкращим подарунком за все його коротке життя. І він з останніх сил зробив, здавалося б, неможливе! Зробив ривок до улюбленої і міцно-кріпко її обняв.

  - І я тебе люблю.

  Хоч би якими холодними були небо й земля, серця закоханих не могли замерзнути. Обнявши один одного, вони розділили теплоту своїх тіл і стали одним цілим.

  - Так, така композиція ідеальна.

  З ножем Захаба в руці Віід підійшов до валуна.

  І почав витинати перші деталі.

  Коли камінь був округлений, він поступово створював контур скульптури. У його уяві це будуть ті двоє закоханих, так тремтячих один про одного.

  Звичайно, з реальною ситуацією, в якій вони зараз перебували, ця робота була дуже мало спільного.

  Віід і Союн опинилися на півночі разом, просто незаперечний факт. Але вони вже точно були не самотні. Альберон, виверни, Золотий чоловік і Крижаний дракон постійно були біля них.

  - Дурні, що не вміють битися! Ці бездарні, та вони взагалі ні на що не здатні! - тихенько бурчав собі під ніс Віід.

  Те, що він вручно використовує своїх жвавих слуг те, як у Альберона, спадкоємця трону ордена Фреї, практично сидів на шиї, Віід, звичайно ж не помічав.

  Але це не тільки означало, що ми маємо різні ситуації в скульптурі та житті.

  Дистанція між Союн і ослабленою дівчиною, яка пробуджувала в парі інстинкт захисника, була просто величезною. Волею долі Віід крокував разом з берсерком, страшним убивцею - Союн, здатною одним ударом обезголовити відразу кілька монстрів.

  Завивання вовчої зграї у їхньому випадку лише говорили про жах і сльози, які вони з нетерпінням чекали на життя. Адже вони були просто смачною їжею, яку ловили і готували ці страшні 'нелюди'.

  Вікід був тим, хто, незважаючи ні на що, в будь-якій ситуації не тільки не залишиться голодним, але й забезпечить їжею десятки інших людей. Він пристосовувався скрізь.

  - Так і, загалом-то, в мистецтві іноді необхідно нехтувати дійсністю.

  Навіть великий герой, який врятував свою країну в критичний час, відлучається часом до туалету. І хто знає, можливо саме там, у тому самому місці, він побудував свій геніальний план, що привів до перемоги і слави. Ось тільки, навіть якщо це і так, жоден майстер ніколи не запечатає таку житу сцену у своєму виготовленні.

  З кожним рухом ножа валун потроху перетворювався. Всі парче і чіткіше прослухали загальну форму майбутньої роботи.

  Коли вона увійшла в гру, настав ранок. Битва час від часу велася протягом дня, тому вона з’єднувалася тоді, коли наступала пора полювання.

  Ззовні печери яскраво світили сонце, а температура над нічною.

  - Ну що ж, раз все тут, пора на полювання.

  Віід разом з вивернами та друзями пішов у Долину смерті. Поки сонце світило, вони всі разом полювали, ну, а вночі він на самоті займався скульптурою.

  Через кілька днів, проведених у такому темпі, робота зрештою прийняла точні і зрозумілі обриси. Чоловік і жінка обіймали одне одного з такими виразами на обличчях, ніби ось-ось розриваються від невідомого глядача смутку.

  Але Вікід, дивлячись на скульптуру, відчував якусь незавершеність.

  - Оголошення виявилося недостатньо.

  Скульптура двох закоханих не передавала того, що він хотів побачити. Від пари лишилася непередбачувана сум.

  Вікід серйозно задумався, чого ж не вистачало його роботи.

  - А що б було, якби я опинився на його місці?

  І відчуття накрили Віїда. Як же це було сумно - спостерігати, як поступово твоя улюблена вмирає від покидливого тіла тепла. І від того, що він не міг нічого зробити, і вони ось-ось розстануться назавжди, його серце розривалося на частини.

  Він добре розумів, наскільки боляче було тому видуманому хлопцю. І, на основі своїх відчуттів, він виніс рішення:

  - Ця скульптура нікуди не годиться.

  Вікід працював над нею кілька ночей, але як тільки зрозумів результат, здався без жодної краплі жалю. Розуміючи, що потрібного ефекту не вийде, він спокійно залишив свою скульптуру і знайшов нову валун.

  Друга робота багато разів повторювала попередню. Знову він висідав обняте в останньому пориві пари. І здавалося, що час марнується даремно. Віід, роблячи скульптуру подібної форми, майже не отримував очок досвіду.

  Єдина відмінність, заради якої все це і затівалося, була те, що хлопець та дівчина тепер широко посміхалися один одному найвродливіші у світі усмішками.

  - Коли приходить час покидати світ, потрібно посміхатися. Адже це останнє, що може показати тобі любов до інших.

  Батьки померли, коли Віід був маленьким і востаннє бачив їх під час відвідування операційної в лікарні. Тоді він закотився сильним плачем, а по обличчю утекли сльози.

  Багато разів Віід шкодував про цю поведінку, тепер і уявити важко.

  - Треба було посміхатися. Мені просто треба було показати свою кращу посмішку.

  Він хотів би показати батькам, що з ним буде все гаразд і вони не пропадуть разом зі своєю сестрою. Але Вііда вже не міг зробити цього, тому на все життя зберіг у своєму серці гірше занозу жалю.

  - Усмішка - це найкраща річ на світі.

  Віід створював скульптуру таким чином, щоб двоє закоханих посміхалися один одному щасливою у світі посмішкою. Повна любов і віра в майбутнє.

  Однак це не зменшило сумної атмосфери, яка падала на роботу. Адже хлопець з дівчиною обіймалися, щоб поділитися частинкою свого тепла, і в цій позі назавжди і засоромили.

  Дзинь!

  Повільно відвівши ніж убік, Вінід сказав:

  - Гарячі серця.

  Він дав скульптурі таку назву, бо вона повністю передавала складену в цьому крижаному місці ситуацію і тому дуже любила Віїду.

  - Так.

  По правді, Віід відчував муки сумління і давав таку назву закінченій роботі. І причиною їх було тільки одне - особи закоханих.

  Спочатку він зовсім не усвідомлював, що за деталі виводив на скульптурі. Пригадуючи минуле, він так розчарувався, так поринув у спогади, що в якийсь момент виявив, як хлопець вийшов один в один схожому на нього.

  Ну, майже схожий на це: переживши багато випробувань від смерті батьків, Віід в якийсь час втратив здатність посміхатися з чистого серця. А ось у скульптурі йому вдалося передати ту саму, справжню і світлу посмішку, що він дарував в минулому своїм близьким друзям та родичам.

  Але добре б тільки хлопець був схожий на Віїда. Проблема була набагато серйознішою, адже обличчя дівчини належало Сун! Здавалося, ніби хтось уві сні зробив сліпок і акуратно переніс його на скульптуру. І вийшла вона такою прекрасною, що жодній людині на світі не прийде в голову порівнювати її красу з будь-якої іншої дівчини.

  За останні роки багато скульптур Союн навіть з заплющеними очима Віід міг представити її образ і вивести все аж до останньої деталі.

  'Упс...'

  І хоча після усвідомлення того, що він зробив, йому було важко завершити роботу, Віід вирішив залишити все. І навіть більше: отримане творіння тепер йому настільки подобалося, що він не міг уявити на місці хлопця і дівчини когось іншого.

  Дзинь!

*

  Сон, як завжди, наступного ранку приєдналася до гри.

  Якщо не накопичувалися шкури монстрів, які потребували сортування або потрібної допомоги, як - от миття посуду, то вона завжди приходила в той самий час.

  Раніше вона часто пропала і могла з’явитися в грі лише наступного дня. Але з того часу, як вона приєдналася до виконання завдань на півночі, ні єдиного запізнення у неї не було.

  Повернувшись у місцевість, де за мурами панує лютий холод, вона несподівано потрапила в печеру з теплим вітром.

  - ... ?

  Сюн побачила скульптуру, яку раніше тут не було. Хлопця, одягненого в дуже легкий костюм. Він обіймав жінку, одягнуту в сорочку з короткими рукавами.

  'А скульптура красива'.

  Союн бачила тільки обличчя хлопця і спину жінки. Звичайно, хлопець був дуже схожим на Віяда.

  'І як йому вдається так надзвичайно посміхатися?'

  Вона злегка нахилила голову на бік.

  Чоловік не мав нічого окрім легкого одягу, але його усмішка ставала теплою. І гарячий вітер саме дув з боку статуї.

  - ...

  Соуна розгубилась, дивлячись на роботу.

  "Дійсно, майстерно зроблено".

  Важко було повірити в те, що вона створена з простого каменю. Ще й таке яскраве світіння надавав скульптурі якоїсь дивовижної краси.

  Чоловік усміхався, але його образ і кохана казали, що вони якомога ближче притискали одне до одного в пошуках тепла й любові. Праця була мимовільно змушена вислизнутись із глибоко всередині почуттів.

  "Таку скульптуру міг зробити тільки людина з гарячим серцем"

  Із заздрістю вона подивилася на сплячого біля скульптури Віда.

  Всебічне розвинена людина. Уміє добре готувати і чудово виживати навіть у такому місці, як це. Водночас скнара, що йде на багато речей заради однієї зайвої монети. Але все одно людина, на відміну від багатьох людей... Милосердя і серце.

  Вона вважала його хорошою людиною.

  І в цей момент сплячий весь той час Вікі несподівано схопився зі свого місця.

  - Схоже, я перевтомився і відрубався на хвилинку. Сподіваюся, вона ще не прийшла?

  І ось, помітивши Союн, він в одну мить зблід і здригнувся всім тілом, наче побачив найгірше у світі привидство.

  - Ой, а коли ти прийшла?.

  Страх не відпускав Віда, тому що якщо вона побачила обличчя скульптури, то зараз ось-ось станеться щось жахливе!

  Проте, Союн був на місці з звичайним безстрастним виразом обличчя. Хоча дівчина вважала себе гарною людиною, вона не показувала цього ззовні.

  'А мене ніхто ніколи не полюбить так, як зображено в скульптурі'.

  У Союн щеміло в грудях. Кілька років вона ні з ким не розмовляла. Хоча глибоко всередині дуже хотіла вести розмови і багато-багатослівного говорити. Але страх заковував більше ніж будь-який цепей. Страх болю, що ніхто не полюбить її, а серце розбите.

  Вона вже звикла не виявляти своїх почуттів. Якщо ніхто не має доступу до твого внутрішнього 'я', то і зашкодити ніколи не зможе.

  Однак можна сказати, що вона проводила досить багато часу з Віідом. Крім того, цей святковий фестиваль у селі Мора став для неї першою радісною подією за дуже довгий час. І спільне проживання в печері...

  Принаймні, Союн не відчувала ніяковості біля Вііда. Але виражати свої почуття їй було так само важко, як і раніше. До того ж Віід вже досить багато дізнався про неї, і підпускати його ще ближче до свого 'Я' вона не хотіла.

  'Фу-х, схоже, вона не бачила'.

  Відстеживши реакцію Союн, він міг припустити, що її обличчя ще залишається таємницею. І тоді він поспішив голосно кричати:

  - Пора на полювання! Ідіть швидше!

  Сюн не виявила жодних емоцій і пішла за ним до виходу.

  Але перед тим, як залишити печеру, вона повернулася. Їй дуже хотілося ще раз поглянути на скульптуру. На обличчі Віда, який широко посміхався і обіймав дівчину.

Глава 8. Університет

  Лі Хаян увійшла в ранню зал фехтування.

  У приміщенні сотні учнів підстригали мечами. І це була лише половина! Не менш ніж кількість учнів тягнулася одна до одної запеклими спарінгами. Вони тримали дерев’яні мечі, які тільки на перший погляд видавалися легкими.

  Це був спосіб життя спраглих перемоги людей, які остаточно й безповоротно йшли мечем.

  Тут Чхве Джонбо, який слідує за рухами учнів, помітив Хаян і пішов їй назустріч.

  - Привіт, проходь. Щоправда, твій брат ще вранці закінчив тренування і, насаджуйся, вже пішов.

  - Я прийшла не до брата.

  - Да-а? А навіщо?

  - Я хотіла порадитися.

  - Порадьться? Гаразд, я вислухаю тебе і все дізнаюся. А поки пройди в кімнату відпочинку і трохи почекай. Я скоро закінчу тренування цих безглуздих.

  - Добре.

  Лі Гаян вирушила в кімнату відпочинку, яка була призначена для гостей.

  І тут сталося дещо незвичне... Чон Чуган, який не цінував нічого в житті, крім сили, раптом викинув з рук меч.

  - Учителю!

  - Що?

  - Якось я почуваюся погано...

  - ...

  - Дозвольте мені відпочити в кімнаті?

  І Чонг Чуган схопився за лоб, наче відчув запаморочення. Це сталося вперше за весь час навчання, і Джонбо махнув рукою й відпустив його відпочити.

  Однак не минуло й хвилини, як інші учні почали скаржитися один за одним.

  - А-а, останнім часом варто зосередитися на чомусь погляді, як здається, що сльози так і бризнуть.

  - Ох, я так втомився, що тримати рукоть просто немає сил. Вчитель, а можна трохи відпочити?

  - Мені здається, я нарешті зрозумів, що шепоче клинок! Тільки щоб чітко почути ці слова, мені потрібно трохи остудити голову в кімнаті відпочинку.

  - Чесно кажучи, у мене все болить...

  Яскраві зіниці сотень чесних очей!

  Кожен з учнів шукав привід, щоб хоч трохи відпочити в кімнаті для гостей. І поступово, залишаючи зал один за одним, вони наче зграя голодних вовків оточили наставника Гаян. Але, добре, той не затримався, дуже скоро забрав і ввів дівчину у кабінет інструктора.

  Чонг Ільхун особисто заварив і подав Хаян чай.

  - На ось, пий.

  - Дякую.

  Разом з Лі Гаян у кімнаті було четверо інструкторів, а також приблизно 20 учнів. І кожен із присутніх хотів сісти якомога ближче до неї просто тому, що вона подобалася їм як сестричка.

  У повній тиші дуже швидко маленька чашка чаю була спустошена.

  - Який тонкий смак.

  - Ага. Це мені прислав один з колишніх учнів. Ну-у, ти ніби хотіла про щось поговорити?

  - Так.

  - І це, напевно, пов'язано з Лі Геном? - Вдивляючись їй очі, запитав Чонг Ільхун.

  Ан Ген-До бачив у Хені свого майбутнього спадкоємця, і для Ільхуна той, можливо, скоро стане молодшим товаришем. Фактично членом « сім'ї ». І це не могло викликати в нього маленьку поштовху образи.

  Лі Хаян кивнула на знак згоди.

  - Верно.

  - Щось сталося?

  - Скоро його день народження.

  - День народження?

  - Так. Вже залишилося менше місяця до дня народження брата. І мені б хотілося влаштувати для нього вечірку.

  - ...

  Виявилось, що Хаян планувала провести вечірку і прийшла до школи меча, щоб отримати допомогу від учнів та інструкторів.

  Лі Хен ще ніколи не святкував свого дня народження від смерті батьків. Через той трагічний випадок навіть одна думка про це він вважав незвоною розкішшю. Але він ніколи не забував про день народження бабусі й сестри, завжди дарував хоча б маленькі, але подарунки.

  І Хаян захотів у будь - яку мить приготувати для брата незабутню вечірку.

  Чонг Ільхун, Черве Джонбо, Ма Санґбо та Лі Індо випухли очі.

  - Вечірку на днечку? Ти пропонуєш йому кохатися на кшталт тих, що показують по телевізору?

  Хіба святкування дня народження не закінчується тим, що ти з'їси суп із морської капусту?

  - Після того, як мама влаштувала мені свято на вісім років, більше ніхто для мене нічого не організовував.

  - Во-во! День народження - це коли тобі дзвонять з страхової компанії із вітаннями...

  Усі присутні в кабінеті викрикували головами. Для них святкування дня народження було рідкістю.

  І навіть Чонг Ільхун, найстарший після вчителя і тому старався піклуватися про своїх молодших товаришів, найнявся до вечірки так само як усі інші.

  - Нам не дуже підходять усі ці святкування днів народження.

  Чхве Джонбо йому вторував:

  - Угу. Краще вже перемогу на змаганнях, ніж марні святкування.

  Ма Санґбо теж закивав:

  Звичайно ж, перемога на фехтаальному турнірі цінніша за всі разом взяті дні народження. Адже ви можете показати всьому світу, чого добився в цьому мистецтві.

  Усі виражали свою відмову брати участь у таких готуваннях.

  І якою б милою, прямо як молодша сестричка Хаян для них не була, людям, що пішли на 'путь меча', всі ці свята здавалися порожній тратою часу. Таке ставлення до життя було однією з головних причин, чому більшість жінок не мала успіху.

  Здавалося б, що після всіх цих висловлювань шанси на організацію вечірки впали нижче плінтусу. Але не тут було. Після цього Хаян усе змінили.

  - Коли я піду до університету, обіцяю познайомити всіх вас з дівчатами.

  - С... С... Зі студентами?

  - Ага. Ось вони красиві. Як щодо побачення?

  - Побачення сліпу? Це як у серіалах, чи що?

  Чонг Ільхун міцно стиснув зуби і подивився на молодших товаришів. Чхве Джонбо в розпачі трясе головою, ніби не вірячи у почуте, а потім рішуче сказав:

  - Чонг, брате! Давай зробимо вечірку. Хіба заради Лі Хена ми на таке не здатні?

  Лі Індо, ніби вже підійнявся, щоб піти, негайно сів назад.

  - Звичайно, треба організувати свято. Адже це його перша вечірка, значить, її потрібно зробити по вищому розряду, адже так?

  Від інструкторів так і лунали гучні вигуки схвалення. А учням навіть нічого було сказати.

  - Я і не думав, що в моєму житті з'явиться можливість піти на побачення слюбку з красивою студенткою.

  - Так, якби таке сталося... Якби я хоч один день у житті провів на побаченні...

  Як молодші учні, вони буквально крутилися на своїх місцях. Присвятивши весь свій час тренуванням з мечем, вони вже не могли жити разом зі своїми дівчатами. Біля них вони почувалися настільки незручно і не могли навіть перекинутися кількома словами. Для них життя було звичним з клинком в руках і суперником.

  Не дивно, що, на відміну від всіх "нормальних" хлопців, побачення - проста зустріч з чарівною дівчиною - могло стати подією всього життя для кожного з них.

  Тоді Лі Хаян пообіцяла:

  - Якщо ви допоможете в організації вечірки, то я улаштую для вас масове побачення безглузду.

  - О-о!

  З усіх боків лунала радість учнів. Усі почали прокладати для Хена деталі майбутнього бенкету, до якого залишалося менше місяця. Проробляти так легко, як вміли тільки вони.

*

  - Проходите, проходьте.

  - Ми вітаємо всіх студентів.

  Різні кухольки проводили урочисту зустріч учнів біля головного входу до університету "Корея", одночасно намагаючись залучити першокурсників у свої ряди.

  Лі Хен, втупившись поглядом у землю, спокійно і тихо йшов до дверей головного корпусу.

  'Немає у мене часу на всі ці марні кружки. І так тепер доведеться постійно ходити на заняття'.

  З моменту, коли він почне навчатися в університеті, час який можна використати на Королівську дорогу значно скоротиться. Тому Хен і не міг займатися в будь-якому гуртку, як це зазвичай робили інші студенти.

  Він мав багато переваг у розвитку, але щоб до них дістатися, треба було витратити досить немало часу і зусиль.

  Отто Хен не звертав уваги на всіх цих людей, а просто втупився у землю і швидко ступав до головного входу. Його навіть не затримали, що було дивно, оскільки більшість нових студентів зупиняли старші студенти, щоб розповісти про свої заняття. Але у випадку з Геном ніхто на його шляху так і не виник.

  'Фу-у, пронесло'.

  Лі Хен вже зайшов у будинок університету і, дотримуючись вказівок, почав шукати місце, де мало б проходити зібрання першокурсників, як тут краєм вуха він почув розмову позаду себе.

  - А чому ти не зупинила того хлопця? Це ж точно новенький!

  - Облиш. Ти по його обличчю не бачиш, чи що? Він же тільки з армії повернувся.

  В університеті « Корея » проходив збір для нових студентів.

  Його метою було допомогти всім, хто сидів у залі першокурсникам навчатися з загальними нюансами майбутньої школи, до якої залишалося близько двох місяців.

  Не дивно, що зал був неполон. Багато хлопців вирішили не приходити. Але Лі Хен з'явився, віддавши свій цінний час данню.

  'Тому доведеться все в подробицях розповісти про цей збір сестрі'.

  Саме через неї сьогодні Хен сюди і прийшов, так як сестра переживала так само, як переживають батьки, що посилають своє чадо в навчальне « плання ».

  Збір проходив у великому, подібному до активного приміщення.

  Поруч з Геном розташувався злегка по-неділковому одягнений хлопець. І саме через деякий час він заговорив.

  - Добрий день. Ви, мабуть, з тих, хто зробив цього року?

  Поглянувши на свого співрозмовника, Лі Ген кивнув і сказав:

  - Ага.

  - Університет 'Корея' дуже хороший. Я заради нього приїхав майже з іншого кінця країни. Дозвольте представитися, мене звуть Пак Сунджо, я з факультету віртуальної реальності.

  - Ось як. А я Лі Ген. І також з факультету віртуальної реальності. Тож, ми однокурсники і можемо говорити простіше. Навіть не так. Давай на 'ти'.

  - А можна? Ви виглядаєте набагато старшим за мене.

  - З чого б це? Мені лише 20 років.

  - По обличчю і не скажеш...

  - Кхм-кxм!

  Хен, звичайно покашуючий, показав вираз обличчя, що почувається незручно. Завдяки цьому я зміг відвернутися, нічого не відповівши і розв’язав проблему.

  - Ну добре. Лі Ген! Сподіваюся, ми з тобою подружимося.

  Посміхаючись, Пак Сунджо привітно поплескав Хена по плечу.

  У той самий час до них підійшло ще кілька осіб.

  - Ой, а я теж з факультету віртуальної реальності. Мене звати Лі Южон. До ваших послуг.

  - И я. Моє ім'я - Мін Сора.

  - А мене звуть Чхве Сангжун. Буду радий допомогти, якщо що

  Лі Ген і Пак Сунджо з усмішкою привітали своїх одногрупників. Після чого всі зайняли місця поруч один з одним і звернули очі на професора за кафедрою. З першого дня, коли вони зустрілися ще до навчання, то стали однією сім’єю.

  Під час першої ж перерви між ними виникла гостра суперечка про гру.

  - Система рухів в віртуальній реальності, яку використовує у Королівській дорозі, здатна змінювати свої правила залежно від рівня діючого гравця.

  А якщо подивитися на те, що в грі можна використовувати не тільки п'ять відчуттів, а й приховані здібності - магічні, то напевно у основу управління лягли глибокі дослідження можливостей мозку.

  - Які ж тоді масиви даних їм доводиться зберігати ...

  Лі Хен не зустрів розмову, яку вели його товариші.

  'Якщо навчитися розмірковувати в суть, то все представляється дуже простим'.

  Ще до початку гри в Королівську дорогу Ген прочитав багато статей, які присвячені віртуальній реальності. Хоча в цих текстах майже через кожне речення з’являлися незнайомі слова, він відразу дивився на значення і швидко їх зазубривав. Отже, зараз його знання про віртуальну реальність набагато переважали рівень звичайного студента.

  Коли Королівська дорога тільки-но вийшла в світло, люди дуже переживали про свою безпеку. І для Гена, який збирається пропадати там днями, це питання стояло дуже гостро. Гаразд, що б пошкодило особисто гравця - нічого страшного. Але якщо інші члени сім'ї були б задні роботою капсули, Хен би собі це ніколи не пробачив. Саме тому він все так дошкульно і вивчав під час підготовки до гри.

  - Все-таки послухай, Сора. А який у тебе клас?

  - У мене? Ну, я чаклун. Я керую вітром і блискавками.

  - Вау! Та у тебе рідкісний клас.

  Чадування був особливий вид магії, який дозволяє наділити істоту або предмет певними властивостями чи здібностями. За принципом роботи воно чимось подібне до благословення священиків, але основна різниця в тому, що з часом ці підсилення не зникають.

  В основному, гравці з цим класом обробляли коштовні камені, робили із них намиста, сережки, браслети і тоді накладали закляття.

  Це був один з класів у грі, досягнувши досконалості в якому гравець починав заробляти скажені гроші завдяки тим, хто випав із усіх боків. Але на самому початку, ще одне випробування — це збільшення майстерності та зростання рівня для даних гравців.

  - А у тебе?

  - Ну, я проста мечниця, 216-го рівня.

  - Хіба ж проста? Я лише 140-го.

  - Ну, так ти чаклунка, ремісний клас, отже нічого порівнювати і знаєш, що? Давай якось разом похочуємось.

  - Ага, давай.

  Як тільки дівчата розкрили свої класи і рівні, так само хлопці включилися в розмову. Першим став Чхве Сангжун:

  Я теж мечник, і завдяки тому, що вступив у гільдію, де дуже багато полював разом з сусідами, досяг 278-го рівня.

  - А що за гільдія?

  - Чорний лев.

  - А-а, це ж відома гільдія в королівстві Толан! - Не приховуючи подиву, вигукнув Лі Южон.

  І йому було, через що дивуватися. Вкрай важко поступити у велику й славну гільдію. Кількість місць була суворою, а кількість тих, хто хотів потрапити в число найсильніших дедалі зростала з кожним днем.

  Все тому, що гравці могли розраховувати на участь в облогах або боях між гільдіями, які борються за місце полювання. Не меншою бонусом ставала і можливість брати з склада речі в оренду, завдяки чому швидше отримувати нові рівні. Особливий риянні учасники, що допомагають в чомусь іншому, могли розраховувати на місячне окладання у декілька золотих.

  І навіть якщо гільдія не мала твердостей і мисливських угідь, завдяки великій славі вона все одно могла давати досить значні бонуси. Зайшовши до міста або фортеці з гільдією на грудях, мешканці могли отримати схвалення. Завдяки цьому було легше отримувати завдання і, що найважливіше, знижки при купівлі речей.

  Частенько гравці зі значком відомої гільдії на грудях могли уникнути переслідування влади в разі будь-яких необачних вчинків чи порушень закону.

  Королівська дорога була світом, де панує сила, а її джерелом були великі і славні гільдії.

  - Пустяки. Мій старший брат є засновником чорних левів. Він вступив, коли там не було ще й тридцяти чоловік.

  - Схоже, у твого брата рівень - 'ого-го'!

  Лі Южон завис духом зітхнув, на що Чхве Сангжун гордо закинув.

  - Він навіть не говорить про свій рівень, але це принаймні 340! Ну, а я, завдяки його підтримці теж трохи рухаюся вперед.

  - Вау! Що, правда, десь 340-й?

  Поки хлопці заздрили другові, Лі Ген дивився на ситуацію з іншого боку.

  'Так вони так швидко отримують рівні тільки тому, що лише на це і витрачають весь час. Отже, чим далі, тим важче їм буде через низькі характеристики та навички.

  У Королівській дорозі вміння в навичках і техніці відігравало важливу роль.

  Якщо гравці зосереджуються лише на тому, що вони мають досвід і рівень життя, то це неодмінно призвело до серйозних проблем. Стало важче полювати самотужки. Ну, а якщо в бою траплялося щось непередбачене, то сил і здібностей таких гравців просто не вистачало, щоб уникнути смерті.

  Цікавість Міні Сори та Лі Южона тепер звернулась до Лі Гена і Пак Сундджо, які ще не розкрили своїх класів у грі.

  - Сунджо, а у тебе який клас? - Гарно плескаючи очима, запитала Сора.

  Почувши голову, Пак Сунджо сказав: Я маю 342 рівні, а клас - злодій.

  - ...

  Величезний рівень Сунджо, який виглядав як селюк, викликав мертву тишу.

  У Королівській дорозі таких результатів було не так-то і просто. Потрібно було багато роботи, праці, бітів з монстрами. І виходило, що однією з цих фраз скромно виглядає Пак Сунджо сказав, ніби проводить весь свій ігровий час у підземельах безвилазнано, буквально живучи там.

  Тепер Мін Сора перевела погляд на Лі Хена.

  - Ну, а у тебе що за клас і рівень?

  Ось тут Хен на мить задумався. Він не хотів приховувати про себе інформацію і в той же час не прагнув хвастати. Звичайно, для людей, які грають заради задоволення в Королівську дорогу, рівень може стати гордістю і причиною хвастощів, але ось для темного геймера, кім Хен за розумом себе та відносив, це було схоже на роздягання голо.

  'У будь-якому випадку, питати подробиці вони не стануть'.

  Так Хену здавалося з висоти набраного в цьому питанні досвіду. Тому він спокійно і не думав про наслідки, тому сказав:

  - Я скульптор.

  - Що?

  - Мій клас скульптор.

  - Господи Ісусе!

  Невдовзі всі люди відчували смуток і співчуття.

  А Чхве Сангжун навіть поплескав Лі Хена по плечу.

  - Не знеохочуйся. Я чув, що останнім часом все більше гравців вибирає цей клас.

  - Ага...

  Так і було, коли збір проводився в перервах між друзями.

  Лі Ген намагався записувати в блокноті деякі важливі моменти, пов’язані з отриманням стипендії, інформацією про закордонне навчання, майбутні дисципліни та книжки, які б були корисними для загального розвитку.

  Незважаючи на те, що з часу відходу зі старших класів Хен так, в загальному-то, і не вчився і мало не провалив нещодавні іспити для отримання атестата про загальну освіту, він все одно записував усе, яке стосувалося можливої майбутній стипендії, тому що хотів розглянути всі можливі варіанти.

  Коли збір закінчився, всі повискакували зі своїх місць.

  - Фу. Ну, ось і закінчилося. Щось я зголоднів.

  - Ходімо щось купимо!

  - Ага. Давайте заглянемо в університетський кафетерій.

  І Лі Хен, підхоплений з усіх боків новими знайомими, пішов за компанією.

  'А дійсно, спробувати, чим ж тут годують в студентській їдальні, - не така вже й погана думка'.

  Столова спорудою була в головному університеті.

  На цих конгресах було сформовано корейські та європейські страви, які чергувалися і передавалися студентам залежно від дня тижня.

  Дівчата вибрали свою кухню, а хлопці накинулися на європейську.

  - Виглядає смачно.

  - Давайте ж спробуємо, мені так не терпиться!

  Сьогодні корейська страва складалась з рису, бульйону та п’яти видів закусок. А втім, Європейське море включало свиню чи рибу, салат і лапшу.

  Мін Сора, випробувавши рис з закусками, злегка усміхнулася:

  - Нічого так. З'їдобно.

  Чхве Сангжун і Пак Сунджо відрізали по шматку свинячої котлети й з радістю почали їх пережувати.

  - А тут непогано годують.

  - Мені сподобається ходити в універ.

  Поки всі з радістю їли, Лі Хен зі кислою міною на обличчі кидався у своїй тарілці.

  'Так... Інгредієнти - просто кошмар!'

  Звичайно, свиня котлета не була ручним готуванням. Просто розігрітий півфабрикат! Так і пожежили її так давно, що до цього часу вся можлива 'свіжість' вже покинула цей продукт.

  'У такому випадку краще вже збирати обід будинку і приносити з собою '.

  До того ж ціна в 2,5 долара Хену теж не дуже і сподобалася. Він вважав, що на ці гроші можна купити кілька свіжих продуктів і зробити з них чудовий корисний обід!

  Лі Ген серйозно задумався, пережовуючи свою порцію, що так і буде в майбутньому.

  У цей момент у їдальню з шумом ввалилася компанія міцних хлопців. Це були студенти з факультету військових мистецтв. Мускулисті, потхані після занять хлопці збиралися поїсти, як раптом помітили Лі Гена. И... Поклонники почали ввічливо кланятися.

  - Вітаю старшого брата! - сказав один з них і вклонився у пояс, після чого за ним пішли й всі інші.

  - Вітаємо старшого брата!

  Ган залишався нерухомим. Потім він трохи-чуть відвів голову в сторону, як би кажучи, що не розуміє, Що відбувається. Цим жестом він навчився у Союн.

  Але студенти військового факультету стояли, зігнувшись на три знищення і не виходили з місця.

  - ...

  А поруч сиділи, широко відкривши рот, його нові знайомі.

  І здавалося, що до Чхви Сангжуна могла спокійно залетіти муха, а той нічого не помітить. Таке привітання від групи таких хлопців може спантеличити.

  Лі Ген поводився обережно, але вітання прийняв у цілковитій спокійній атмосфері. Четверо нових осіб з цікавістю спостерігали за тим, як вони перекладали погляд від одного до іншого і чекали кінця.

  І Лі Ген, зітхнувши, відповів студентам кивком голови.

*

  Як тільки студенти військового факультету відійшли в сторону Гена та його знайомих, для яких він став старшим за віком, серед них піднялася невелика шуміха.

  - Санг Чхоль, а хто це взагалі? Хто він, щоб з ним так вітатися?

  По правді кажучи, більшість віталися навіть не знаючи причини. Вони просто наслідували приклад Хана Санка Чхоля, який вивчає курс вище і є лідером в їхній компанії.

  Санг Чголь спокійно відповів:

  - Я ж минулого разу вже розповідав.

  - Що?

  - Я ж казав, в якому тренуванні зал ходжу займатися?

  - Казав. Ти ж займаєшся "там"?

  Під 'там' мав на увазі треніровий зал майстра Ан Ген-До. На весь світ славетна школа, з якої виходять чемпіони світових першочергових за фехтування.

  Там збиралися 'мостри', які з мечем в руках не боялися нічого. Деякі з них були претендентами, а не учнями. Там було близько 5000 учнів. І Хан Санг Чголь входив до них.

  - Так ось, той хлопець - один з учнів. Навіть не так... Він офіційний кращий учень майстра Ана.

  - Нічого собі! Кращий учень, кажеш?

  - Швидше за все. Це практично точно. Його навчають інструктори, але іноді він влаштовує з ним бійки і сам Ан Хён-До. Тому я думаю, що це правда на сто.

  - Але, як мені здалося, він приблизно нашого віку або навіть трохи молодший, і чи варто перед ним так вклонятися?

  Решта студентів, щоб підтримати питання, дуже нахилили голови.

  Люди, які займаються військовим мистецтвом, мають підвищене почуття власної гідності. І навіть якщо хтось у залі починає тренуватися з вищим становищем, то ніхто не буде вклонятися перед ним.

  Хан Санг Чголь затрясся всім своїм тілом, ніби його бив сильний ознаб.

  - Вам варто було б його бачити!

  - ...

  - Ви думаєте, що я завжди так себе поводила? Спочатку я теж його не визнавав. Майже рік. І як же мені було прикро почути, що якийсь чоло, не пройнявся і року, стане офіційним підмайстром майстра Ана. Знаєте, я вже третій рік тут і не потрапив до офіційних учнів, а тут з'являється цей зухвалий тип...

  - Але хіба тоді не варто було поставити його на місце, відлупивши гарненько?

  - Так я і збирався так вчинити! Но... Сталося пряме як у прислів'ї: 'Каткучий камінь вибиває лежить камінь". І ось тоді я побачив, як він б'ється дерев’яним мечем.

  - И... як це виглядало?

  - Він бився, бився і знову побився. Він ні крапельки не боявся дерев’яного меча, пропустивши удар якого можна легко переломати кістки. А зброя в його руках була наповнена життям!

  - І що, це прямо так приголомшливо? Чи ж це не природно, що коли ти ведеш бійку, то мусиш боятися зброї?

  - Це чудово. Просто приголомшливо! Тоді я все зрозумів. Фізична складова може розвинутись, але в духовному плані це вимагає також обдарованості. Скільки людей зараз набереться у світі, який скаже, що має віру і зможе битися, поставивши наконечником своє життя?

  - ...

  - Я говорю про людину з сильним духом, яка зможе віддати життя згідно зі своїми переконаннями. І лише тоді, дивлячись на нього, я зрозумів, що дух, який абсолютно не залежить від тіла, є найбільшою річчю у всьому світі. І після цього випадку, розуміння, моя майстерність фехтування також зросла.

  І тут студенти нарешті зрозуміли значення слів Ган Санг Чахолем. Людина, яка тримала дорогу меча глибоко в своєму серці. Майстер, перед тим як розпочати свій шлях, не соромиться схилити голову.

  'Та він просто звір!'

  'Надо б запам'ятати його обличчя і ні в якому разі навіть пальцем не чіпати".

  І щоб взяти слово з наймолодших, Хан Санг Чхоль сказав їм:

  - Та до того ж мені так сказали ходити старші з тренувального залу. Тож, навіть якщо мене немає поруч, обов’язково привітайтеся з ним. Інакше я труп.

  - Буде зроблено.

Глава 9. Що поїси...

  Завдяки скульптурі "Горячі серця" Віїд та інші учасники загону змогли нарешті легше переносити вплив погоди. Як і раніше, відчувався противний пронизуючий вітер, але живучість вже настільки відродилася, що простудитися аналогічним чином другий раз ніхто з них не боявся.

  Звичайно, це просто і полювання.

  Віід разом з Соун і Альбероном майже всі наступні п’ятдесят днів за часів Королівської дороги полював лише на Льодових тролей.

  - Вбиваєш їх, вбиваєш, а кінця і краю немає.

  Ці монстри мали дивовижну здатність до регенерації. Відрізала їм руку, як відразу ж, не пройде і кілька хвилин, виросла нова. А якщо вони досягали мінімуму, то вже через кілька хвилин бездіяльність почали з шаленою швидкістю відновлюватися.

  З цих причин, якби комусь довелося битися з значно вищим числом льодяними тролями, неминуче наступив би поразка.

  Отже, у поточній ситуації була величезна вдач, що тролі не могли спуститися зі скель і напасти на групу об'єднаним натовпом.

  Всі діяли по давно розробленій Віїдом стратегії:

  - Наша задача роз'єднує будь-які скупчення монстрів. Гей, виверни, хапайте Льодових тролей і піднімайтеся в небо. А потім зкидайте їх сюди, вниз.

  Почувши накази, вірні слуги почали підхоплювати монстрів по одному і скидати один за одним вниз до підніжжя скель, де вже очікував Віїд з порожніми пляшками.

  Підбурені такою підступною атакою і позосталі в самоті монстри дуже швидко помирали. Вікід усміхався, не знаючи, що використовував стратегію давно відомої в військовій справі.

  - Треба заводити цих гадів в укримне місце і поодинці варити!

  Від самого народження Віїда довідувалась про цю жахливу істину.

  Монстри, які звикли до громадської діяльності, дуже сильно втрачалися, раптом опинившись на самоті. Хоч Льодових тролей і не можна було віднести до такої категорії, але й вони поодинку не представляли будь-якої великої загрози та гинули, піддаючися швидкої і зосередженої атаки.

  Перш за все, їх було відремонтовано ще до того, як виявляти надзвичайну здатність регенерувати.

  - Техніка сідаючого ніж місячного світла!

  Вікід вкинув клинок, щоб помилуватися свічким.

  Перший раз він використовував таку чудову й потужну техніку, щоб боротися з льодовими тролями. І в манері, яку він раніше ніколи не використовував.

  Вести битву з тролями по старінці - порожній справа. Таких противників треба було вбивати дуже швидко, наносятися десятки, сотні наступних ударів, які не лишають і шансу на регенерацію.

  - Кы-и-ую-у!

  Самотній монстр Віід, який розмахується сокирою, б'є з божевільною швидкістю і використовує дивну техніку бою.

  - Зажмурювання!

  Він вів битву, прийнявши або відводячи удари убік з повністю закритими очима. Можливо, якби Віід не мав такого відчуття бою, такої координації рухів, він би швидко загинув. Але він, як і обидва чоловіки, зніс нищівний град ударів на противника, який зовсім не очікував цього.

  - Ну-у! Здохни вже, умри!

  Віід з закритими очима так швидко наносив удари мечем, що здавалося, в його руках замість серйозної зброї була легка дерев’яна палиця.

  Це виглядало так безглуздо, так нерозумно, що жоден з новачків не став би вести бій у подібному стилі. Без сумніву, всі вони вважали б такі дії безглуздими.

  Кожен помах, що з’явився на клинці Соун, був також обрамлений чорним світлом.

  Лижні тролі один за одним гинули від рук берсерка, яка підвищилась лише з одного виду крові!

  Цей клас мав унікальні особливості. Наприклад, якщо гравець довгий час не воював, то сила його здібностей поступово зменшилась. Навпаки, протягом довгого періоду циклів він перетворювався на жахливу машину вбивства.

  Це був ідеальний клас для Союн, який намагається зануритися з головою у битви і забути хоч на трохи про сидячий всередині болю.

  І ось, ведучи бій з великим напруженням на обличчі, Союн старалась не дивитися туди, де був Віїд.

  'Не можна. Я не можу..."

  Їй здавалося, варто тільки побачити, як бореться Вікід, то в той же момент сміх вибухне з її губ. Тому Сюн відчайдушно відвертала голову від « безглуздого » видовища.

  Віід бився з закритими очима, Союн - відвернувшись і рухаючись завжди до нього спиною, і тільки Альберон проголошував одне благословення за іншим, вилежуючи то вірун, то Золотої людини та Крижаного дракона.

  Минуло більше 50 днів від початку полювання в Долини смерті, коли тролі нарешті були знищені. І хоча вони з усіх сил намагалися внести свою частку у війну, то зрештою від них стало менше користі, ніж від інших.

  Віід з жалем на обличчі пильно втупився у чисте синє небо.

  - Невже ми всіх їх прикінчили?

  Недавня ліва палиця, яку ще можна було побачити в мурашнику, тепер навіть удень з вогнем не могла знайти. І ось, після такої наполегливої і успішної роботи в душі Віяда зародилася сумом.

  - Тепер я більше не зможу дістати крові тролей, і про це заробітки доведеться забути.

  Ті часи, коли монстри заселяли всі скелі на погляд Віди, в якомусь роді можна було назвати щасливими. Його душа співала, наче селянина, що слідувала за сходом на поле пшениці.

  Тільки селянина не варто було боятися смерті від таких "золоток"!

  За минулий час Віід зміг до кінця заповнити 5300 пляшок цінною кров’ю Льодових тролей. Набралися сумка чудового зеленого відновлення, яке може не тільки швидко загоїти рани, але й повністю відновити здоров’я. Оскільки ці зелень були обмежені, їх використовували як велику популярність.

  Вікід планував продати все за добру ціну.

  Мало хто купував би такий напій для простого полювання, але при штурмі фортеці або в бою між гільдіями дуже важко.

  - Ха-ха-хо! - Дивлячись на все це багатство, Віід не зтримуючись, голосно сміявся.

  Він був настільки щасливий, що з боку здавався наївним і неспроможним поворухнути навіть пальцем людини.

  - ...

  Але коли він побачив усе це, то ні Альберон, ані Союн не реагували. Таке траплялося вже не вперше, а навіть вдруге. Так що вони настільки звикли, що взагалі не звертали уваги на таку дивну поведінку.

  Дуже швидко Вікід повертався до нормального стану.

  - Ну що, продовжимо полювання? Альберон!

  - Да?

  - Благослови всіх ще раз. Зараз ми почнемо справжнє бою! Не чета того, що вели весь цей час.

  - Слухаю.

  Альберон відразу ж поблагословив усіх ще раз, не забувши і про крутих навколо слуг.

  Вайд послав дракона на атаку Ламій. Протягом останніх тижнів вони зосереджувалися лише на вбивстві тролів і збиранні дорогоцінної крові. Але тепер настав час повної зачистки.

  За їхню спільну подорож Віід зміг досягти 312-го рівня. Оскільки Віверні та Крижаний дракон також набралися досвіду й сил, то Ламій тепер без труднощів винищували.

  З того моменту, коли Вікід минулого разу перескочив кордон 300-го рівня, пройшло дуже багато днів. Але кілька разів подарувавши своїм скульптурам життя і втрати досвіду, він так і не зміг швидко повернути все назад. Довелося пройти багато боїв, у тому числі восьмиденне полювання на Пейлу та інших друзів. І звісно ж, гарненько попотіти тут у Долини смерті.

  Але Вікід був щасливий, бо отримав ще більше результатів і мав більш - менш рішучих битв.

  'Нарешті прийшов час підкорення Долини смерті'.

  Крижаний дракон і виверни чудово билися. Зачистивши скелі, які становлять певну загрозу троліям, вони тепер могли дозволити знищити неповноцінних бути здоровими і захищати Ламій.

  - Ми, Ламії, душники!

  - Піддайтеся нашому обявленню.

  - Яд Юкла!

  - Шкода цих виродків жалом так, щоб вони впали вниз!

  Ламії відчайдушно боролися, викрикуючи образи. Завдяки своїм зміям вони швидко рухалися, ковзаючи по крижаній поверхні скель. От тільки противники у них теж були не так-то і прості. Верни кружились згори, роблячи різкі і несподівані нальоти на Ламій. Крижаний дракон просто сідав і збивав усіх навколо землі помахами крил, після чого давив беззахисних монстрів.

  - Кы-и-ны-ов-о- о. Чому мої лапи такі короткі?

  Дракон так і не перестав жаліти на своє становище. Звичайно, лапи були короткою порівняно з його тілом. Тому на землі йому було важко рухатися, і в бою це часто створювало незручності.

  - Не існує способу надати такій величезній витвори мистецтва ідеальність форми, - виправдовував сам себе Вікід.

  Хоча насправді йому довелося все так зробити через використане в якості матеріалу льоду. Для такого величезного тіла набагато простіше було зробити короткі і товсті ноги, ніж витрачати багато часу на розрахунки пропорцій та проектування не дуже-то необхідних деталей.

  Як би то не було, а виверни і льодяний ганярі заганяли монстрів по-страшному. Сала справжня різанина! Ламії, які втратили підтримку тролей, перетворилися на звичайних ворогів і дуже швидко гинули.

  - Ми з ними справилися.

  -Кы-ра-рр!

  Ті, що стояли в небі, були виверні і Крижаний дракон видавався радісним криком.

  Тоді Вікіда подивився на протилежні скелі. Не менше число монстрів: Солдати пекла, служителі Девіса і послідовники зла під керівництвом Королеви-священиків - змикало свої ряди.

  Піднявши руку, він покликав до себе слуг у небі.

  - Альберон, для початку підлічи їх всіх, а потім знову благослови.

  - Гаразд, зараз зроблю.

  Трохи підлещившись, виверні та Крижаний дракон кинулися в новий бій.

  - Ку-у-о-О- о!

  Вони швидко переміщалися, наносячись в першу чергу удари по вже знайомим їм Ламям. Але Королі-священики, солдати пекла теж не стояли на місці і намагалися зачепити сокирами, мечами та списами драконів.

  Нехай тіло наповниться силою темряви, а проти поточної крові рознесе все по тілу. Криваве посилення!

  Служителі Девіса підсилювали монстрів. На перший погляд це було схоже на благословення священиків, але вважати їх помилковими. Кожне таке зростання мало негативні наслідки, і по суті, воно стосувалося темних проклять — неймовірно високих бойових сил.

  - Девіс сказав, що вб'є вогняну магію ту льодяну брилу!

  - Девіс сказав, щоб солдати пекла негайно атакували виверн!

  - Девіс наказує: 'Вбийте порушників спокою, вбий усіх!'

  Служителі Девіса віддавали накази армії. Це не можна було назвати вірою, але монстри активно слідували кожному слову переповнених жадібністю і пороками 'командирів'.

  Зручна і відома грамотні накази армія легко відбивала всі атаки віверну. І не тільки їх. Навіть великий льодяний дракон не міг завдати великої шкоди. Як тільки він зійшов на землю, десятки монстрів безстрашно попрямували до нього. Підтримувані « благословіннями » служителів Девіса, вони абсолютно не боялися великого противника.

  - Крижаний удар!

  Крім того, як тільки дракон намагався застосувати силу - силенну ворогів, що руйнують крижаний лід, вони розвіяли його силою.

  Віверни здалися і просто кружляли високо в небі. І тоді один Льодовий дракон струхнув і відлетів подалі від монстрів.

  - Все, досить. Мені це набридло, зараз ви у мене отримаєте!

  Очі Віїда холодно засвердли.

  Відряд провів тут вже понад 50 днів. А якщо взяти до уваги той час, коли їм потрібно було дістатися Долини смерті, то й того більше.

  Віід, який хотів заробити гроші в грі, не бажав затримуватися тут на довгий час і вести нескінченні бої з безконечними монстрами півночі

  - Визиваю Лицаря смерті Ван Хока. Викликаю лорда вампірів Торідо!

  Поруч закрутився чорний вихр, з якого з'явився великий статуру Ван Хок з мечем наперевіс.

  - Х-х-Х-ху-хозяин! В-в-у-тв-визовував? - Дуже заїкаючись, сказав старий слуга.

  Припущення, що холод півночі не матиме впливу на мерця, виявилося в корені невірним. Мороз був настільки сильним, що кістки просто придумали! Чельсти Рьцаря смерті ходили ходуном, видаючи неприємні звуки клацання зубів.

  На фоні червоного губ на мерехтій червоній шкірі, вкутаний у манто чорних і червоних кольорів, лорд вампірів Торідо дивився дуже вільно.

  - О, а звідси не так далеко і до моїх рідних місць. Мората! Я так сумую за нею! За морозним зимовим повітрям, по крижаних північних штормах, за місцем, що дихає самотністю і гарячою пристрастю... Земля, де живе сліпуча краса. І де постійно бракує красивої дівчини, яка поруч.

  Насолоджуйся холодом, лорд вампірів Торідо, як завжди, розповів про мистецтво та вічну красу дівчат, про які він ніколи не забував.

  Вііда іскоса подивився на найкрасивішу дівчину, що йому доводилось бачити.

  Торідо ніяк не міг реагувати на Союн, яка постійно захоплювалась скульптурами Віталю.

  'Срайно, це не тому, що вона разом зі мною?'

  Віід і Союн належали до однієї групи. Завдяки чому Торідо, очевидно, не реагував і не будував план щодо такої гарної дівчини.

  У всякому разі, він змусив Віїда як слід поволочуватися.

  Торідо принюхався.

  - Цей запах? Дуже заплутаний, але такий ароматний і будоракий апетит...

  Щодо крові, то Торідо був професіоналом у цій справі. Він відчув запах повітря, який зник після смерті льодяних тролей.

  Саме тому він не викликав Торідо. Якби вампір воював з ними від самого початку, то зачистити скелі можна було б значно швидше, ось тільки платою за це стала б істотна частина дорогоцінної крові.

  Тепер же, коли всі тролі були знищені і перед ними постав ще гарячіший бій, настав час використовувати все більше.

  - Торідо, ступай вперед і знижуй монстрів на цих скелях.

  - Ти наважишся мені вказувати? - відразу ж ставилася зухвала відповідь.

  З його останньої поради пройшло багато часу. До того ж він відіграв вирішальну роль у битві з армією безсмертних, завдяки чому його здібності й рівні та почуття власної гідності значно зросли.

  Виід насупився.

  - Так, наказую. Іди і б'йся!

  - Тоді я тобі теж скажу дещо. Мені набридло, що мене постійно викликають через дрібниці.

  Торідо, як і його сила та користь, так само важко було контролювати. Але, як і раніше, Віід знав, що слід робити в такому випадку.

  - Схоже, я тебе мало бив.

  - ...

  - Може, варто наступні десять днів занята з тобою, а потім ми продовжимо розмову?

  Коли Вікід не допомагав умовляти і лестощів, він використав свою силу!

  Відчувши напруження, невдаха Союн поклала руку на клинок і зробила крок уперед. Вона збиралася ритись в бій, як тільки вампір зробить хоч один невірний рух. Альберон же склав руки, приготовившись заклинати.

  Зустрівши таку відсіч, Торідо мимовільно ступив назад, і тоді, повернувшись до скелі та армії монстрів. Але він не зробив і кількох кроків, обернувся і з серйозним обличчям проронив:

  - Пане, я повинен повідомити тобі дещо важливе.

  - І що ж?

  - Ти знаєш про існування королівства вампірів?

  - Хм-м, а що, є і таке?

  Віі вперше про це чув. В його коли-небудь історичних описах Версальського континенту тільки коротко говорилося про вид вампірів.

  - Королівство вампиров Тодум! Воно лежить у вічної, неземної темряви. І завдяки тобі, господарю, я прокинувся від переповниної зараз мене потужності і тому нарешті можу повернутися туди.

  - Верну... ?

  - У мене є обов'язок правдивого вампіра. І щоб його повернути, через 89 східів місяця, починаючи з сьогоднішнього, я повинен покинути тебе.

  - Отже, наш з тобою договір ...

  - На цьому закінчиться. Але якщо тебе це не влаштовує, ти можеш зараз завершити моє безсмертне життя.

  У служінні Торідо були закладені обмеження. Віід зрозумів це тільки почувши, що той прокинувся від переповнюючої його сили.

  'Похоже, так оригінально і було задумано - керувати Торідо тільки до будь-якого моменту'.

  Монстр високого рангу з високим рівнем, який давно перевалив за четверту сотню. До того ж вампір, вміння якого дуже корисні в різних ситуаціях. Жоден з цих гравців не міг просто тримати себе в руках.

  "Значить, творці світу заклали це обмеження спочатку!"

  Віід негативно хитнув головою.

  - Твоє життя мені не потрібно.

  Він не хотів знищувати Торідо. Насправді, якби він володів якоюсь унікальною річчю або предметом екіпірування, то, перш ніж дати відповідь, Віід обдумав би все щонайменше сотню разів.

  Але в цьому випадку екіпування було марною. Тому що всі спорядження на Торідо були призначені лише для лорда вампірів, і використовувати його або продати, на відміну від оркських та ельфійських речей, було просто неможливо.

  - Дякую. Коли настане ніч повернення в Тодум, я можу проводити тебе у наше королівство. Якщо ти цього хочеш, то станеш першою людиною і, можливо, єдиною, хто має таку честь - відвідати царство аристократів ночі.

  Дзинь!

  Віід тихо похитав головою.

  "Мої припущення виявилися правильні".

  Поступово, виконуючи завдання з Рицарем смерті і Лордом вампірів, вони всі разом ставали сильнішими. І якщо настали ситуації, коли в руках гравця з’являвся слуга вище певного рівня, то або давали спеціальне завдання або відкривалися доступ у особливе місце, раніше нікому не доступні.

  Торідо наблизився до скель.

  - Мої соплемінники, пташенята, покажіться!

  - Пане, ти кликав нас?

  З’являлися чорні манто симпатичні вампіри і молоді вампи.

  - Так, ви відчуваєте смачну кров?

  - Пане, наші роти так пересохли...

  - Ми не зможемо поповнювати наші лави, але так-а-ак, крові прискореності, мої діти, нап'ємося вдовольно.

  - Так, веди нас!

  - Пелена темряви! - Викрикнув Торідо, і вампіри зникли у спалаху темряви.

  Але відразу ж, через мить, всі вони з’явилися на вершині скелі біля служителів Девіса і прибічників зла.

  - Аристократи ночі!

  - Підлі зрадники, кровопійці!

  Торідо випустив ікла, а потім з головою занурився в бій, створюючи хаос у рядах противників. Молоді вампіри старанно повторювали за паном, внось свій важливий внесок. Вампіри, використовуючи закляття, зв'язували ноги солдатам пекла.

  Це було дуже важливо, тому що молоді вампіри не могли на рівних конкурувати з монстрами. Якщо б їм противилися люди з плоті та крові, то слуги Торідо мали би всю силу. Але ці злі монстри не тремтіли і противилися нападам.

  - Вихор клинків!

  Торідо помахом руки направив у найгучнішу бурю з гострих, як клинки, поривів вітру. Тіла служителів Девіса, що змітали все на своєму шляху титанічний торнадо, були просто розрізані на шматочки. З усіх боків летів сніг з кригою, а сила шторму виявилася такою, що навіть в вишині вікнам довелося боротися з поривами вітру.

  - Кривавий приплив!

  Торідо витрачав величезну кількість манів на закляття. У них була його сила і водночас не менша слабкість. Коли мана закінчувалася, він просто хапав найближчого слугу Девіса і повністю відновлював свою кров.

  Очі Торідо сяяли від щастя.

  - Не приймають мій рід, з кров'ю, що не змішуються з моєю, навернись до каменя. Окаменування!

  Солдат пекла стояв поруч, і він відразу звернувся до каменя під дією страшного прокляття Лорда-вампіра.

  Ван Хок воював у перших рядах, покликаних ним невеликого загону Рицарів смерті. Крижаний дракон, виверни і Золотий чоловік напали з неба.

  Віід і Союн піднялися по скелях, а також вступили у бій з монстрами.

  - Техніка сідаючого ніж місячного світла!

  Він повністю поклався на озброєння Даллока, розмахуючи клинком і вів бій у самій гущі бою. Водночас не забувайте оцінювати ситуацію.

  Коли ти в подібній ситуації, то не варто фіксувати всю свою увагу лише на суперника. Треба ретельно вивчати положення своїх та ворожих сил, стежити за транспортом і аналізувати, робити висновки. Все це важливо, особливо в таких масштабних битвах.

  Народи Девіса, оточені з усіх боків вампірами, були в крок від повного знищення.

  - Сім небесних кроків!

  Віід застосував техніку, яку вже давно не використовував. Вона дозволяла різко змінювати напрямок і положення тіла, коли ти мчишся в повну стадію вперед.

  Часто причиною напруженої битви стала ієрархія таких навичок, які повністю ігнорують здоровий глузд та закони фізики. Але якщо гравець міг правильно їх застосовувати, то його сила та руйнівна міць були на новому рівні.

  Віід біг, проскальзуючи між вамипірами.

  Відмовляючись від монстрів витієвою технікою кроків, він все ближче підбирався до Слугу Діріса, смерть якого ставала щораз ближчою.

  - Помри-и-і!

  Змахуючи мечем, Віід, йдучи інерції тіла, спочатку розсік шию, а потім, з місця розвернувшись на дев'яносто градусів, та груди ворога.

  Слугу Девіса випустили з очей смерті.

  За служителів, які не були звичайними монстрами, у порівнянні з тими ж Солдатами пекла, мали давати на 30% більше досвіду. Але перевірити, чи так це, Віід не встиг.

  Послідовник зла, тримаючи в руках залізну шпильку, непомітно підійшов до нього зі спини.

  - На-а-А!

  Видавши крик, монстр помахнув шпилькою.

  Вікід не озираючись, рвав уперед. Зробив кувирок через голову, а потім, відразу ж піднявшись, якимось чудовим чином виявився з руками забитими золотими монетами. Невідомо як, але він ще встигав хапати і трофеї.

  'Як же це прекрасно!'

  Девіс був темним богом, захисником багатства. З цієї причини служителі Девіса завжди мали багато грошей. Довідатися про це можна було, і не вбиваючи їх, а просто трохи послухавши те, що вони говорили вампірам:

  - Якщо послідую за мною, я зволочу тебе.

  - Я дам тобі цей дорогоцінний камінь, якщо приймеш нашу віру.

  - У мене гроші, багато грошей!

  Вони спокушали багатства, плутали і заманювали на свою сторону.

  По суті, вампіри були аристократами ночі і мали високе почуття гордості. Тому такі домовленості не викрикували жодних дій. А якби орки, які так люблять багатство, були на їхньому місці, то вони б вже воювали з іншими слугами Девіса.

  Віід знову пильно озирнувся.

  Послідовники зла, які залишалися тільки непотрібні предмети, не цікавилися ним. Віід стежив за станом служителів Дівиса, прокладав у думках маршрут і...

  - Сім небесних кроків!

  Перебуваючи по полі бою, немов буря, він вбивав одного служителя за іншим і збирав все, що могли дотягнутися його руки, які вже звикли брати тільки найкраще.

Глава 10. Рейд

  П’ять чоловіків змахували мечами під шум величного водоспаду.

  - 14.930, 641!

  - 14.930.642!

  - 14.930.643!

  Викрикуючи астрономічні цифри, чоловіки вкидали свої клинки!

  Це були МЕЧі: Перший, другий, третій, четвертий і п'ятий.

  Залишивши Пейла з друзями, вони відкололися від решти світу і вирушили углиб гірського хребта Юрокіна.

  Третій МЕЧ був збуджений:

  - Сильні чоловіки користуються славою по всьому світу! А мускулистого хлопця рано чи пізно обов'язково оточить натовп красивих дівчат.

  Через тренування в реальному світі він уже не спілкувався з жіночою поломкою. Безсумнівно, третього дня його ровесниці боялися. Та що там говорити, якщо мати і молодша сестра змагалися при його появи.

  Був період, коли він настільки віддавався фехтуванням і тренуванням, що сила буквально бурила в кожному його русі.

  - Мамо, дай поїсти! - кричав він з порога, заходячи в будинок.

  У той час він відчував себе дуже голодним.

  - Ага, добре. Зараз приготую. Якщо почекаєш трохи. Ну, трохи...

  Мама тремтячи від страху, готувала їжу.

  Третій пішов тренуватися, щоб нести добро і гармонійно розвивати свій розум та тіло. Хоча він ніколи не поводився різко з членами сім'ї, мати боялася його - свого сина, якого виносила і народила.

  І це був тільки початок. Одного дня він ненавмисно закричав:

  - Я голо-ден!

  - А-а-А!

  І мати здригнулася і упустила тарілку на підлогу.

  Навіть добра їжака, яка любить своїх малят, спостерігаючи за кожним днем, як вони стають все більш хижими і дедалі жорстокішими.

  Тому в один з днів третього МЕЧ, який твердо постановив покінчити зі тренуваннями та фехтуванням, присів поруч із батьком.

  - Тату.

  - А? А, це ти. Кажи. Слухаю тебе.

  - Може, мені кинути фехтування?

  - Що, правда? Я схвалюю...

  - Я хочу залишити заняття і працювати з тобою.

  - Ох! Ти збираєшся працювати зі мною?

  У той час батько керував великою крамницею, яка торгувала рисом. Було багато замовлень через Інтернет і з великих супермаркетів. Роботи були навалом, тому постійно наймали різноробство на ринку праці.

  Третє: продовження і розвиток сімейного бізнесу - не такий вже й поганий варіант.

  Однак батько не міг замотати головою.

  - Ні-і. Ти повинен робити те, що хочеш. Вивчай фехтування. Або, може .. Ти хотів би поїхати вчитися за кордон? Лет едак на десять...

  - ...

  Така розмова дуже приголомшила підлітка. Умаючись, Третій раз у житті озирався в дзеркало. І ще важче було зрозуміти, що члени сім’ї уникали його

  Він не відрізнявся від четвертого МР.

  Під час навчання в середній школі був випадок, який добре описав його стан. Він тоді спокійно йшов по вулиці, як раптом його гукнула місцева 'гопота':

  - Эй! Чуєш, че! Підійди сюди.

  Вони були старшокласниками, які стояли на порозі ОПГ лише однією ногою. Вони валялися дуже димами, а також жуйкою змачно маскувалися.

  Четвертий повільно повернув голову. И... Їхні погляди зустрілися.

  - Простите.

  - Ми зробили велику помилку...

  - Не чіпай нас...

  Хулігани затоптали черевиками окурки і, голосно вибачаючись, поспішили піти кудись подалі. З ранніх років, Четвертий чув у околиці як дика звірина, яку ніколи не слід було чіпати.

  П'ятого МЕЧа теж мав свою історію.

  Він навчався у десятому класі, і до отримання паспорту та стану дорослого було ще далеко. У той час уряд проводив масштабні операції по ліквідації вуличної злочинності. І ось одного разу, спокійно крокуючи по вулиці, через свою 'свирепій' зовнішності він був затриманий і доставлений в поліцейську дільницю для вияснення особи ... А документів-то не було...

  І, мабуть, варто було б прийти п’ятому в шаленство, пройтися словами і прочистити мізки людям закону, які підозрюють ні у чому невинний підліток! Але він мовчав. Тому що в поліцейському відділенні багато бандитів збили п’ятьох...

  Ось так близькі друзі, кожен з яких за плечима мав сумний вантаж минулого, побачили надію на Версальський континент.

  Другий подумав:

  - Можна навіть сказати, що цей світ наш рай.

  - Все правильно, брате.

  - І як тільки наші рівні зростуть, ми зможемо знайти дівчат! - Викрикали Третій і Четвертий.

  Взагалі, життя неодружених людей було нормальним. Дуже багато хлопців так і робило. Але для MILA, які ніколи не мали стосунків з жінками, самотність була дуже важливою проблемою.

  Непорочні чоловіки, вже півжиття проживають і так не дізнаються любов жінки, крім матері чи сестри, перебували в « тихому » розпачі! Вони були простодушними хлопцями, які навіть не цілувалися.

  Другий випучив очі.

  - Гей, все буде добре, давайте дружно намагатися! Ніколи не марнуймо часу.

  - Він правий. Головне, щоб ми не забули про це і постійно діяли.

  МЕЧІ продовжили тренування в горах і тихих долинах.

  Вони могли б полювати і швидко піднімати рівні, але ніхто з них цього не робив, всі дотримувалися точних порад, даних їм перед прощанням Віїдом.

  На запитання про те, як стати гравцем високого класу він відповів:

  - Пахати по-черному.

  Дуже проста відповідь.

  Але коли він почув це, то другий сам вийшов вперед і вияснював усі подробиці. Звичайно, коли молодший просив у нього такого духу, він мимовільно зачепився над своїм самолюбством, але ситуація сьогодні і актуальність проблем не залишили йому іншого вибору.

  Він був сповнений ентузіазму, який тільки по-справжньому знуджений холостяком, котрий давно мріяв знайти свою любов і нарешті одружитися!

  - А чи є інший спосіб, щоб ще трохи швидше підняти рівні і славу?

  - Хмм. Є такий спосіб. Треба орати взагалі вусмерти.

  - І яким методом це найкраще робити? Я впевнений у своїх силах, так що якщо це полювання на монстрів ...

  Другий МЕЧ мав справу з битвою, як - от сон чи обід.

  У монстрів Версальського континенту були певні моделі поведінки. Вовки любили нападати в лоб, вони віддавали перевагу отруєному клинку. І варто було звернути увагу на швидкі і прямі атаки тих монстрів, які використовують сокиру.

  МЕЧІ знали все від 'А' до "Я", що стосувалося рухів противника або дистанції зброї, тому вони могли вести набагато більш ефективне полювання, ніж більшість гравців.

  Вікід, нічого не приховуючи, розповів про вибрану стратегію розвитку:

  - Ви повинні робити це абсолютно щиро. Працювати на сто. Ну, а захист на перший час я вас збережу за рахунок озброєння.

  Другий кивав головою. Після того як вони почнуть носити броню, кількість пошкоджень, отриманих від монстрів значно зменшується.

  - Так. З доспехами набагато краще.

  - Все вірно. В них ви станете більш неповороткими, але заради одного часто доводиться жертвувати чимось іншим. Головне, зрозумійте. Якщо ви пропускатимете в них більше ударів, то зможете ще ліпше витримати їх.

  - Багато пропускати, говориш ... Ну, щоб навчитися чогось добре, потрібно витратити багато сил. А що ще?

  - Ну-у, цього цілком вистачить, щоб заповнити прогалини у вашому захисті. Але якщо ви дійсно хочете швидко отримувати рівні, то без високого урону вам не знадобиться.

  - Ага, верно. З уроном буде простіше полювати. Що потрібно для цього?

  - Потрібно підвищити майстерність меча.

  Неможливо було переоцінити важливість цього вміння в Королівській дорозі. Відомо, що навіть у Бадріреї, який отримав славу як найпочесніший гравець світу, майстерство меча не перевищувало 4-го рівня.

  І на це було кілька причин.

  У сутичках проти найстрашніших монстрів у рядах великого загону кожен з учасників намагався принести якомога більше користі, і просто махати зброєю вдавалося не так-то й часто. В основному битву вели за допомогою потужних, руїнницьких технік і закляттяв.

  Але мистецтво меча було основою битви. І в залежності від розвитку навиків, можна було наносити просто величезний урон!

  Мета MILA була стати найкращими і найсильнішими людьми!

  І таких, як вони, ця епоха ще не знала.

  МЕЧІ кидали виклик тому, що інші навіть не могли уявити. Хоч все було заплановано, просто провести просте тренування, розвинути майстерність меча і отримувати нові рівні. Але насправді потрібно було зробити велику роботу.

  У будь - якому разі, щоб здобути досвід, їм ще треба було полювати на монстрів. І не на рівних собі за рівні, а як мінімум трохи сильніші. Адже, поєднавши майстерство меча і грамотно вводячи бій, МЕЧі могли на рівних битви з такими противниками та отримувати у завершенні бою набагато більше досвіду, ніж за «звичайних » монстрів.

  Саме так він і робив, але не відставав від своїх друзів на рівні. На відміну від них, Вікід багато часу проводив у подальших навичках.

  Це Віід і порадив. Дав простий, не в собі нічого особливого. Оскільки про це знав майже кожен гравець Королівської дороги.

  Але просто знати - ще не означає мати це зробити.

  Кількість людей, що грали в Королівську дорогу заради задоволення. А тих, чия мета ставала полюванням на монстрів, не збиралася і 10 відсотків від усіх. Звичайно, така конкуренція була надзвичайно високою. Але навіть там гравці дуже різнилися за вміннями, наполегливістю і майстерністю.

  Скільки людей зможе більше 18 годин на добу махати мечем? А місяць, два, більше трьох?

  Мабуть, практично ніхто.

  А ось МЕЧІ могли.

  - Знаєте що, брати? Ми робимо те, що нам подобається найбільше на світі. І пройти весь шлях тренування заново в грі - це ж буде простіше!

  - Так! Я почав навчатися з 7 років і до сьогодні, аж поки сьогоднішні 35-ти щодня виділяв час на возз'єднання із мечем.

  МЕЧІ тренувалися на всіх: били по падаючій воді, деревах і час від часу забредять до них монстрам. Для того, щоб стати майстром меча вони крок за кроком рухалися по стежці "вкатування" і праці.

  Монотонно повторюючи ті самі рухи, другий і третій захоплювалися своїм вчителем - Першим МЧ.

  На відміну від них, він ще запекліше підходив і опускав свої клинки. Зрозумівши погляди учнів, він почервонів і сором’язливо промовив:

  - Випадково, немає такого правила, яке вказує на те, що в Королівській дорозі дозволяється перебувати тільки молоді? Тоді я хоч і з запізненням, але одружуся...

*

  Віїд полював на дні і ночі.

  Після того, як з'явилися скульптури "Горячі серця", нарешті можна було розгорнутися на повну і присвятити весь свій час бою з монстрами.

  Льодові тролі та Ламії були повністю знищені, а бій на протилежних скелях тривав вже 24 години. З допомогою вампірів і Ріцарів смерті кількість служителів Дівиса та післяпостачальників зла зменшилась майже вдвічі.

  З зменшенням числа монстрів ослаб і їх контроль над долиною смерті!

  - Ну, тепер вже час і рослини саджати...

  Рано - вранці, на світанку, Віід вийшов у Долину смерті і відкрив холовий мішок, що тягав весь цей час разом з іншими речами.

  - Ідентифікація!

  Сто тисяч різних зерен!

  Віід дістав ніж Захаба і на хвилинку підняв голову, щоб помилуватися небом. Там, високо-високо вгорі, сяяло безліч зірок. Чисте повітря буяло тіло, дихало прохолодним вітерцем.

  Для Півночі такий ранній ранок видався на диво теплим.

  - Гарна погода для посадки насіння.

  Віід присів на коорточки і почав корити землю ножем. Він, наче маленький садовий лопатку, ридав одну ямочку за іншою. Зламав лід, злив землю і саджав насіння.

  - Зростайте гарненько.

  Віід, взявшися за справу ґрунтовно, розділив насіння по виду і взявся за роботу.

  Великі, на зразок Юби, він висаджував через рівні проміжки. А маленькі і легені, наче пилюка, - по горстці в одну ямку: все одно їх так чи інакше рознесе вітер.

  Вікід уже займався вирощуванням рослин.

  То був період, коли він навіть і думати не міг про купівлю будь-якої зелені! Відтего й оброблював невеличкий город на подвір’ї неподалік від дому, слідуючи за цибулею, салатом і соєм. Багато роботи це не віднімало, а рослини росли досить швидко, даючи хоч трохи різноманітності вже здобулой рис. Він також доглядав за двома яблунями і збирав плоди.

  Загалом, якщо він має досвід садівника, то його праця стала для нього пліснявою. Не минуло й години з моменту початку, як стебла вже пробивалися на світло. Насіння почало проростати і сходити з дивовижною швидкістю.

  День, другий, третій!

  Минув час, коли монстрів у Долині смерті ставало все менше і більше. Як бур’яни, то тут з'являлися рослини. Більшість з них становили квіти, але влучали також дерева.

  Коли ж насїннє виросте, Виід разом з вампірами, Рицарями смерті і драконами винищував монстрів, слідуючи, щоб вони не затоптали ще одну порогу. Їм довелося зайняти майже кругову оборону, відбиваючи одну групу монстрів за іншою, і все лише заради захисту звичайних рослин.

  І якби не допомога Альберона, це завдання могло б бути приречене на провал. Після висадки насіння від нього надійшло несподіване речення:

  - Віід?

  - А?

  - Богиня Фрея любить поява нового життя. Чи можна молитися за родючий урожай?

  Фрея, окрім усього іншого, уособлювала собою родючість і життя. Отже, Альберонова молитва могла прискорити ріст рослин утри або навіть чотири рази!

  - Добре. Тоді поквапся.

  - Я зараз. О милосердна богиня Фрея, благослови же почавши своє життя на цій не найбільш родючій землі...

  І рослини, які отримали благословення Альберона, почали швидко зростати. Під променями сонця, всмоктуючи поживні речовини з околиці, вони розвивалися надзвичайно швидко. Це було б неможливо, якби Альберона не отримала підтримки від молитви.

  Дерева і кущі виросли відразу за кілька годин, а на них з’явилося багато плодів. Від таких поширених як яблука, груші, виноград і закінчуючи персиками, сливами, гінкгою, шлунком, каштанами та кизілом.

  У деяких місцевостях можна було збирати урожай пшениці та рису.

  - Ну, ось і їжа.

  Віід зривав і їв фрукти прямо так. Льодові яблука і персики, очищені його скульпторським ножем, пропали в роті відразу ж.

  З землі можна було викопати картоплю або батат, а навколо нас бували різні лікарські рослини. Червоні, наприклад, допомагали затягувати рани або поліпшити здоров’я, а з жовтих можна було зробити страву чи зелену зілля із сильним відновленням енергії.

  - Фруктовий салат! Сливовий чай і шпильки з каштаном!

  Він був кухарем і готував різноманітні страви. Він з компаньйонами зміг збільшити свої характеристики та здібності, бо хотів їсти свіжі соки і споживати смачні десерти. Крім того, рослини стали на шляху холодного вітру і ще більше полегшило становище загонів.

  Долина смерті перетворилася на квітуче і густо засмажене дерево, про яке мріяла дівчинка Фріна.

  У міру того як Віід та його товариші очищали велику територію від монстрів, широка стала і смугою зелені!. Але в якийсь момент трави і дерева перестали поширюватися далі певної невидимої лінії.

  Незрозумілий мороз, який йшов з глибини долини смерті, не давав їм рости далі.

*

  - Там щось є.

  Віід стояв на стрімкій скелі і пильно вдивлявся удалечінь.

  Перед ним була повністю покрита товстим шаром льоду. Жодної сніжинки, лише синьоватий блакитний лід. А з глибини відкритого краю ущелини дув неймовірно холодний вітер.

  Пройти далі по стрімких скелях було неможливо. Левовина цього холодного вітру зіштовхнулася з скелями і просто скидалась на цю дорогу.

  І незважаючи на ефекти від скульптури і фруктових страв, в цьому місці стояв до настільки сильний мороз, що витримати його було не так то й просто.

  - Як я розумію, щоб завершити завдання, нам треба саме туди...

  Тому що по скелях не можна пройти, то всі мусять спуститися вниз і ступати на відкриту долину. І робити це, так чи інакше доведеться, тому що цілих два завдання висіли біля Віяда на плечах. Один з них мав на меті покрити Долину смерті рослинами, а другий мусив пройти глибоко вглиб імперії Ніфлхайм.

  - Проблема в монстрах...

  Всі монстри, що потрапили йому в цьому місці, були гібридами.

  І якщо з ворогами 300-го рівня підрозділ міг цілком впоратися, то в разі появи якогось боса розмова буде вже зовсім іншою.

  У цих місцях, де мешкало так багато високорівневих монстрів, боси, відповідно, теж будуть зовсім не слабкі. Звичайно, залежить від того, який саме буде монстр, але на даний момент проблема і полягала в тому, що дізнатися це ніяк не можливо.

  - Якщо судити за історією знищення імперії Ніфлхайм, то цей район можна вважати дуже особливим. І це означає, що, безсумнівно, з'явиться хтось досить незвичний.

  Почуття Віада викликали тривогу.

  Там, у глибині ущелини, мабуть їх чекав противник не слабший Торідо або Ліча Шайяра!

*

  Північна експедиція, сформована гільдією Сталевої троянди, пробувала і болісна. Рейджери, на яких була поставлена місія по розвідуванню земель, повільно вели армію, керуючи рельєфом навколишнього середовища.

  Останнім часом ми знайшли декілька великих фортів і досить великі села. Але, на жаль, головна нитка, яка веде до нашої мети, виявити поки так і не вдалося. Можливо, якщо ви витрачаєте більше часу на пошуки інших поселень і опитування населення, то колись зможете все дізнатися... - Без особливої впевненості в голосі говорив Дормун.

  У тих, хто слухав його промову ведучого гільдії Оберона та його радників Вероса і Друма, це викликало велике незадоволення.

  - Так продовжувати пошуки не можна. Вже голова від скарг трещи.

  Наколювання зросло вже до такої міри, що ще трохи-чуть, і люди просто 'згубляться'. Єдине, що ще не дало експедиції остаточно розвалитися - це слава Оберона і могутність його гільдії.

  Дормун закинув головою.

  - Тоді залишається тільки один спосіб.

  - Що означає "один"?

  - Рухатися в той район, де найбільш наша мета і знаходиться. Тобто в долину Сендейм. Йти туди, в місце, яке жителі називали Долиною смерті.

  Люди дивилися на цю карту з широко розкритими очима.

  Її малювали рейнджери з перших днів експедиції за результатами дослідження північних територій. Там були встановлені фортеці та села, долини і річки, але через брак часу й небезпеку земель у багатьох місцях зяяли білі просвіти. Отже, насправді карту можна було назвати просто наброською з вказаною назвою території і відносним розташуванням їх від табору експедиції.

  Верос знайшов на ній Долину смерті. Навіть за мірками північного континенту це місце було на околиці, у самому верху відносно визнаних ними землях.

  - О, так... Не так і далеко від колишньої столиці імперії Ніфлхайм. Це біля фортеці Бент. І чому ти думаєш, що нам треба йти саме туди?

  Рейнджер Дормун коротко відповів:

  - Тому що там самий холод.

  - Холод?

  - Так. Це найхолодніше місце на Півночі, тому я припускаю, що там є щось яке може знизити температуру на материку. З чуток видно, що розорені намистини Сербіани знаходяться саме там.

  - Розорвані намиста Зребіани!

  Про цю відьму керівники загону дізналися в одному з літописів Версальського континенту. Там говорилося, що Сербіана славилася виготовленням різноманітних магічних предметів, у тому числі тих самих намиста, які здатні керувати погодою, вважали найзахопливішим артефактом з-під її рук.

  Звичайно, це лише припущення, але навіть на основі чуток ми можемо зробити висновок, що Північ раніше не була настільки холодною регіоном.

  - Тоді це означає, що холоду пришили через розорваних бус Сербіани...

  - Так, ймовірність цього висока.

  Оберон зустрівся очима з Дрозом і Веросом. Після чого виніс своє рішення:

  - Добре. Ми вирушаємо в Долину смерті.

  Виснажені голодом, експедиція виступила у свій наступний похід.

  І так не багато запасів провіанту довелося ще більше економити. Звичайно, можна було їхати різними дорогами та невеликими загони, щоб під час походу люди могли полювати і мати їжу. На жаль, крім розвідувального загону ніхто не знав точного місця розташування Долини смерті. Крім того, таке розділення значно підвищило ризик смерті від нападу великої групи монстрів.

  Тому всі рухалися об'єднаним натовпом, на сотні миль розлякуючої хоч будь-якої живої істоти.

  Від кожного подиху північного вітру тіло учасників експедиції тремтіло від холоду. Особливо важко було тим, хто жив по краях і на своєму шкурі все ще був там.

  - Як би нам не прийшов універсальний трондій.

  - Та все буде добре. Головне, тільки дивитися в обидва, чи не наступить буря.

  - Ага, після того випадку я стежу за цим у всіх очі, так що не турбуйся.

  Гастон, незважаючи ні на що, тепер завжди був поруч з Фабо. За дуже короткий час архітектор міг викопати яму, яка могла б захистити від найстрашнішої бурі.

  З цієї ж причини поряд з Фабо були й інші ремісники на чолі з кравним Кадмосом та ковалем Труманом.

  Хто б міг подумати, що клас архітектора зможе врятувати людське життя? - хитаючи головою, тихо бурмотував собі під ніс Фабо, в той же час з побоюванням згадав нещодавні події, коли йому як скаженому довелося працювати лопатою.

  Про захоплюючі пригоди від самого початку гри він, взагалі-то, і не мріяв. Він просто хотів будувати міцні і красиві будівлі, тому вибрав собі клас архітектора. Але те, що люди надіялися на нього і сподівалися допомоги, здавалося йому не таким вже й поганим становищем.

  Наблизившись до Фабо, ми йшли гурбою кухаря.

  'Ех, якщо б вони тільки економили провіант ...'

  "Так безвідповідально розратити ті продукти, які вже є".

  Але й кухарі були, що сказати

  'Ну, і куди поділися всі ті, для кого ми готували і хто так вихваляв нашу їжу?'

  'Так вони самі просили приготувати чогось смачного'.

  'А тепер валять все тільки на кухарів!'

  Але, на жаль, тепер не було часу і ситуації, щоб виправдовуватися та шукати винуватих. Тому кухарі й інші гравці твердо тримали роти на замку.

  Експедиція йшла до Долини смерті, з усіх сил утримуючи бурхливе відчуття голоду. Протягом цього часу люди вже подолали стільки різних випробувань, що боги зжалися і в цей раз ніякого жахливого шторму назустріч їм не послали.

  Але чим ближче вони підходили до Долина смерті, тим сильніше дихав вітер, що несе з собою жахливий холод.

  - Кха-кх!

  - Апчхи!

  Гравці експедиції, які виглядали більш як біженці, змогли досягти своєї мети в кінці незліченних днів страждання. Але знову вони були вражені.

  - На такій холодній землі - квіти?

  - Тут і дерева ростуть.

  Перед ними лежала долина повністю покрита червоними і жовтими квітами. Під крижаним вітром височіли прямі й стрункі стовбури дерев.

  Але найбільше, мабуть, здивувалися члени розвідувального загону.

  - Коли ми були тут минулого разу, нічого це не було....

  - Нічого не розумію. Як це місце, яке колись було вкрите снігом та льодом, стало таким новим?

  Оберон невтомно подивився на Дормуна і запитав:

  - І як це розуміти?

  Але він лише потиснув плечима.

  - Прошу вибачення. Я сам не знаю.

  Гравці, що бачили весь цей час лише сніг і крижані простори, дуже зраділи барвам та деревам. Але ця радість була недовгою. Тому що для них, загнуті в глухий кут, незрозуміло як метаморфоза могла означати якусь нову небезпеку.

  І тут сталося те, що по-справжньому шокувало всю експедицію.

  Перед самим входом в Долину смерті стояв чоловік!

  Вони побачили Віда.

  Віід, разом з Союн і Альбероном, стоячи спиною до вітру, із цікавістю дивилися на "армії" гравців, які наближаються.

  Оберон з радниками збирався відправити підрозділ на розвідку, щоб дізнатися, хто ці люди і що вони роблять. Але серед учасників експедиції були ті, хто першим зміг роздивитися і розпізнати в цьому чоловікові Віяда.

  - Гей, там же, здається, Віід?

  - Так. Це скульптор Віїд, якого ми бачили в Родіумі.

  Гастон і Фабо здивовано подивилися один на одного.

  Темні геймери, які не вдалися до цієї розмови, а точніше Волк і Деорін.

  - Хм-м, він сказав, скульптор Віїд?

  - Дорогой! Це ж ім'я того чоловіка з Розенхайма, про якого ти і говорив?

  - Ім'я Віід досить поширене. Але ось обличчя... Так! Це той самий Віід. Що вирізав для мене дерев'яні букете, який я представив тобі зі своїм визнанням любові.

  Від подиву очі Волка полізли на лоб.

  Він не зміг дізнатися його в Родіумі через те, що той змінив одяг. А коли Вовк вперше бачив його, Віід виглядав повним обборванцем навіть у порівнянні з бідними!

  Вовк пам'ятав тільки одягненого в лахміття скульптора, тому, побачивши навіть схоже обличчя, відмахнувся, порахувавши, що це не він. Але тепер, почувши ім’я з інших уст, можна бути впевненим, що це той чоловік.

  - Хто б знав, що наша зустріч відбудеться з ним в такому місці.

  Вовк дуже хотів знайти Віди. Але навіть подумати не міг про те, що це вдасться зробити на Півночі — у місці забутому богом, де зустріти живу людину як чудо.

  У цей момент натовп з кількох людей відокремився від експедиції і погналася вперед.

  - Вії-і-д!

  - Це я, 320-й МЕЧ!

  - Приготуй швидко поїсти! Я умираю с голоду. Мені так не вистачає твоєї стряпні.

  - Эге-гей! Виід!

  МЧІ, що Оголодили всі разом кинулися вперед.

  Оберон, Дрим і Верос були здивовані.

  - Скульптор?

  Дрім кивнув:

  - Мені теж так почулося.

  Оберон нахилив голову:

  - Тобто ця людина - це відомий скульптор Віід, який виважив Сфінкса?

  Після того як Віід зробив гробницю і скульптуру для короля в Розехнаймі, всі гільдії континенту полювали на нього. Ну, і Оберон звичайно ж посилав своїх людей на його пошуки. На жаль, все це відбувалося після того, як Вікід покинув володіння і його так і не знайшли. А через підготовку до експедиції всі інші справи довелося відкласти на потім. І ось тепер він знайшовся сам, в найбільш непередбаченому місці.

  Верос засміявся у все горло.

  - Якщо це скульптор Віід, то ми зараз виграли джек-пот!

  Дрим з посмішкою підтримав його, киваючи головою:

  - Да-а... Якщо він виготовив тут якусь скульптуру, то це стане найбільшою удачі для нашої експедиції.

  В інший час або в іншому місці вони навряд чи так зраділи б якомусь скульптору. Але останнім часом керівники експедиції повністю змінили ставлення до ремісників і, що важливіше, творчих класів.

  Опинившись у божевільних кліматичних умовах, їм не залишалося нічого крім того, щоб лізти зі шкіри геть для виживання кожного учасника. Тут і показали всю свою силу та гідність ремісні класи гри!

  Всі ці гравці не мали такого шансу до цього походу. Їх всюди ігнорували, натякаючи на те, що такі класи лише перешкоджають командному полюванні. Але на Півночі, де навіть просте виживання - не така вже й легка справа, ремісники проявили себе в всій красі.

  'Огонь континенту', створений початківцем скульптором Депсом!

  Завдяки цій одній скульптурі багато хто змінив своє ставлення до робіт скульптора.

  Для початку Вікід повів маленьку групу в печеру, де була статуя

  - Як же тут тепло!

  - Ух, тепер жити можна.

  МЕЧІ змогли розслабитися, розвалившись і витягнувши ноги.

  Оберон та інші члени експедиції подивилися на скульптуру, що тривала після неї.

  - Невже ця робота дає такий сильний ефект? - З подивом в голосі вимовив Оберон.

  Коли він дивився на скульптуру, то відчув перетворення повітря навколо нього і став теплішим у сто разів для дихання.

  Зовсім недавно через холод Оберон не міг проявити більше 20% від своїх висококласних здібностей, але тепер можна було вважати, що ці "штрафи" зникли.

  - Клас скульптора дійсно унікальний.

  Але на цьому його подив не закінчився.

  Коли він спробував трохи їжі, яку там приготував медідам, то зрозумів, що його вправність не поступається скульптурним здібностям.

  Кузнець Труман, який виглядав як міцний старий з білою бородою, непомітно підійшов до Віїда.

  - Ти великий скульптор. І володієш великими талантами в інших галузях. Це все через ремісне мистецтво?

  Труман, клас якого був ковалем, мав уявлення про інші класи ремісованого або творчого плану. І він знав, що розвивати таку професію як скульптор дуже важко. Але коли вона досягла великих результатів, можна було стати на голову вище і в інших галузях.

  Війд пильно, знизу вгору, подивився на Трумана.

  "Молоток Фальмора. Завдяки своїй міцності ця штучка збільшує на 20% ефект він уміння коваля при вторинні металу.

  Це був унікальний предмет, який коштував понад десять тисяч доларів навіть коли купували за готівку. Тому що, на відміну від скульпторів, у грі було досить багато бажаючих отримати подібний артефакт.

  "Також на ньому кольчуга Сентук, так обпечена лицарями. Такі обладунки можна носити попри клас ковальу. І що ж робить ця людина? Труман - дід.

  Вікід легко сприймав думку, що за людина стоїть перед ним.

  - Ви щойно все чудово бачили самі.

  - Хо-хо. Я справді вражений. Ти, мабуть, найкращий скульптор з усіх.

  Ось тут підійшов Кадмос:

  - Дивовижна скульптура. Я і гадки не мав, що мене можна так вразити.

  Вік не шкодував про свою доброту і дав їм по маленькому дарунку.

  - Хоч і малий, але це мій сувенір на пам'ять.

  Він передав Труману та Кадмосу маленькі і красиві статуетки з дерева Набе.

  Звичайно, такі піделки коштували щоки, але їх виявилося цілком достатньо, щоб отримати адресу співрозмовників. Нехай неприродні, але завдяки тому що їх зробив скульптор Віїд на весь континент, ці речі мали свою особливу цінність.

  Віід також привітався з Ґастона і Фабо, а потім приєднався до інших майстрів експедиції.

  У цей момент до нього і підійшов Оберон у супроводі еліти гільдії Стальної троянди.

  - У нас є до тебе прохання, - почав він без всяких вступ.

  - Що хочете? - Як можна більш шанобливий вимовив Вікід.

  Тому що він мав принцип не визначати співрозмовника у своїх ворогах чи приятелів, перш ніж будуть зрозумілими його наміри!

  Однак він знав про наступні слова.

  - Ми плануємо завоювати Долину смерті. Чесно кажучи, це буде нелегке завдання. Тому було б чудово, якби ти нам допоміг.

  - Хм-м, і чим же я можу вам допомогти?

  - Багато чого не потрібно. По-перше, ми б були раді, якщо ви дозволите нам використовувати ефекти цієї скульптури. Звичайно, за винагороду. Ця скульптура нам потрібна.

  І погляд Оберона кинувся до скульптури "Горячі серця".

  В очах лідера Сталевої троянди читали як заздрість, так і захоплення. Йому, як і всім іншим гравцям довелося зазнати багато страждань, а тут якийсь скульптор без особливих турбот створив роботу, за допомогою якої може легко переносити навколишній холод.

  Звичайно ж, того, що насправді Віід був на межі смерті через простуду, ніхто з стоячих тут людей не знав. І перед собою вони бачили лише видатного майстра. Людина, яка ходить дорогою непростою і заслуговує принаймні поваги.

  Вікід, не задумуючись кивнув головою:

  - Звичайно ж, користуйтеся. Моя скульптура у вашому розпорядженні.

  - А винагороду... Чим тобі відплатити?

  - Воно мені не потрібно. Це доля, що ми зустрілися в такому місці і я готовий допомагати просто так.

  - Так не буває. Якщо тобі щось треба, але ти не хочеш просити, скажи це.

  - Ні, що Ви. Я створив скульптуру не для того, щоб отримувати гроші, так що як я можу брати за неї винагороду?

  - І все ж...

  Усі, хто хоч трохи знає Вінди, б думали, що це просто неможливо. Гастон і Фабо робили йому знаки, підморгуючи, мовляв, не упускай такого випадку. Але Вікід ігнорував їх. Він тільки серйозно дивився в очі Оберона.

  У результаті останнього рішення кивнув головою.

  - Але ми не можемо користуватися нею безкоштовно. Тому що ця скульптура нам просто потрібна. Давай поступим так. Я дивлюся, у тебе немає захисту зап'ястя. Я дам тобі один зі своїх подружок.

  Віід, який знущався над своїм програним, отримав як подяку предмет. Відразу ж ідентифікувати його не міг, щоб не образити богохульця, але судячи з величної барви та якості матеріалу, він був дуже цінним.

  Оглянувши швидко наручник, Віід запитав:

  - А не вийде так, що я не зможу його носити через рівень чи клас?

  Оберон ввічливо відповів:

  - Він підійде будь-кому, головне, щоб рівень був вище 200-го. Сам же володіє чудовим захистом, а також двома магічними властивостями, так що це непогана річ. Я отримав її, насилу здолав боса в підземеллі Холден.

  Віід, почувши подібне, відразу відчув симпатію до цього відомого гнома.

  Широко посміхаючись, він трохи вклонився:

  - Дякую вам за такий дорогоцінний подарунок.

  Різниця між простими і рідкісними предметами була просто величезною. І не було сумнівів, що предмет, який використовується таким гравцем як Оберон, виявиться високим.

  'Це він про Барретеуса - боса в підземеллі Холден? Рідкісний монстр, який з'являється тільки на один день у місяць! Так, з такого-то прості речі не падають.

  Напевно, цей предмет був вибитий на початку гри, коли за виявлене підземелля додавався бонус. І Оберон ось так просто заплатив за послуги такий дорогоцінний речей.

  'Все-таки я вмію розпізнавати людей'.

  Вікід дуже швидко розкусил Оберона.

  'Він справедливий воїн ...'

  Його репутація в грі була дуже хорошою. Але як і монета, існує зворотній бік, так і людина могла мати таргани в голові. Але це був рідкісний випадок, коли чутки відповідали дійсності.

  На Версальському континенті сила - це закон.

  Тут все можна було отримати силою, але Оберон спочатку звернувся до скульптора. Він міг все відібрати, але, маючи почуття обов'язку і високі моральні якості, робив усе по-своєму.

  Якби Вікід принизливо просив такої людини про щось, це могло б призвести до зворотнього ефекту. Але якщо нічого не просити, то людина з такими рисами не могла б відплатити за свої заслуги так, як вважає найкраще. Можна було ще наполегливо вимагати, і Оберон звичайно ж заплатив би за це визначену ціну, але він ніколи б не залишив нічого для нього.

  Він теж дійшов такого висновку і визначив, що за людина Оберон. Це був навик, який ніколи не перейде на новий рівень, але в той же час обов'язковий для всіх, хто обрав би клас скульптора.

  У минулому, продаючи свої роботи і намагаючись відгадати, щоб отримати зайву медяку, що ж за клієнт знаходиться навпроти нього, Віід зміг окупити всю свою роботу.

  Він з радістю всміхнувся і на мить закохувався.

  - Ух, як зручно сидить. Дуже дякую.

  - Не варто. Так, у мене є ще одне питання. А що ти тут взагалі робиш?

  - Ну-у, так це...

  Для Оберона та всіх інших учасників експедиції, щоб знайти таку небезпечну й забуту місцевість відомого скульптора, було однією з найзахопливіших подій упродовж усього часу.

  - Скульптор пробуджує красу за світлом. Отже, коли я подорожував, то погодився виконати прохання маленької дівчинки.

  - Просьбу?

  - Так. Вона попросила мене посадити в Долини смерті квіти і дерева.

  - А-а! Ось що...

  Тут Оберон, Дрим, Верос і позаду Дорн зрозуміли причини радикального преображення Долини смерті.

  "Так, значить, він виконував тут завдання".

  Скульптор виконує завдання на далекій півночі! Такий простий факт не вкладався у головах славних воїнів. Оберон запитав дещо спантеличено:

  - Несподіваний поворот. А ми збираємося дослідити Долину смерті. Сподіваюся, своїми діями ми не заважаємо тобі?

  На ввічливе запитання Віід відповів з м'якою посмішкою на обличчі:

  - Я завжди був гордий обраним мною класом Скульптора. Але я також відчуваю відповідальність за скоєні вчинки. Особливо це стосується забруднення навколишнього середовища.

  І це говорив чоловік, який ламає і зриває гілки для своєї роботи. Щоб заощадити хоча б один відсоток на матеріалах, він не опустив рук і навіть різав коріння великих дерев!

  Але тепер він старанно зображує художника з стурбованою душею, який так переживає природу і кається за всі скоєні злочини.

  - Тепер моя справа - саджати дерева і квіти. І якщо ви ліквідуєте монстрів, то мені здається це тільки значно спростить мою роботу. И... Можна мені слідувати з вами?

  - Разом з нами?

  - Так. Експедиція ж дослідить внутрішню частину Долини смерті?

  - Ну, ми збираємося, але ...

  - Мені так хочеться слідувати за вами і подивитися, як хоробро б'ються настільки відомі воїни...

  - Це може стати небезпечним, і я б не радив. Хто знає, чи зможемо ми тебе захистити якщо трапиться якась непередбачена ситуація...

  Оберон усіма силами відганяв Віїда, але тут Дрим легко ткнув його в бік ліктем і заговорив через 'шепот':

  - Командире, якщо він сам хоче йти, так давайте його візьмемо. Я знаю, що він ще не входить до жодної гільдії і якщо ми покажемо, на що здатні, то пізніше зможемо залучити його у свої ряди.

  - Але ми не знаємо, яка небезпека нас чекає попереду - відповів йому Оберон також через шепіт. - І може бути, не зможемо подбати про нього.

  - Да ладно вам. Він же не дитина, та й напевно багато пережив на своїй шкурі, поки добирався сюди або досягав такого рівня.

  - Так-то воно так, але...

  - Командире, у вас дуже розвинене почуття відповідальності. Може, не варто відмовляти, якщо він сам просить про це?

  Маг Верос швидко просув ситуацію і теж послав шепіт:

  - Оберон, цей чоловік вже виконує завдання на Півночі. Не варто давати йому ось так від воріт поворот, говорячи про якусь небезпеку.

  Зрештою ці слова переконали Оберона змінити свою думку.

  І він кивнув:

  - Добре. Але якщо ти дійсно хочеш слідувати за нами, то я не можу дати тобі ніяких гарантій в разі виникнення небезпечної ситуації.

  - Дякую, мене це влаштовує.

  З того часу Віід міг рухатися за експедицією і безпечно засаджувати насіння ще не оброблені землі. А найважливіше те, що ми швидко наближаємось до місця розкриття таємниці імперії Ніфлхайм.

*

  Віід, Альберон і Союн йшли до групи підтримки в самому кінці експедиції.

  Всі учасники були дуже поспішаючи.

  - Рухаємося! Нам треба захопити долину до того, як сяде сонце!

  - Відряду підтримки зайняти позиції в тилу.

  - Розвідники, виходьте вперед і прокладайте всім іншим шлях!

  - Священики, готуйте свої благословення. Рицарі, утримуйте центр і гоните монстрів тільки вперед. Мечники захищають лучників і чарівників! Готуйте закляття, доставайте свої клинки. Перед нами багато роботи.

  Під час експедиції люди швидко займали свої позиції. Через довге перебування на Півночі їх дії були вже добре відпрацьовані.

  Вбивці, злодії і рейнджери прокладали дорогу в авангарді. Вони мали бути виявлені й усунені пасток, а також інформувати про небезпеку або зачищення малих груп монстрів.

  - Сорок службовців. Счищення закінчено.

  - Рухаємося в наступний район.

  - Швидше, швидше. В темпе.

  Розвідка, відома Сарною, спокійно велася зі старими монстрами. Але коли на своєму шляху зібрався великий натовп, вона обходила її і залишала основним військам позаду ззаду, а сама рухалася далі.

  Тих монстрів, що не могли використовувати прокляття або магію, залишали на розправу групі відбірних вбивць.

  - В атаку!

  Тут вороги - Солдати пекла, Ящеролюди і Королі ящіролюдей.

  - Відряду чарівників відкрити пригнічений вогонь. Рицарі, тримати лінію і на штурм. Вперед!

  - Ура-а-А- а!

  Лицарі головного війська хоробро вийшли вперед.

  Вони тримали мечі та щити в руках, а потім з усіх сил побігли до нерівного монстра. Якщо б у гравців лишилися коні, які так нерозумно загинули на початку походу, то ця атака стала би в десятки разів більш страшною і руйнівною, але навіть у такому становищі воїни були дуже сильні.

  Відряди магів і лучників за завчасно прикрили наблизеними лицарями, стрілами та чарами знищуючи й відволікаючи більшість монстрів. Магія була особливо ефективною, оскільки велика кількість вогняних заклинань просто спустошувала ряди противників. Ворожі священики не встигали заблокувати закляття, бо центральне військо Оберону мало досить велике відділення бойових магів.

  Темні геймери і члени експедиції, що входять до складу гільдії Сталевої троянди, розташувалися наприкінці усього війська поряд з групою підтримки. Але їм майже не давали шансу вступити в бій.

  Монстри Долини смерті безжалісно винищували тих, хто йшов попереду.

  Але завдяки своїй харизмі Віїд став непримиренним гравцем тилу.

  - Потрібно копати через певні проміжки. Наше завдання - дати вирости новому життя, так що будьте надзвичайно уважні і обережні!

  Фабо як архітектор був професіоналом у будівництві будівель і копання землі. Вікід попросив його викопувати лопатою лунки, а сам саджав насіння. Крім Фабо цим займалися і кухарі, для яких тепер не було роботи. Копали землю МЕЧі, а навіть крава Кадмос разом з ковальом Труманом, імена яких Гріміли по всьому континенту. Нещодавно вони отримали від Віаду сувеніри, тому не могли просто стояти й прохолодити своє сумління.

  - Що вони роблять?

  Час від часу ті, хто був у центральних військах, повертались назад і кидали запитання. Але ремісники не цікавилися солдатами.

  Таким чином він зміг сіяти з неймовірною швидкістю, а потім і далі безпечно йти позаду війська. Посаджені зерна швидко проросли, і на світ з’являлися нові молоді пагони.

  І ось настав момент, коли мішок повністю спорожнів.

  Дзинь!

  Вік досить посміхався.

  Перше завдання було успішно завершене, і тепер ми могли лише дізнатися про Ніфлхайм — імперію.

  Поки що розслаблятися було ще рано.

  'Монстри, звичайно, відняли деякі-які час, але це було не таке вже і важке завдання'.

  Так, він пережив небезпечну ситуацію, коли мало не помер від застуди. Але все одно він одужав і, завдяки Торідо, Альберона, Союн та слуг, повільно й старанно зачищав довколишні скелі.

  Крім того, те, що йому вдалося зустріти експедицію під охороною якої він зміг виконати цю працю так швидко, можна було вважати великою удачію.

  Але я відчувала тривогу.

  'Уже кілька десятків разів з'являлися величезні натовпи монстрів. Якби не експедиція, то хто знає, можливо нам довелося б страждати тут ще десь 40 або більше днів. Невже в цьому богом забутому місці так багато монстрів?"

  Експедиція досягла центральної частини Долини смерті. Зовсім іншої місцевості, яку Віід спостерігав тільки зверху, так і не подумавши через холод тоді спуститися вниз.

  - Люди. Якщо ви наважилися дістатися сюди, значить, ви ще не втратили свою мужність.

  - Це ми стерли з карти землі нахальну імперію Ніфлхайм.

  - Кх-р-н! Убийте всіх!

  - Проклята и кров! Ми пофарнемо цю долину в багрові відтінки вашої крові.

  З’явилися великі групи монстрів і в хмарних шатах люди. Священики, які керують монстрами за допомогою своєї магії.

  Коли Альберон побачив їх, то закричав зубами. Таку реакцію простоватого НІПа Вііда спостерігав вперше.

  - Орден Ембіню!

  - А-а?

  - Група фанатиків, які поклоняються злому демону! Священики зла, які отримують силу не з щирої віри чи саможертовності, а від вбивств, жертв і руйнувань. Всі ордени давно вже визнали їх своїм спільним ворогом. Кажуть, що немає таких місць на континенті, де були війни або заворушення, до яких не приклав свої руки орден Ембіні. Хто б міг подумати, що вони сховалися тут ...

  Вікі озирнувся вниз.

  На щастя, учасники експедиції були настільки зосереджені на битві, що не почули б того, про що говорив Альберон. Коли з’явився новий ворог, бій став дуже запеклим.

  Тільки біля них йшла Союн. І вона могла почути слова Альберона.

  - ...

  Але Вікід не переживав про це. Тому що Союн - це не та людина, яка почала б тріпати язиком. По правді кажучи, Вікі вже не міг говорити.

  Слова Альберона викликали в ньому не такі вже й давні спогади про розмову з некромантом Бараболом після того, як вони вбили армію безсмертних

  - Ми, некроманти, зносили злидні довгий час. Але зараз, коли упередження розвіяні, ми зможемо відкрито приймати учнів, а чорна магія нарешті отримає визнання - сказав Барабол.

  - Бажаю вам успіху.

  - Тобі довелося багато пережити, рятуючи наше добре ім'я. Вдячний я хочу розповісти тобі один секрет. Ти думаєш, Версальський континент дійсно такий невинний?

  - Що?

  - У віддалених краях, про які ніхто не знає, живуть вони, співзасновники зла. Орден Ембіну, який правлять 12 темних первосвящеників.

  - Темних?

  - На відміну від орденів Фреї, Луї чи Валалавського палацу, ця спільнота уникає оплакування. Вони вірять в єдине зло і хочуть занурити весь світ у темряву. Дванадцятий з темних первосвящеників ховається у землях Басрін. Удень спокійно і вночі релігійні фанатики проводять свої ритуали. Вони бояться всіх сіл і фортів того місця.

  Тут не землі Басрін. Але були священики Ембіні, які загрожували безпеці Версальського континенту ніж навіть армія безсмертних.

  'Це означає, землі Басрін, де б вони не були, небезпечні не менше, ніж Долина смерті'.

  Віід вирішив, що тут знаходиться нитка до дуже важливого завдання і напевно за рівнем складність не меншому, ніж « A ».

  'І судячи з зібраної на сьогоднішній день інформації, це навіть може бути завдання рівня 'S', яке ніколи нікому ще не виходило.

  А найважливіше, що на відміну від нових завдань серійні з кожним наступним вели все більше і повні нагороди.

  "Землі Басрін..."

  Віід добре запам’ятав цю назву.

  У цей час бій все накаялось. Експедиція несла постійних втрат через магію священиків Ембіню.

  - Чорт! Звідки ще ці взялися?.

  - Зберіться! У що б не було потрібно відбитися!

  У експедиції, яка майже без втрат досягла успіху, загинуло близько десятої частини людей. Було повністю знищено загони вбивць і розвідки, у тому числі й самого Дормуна, загинуло багато магів. Священики Ембіну головним чином мітили саме в них: магів, які не здатні похвалитися великим здоров’ям.

  - О, Стражі полум'яного пекла знизіть сюди. Порвіть на шматки цих єретиків і злочинців!

  Священики ордену Ембіну використовували закляття призову. Вони викликали Кхарберосів та інших злих духів, і це ще більше збільшило кількість втрат у експедиціях.

  Гравці опинилися в досить складній ситуації.

  Якщо на початку битви вони могли завдати нищівного удару ворогам надзвичайно потужної єдиного залпом магів. То тепер, при спробі провести зачистку до настання ночі виявилося, що залишилося не так-то багато мани.

  маги не могли показати такої руйнівної сили, як на початку битви. Так само й лицарі зі священиками вже були в укусі.

  - Не здавайтесь!- кричав Оберон, вийшовши вперед. - Залишилося тільки їх викинути, і все!

  Почувши його слова, пронизані силою справжнього провідника, гравці без шкодування своїх життів відвернулися вперед.

  Ті, хто раніше був у тилу і спостерігав за ходом бою темні геймери та члени дружніх гільдій також вступили в бій. Окрім торговців, які входили до складу товару, усі мобілізовані навіть барди були здатні своїми піснями підтримати дух бійців.

  І як результат, потихоночку священиків ордену Ембіню почали зменшуватися. Спочатку один, потім другий і третій. Вони гинули від стріл, заклинань і клинків озлоблених гравців.

  Незважаючи на такий прогрес, з обличчя Віяда не сходило напруження.

  'На цьому все не закінчиться. Занадто вони слабкі для боса цих територій.

  Священики Ембіню - це тільки початок. Віід відчував появу чогось іншого, ще більш страшного.

  І тут це сталося.

  Через скелі з'явилася величезна біла фігура! Купка кісток не поспішаючи піднімалася вгору.

  Учасники експедиції, які спостерігали цю картину, так і застигли з відкритими ротами. Перед їхніми очима з’являлося немислима істота.

  Костяй дракон!

  Як один з наймогутніших у житті драконів, цей монстр завдяки чорній магії переродився в найсильнішу не жити...

  - Не може бути!

  - Чорт би їх усіх побрав! Хто б міг подумати, що тут є справжній Костяй дракон.

  З'явився бос-монстр був чистою водою неживою, ніяк не схожої з звичайними драконами. При всьому цьому ще ніде не говорилося про те, що хтось міг зустріти і після цього вижити.

  Костягий дракон розтрощив свої величезні крила. Це виглядало трохи незграбно, але коли монстра, що більший за 400 метрів у розмірі, вони змахнулися і відзвучали по всій Долині смерті.

  Рух крил породжував дивні дріжджові звуки: потоки повітря, ковзя між кісток тіла монстра, грали на них як на музичному інструменті. Жахливий звук, від якого кров стила в жилах проник у голови замерлих гравців!

  Лише побачивши дракона, воїни з низьким бойовим духом почали слабнути.

  - Ваа-а!

  Частина гравців розвернулась і кинулася навутек. Вони не хотіли марно вмирати від лап боса. І, в принципі, їх цілком можна було зрозуміти. Однак Костянський дракон не щадив цих бідолашних бенгалів.

  Він кілька разів змахнув крилами і, піднявшись до неба, негайно кинувся на експедицію. Вертя шия, дракон легко підхоплював і переламував гнилими зубами гравців експедиції.

  - А-а- а-А! - Закрикнув Оберон, спостерігаючи, як рушаться бойові порядки в строю. - Всі стояти на місці! Нам залишилося розібратися тільки з ним, і все! Хто вважає себе боягузом, нехай біжить! Але якщо хочете стати героями, то міцно тримайте зброю і б’йтеся!

  І Оберон, вийшовши вперед, пішов на облишення з Костяним драконом. Ще залишилося багато монстрів і священиків Ембіню, але тепер набагато важливіше було підняти дух людей. Так вважав Оберон.

  - Вперед, за нашим провідником!

  - Нехай це кінець, але ми помремо разом!

  Учасники Гільдії Стальної троянди і кілька гравців, які не зав'язали у битвах з монстрами, разом з Обероном атакували костяного боса

  Дракон, звичайно ж, не проігнорував подібну зухвалість. Він спустився на землю і під шум та гуркіт своїх кісток кинувся лоб у чоло на відчайдушних вилупків.

  Його розміри були такими, що земля ходила ходуном і місцями провалилася глибоко вниз. Кожен удар велетенських лап супроводжувався криками монстрів та гравців, які опинилися під вагою цього жахливого преса.

  Манера бою Костяного дракона була легшою, бо всі, хто стояв поряд з ним, мали жахливу вагу або пережовували щелепами. Всіх, хто його спіймали під 'руки' чекала швидка і жахлива смерть.

  Хоча сили ворогуючих сторін були рівні, учасники експедиції ще залишалося досить багато, і вони не сказали своє слово.

  І тут Костяною дракон широко розинув свою пащу.

  Побачивши це Віяда зі швидкістю блискавки, я почала задумуватись:

  'Дихання! Він збирається зараз випочити!'

  Спостерігаючи за діями дракона, він міг легко передбачити, що станеться. Однак, що було зовсім несподівано, костяй бос вибрав своєю метою не наближення до нього воїнів, а присутніх в тилу гравців підтримки.

  - Тьфу-у! - З гучним звуком з його пащі вирвалося зелена хмара, швидко поширюється вперед.

  Отруйна рідина, яка розчиняла всіх на своєму шляху!

  Це дихання в одну мить поглинуло всіх гравців забезпечення, у тому числі Віяда та інших ремісованих професій, що знаходяться поруч з ним. Після того, як хмара розсіялася, на місці розвернутого тимчасового табору з возів була порожня, шипляча, замаскована і випалена до основи земля.

  Смерть була настільки швидкою, що архітектор Фабо навіть не подумав викопати собі яму.

  - В атаку!

  - Відомстимо за наших товаришів!

  І гравці з подвоєною силою почали атакувати вбивчого їхніх беззахисних товаришів ненависного монстра. Разом вони змогли завдати величезної шкоди Костяному дракону. Однак сили все одно були рівні, оскільки ще малися і армія монстрів під керівництвом темних священиків.

  Через десять хвилин...

  Там, де не залишилося нічого крім диму над землею, лунали глухі потріскуючі звуки. Серед чорного диму піднімалася якась костяна фігура.

  Завдяки силі, яка могла б відкинути смерть, Віїд знову народився безвісти!

Глава 11. Бог війни Віїд

  В ефірі КМС-медиа йшла найпопулярніший телевізор - 'Весті Версальського континенту'. Мільйони глядачів з усією увагою спостерігали за син Хемін, який приходив із екрану телевізора.

  - Вітаю, сьогоднішню передачу ми почнемо з огляду на стан ринку предметів королівства. Але спочатку, про Чжуван, ви казали, що хотіли б нам повідомити щось особливе.

  - Абсолютно вірно. У королівстві Бікейз гравці повинні бути особливо обережними внаслідок останніх подій.

  - Чому? Щось сталося?

  - Так, справа в тому, що ми отримали інформацію про величезну армію монстрів, яка рухається зараз у напрямку королівства Бікейз. Ця орда спустилася з гірського хребта Брукейт. Про більш точне маршруту ми повідомимо трохи пізніше, тому що зараз отримуємо надзвичайно роз'єднані дані про цю подію.

  У "Новастях Королівської дороги" було долучено різну інформацію, хоч трохи під основною темою програми: будь-яка раптова поява орди монстрів або оцінка консюнктури торгових угод.

  Переміщення такої великої кількості монстрів не могло викликати в новачків тремтіння у колінах. Орда з десятків тисяч противників, наче величезне цунамі, поглинала на своєму шляху одне поселення за іншим і насолоджувалася нескінченними вбивствами та грабунками.

  Для торговців така подія - пекло, але для найманців - одна з найрадісніших новин. Тому що тоді з’являлися завдання від королівських династій та міських правителів, завдяки яким можна було отримати великий харч і цінні окуляри розташування.

  Було багато людей, які не брали участі в таких роботах через занадто низький рівень або невдалий клас, але навіть вони з задоволенням приходили на цю орду монстрів. Знаходячи битву загонів високорівних гравців з такими ворогами, можна було набратися певного досвіду. Ну, або як мінімум з цікавістю провести час.

  Тож щоразу, як така величезна кількість монстрів переходила з однієї із найспекотніших тем для обговорення в Королівській дорозі.

  Однак сьогодні глядачі майже не цікавилися тим, що відбувається у королівстві Бікейз.

  - Ну що ж, поки це всі новини про похід величезної армії монстрів.

  Син Хемін повела програму досить проворно. Тому що вона чудово знала, чого зараз хотіли глядачі. На моніторі, який висів прямо перед її очима, постійно радилося залишитих глядачів під щойношнім випуском коментарів.

  - Ну, коли з'явиться той чоловік?

  - Будь ласка, обов'язково запитайте про його теперішнє життя.

  - Блін, мені так цікаво, які ж предмети випали після того, як він розправився з армією безсмертних. Так, і ще - що залишилося після перемоги над Торідо.

  - Я лицар 380-го рівня. Маю такий величезний урон, що не боюся полювати в будь-якому місці. Як я можу потрапити в загін до тієї людини?

  - А я монах 385-го, і теж хочу з ним полювати. Обов'язково передайте йому моє прохання.

  Повідомлення телеглядачів діють, як лавина.

  Кілька днів тому КМС медіа випустила цікавий анонс. У ньому йшлося про швидке телефонне інтерв’ю з одним із найпопулярніших гравців у світі як Королівської дороги, так і Землі Магії.

  Тому не дивно, що це викликало справжню зацікавленість у аудиторії і кількість телеглядачів зросла майже вдвічі порівняно з звичайним часом.

  І навіть Син Гемін, досвідчена ведучою, пересохло в роті від майбутньої прискореності події.

  Отже, як було сказано раніше, сьогодні ми в прямому ефірі проведемо інтерв'ю з гравцем на ім"я Віїд. Ще раз нагадаю, що гравців у світі Королівської дороги з подібним ім'ям великий натовп, але наш герой - це той самий Віїд, найсильніший гравець Землі Магії. Зараз ми закінчуємо останні приготування, щоб взяти інтерв'ю у Віяда, який зупинив армію безсмертних.

  - Син Хемін, це правда? Невже ми скоро почуємо цього героя? Чесно кажучи, мені досі не віриться, що це станеться.

  Про Чжуван не приховував свого хвилювання.

  - Так, все вірно. Вже через хвилину нас з'єднають по телефонній лінії. Я дивлюся, ти весь у очікуванні.

  - Ще б! Безсумнівно, вінід є моїм кумиром.

  Про Чжуван чув безліч розповідей про Віяду. Про його походів, про те як той очищав підземні землі Магії, які вважаються неприступними, і розправлявся з найсильнішими босів. Все це вже було легендою.

  Отже, інтерв'ю, яке він зможе взяти у цього чоловіка, було для нього найрадісніше.

  Продюсер програми сам надіслав повідомлення, яке спалахнуло на моніторі Сін Хемін.

  « З’ єднання встановлено ».

  - Ну ось, Віід з нами на зв'язку.

  Син Хемін не стала тягнути попустим час. Занадто багато людей чекали цього моменту.

  І хоча в Королівській дорозі вона легко могла спілкуватися з ним через 'шепот', повідомити кому-небудь даний факт Хемін побоювалася. Чи це може шокувати інших?

  - Алло!

  У той момент, коли в студії пролунав голос Лі Хена, повідомлення глядачів повалили волами.

  - Нарешті він в ефірі!

  - Це голос Віди.

  - Віід на зв'язку!

  Не минуло й десяти секунд, як понад кілька сотень повідомлень промайнуло суцільним потоком перед очима провідних. Один з цих прикладів чітко показав, як багато людей зараз дивляться на ефір.

  Син Хемін, звичайно, знайшла вести телефонне інтерв'ю.

  - Здрастуйте, Вііде. Для зручності я буду називати вас по імені персонажа. Ви не проти?

  - Добре, - пішов досить проста відповідь.

  Лі Ген, загалом-то, і сам радий був не світити своє справжнє ім'я. Тому що в пам'яті до цих пір залишалися спогади про ті неприємності, які привіз йому попередній ефір, де він ненадовго зявився під час проекту 'Рицар принцеси".

  - Віід, разом зі мною в студії знаходиться Про Чжуван, і я передаю йому слово.

  - Так, дякую. Це О Чжуван. Для мене велика честь спілкуватися з таким видатним гравцем, як Ви, Вікід.

  - Приємно познайомитися.

  - Вітайте також наших телеглядачів.

  - Добрий день.

  Лі Хен відповідав дуже коротко, що раніше йому не було властиво, і Сін Гемін переживала за це.

  'Ну, не можна ж бути таким малослівним'.

  Мільйонам людей, які з головою поринули в ефір, пильно стежили за ходом розмови — раз і два! Звичайно, можна було домовитись наперед, але в такому випадку не існувало б живої мови. До того ж, акцент в цьому випадку зроблений саме на інтерв'ю у прямому ефірі, а тут будь-які плани і сценарії просто не працюють.

  Син Хемін усміхнулася і запитала:

  - Вііде, може у вас щось неприємне приключилося?

  - Є малость.

  - Ох! Чи не через нас?

  - Так.

  Гемін і Чжуван були спантеличені, бо не сподівалися такої відповіді.

  Зазвичай в прямому ефірі жоден гість не визнає, що йому щось не подобається, навіть якщо це і так. Тому питання більше було поставлене на 'вось', в сподіваючись дізнатися будь-яку іншу з можливих причин.

  'Ось же! Прокол в прямому ефірі ..."

  Син Хемін відчула, як на її ладонах збираються крапельки поту. Але хоч би що там сталося, інтерв'ю тільки почалося і вона знадобилася на розмову прямо:

  - Нам би хотілося почути, що ж у вас сталося. Якщо в цьому є наша вина, ми готові вибачитися. І якщо ми зможемо щось виправити, відразу ж все зробимо.

  - Да? Тобто ви вважаєте це нормальним? - Почувся спокійний голос Віїда.

  - Простите?

  - Ви сказали подзвонити вам о сьомій вечора... Але якщо ви спочатку знали, що інтерв'ю буде відбуватися подібним чином, то самі і повинні були мені дзвонити! Це ж у скільки мені встане телефонна розмова...

  - ...

  Почувши подібне, Сін Хемін багато чого бачила за час праці. Про Чжуван також розгубився всі слова і не міг нічим допомогти своїй співсвідкові.

  Син Гемін, стурбована оплатою ефіру, думала, що сталося щось надзвичайно велике. Виявляється, що стільки брухт - і все через телефонну розмову. Дитячий садок якийсь!

  'Він до неможливості скуп!'

  Ще один раз Хемін здивувалася, здавалося б, сотню разів прийнятого і свідомого нею факту. Але що вдіяти, потрібно було якось виходити з ситуації, тому вона поспішила вибачитися:

  - Так, схоже, ми допустилися помилки і обов'язково її виправимо. Все ж нам багато чого хотілося б дізнатися від вас, Вііде. Для початку, наприклад, про продаж аккаунта в Землі Магії. Саме тоді ця подія викликала величезний резонанс в Інтернеті.

  На даний час у світі майже не існувало гравців, які не знали про цю гучну подію.

  Хоч Земля Магії і не була в той час такою технологічною просуванням, як Королівська дорога, за кілька десятиліть існування вона набрала величезну аудиторію, яку дуже неохоче на початку віддавала своєму головному конкуренту. Це був переломний час. Звичайні ігри поступалися місцем віртуальної реальності, люди порівнювали нове зі старим, і в СТС-медіа для проведення великоїмасабної акції вирішили за баснословну суму викупити акаунт найвідомішого тоді гравця. Вони провели цілу серію передач з зачисткою неприступних твердинь і підземель, роздаючи предмети, якими володів персонаж Вііда!

  А оскільки гравці-вихідці з Землі Магії становили сьогодні більшість аудиторії Королівської дороги, прямий репортаж із тим самим Відідом і викликав таке велике зацікавлення телеглядачів.

  Син Хемін продовжувала з ноткою заздрості в голосі:

  - Ви продали акаунт за неймовірну суму - більше трьох мільйонів доларів. Це просто величезні гроші для такої операції. Мабуть, ви були дуже раді отримати стільки. Чи вам не хотілося придбати якусь чужу річ, чи просто викрадити всі ці гроші?

  Лі Ген був лаконічений:

  - Гроші... Знаєте, коли вони є, то вічно кудись пропадають, але якщо їх немає - вони з'являються у ваших руках.

  - Що?

  - Ну, якщо я заробив три мільйони доларів, так адже це не означає, що і завтра ці три мільйона будуть у мене. Я говорю, що людина повинна постійно наполегливо працювати.

  - А-а-А. Справді чудово сказано, - захоплено вимовив Про Чжуван. - Як багато б не було грошей, а порівнювати їх з почуттям задоволення від роботи ніяк не можна. Так ви, Вікід, дуже прониклива людина.

  Лі Хен насправді заробив більше трьох мільйонів доларів. Але майже всі їх вже через кілька днів забрали кредитори. З цієї причини його зовсім не зіпсували гроші, і Хен, як раніше, бився за кожну наступну монету. Але люди, які не могли знати цієї правди, мали зовсім неправильний погляд на ситуацію.

  - Гаразд, тоді до вас друге питання, Вііде. - Син Хемін йшла по заздалегідь приготованому списку. - У Землі Магії ви швидше за всіх розвинули свого персонажа, чи не так?

  - Так.

  - Ми можемо дізнатися, в чому був секрет?

  - Звичайно. Я просто викликав на бій монстрів. Рискал по світу і особисто вбивав кожного зустрічного монстра.

  Почувши подібне, О Чжуван поспішив вкинутися у розмову:

  - Вііде, я теж дуже багато грав у Землю Магії. Проте швидкість вашої прокачки дуже вражає, і мені не віриться, що тут не було якогось особливого секретного методу?

  - Та ні ж, просто щоденне полювання, і все.

  - Полювати можна по-різному. Мабуть, у вас колись було таке, що якийсь момент полювання осточертела? Вбивати одних і тих же монстрів протягом трьох-чотирьох годин вам не набридало?

  - Нічого подібного мені не доводилось.

  - ...

  Лі Хен стверджував, що йому не набридло... Ну, і як бути? Син Хемін прийшов йому на допомогу, бо Чжуван не знайшов відповіді.

  - Ви грали в Землю Магії цілодобово?

  - Коли залишалося вільний час, я тільки цим і займався.

  - А скільки годин вам вдалося провести в грі за один присід?

  - 204 години.

  - Простите? А-а! Знову ж таки, я запитала вас, скільки часу ви грали.

  Син Хемін і Чжуван вважали, що Лі Ген просто не розчув питання. Але той поспішив їх в цьому довірити:

  - Ви ж маєте на увазі неперервну гру?

  - Верно.

  - Ну, так 204 години.

  - ....

  Після цих слів у коментарях до програми телеглядачі створили справжній хаос:

  - Цього не може бути!

  - Та він просто бреше.

  - Як би людина не була "болен" іграми, як можна просидіти цілих 204 години?

  - Хлопці, я фанат Віїду з часів Землі Магії. Так от, якщо він заходив в гру, то не виходив з неї, поки не доходив до кінця підземелля.

  - Ну і нехай, але все ж я не можу повірити, що він провів понад дві сотні годин безвилазно.

  - Це просто маячня. Бред!

  Син Хемін і О Чжуван знову були збиті з пантелику.

  У таких інтерв’ю зазвичай була важлива вимога довір’я репортера до промовців. Але, почувши подібне, у що дуже і досить важко було повірити, контролювати емоції в провідних виходило зовсім погано. Крім того, вони не могли перекласти розмову на іншу тему, оскільки коментарі глядачів ставали все гарячішими й спекотніші.

  Зрештою Син Гемін намагалася подолати цю проблему, врятувати репутацію ВІда, якого майже всі « обдурили » у брехні.

  - Вііде, може ви просто помилилися в підрахунку?

  - Ні. Коли я вийшов з гри, то побачив повідомлення про те, що був у грі протягом 204-х годин і мені слід відпочити.

  - А-а, може, ви на деякий час відлучилися? Просто залишили ввімкненим комп'ютер, і таким чином нараховувалося 204 години?

  Син Гемін намагалася підказати вихід зі свого становища, брехню, якою б усі повірили. Але Лі Хен ні крапельки не думав її використовувати.

  - Ні. 204 години чистої гри.

  - ...

  Внаслідок цього дівчина замовкла, бо не знала що сказати. Але тут врешті-решт здали нерви у О Чжувана, і він трохи не прокричав:

  - Як це може бути! Як людина могла провести 204 години без сну? - Вислизнувши це, він вже більш спокійно продовжив: - Ну добре, давайте поміркуємо. Їжу ти міг ще заздалегідь приготувати і їсти прямо там, за комп'ютером. Але сон, тобі ж треба було спати?

  Лі Ген, занурившись у події того часу, відповів:

  - Знаєте... Гра, цілком можливо, може допомогти сон.

  - Как?

  Ви просто забудете про сон.

  - А-а?

  - Так, спочатку вас буде трохи клонувати в сон, але після приблизно 50 годин це бажання мине. Ну, а приблизно десь після сотні годин ви раптом зрозумієте, що не знаєте, відкриті у вас очі чи ні, але в той же час полювання буде йти.

  - ...

  - У такій ситуації не можна визначити, чи ти граєш, або тобі тільки сниться, що ти граєш. Однак я зміг вистояти в такому стані і не відчував голоду та втоми з сонливістю.

  - Так ось, значить, як... І ти зміг грати протягом 204 годин... Це, здається, фінальний показник, твій рівень максимально можливої тривалості гри?

  - Зовсім ні. Чому-то саме тоді, зламалася мишка ...

  Син Хемін і О Чжуван, несподівано для себе, зітхнув з полегшенням.

  'Ми ще нормальні!'

  Їхня впевненість у собі надзвичайно зросла. У порівнянні з життям Лі Гена, дні, коли вони проводили дві-три ночі безперервно, лючи носом, в грі, просто нічого не означали.

  Але Син Гемін не хвилювалася, коли почула таке.

  - А коли грали, ви хоч харчувалися-то як покладено?

  - Ні. Вдома нічого було їсти ...

  Справді, тоді в домі майже не було їжі. Але всі учасники інтерв'ю сприйняли це по-іншому.

  'Похоже, він має на увазі, що не міг поїсти через те, який був сильно захоплені грою'.

  Тепер я пережив багато страждань і про Чжувану.

  - І як довго ви от так грали і не спали?

  - Майже три роки. Але я не весь час тільки грав. Я також займався різними справами, а грав уже, як дозволяли час.

  - І ваш організм не ослаб після такого?

  - Ослаб, звичайно ж. Провівши довгий час сидячи на стільці й не харчуючись, я почувався незручно під час ходьби. Ви запитаєте, чи не атрофувалися у мене м'язи ніг? Чесно кажучи, не знаю, але відповів би "так". Мій організм дуже постраждав, і тепер я маю багато часу для спорту. Контроль за фізичною формою дуже важливий.

  - Ох, який жах! - Син Хемін тихо вимовила. - І ви ось так жили? Знаєте, що описові вами симптоми мають серйозно хворих, які довгий час знаходяться в лікарні?

  - Так. Напевно, можна порівняти.

  - ....

  - Крім того, при вмиванні виявлено і ще дещо.

  - При вмиванні?

  - Так. Кожного разу, коли я помився з носа йшла кров...

  - ...

  - Більше так не могло тривати, я ледве зібрав гроші і пішов до лікарні. І ось що мені сказав тамошній лікар: 'Негайно припините. Ви забагато граєте. Для вас зараз небезпечний навіть простий вітерець від вентилятора ...'

  Син Хемін і О Чжуван побледенеллі.

  Віда називали Богом війни! Але тепер, після інтерв'ю, люди несподівано для себе виявили, що під цим гучним титулом колись був майже інвалід!

  Кінець 9-ої книги.

  ПРОДОВЖЕННЯ СЛІДУЄ

https://literna.net/uk/books/417-lihendarnii-linivii-skulptor