***
Побачивши, як Лінь Мін з упевненістю бере сіль та спецій і посипає ними м’ясо — саме стільки, скільки потрібно, із зовнішнім виглядом людини, яка повністю контролює процес, — жінка в алі остаточно втратила слова. Невже це дійсно майстер бойових мистецтв? Вона ніколи не бачила, щоб старійшини або геніальні учні сект брали з собою в походи набори приправ. Він більше поводився на шеф-півара, ніж на воїна.
Після довгого очікування вона зрештою почула слова: « Готово, можна їсти.
— М-м... Вона кивнула і відразу запитала: « А як це? »
Туша синьоокої косулі була величезною, не вгризатися ж у неї зубами прямо так?
Лінь Мін завмер, окинувши її дивним поглядом, ніби не розуміючи, як можна ставити такі дурні питання. Однак він терпеливо відповів: « Звичайно, кусати. Вот, держи.
З цими словами він відірвав косулку ногу і простягнув їй.
Жінка в алом, дивлячись на завісу ноги у своїй руці, остаточно розгубилась. Вона ніколи не їла таким чином. Тримати руками і гризти?
- Що, не любиш смажене м'ясо? — запитав Лінь Мін, помітивши її замішання.
Їй було тільки гірко посміхнутися. Вона натрапила на шматок і вже збиралася відкусити, як раптом помітила, що Лінь Мін бачить її очі. Її щоки злегка порозовіли. Вона трохи відвернулася, прикрила рот широким рукавом і акуратно відщипнула маленький шматочок.
Ліню Мін щойно зітхнув. Невже їй не набридло так їсти? Не звертаючи на неї більше уваги, він відірвав другу ногу і почав із апетитом її сплетати.
Жінка прожувала шматок м’яса — ніжного всередині і з кришткою зовні. Воно буквально таало в роті, залишаючи після себе божественний смак. У неї з'явилося тільки одне відчуття: смачно. Неймовірно смачно.
По суті, вихідці великих сект рідко їли таку їжу. В основному вони харчувалися духовними травами та овочами, вирощеними в місцях з високим концентрацією Юань-ці. Такі продукти постійно поглинають енергію неба і землі, а їхнє вживання допомогло у культивуванні та накопичення енергії Сяньтяни. Жарне м’ясо зі звичайного світу вважалося наповненим « теплом Хоутян», і користі від нього не бачили. Тому вона пробувала щось подібне вперше.
— Ну як, смачно? — запитав Линь Мін з набитий ротом. Після кількох днів на сухому пайку він отримував справжнє задоволення і був повністю впевнений у своїх кулінарних здібностях.
— Дуже смачно. Но... Чому ти так вмієш готувати? — Проковтнувши шматочок, вона запитала його з цікавістю. Цей юнак оповикував таємницю.
Лінь Мін, не піднімаючи голови від їжі, відповів: « Моя сім’я має свій ресторан.
— Э-э... — Жінка ледь не поперхнулася. - Що ти сказав?
— Ресторан. Таверна. А що в цьому такого? - Він підняв очі, не розуміючи причини її здивування.
— Нет... Нічого, — вона була остаточно збита з пантелику. Вона думала, що він з якогось стародавнього і могутнього клану воїнів, а тут ... таверна? Хіба родини майстрів тримають таверни?
Невже він дійсно вихідний з простих смертних?
Простой смертний, досягнувши піку фази Кіття Костей до шістнадцять років? Наскільки жахливим має бути його талант? Як мінімум шостої ранги середнього рівня?
Талант шостого рангу вважався першокласним навіть на острові Божественне Фенікса. Для пересічних людей це — ймовірність, що їх буде мало або один мільярд! Якщо він простолюдин, то його обов'язково треба запросити на острів Божественного Фенікса!
З цією думкою вона запитала: « У кого ти навчився своєї техніки?
- У Семипалатному війську... — Трохи похибавшись, відповів Лінь Мін.
— Зрозуміло... - У її серці шевнювалось розчарування. Отже, ось воно що. Деякі секти для розширення впливу відкривали військові будинки в різних країнах, шукаючи талановитих молодих людей. Схоже, цього хлопця вже приймали. Мабуть, він був головним учнем, якого інтенсивно тренували. Інакше, хоч би якими геніями він не був, то ніколи б так і не досяг вершини Кістки Костей.
— Наприклад, суп готовий. Лінь Мін зняв котелок з вогню і відкрив кришку, через що по печері рознісся ще густіший аромат. Він наповнив миску і простягнув жінку.
Вона обережно подула на гарячий бульйон і зробила ковток. Смак був чудовим. Одна косуля дала і ситне жарке, і легкий суп, який відмінно втамував спрагу та знімав вагу після жирного м'яса. Ідеальне поєднання.
Лінь Мін також налив собі миску. У цей момент Чжуцюе, яка забилася в кут, жалібно закурнула. Повертаючись, Лінь Мін побачив велику птахову пташку з благанням у своїх великих червоних очах, то й справа поглядаючи на залишки смаженої хмари.
Лінь Мін посміхнувся. Він підійшов до неї з м'ясом. Козуля важила добрих п'ятдесят кілограмів, він і одна ногу-то з важкою одолав, так що все початкове було призначене птахам. Але, дивлячись на її вигляд, він вирішив трішки пожартувати: "Слухай, пташка, м'ясо я тобі віддам, але ти мені заповниш трохи своїх пір"я. Все одно ти поки літати не можеш.
Чжуцюе була священною звіриною з роду Феніксів. Дорослі особини могли переростатися у полум’я нірвани, а молоді люди, хоч і не мали такої сили, могли відрощувати втрачені крила. Перня Чжуцюе були найціннішим матеріалом для загарбки Огненої Ессенції. У свій час Чігуда вів цілу армію у Чорне болото саме заради них, так що Лінь Мін не збирався пропустити такий шанс.
Хоча птах був ще юнаком і не вмів говорити, вона добре розуміла людську мову. Вона завагалася, перекладаючи погляд з пахучого м’яса на своє розкішне пір'я, але в результаті скріпляючи серце кивнула.
Вона не знала, сміятися чи плакати. Вона і не здогадувалася, що її Чжуцюе виявиться таким обжерою, готовою проміняти свої дорогоцінні пера на шматок м'яса. Яка дешева угода. Однак втрата кількох пір’їн не була критичною, а пізніше відрост нові.
Під жалібні всхлипи Лінь Мін видрив розкішний пучок пір'я і, досить посміхаючись, прибрав їх у кільце Сумі. Чжуцюе хоч і було боляче, але при вигляді м'яса вона відразу ж забула про горе та взялася за вечерю. Линь Мін мимовільно розсміявся, представивши обличчя Чігуди. Якби той дізнався, що Лінь Мін виміняв пір'я, яке армія не змогла знайти на одну смажену косувлю, він би, мабуть, перекинувся в труну.
Повертаючись до жінки, Лінь Мін сказав: « Їжа, я ненадовго відлучуся. Коли повернуся, допоможу тобі з лікуванням. Якщо не заперечуєш, залишиш мені свою мітку передачі звуку?
Оскільки в її тілі був Грімовий Дух, Лінь Мін не хотів втрачати її з поля зору.
— Ладно. — Зараз вона могла покладатися тільки на Линь Міна. Тепер, коли вона опинилася на дні свого життя, то відчула велику силу. Якби не цей хлопець, їй довелося б з пораненою Чжуцюе втекти по лісі без жодної надії на відпочинок.
Вона залишила свою мітку і передала Ліню Міну кілька талісманів передачі звуку. Ці талісмани були набагато більше, ніж він бачив раніше. Їхній радіус дії досягала кількох тисяч чинів. Линь Мін мимовільно захитався: великі секти дійсно відрізнялися у всьому, навіть в таких дрібницях. Його колишні талісмани не працювали на сотню, а виїхали з Тяньюня, як вони ставали непотрібними.
Лінь Мін пішов подалі, щоб таємно поглинути Грімову Траву і посилити його дух всередині Насіння лукавого Бога. Він не боявся, що жінка зарита на траву - навряд чи така річ могла зацікавити її. Він просто не хотів, щоб вона здогадалася, що він побував у логіці Ліня.
Маленький Громовий Линь всередині неї був занадто лютий. Хоча Лінь Мін і міг пригнути його, поглинути його ще не так добре. Він вирішив спершу посилити власний Громовий Дух, щоб потім впоратися з тим, що сидів в ній.
Знайшовши сховане місце, Лінь Мін дістав тисячолітню Грому і почав направляти її силу в Насіння лукавого Бога. З часом іскри на його руках поступово гасили, а плоди трави в’янули.
Лінь Мін відкрив очі і заглянув всередину себе. Сила Громового духа зросла на десять відсотків. Справді, тисячі років трава була унікальним скарбом. На поглинання одного стебла йшло близько чверті години, так що до світанку він встигне виправитися з усіма запасами.
Він знову став Ефірним Боївим задумом. Під справжньою суттю сила блискавиць сама текла по його меридіанах. Довкола Ліня спалахували пурпурні розряди, а трава та кущі навколо нас обвуглилися.
Голосовий дух почав рости. Спочатку він був коротшим за одного цуня, потім витягнувся до довжини пальця дорослої людини.
Ніч згущалась, місяць сяяв у небі і наповнився стетом комах та риком тварин. Хоча Лінь Мін не мала місця, де можна було побачити цих тварин, вони відчували сильний блиск блискавки і боялися піти геть.
На світанку, коли останній стебла трави висохли в його руках, Грімовий дух у Насіння лукавого Бога виріс до напівфута. У цей момент Насіння сильно здригнулося. Гучний дух у сліпучій пурпурній спалахі почав стискатися. Його довжина різко зменшилась, аж поки він не перетворився на крихітну сталеву голку.
У минулому, як і мала змія фіолетова, Грімів дух вивищувався. Пурпурове світло тепер не сяяло вовні, а зосереджено всередині нього. Він більше не порівнював на згусток блискавиць, він здавався чимось матеріальним. Незважаючи на крихітний розмір, Лінь Мін відчував льодовий блиск на кінчику цієї « гіґли» мав смертоносної пробиваєної силою!
"Громовий Линь міг керувати своїм духом для атаки, чи зможу я?"
З цією думкою Лінь Мін об’єднав свою духовну силу з громовим Духом. Він не хотів цього, як голка, що нерухомо висіла в Насіння лукавого Бога, раптово зникла. У наступну мить ледве помітний фіолетовий пурпур вилетів з кінчика його пальця і з надзвичайною швидкістю прошив дерево навпроти. У ту ж мить він повернувся в тіло Лінні Міна, ніби нічого не сталося.
— Ух!
З найменшого отвору у дереві раптово вирвалося пурхне полум’я блискавки. Лише за кілька хвилин великий стовбур перетворився на купу попелу!
Побачивши це, Лінь Мін поспішав. Атакуюча міць Громового духа перевершила всі його очікування. Але найважливішим було те, що енергія була прихована, а швидкість була завшею. Людина з недостатньо гострою інтуїцією навіть не помічала б траєкторії атаки!
Чи вистачить цієї сили, щоб вбити Оуян Діхуа? Згадавши ворога, який мало не забрав його життя, Лінь Мін вирішив: « Як тільки він поглине з тіла чоловіка голосного духа, прийде час повернутися і скласти рахунки.