Лінь Мін торкнувся рукояті шаблі. Це була зброя ранги людей середнього рівня, залишена Хо Гоном. Лінь Мін використовував його як тимчасове прикриття, щоб не світити своїм копальням раніше часу - вбивство Чі Гуди повинно було залишитися таємницею, яка залишає слідів.
« Я хотів би більше дізнатися про рух Чі Гуди, але не можу спокійно говорити, — сказав Лінь Мін через передачу голосу. - Як ти хочеш покарати їх?
І подивилась на п’ятьох воїнів очима, сповнені спраги крові, і холодно відповіла: « Якщо можливо, я хочу, щоб пан Му вбив їх".
Линь Мін злегка здивувався. А ця дівчинка не промахнулася, жорстка. Але якби поряд не був він, то ці вовки напевно зґвалтували б дівчат. Плем’я Хуочі славилося своєю дикістю, якщо вони опускалися до людоїдства. За такі наміри смерть була справедливою карою.
« Якщо тут почнеться бій, нам доведеться піти з Долини Туманів", — зауважив Лінь Мін.
« Ходімо в інше місце. Хуочі — дикуни й звірі. Ті, хто дослужився у них до командирів за визначенням не заслуговують життя!»
Плем’я Хуочі виховало свою армію в жорстокому вигляді, перетворюючи солдат на кровожодних монстрів. На І ненавиділа їх до глибини душі. Рік тому, знищивши її рідне плем'я, вони палили, грабували, ґвалтували і вбивали всіх без розбору. Тисячі її співвітчизників стали рабами, а деяких навіть з'їли в ритуальних цілях. Дивлячись на цих п'ятьох, На І мріяла лише про їхню смерть.
Коли Ліню Мін побачила в її очах полум’я ненависті, то кивнув: « Я зрозумів. Заодно витру з них все, що вони знають про плани Чі Гуди."
Помітивши, що Лінь Мін взявся за шабль, воїни Хуочі знущалися.
— Гляньте на него, командир! Цей сопляк справді вирішив помити залізницею. Ці аристократи були зовсім виснажені, навіть не розуміють, на кого лізуть.
Здоров'я зі списом ліниво відповів:
— Ці вискочки звикли у себе в племені задиратися. На вигляд походить з племені Лангу, але не зовсім. Якесь вбите плем'я, а будують з себе неввічливість що на нашій землі. Поветеся з ним, вибийте його дурню, а потім дівок покличемо - подивимося, чи захочуть вони « поражати» свого пана, розсунувши ноги. Хе-хе.
- Чудова ідея, командире! Поки цей жебрак буде у нас в руках, дівчата робитимуть все, що ми накажемо!
Водії з гоготом піднялися. Вони навіть не обнажили зброї, прямуючи до столу Ліна Міна з голими руками.
Власник крамниці, побачивши це, зблід. Він переживав не за життя гостей, а за свої меблі. У його голові була лише одна думка: щоб цей хлопець не опирався, тоді, можливо, лавка вціліє. Невеликі відвідувачі, почувши щось погане, вже вівся через двері. Навіть слуга втік, і лише господар тремтів від страху й спостерігав за всім з другого поверху.
— Чув, малий, сидів би ти у своєму племені і не висувався б. Якщо хочеш жити, йди на коліна і давай нам дівок на ніч. Тоді, може і збережеш свою шкуру.
Воїн у ведмежій шкурі простягнув руку, щоб схопити Ліна Міна за плече. Він був упевнений, що за один рух скрушить цього "неженку" і виверне йому руку. Але коли його пальці майже торкнулися одягу, аура Лінь Міна сильно змінилася!
Прихована дошка дійсної природи спалахнула, наче виверження вулкана. Від Ліня навіяла таку силу, ніби над нею зминувся багровий дим. Повітря в таверні завібрував, і військова шкура на мить почувся лютий рев дракона й тигра. Незважаючи на весь бойовий досвід і сталеві нерви, цей звук змусив його серце пропустити удар, а в душу закрався первісний жах.
— Ведмідь, назад! — Почувши небезпеку, крикнув ганчірювач. Він схопився, зриваючи спис через спини, але в той же момент його ноги немов приросли до підлоги.
Він побачив, як рука Лінні Міна вже зомкнулася на горлі його товариша. А Ведмідь, який завжди був у перших рядах в будь - якій різанині, застиг як бовван і без вагань дозволив себе схопити.
Командир насупився. Він зрозумів, що вони наткнулися на «жисну плиту». Звідки в цьому глушині такий майстер? Адже мить тому він здавався звичайним новачком, а тепер його культивація явно була на пікі Кістки Костей! Хлопцю на вигляд не було і двадцяти. У такому віці немислимо мати таку силу. Крім того, він явно використовував якусь магію або техніку придушення душі, інакше Ведмідь не впав би у ступор. Вороги-маги завжди були найнебезпечнішими.
— Друг, відпусти мого брата, і ми розійдемося світом, — опудало вимовив копейник. - Не знаю, якими фокусами ти приховуєш силу, але зараз ти один проти чотирьох. У тебе дві дівчини за спиною, якщо почнеться засуха, вони постраждають першими. Воно тобі потрібно?
Лінь Мін не шепохнувся. Його пальці як і раніше стискали шию Медвєля. Той вже прийшов у себе, але відчував себе мишею в пащі змії. Рука Лінь Міна дала точно на життєво важливу точку, а чужа істинна сутність вже проникла в його тіло — один рух думки і він мертвий. По лбу Медв'яв котився піт, а пальці повільно, майже непомітно, потягнулися до кинджала на поясі.
Побачивши, що загроза не піднялася, копейник з холодом кинув:
— Відпускай його зараз же! Не думай, що я боюся. Твоя магія вимотує душу, ти не зможеш тримати нас всіх одночасно...
Він не встиг договоритися. Лінь Мін коротко посміхнувся, і в тиші залу пролунав сухий, звітний кришталик. Шия Медвести зігнувся під неможливим кутом, і його тіло мішечком завалилося на підлогу.
— Ведмідь! Тварюка, ти здохнеш! - Застрелив командир. - Вбити його! Всі разом!
Троє позосталих воїнів, засліплені люттю, кинулися на Лінь Міна.
— В пекло! — Линь Мін припровадив в рух Істинну сутність. Техніка руху "Золотої Пэн, що пронизує пуститу" працювала миттєво. Відстань для нього перестала існувати. Ніби привид, він виник перед одним із охоронців і вдарив кулаком прямо в обличчя.
Воїн, який пройшов через сотні бітів, зреагував на інстинктах. Його тіло само пішло в сторону, а меч у руці мітнувся до кулака Лінь Міна. У його очах промайнуло безумство, бо він хотів відрубати цю наглу руку.
Але сталося неможливе. Ліній Мін розкрив долоню, ловивши мечем лезо, і різко смикнув його на себе. Воїн втратив рівновагу, і в той же момент Лінь Мін наніс сильний удар коліном у живіт.
Сила, подібна до шовкової нитки, вивільнялася миттєво. Вібрації істинної сутності за долі секунди перетворили внутрішні органи воїна в кашу, а його шкіряний доспех лопнув і розлетівся клочиками. Бідолаха навіть не встиг викрикнути, кров хлинула з усіх отворів на обличчі і він впав у застиглу.
- Третій! А-а-А! — Копейщик повністю втратив розум. Його аура була насичена прагненням вбивства. Він наотмашив списом, бажаючи перерубати Ліна навпіл, але той просто вихопив дерево біля самого Конечного. Коп’є було наче впійкане у залізну стіну, але воно не шепоче ні на міліметр.
— Сдохни!
Останній охоронець замахнувся мечем, цілуючись Ліню Міну в потилицю. Але Лінь Міна мала очі на спині. Розкинувшись, він зловив бритвою голій рукою, як пучок соломи, і, рвавши копійника на себе, вкинув його ж спис у груди мечника.
Удар, ривок — тіло воїна здригнулося. Кров фонтаном виринула на обличчя командира. Цей оспенело дивився на дереву у своїх руках. Його брат тільки що проколов йому серце.
Світ навколо нього впав. Абсолютна, незбагненна сила розтопила його гордість, лють і віру в перемогу.
У цей момент останній живий воїн Хуочі вирішив спробувати щастя і кинувся до На І та на Шуй. На його обличчі проникла оскал — він розумів, що заложниці можуть врятуватися.
Але ця гримаса назавжди застила на його обличчі. Реальність перед його очима раптово згасла, змінившись гігантським чорним водоворотом. Незначна буря підхопила його свідомість і затягнула в безодню.
А потім він незрозумілим чином опинився у своєму дитинстві. Але все було не так, як він пам'ятав - дивне, чуже відчуття, ніби він бачив життя когось іншого, хто був їм в попередньому житті. Образи мили один за одним. Він бачив себе поважним паном на породічному коні, бідним на розі вулиці, успішним торговцем і жалюгідною калікою.
Нескінченні цикли перероджень, і в жодному з них не було його справжнього. Його розум так сильно обрушився на лавіна чужих спогадів, що смерть здавалась його визволенням.
— А-а!
Воїн скрикнув, коли його море свідомості було остаточно розірвано чорним вихрем. Його погляд оскленів. У руїнах його розуму билася лише одна-єдина думка: « Хто ж я насправді? Кто я?»