Голова 230 - Злий, що страждає на Капмен. Частина - 3
Але чи він щиро каявся у своєму злочині, чи це була любов/ненависть, ми з Совешу більше ніколи не одружимось.
Я вже була заміжня з Гейнлі.
Хейнлі допоміг мені, коли я найбільше потребувала цього. Цього ніколи не станеться.
Що станеться, якщо Рашта народить дитину, а я знову стану імператрицею?
Тоді я стану мачухою цієї дитини, і я не хочу приймати її як свою власну.
Дитина померла ні в чому не винна, він вибрав Рашту і Совешу своїми батьками. Я не хотіла б, щоб ця дитина страждала.
Я не могла б полюбити дитину, і неважливо чий вона, з яким навіть не хотіла бути поруч. Те саме можна сказати і про дитину Рашти.
Хоч я і була першою імператрицею, дитина буде думати, що я зайняла місце його матері.
Незважаючи на те, що він був би законною дитиною, ця дитина буде все життя тримати образу на мене за те що імператриця я, а не його біологічна мати.
Навіть якщо, за словами Совешу, Рашта буде імператрицею всього року, мене неминуче б чекала ця незручність.
"Я не відповідатиму на цей лист."
Нарешті, я вийшла з кімнати для того, щоб особисто сказати посланцю Совешу, аби він покинув Західне Королівство, тому що я не збираюся посилати відповіді.
***
Після того як посланець Сувешу пішов, у мене все ще були змішані почуття.
Навіть коли я намагалася читати свою книжку, мою увагу повністю відволікало.
Я сіла на диван і здивовано втупилась у вікно.
Мені здавалося, що я перебуваю в Західному Королівстві і у Східній Імперії одночасно.
Метелики, які літають за вікном, нагадували мені те, що я бачила в Західному Дворце Східної Імперії. Скільки часу минуло з того часу?
У цей момент у вікні з'явилася фігура Хейнлі. На мить я подумала, що через це у мене почалися галюцинації, але це було звичайно ж реальністю.
Коли я вставала з дивана і відкрила вікно, то зідхнулася й запитала:
- Ти знову намагаєшся влізти через вікно?
Хейнлі виглядав так, ніби збирався щось сказати, але зрештою зробив лише півшага назад і відповів:
- Я просто прийшов поговорити, моя королева. "
- Ти збирався увійти через вікно.
- Насправді я прийшов лише поговорити.
- Ти більше не принц. Ти маєш звертати увагу на свою поведінку.
- Ти турбуєшся про мене?
- Старайся не робити чогось настільки дивного...»,- попросила Нав'є.
- Ти мене свариш? Мені справді подобається, коли моя королева ламає мене.
Хейнлі бачив лише світлу сторону всього, що я йому казала. З’ясувалося, що його виправлення не принесе жодної користі.
Замість того щоб бурчати на нього, я запитала:
- Що привело тебе сюди в таку годину?
Наскільки я знаю, він не повинен зараз працювати...
Він був байдужий, коли я скаржилася на нього, але як тільки я запитала його про це, його обличчя похитнулося. Потім він повернув голову і без жодної причини озирнувся, наче перевірив, чи хтось спостерігає за нами.
Я подумала про те, що могло б викликати це, і запитала його:
- Це тому, що ти почув що посланець Його Величності Імператора приходив до мене? "
- Так.
- Я боявся, що це якось вплине на тебе ...."
Я отримала від нього листа.
- Лист!»,- вигукнув Хейнлі.
Він не знав, що я отримала листа. Ну, він і не міг цього знати, адже я попросила всіх вийти з кімнати в той час.
- Але я не надсилала відповіді.
- Ах...»,- зрозумілоще ахнув Хейнлі.
Обличчя Ганлі просвітило, наче він відчув полегшення.
Я простягла руки, схопила його за плечі і дуже чітким тоном проголосила:
- Тепер я твоя дружина. Тобі не потрібно турбуватися про зайві речі, Хейнлі.
Очі Гейнлі злегка розширилися через мої слова, і він прошепотів з такою широкою посмішкою, що кутки його очей зігнулися:
- Моя Королева... Моє серце зараз б'ється дуже швидко."
Я не знала, чи були це порожні слова або щирі, але його обличчя злегка почервоніло. Я була щаслива, що він відчув полегшення.
Чомусь, побачивши його таким, мені захотілося вкусити його за щоку. Якщо я вкушу його за щоку, чи потече зсередини клубничне варення?
Ця неприємна думка змусила мене почуватися незручно.
Мої почуття до Совішу були абсолютно хаотичними. На противагу цьому, коли я дивилася на Гайнлі, то не знала чому, але я знаходила його таким милим і прекрасним.
У цей момент я відчула потребу відповісти... Нерозгадана, настійна відповідь на його слова.
Але що сказати? Я не знаю...
Поміркувавши трохи, я кілька разів повторила про себе:
"Розслабся... розслабся."
***
https://literna.net/uk/books/334-imperatritsya-znovu-vikhodit-zamizh-kr