Соловейко повільно просувалася гірською дорогою.
Стежка під ногами була не ширшою за її плечі. З одного боку розташувалася величезна кам’яна стіна, з іншого – круті скелі. Вона обережно спиралася на кам’яну стіну, щоб не зіслизнути.
Піднявши голову, Соловейко побачила на небі лише тонку смужку світла, схожу на срібну нитку на темному тлі. Проте вона знала, що зараз час заледве перевалив за полудень; навіть у день їй доводилося нести смолоскип. Світла, яке лилося вздовж кам’яної стіни, було не достатньо, щоб освітити дорогу попереду. Соловейко довго йшла, тому виникла ілюзія, що вона йде всередину гори.
Єдиним плюсом у цій ситуації було те, що ні холодний вітер, який шумить у горах, ні сильний сніг, ніяк не вплинули на стіни ущелини. Подеколи зверху падали сніжинки – вони швидко перетворювалися на пару, коли торкалися стіни чи стежки. Температура в цьому місці відрізнялася від зовнішнього світу, іноді вона бачила, як пара піднімалася від скель внизу.
Якби не це, Соловейко не наважилася б іти в Непрохідний гірський хребет у Місяці Демонів. Туман міг приховати її тіло, але не міг змінити температуру. Якщо йти під таким холодним вітром, то можна замерзнути на смерть менше ніж за годину.
Але Соловейко не хотіла залишатися тут надовго – їй завжди здавалося, що з темряви на неї щось дивиться, а тому в душу прокрадався страх.
Якби це було можливо, вона пройшла б усю дорогу крізь туман, але, на жаль, сил не вистачало. Тривале використання здібності швидко виснажувало її.
Соловейко підняла смолоскип, на протилежній скелястій стіні замерехтіло світло, подеколи зникаючи. При слабкому світлі вона іноді бачила там темні тіні різного розміру. Соловейко знала, що то печери, вони глибокі, тому світло не мерехтіло на скелях, а входи нагадували скупчення темних плям. На кам’яній стіні, прямо навпроти того місця, де вона стояла, теж була глибока западина.
Це нагадало їй про чутки щодо шахти Південного Схилу. Говорили, що вона колись була підземним лігвом чудовиськ. Там було багато плутаних ходів, що розходилися в усі боки, їх начебто вирили монстри. Гора Північний Схил – лише шматочок Непрохідного гірського хребта, чи могло бути так, що ці печери з’єднані з проходами в шахті?
Ця думка змусила її здригнутися.
На захід од Непрохідного гірського хребта була дика, ніким не заселена земля. Незліченна кількість проходів, викопаних у горах, що простягаються на сотні лі – таке могли зробити лише монстри.
Вона постаралась більше не думати про це і зосередилася на тому, щоб рухатися вперед.
Нарешті дорога попереду змінилася. Стежка шириною в плечі розділилася на дві: одна вела трохи вгору, а інша тягнулась вниз, зникаючи в темряві. Ніхто не знав куди вела нижня доріжка. Коли вона стояла перед роздоріжжям, відчуття, що на неї дивляться, стало сильнішим, ніби незліченна кількість очей нерухомо витріщалася на відьму з темряви, від чого в роті пересохло, а шкіра голови німіла.
Соловейко зчепила зуби, занурилась у туман і поквапилася піти. Незабаром моторошне відчуття зникло.
Поки вона піднімалася, температура робилася нижчою, а срібна нитка в небі ставала дедалі ширшою. За пів години, праворуч від неї, з’явився вхід до печери, він знаходився трохи вище стежки. Вона підняла ногу і ступила в печеру, вглибині виднілося слабке світло.
Саме тут переховувався Союз Співпраці.
Соловейко вийшла з туману і її одразу виявила відьма, що чергувала на вході. Чорна газова стіна з’явилася перед нею, але швидко зникла. З темноти долинув здивований вигук товаришки:
– Ти повернулася!
Вона подумала, що нарешті повернулася, але коли вона помітила дві білі стрічки, пов’язанні на руці відьми, настрій Соловейко різко змінився:
– Ще дві сестри…
Співрозмовниця на мить затнулась:
– Е… ах, це були Айрі й Еббі. Вони загинули п’ять днів тому, не переживши повноліття. – Відьма силувано посміхнулася. – Таке часто трапляється, чи не так? Не говорімо про це. Іди до табору, Венді давно на тебе чекає.
Айрі й Еббі, близнючки, які народилися в заможній сім’ї з Хребта Упалого Дракона, знайшли свій кінець у цій глибокій печері. Соловейко іноді ставила собі питання: чи роблять вони правильно? Якби Союз Співпраці не забрав їх з собою, дівчатка могли принаймні насолодитися життям перед смертю, мали б удосталь їжі і хороший одяг, а не слідували за ними, не маючи ні дому, ні речей.
Однак, подумавши про Венді, в серці Соловейка з’явилося тепло. Без допомоги цієї відьми, вона б так і залишилася маріонеткою в чужих руках, тож, як і всякий використаний інструмент, її могли викинути у будь-який момент. До того ж їй потрібно якомога швидше розповісти новини і повідомити сестрам, що їм більше не потрібно ховатися, як мишам. Є дехто, готовий їх прийняти, і… день пробудження можна пережити без смертей і травм!
Прийшовши до табору, Соловейко побачила знайому фігуру, що сиділа навпочіпки біля багаття і готувала їжу. Інших відьом поряд поки що не було, тож вона не стрималась і вигукнула:
– Венді, я повернулася.
Відьма на якусь мить завмерла, затим підняла голову і показала знайому усмішку Соловейку:
– Вероніко, ласкаво просимо додому.
Венді дуже добра жінка й одна з найстарших членів Союзу Співпраці. Навіть тепер, коли їй тридцять, на її обличчі не можна помітити жодної зморшки, каштанове волосся спадало майже до пояса, риси лиця зрілі і чарівні. Для більшості відьом у Союзі Співпраці вона була як старша сестра. Венді піклувалася про всіх, допомагала, наскільки могла, і в повсякденному житті, і в душевному спокої. Якби не вона, Союз Співпраці не зібрав би так швидко стільки відьом.
Саме через неї Соловейко вирішила вирватися з лабетів родини і вирушити в подорож, щоб разом знайти Святу Гору. Венді також одна з тої купки людей, що знають її перше ім’я.
– Скільки разів я говорила, що більше не є тою боягузливою дівчиною, – сказала Соловейко, хитаючи головою і всміхаючись. – Тепер я могутня відьма, Вероніки більше немає.
– Ти завжди ти, вирватися з кошмару не означає відмовитися від минулого, – тихо сказала Венді. – Звісно, все добре, поки тобі це подобається. Соловейко, я чекала, коли ти повернешся, у тебе була важка подорож.
– Угу, – Соловейко ступила вперед і обняла її, – дякую.
Через деякий час Венді спитала:
– Що сталося з дівчиною? Ти... не змогла її врятувати?
Коли мова зайшла про це, Соловейко збадьорилася, вона схопила Венді за руки і схвильована сказала:
– Ні, їй не знадобилося, щоб я її рятувала, навпаки, вона може врятувати нас всіх! – Далі вона детально розповіла про життя у Прикордонному Місті. – Тим місцем керує Роланд Вімблдон – четвертий принц королівства Сірий Замок. Він готовий прийняти нас. А ще пообіцяв, що в майбутньому відьми зможуть жити на його землях, як і всі інші люди!
Більше розділів тут. | Непряма підтримка: зайти і погуляти по цьому сайту. | Пряма підтримка.