Переклад: Kairos
Лілія була королівською покоївкою в гаремі палацу Асури. Окрім звичайних обов'язків фрейліни*, вона також виконувала обов'язки охоронниці. Від неї очікували, що в разі потреби, вона візьметься за зброю і захистить свою пані. Вона була віддана своїм обов'язкам і бездоганно виконувала роботу покоївки.
(Kairos: Фрейліна — особиста помічниця при дворі, яка прислуговує королівській особі або високопоставленій знатній жінці. Історично вона зазвичай була дворянкою, але нижчого рангу, ніж жінка, при якій вона служила. Фрейліну вважали радше секретаркою, придворною дамою чи супутницею своєї пані, а не служницею.)
Однак, коли справа доходила до її ролі бійця, її майстерність у володінні мечем, була, в кращому випадку, лише посередньою. В результаті, коли вбивця напав на новонароджену принцесу, Лілія виявилася повністю безсилою, а кинджал її супротивника влучив їй в ногу. Лезо було покрите такою токсичною речовиною, що могла вбити навіть члена королівської родини, — небезпечною отрутою, яку не можна було вилікувати за допомогою очищувальної магії.
Завдяки негайній обробці рани магією зцілення та спробам лікаря нейтралізувати отруту, Лілія вижила, але залишилися наслідки. Вони не створювали перешкод у повсякденному житті, але вона більше не могла бігати з належною швидкістю, а її хода перетворилася на незграбне хитання.
Життя Лілії, як воїна, добігло кінця. Палац негайно звільнив її з посади. І Лілія прекрасно розуміла, чому. Було цілком закономірно втратити роботу, яку вона більше не могла виконувати. Хоч це й позбавило її можливостей оплачувати навіть базові витрати, з огляду на її статус при дворі, за те, що її не просто таємно стратили, вона вже була щасливою. Ось так, Лілія і покинула столицю.
Організатор замаху на принцесу все ще не був знайдений. Як людина, добре знайома з внутрішніми справами палацового гарему, Лілія чудово розуміла, що вона була ймовірною мішенню. Або ж... можливо палац відпустив її, щоб виманити того, хто стояв за цим замахом?
Коли її привезли до палацу, їй було цікаво, чому вони взяли на роботу таку низькородну жінку, як вона. Можливо, вони хотіли найняти просту служницю, якої легко можна було б позбутися.
Хай там як, заради власної безпеки, Лілія повинна була поїхати якнайдалі від столиці. Незалежно від того, чи дійсно палац використовував її як приманку, вона вже не мала жодних наказів, ніщо не тримало її.
Вона більше не відчувала жодного обов'язку перед своїм колишнім життям.
Після низки переїздів диліжансами* Лілія прибула до регіону Фіттоа, величезного сільськогосподарського краю на кордоні королівства. Окрім Цитаделі* Роа, міста, де проживав місцевий володар, регіон представляв собою не більше, ніж величезну площу пшеничних полів.
(Kairos: Диліжанс — на відміну від карети був формою громадського транспорту для міжміських перевезень пасажирів і пошти, через що був міцнішим, але менш комфортабельним.)
(Kairos: Цитадель — найукріпленіша частина міста чи фортеці, пристосована для самостійної оборони.)
Саме тут Лілія вирішила шукати роботу.
З пошкодженою ногою кар'єра бійця тепер була неможливою. Вона, звичайно, могла б і далі навчати фехтуванню, але надала перевагу роботі покоївки — переважно тому, що вона оплачувалася набагато краще. Тут, на околицях королівства, було багато людей, які володіли мечем та могли навчати цьому інших. Набагато менше було повністю навчених королівських покоївок, здатних керувати всією господарською справою. Навіть якщо зарплата була нижчою, ніж вона сподівалася, гроші все одно залишалися грошима.
Бути найнятою в якості покоївки лордом Фіттоа або високопоставленими дворянами, які йому служили, було ризиковано. Ці люди мали прямий зв'язок зі столицею. Якби вони дізналися, що вона була покоївкою, що обслуговувала королівський гарем, був великий шанс потрапити в політичні інтриги. Лілія не хотіла цього. Вона вже одного разу зіткнулася зі смертю, і цього їй було достатньо.
Не в образу принцесі, але Лілія збиралася робити те, що хотіла, десь далеко від війни за престол.
Проблема була в тому, що менш заможні родини не могли собі дозволити її послуги. Знайти місце, яке було б безпечним, і при цьому приносило б пристойний дохід, виявилося досить складно.
***
Після місяця блукань по Фіттоа, Лілія нарешті натрапила на оголошення про роботу, яке привернуло її увагу. Низькопоставлений лицар у селі Буена шукав домогосподарку. В оголошенні було вказано, що вони шукають людину з досвідом виховання дітей, яка також могла б виступити акушеркою.
Буена було маленьким селом на віддаленому краю регіону Фіттоа. Воно знаходилося в глушині, навіть за мірками глушини. Місце розташування було незручним, але у всьому іншому воно відповідало тому, що шукала Лілія. Її роботодавець був лицарем, хоч і низького рангу, що було ще одним несподіваним плюсом.
Однак саме ім'я роботодавця, було тим, привернуло її увагу. Лілія впізнала його: Пол Ґрейрат.
Пол був ще одним учнем колишнього наставника Лілії. Одного дня, коли вона вивчала фехтування, до тренувального залу з'явився ледачий та нікчемний хлопець з аристократичної родини. Вочевидь, після сварки, його батько відрікся від нього, і тепер він вивчав фехтування, ночуючи в тренувальному залі.
Пол вивчав фехтування ще вдома, тож, попри те, що він практикував інший стиль, незабаром його вміння перевершили Лілію. Її це зовсім не тішило, але вона списала це на власні недоліки.
Пол натомість буквально випромінював талант. Проте одного дня він раптово покинув тренувальний зал, після того, як спричинив якийсь великий переполох з невідомих Лілії причин. Він пішов, заявивши: "Я стану шукачем пригод".
Цей чоловік був, немов ураган.
***
Минуло сім років відтоді, як Лілія востаннє бачила Пола. І за цей час він не лише став лицарем, а ще й одружився? Лілія ледве могла в це повірити. Вона не знала, через які зльоти й падіння він пройшов, але якщо він все ще був тим чоловіком, якого вона пам'ятала, то поганою людиною він точно не був. Якби він дізнався, що вона в біді, то, ймовірно, допоміг би їй.
А якщо ні... що ж, тоді їй довелося б згадати кілька цікавих фактів з минулого. У неї було кілька історій в рукаві, які вона могла б використати як козир, якщо буде потрібно. Провівши в голові цей меркантильний розрахунок, Лілія вирушила до села Буена.
Пол зустрів Лілію з розпростертими обіймами. Його дружина, Зеніт, незабаром мала народжувати, і подружжя було досить виснажене. Лілія мала необхідні знання, отримані під час народження та виховання принцеси; до того ж вона була знайомою, за яку один із них міг поручитися. Родина була рада прийняти її.
Крім того, оплата була вищою, ніж Лілія сподівалася. Для неї це було немов здійснення мрії.
***
І тоді народилася дитина.
Саме народження пройшло без проблем, все відбувалося так, як і повинно було, згідно з підготовкою Лілії. Навіть у тих моментах, коли зазвичай можна було очікувати ускладнень, все пройшло гладко.
Але після народження дитина не плакала. Лілія вкрилася холодним потом. Обличчя немовляти було безвиразним, з носа й рота витікала амніотична рідина*, а воно не видавало жодних звуків. На мить здалося, що дитина була мертвонародженою. Але коли Лілія доторкнулася до неї, вона відчула теплий пульс дитини й рухи її дихання.
(Kairos: Амніотична рідина — захисна рідина, що оточує дитину під час вагітності.)
І все ж він не плакав. Лілія згадала те, що чула від однієї з покоївок, які навчали її: Діти, які не плакали при народженні, зазвичай мали безліч відхилень.
Однак саме в цю мить її думки були перервані.
— Ааа! Вааа!
Дитина повернула лице до Лілії, бурмочучи щось безладне, з розслабленим виразом обличчя. Лілію охопило полегшення.
Вона не зовсім розуміла чому, але здавалося, що все буде гаразд.
***
Дитині дали ім'я Рудеус, і якою ж тривожною дитиною він був. Він ніколи не плакав і не вередував. Можливо, це було пов'язано з його фізичною слабкістю, але ця теорія незабаром виявилася хибною. Як тільки Рудеус навчився повзати, він почав переміщатися по всьому будинку — на кухню, до задніх дверей, в комору, у шафу для прибирання, до каміна й так далі. Іноді, якось, він навіть добирався до другого поверху. Як тільки хтось відводив погляд, він зникав.
Попри все, його зрештою завжди знаходили в будинку. З якоїсь причини, Рудеус ніколи не виходив на вулицю. Він дивився у вікна, але, мабуть, все ще боявся вийти з дому.
Лілія не знала напевне, коли саме в ній зародився інстинктивний страх перед цією дитиною. Чи було це тоді, коли він зникав, як тільки його ніхто не бачив, і його завжди доводилося шукати?
Рудеус завжди посміхався. Стоячи на кухні, дивлячись, то на овочі, то на мерехтіння свічки, то на невипрану білизну, завжди бурмотівши собі під ніс та хихочучи, а на його обличчі з'являлася тривожна, моторошна посмішка.
Це була така посмішка, яка інстинктивно викликала у Лілії відразу. Вона нагадала їй посмішки, які вона отримувала від одного міністра, коли ходила між гаремом та королівським палацом. Він був лисим, його гладка голова блищала на сонці, а його товстий живіт хитався, коли він ходив. Посмішка Рудеуса нагадувала посмішку міністра, коли той дивився на груди Лілії. Така посмішка, і це в простого немовля.
Особливо турбувало те, що відбувалося, коли Лілія брала Рудеуса на руки. Його ніздрі роздувалися, куточки рота піднялися, він починав важко дихати та притискати обличчя до її грудей. Його горло сіпалося, коли він робив дивні, радісні хіхікання.
Цього було достатньо, аби Лілія відчувала мурашок уздовж спини, майже настільки, що вона б рефлекторно хотіла жбурнути хлопця на підлогу. Дитина не проявляла абсолютно ніякої симпатії. Його посмішка була, відверто кажучи, моторошною... такою самою, як у того міністра, про якого ходили чутки, що він купив кілька молодих рабинь. А це було немовля, яке посміхалося так само. Ніщо не могло бути тривожнішим. Лілія відчувала, що дитина становить для неї фізичну загрозу.
Вона могла лише дивуватися, чому ця дитина була такою дивною.
Може він був одержимий чимось злим? Чи може на нього було накладене якесь прокляття? Обмірковуючи ці варіанти, Лілія зрозуміла, що не може залишатися осторонь.
Вона кинулася до магазину й витратила невелику суму на те, що їй було потрібно. А тоді, коли Ґрейрати заснули, не питаючи дозволу у Пола, виконала традиційний, для її батьківщини, ритуал вигнання.
Коли ж наступного дня, Лілія взяла Рудеуса на руки, вона була впевнена: це не спрацювало. Дитина все ще мала ту ж саму тривожну ауру. Одного лише виразу його обличчя було достатньо, щоб викликати у неї огиду.
Зеніт сама часто говорила, щось на кшталт: "Під час годування хлопчик неабияк налягає, правда ж?" Вона була абсолютно спокійна щодо цього! Навіть Пол, чоловік зі слабкими принципами, який був свого роду бабієм, не мав такої аури, як його син. Хлопчик навіть не був схожим на своїх батьків.
Лілія колись почула одну історію в палацовому гаремі. Коли принц Асури був ще немовлям, він щоночі повзав по всьому гарему. Виявилося, що він був одержимий демоном. Не знаючи цього, одна зі служниць взяла його на руки, а він дістав ніж, який сховав за спиною, і вбив її, встромивши ніж в серце.
Це була жахлива історія. І Рудеус був саме таким. Лілія не мала сумнівів: це був ще один випадок одержимості демоном. Зараз хлопчик був спокійним і врівноваженим, але як тільки демон у ньому прокинеться, він пробереться по будинку, поки родина спатиме, і вб'є їх всіх одного за одним.
Лілія була надто, надто поспішною. Вона ніколи не повинна була братися за цю роботу. Вона знала, в якийсь момент на неї нападуть.
Вона, як-не-як, була людиною, яка дуже серйозно ставилася до забобонів.
***
І так, близько року, Лілія жила в страху.
Однак у якийсь момент непередбачувана поведінка Рудеуса змінилася. Замість того щоб випадково зникати й з'являтися, він зачинявся в кабінеті Пола в одному з кутків другого поверху. Ну, можливо, "кабінет" - це занадто гучне слово для простої кімнати з кількома книгами.
Рудеус зачинявся там й не виходив. Одного дня Лілія заглянула туди й побачила, як він нерухомо дивився на книгу й бурмотів собі під ніс. Те, що він говорив, не було схоже на слова. Принаймні, не на слова мови, якою розмовляють на Центральному континенті.
Крім того, він був занадто малим, щоб вже вміти розмовляти, і, звичайно, ніхто не вчив його читати. Це означало, що хлопчик просто дивився на книги - не читаючи їх - й видавав випадкові звуки.
Було б дивно, якби це було будь чим іншим.
І все ж, Рудеус з якихось причин говорив з реальним, змістовним ритмом, і здавалося, що він розумів зміст книги, яку переглядав. "Це так дивно", — подумала Лілія, таємно спостерігаючи за ним крізь щілину у дверях.
І все ж, вона дивним чином не відчувала до нього своєї звичної відрази. Відтоді як хлопчик почав ховатися в кабінеті, його важко окреслювана, тривожна дивність помітно ослабла. Так, він все ще інколи моторошно сміявся чи всміхався, але Лілія більше не відчувала мурашок по шкірі, коли тримала його. Він перестав притискатись обличчям в її груди й важко дихати.
Чому він взагалі так її непокоїв? Останніми днями вона почала відчувати від нього щирість та старанність, в які їй не хотілося втручатися. Лілія поговорила про це з Зеніт, і вона, схоже, мала таке ж саме враження. Відтоді, Лілія вирішила, що найкраще було дати хлопчику спокій.
Це було дивне відчуття. Залишати немовля самого, було не тим, що чинять відповідальні дорослі. Але тепер, в очах Рудеуса сяяв розум, на відміну від кількох місяців тому, коли в них була лише примітивна тупість. А поряд з цим розумовим блиском з’явився промінь рішучої волі.
Що їм слід було робити? Нічого з її мізерного досвіду, не давало Лілії засобів, аби ухвалити правильне рішення. Не існує єдиного правильного шляху виховання дитини — так їй казали. Це сказала одна зі старших королівських покоївок? Чи, може, її власна матір? Принаймні зараз в хлопчику не було нічого надто дивного чи тривожного, нічого, чого варто було б боятися.
Зрештою, Лілія вирішила не чіпати того, що й так іде добре. Будь-яке втручання могло призвести до того, що хлопчик повернувся б до того стану, в якому був раніше.