Незабаром я зробив все, що міг придумати для підготовки. Поклав кілька протеїнових батончиків і пару пляшок води у своє просторове сховищі. Він намагався покласти телефон, але нічого не вийшло. Пам'ятаючи записку дядька Дена, вирішив тримати його подалі від портала.
Додавши зміну одягу, аптечку і ковдри - ах так, та мої вірні граблі, - я знову доторкнувся до Доски викликів. Вона активувалася, і мені запропонували три варіанти випробувань. Я вирішив зупинитися на тому, що, як я сподівався, було найпростішим і вибрав випробування плута.
Портал почав гуляти, і я відчув, ніби через мене проходить електрика. Ніби якась частина мене, якої мені не вистачало все життя нарешті заповнилась. Потім прийшов прохід. Це була просто плоска стінка брудної води. На щастя, коли портал активувався, з нього не хлинулося назовні і не знищило все перед ним, як у тому старому серіалі, який тато намагався змусити мене дивитися.
Я посміхнувся, згадавши, як він стверджував, що це один з рідкісних випадків, коли серіал зняли після фільму, але він перевершив його у всіх відношеннях. Він приписував це харизмі Річарда Діна Андерсона, але я в основному просто кивав, коли він починав говорити про старі науково-фантастичних шоу. Це було те, що нас об'єднувало, так що я дозволяв йому базікати, просто щасливий слухати і дивитися.
Але я знову тягнув час. Я глибоко зітхнув і ступив вперед. Я отримав коротку мить запаморочення, а потім відчув, що я десь в іншому місці, хоча не відчував ніякого переміщення між двома точками. Це було дуже дезорієнтовано і далеко нагадувало пробудження після сну про те, що прокидаєшся. Принаймні, це було не схоже на деякі книги, які я читав, де телепортація приводила до рвоти.
Тепер же я озирнувся. Де б я не був, тут було чертовски темно. Я ледве розрізняв що-небудь і вирубував себе за те, що не взяв ліхтар. Який, звичайно, відразу б здох. Це було болючим нагадуванням про те, що як би я не намагався підготуватися до чогось подібного, завжди знайдуться речі, які я забуду.
** Ви приступили до свого першого випробування. Спотворення часу: 6:1. У вас є 36 годин для виконання цього випробування. Невиконання призведе до припинення вашої індукції. Якщо ви хочете повернутися на Землю, вам потрібно або завершити це випробування, або повернутись до цього місця і подумки виголосити "Портал"...*
** Випробовування: Дібудьте перстен-друк, що належить меру Анвіча, яким він підтримує офіційні документи, будь-якими необхідними засобами. Те, як ви досягнете мети, вплине на отримані нагороди і покаже дещо про вашу природу та придатність у якості Першопрохідця.*
*** Рівняння складності: Мінімальний*
**Вам була дана ваша друга стандартна здатність Першопрохідця: Переклад. Тепер ви можете читати, говорити і розуміти будь-яку мову на Землі чи в усьому світі, який був включений у мультивсесвітну.*
Я похитав головою. Мэр? Це означає наявність міста. Я не бачив жодного міста. Було темно, але, наскільки я міг судити, я перебував в якомусь лісі. Дерева росли не дуже близько один до одного, підлеска було мало. Схоже, деякі дерева були вирубані, хоча наскільки давно - поняття не маю. У небі висіла одна велика місяць, але вона була глибокого блакитного кольору, не в сенсі виразу «раз у сто років» (« conce in a blue moon"), як на Землі, а буквально синя.
Це змінювало вигляд світла і змусило все в лісі виглядати інакше. Якщо це був інопланетний світ, то він був одночасно до жахів схожий на Землю і в той же час зовсім не відповідав моїм сподіванням.
Я почав гадати, в якому напрямку йти. Жодної мінікарти, яка вказує шлях не було, і я поняття не мав ні про які орієнтири навіть якщо б міг їх побачити. Дерева, хоч і росли рідко, простягалися, здавалося, наскільки вистачало видимості в усіх напрямках. Місця була злегка горбистою, але не було жодної великої вершини, на яку можна було б зібратися для кращого огляду, а синій світло починав мене трохи лякати. Він бив мій нічний зір і сприйняття глибини.
Де-де земля виглядала більш утоптаною, ніж в інших місцях, але через відсутність підлещу я не міг визначити, чи є там справжня стежка, яка веде кудись. Тут я почув звук, який не хоче почути ніхто, що заблукав у лісі.
Здалося низького, гортанного ричання. Близько, але не занадто. Я замер. Інстинкт кричав бігти, але втекти було нікуди, бо я не знав де безпечно. Я глибоко зітхнув. Не повертаючись, я вже знав: ця істота буде гірше білки. Інакше і бути не могло, правда? Все тут повинно бути сильніше білки, і це відчуття було як сценарій кошмару, а я ненавидів фільми жахів.
Я витягнув з простору палицю. Взагалі-то він з'явився в руці так плавно... Що я мало не забрав його. І вже точно я не випустив його вдруге, коли, розкриваючись, так сильно помахнув їм, що він мало не забрався у мене з рук. Ні, я майже впевнений, що виглядав героїчно. Я стрибнув з грацією небезпечного хижака, міцно стискаючи палицю, стрибаючи і розвертаючись, щоб зустріти обличчям до обличчя будь-якого монстра що був позаду. З лютим бойовим кличем - і, на свій захист, така гучність та висота тону повинні були змусити його в жахі втекти... а не тому, що у мене від страху стиснувся зад - я зустрів свого противника.
Що б це не було за істота, воно тупо втупилося на мене. Він не втік, але на мить перестав ричати. Він ніби не знав, що про мене думати. Це було нормально, бо я теж не знав, що про нього думати.
Зростанням воно було близько двох футів в холці і стояло на чотирьох лапах. Йдучи на лисицю, тільки якщо б лисиця була абсолютно лисою, за винятком хвоста, який замість пухнастого хутро був вкритий тонкими голками довжиною близько трьох дюймів.
У цьому дивному світлі шкіра була майже рожевою. Повільно істота знову почала ричати на мене. Шок і трепет, в якому воно перебували, швидко проходили, і щось всередині мене це розуміло. Щось клонули в глибині свідомості з цього приводу, але я був занадто зайнятий, витріщившись на нього. Після кількох секунд протистояння спрацювало Оповідання.
** Іглоспинська лисиця (Обічний) Рівень: 2***
**Угроза: померла ***
**Статус: голодна, Відчая ***
Гаразд, навіть ця тупа лисиця вища за мене. Я підозрював, що так буде з усім підряд ще якийсь час.
Ми обоє витріщилися один на одного. Ричасті істоти ставали все більш зловісними. Ми наче обидва не знали, що робити. Я приготувався. Тепер, коли я дивився на неї, моя початкова спроба бравади змінилася роботою думок. Замість того щоб дозволити перемогти інстинкту втечі, я подвоїв ставку на боївну реакцію і з більш аналічним підходом дослідив ситуацію переді мною. Ліса важила не більше 50 фунтів, але її хвіст вселяв жах, не кажучи вже про зуби, які виглядали досить довгими, щоб завдати серйозних ран.
https://literna.net/uk/books/308-laskavo-prosimo-do-multivelnoi