Ми залишили офіс адвоката в повному мовчанні. Мама часто доторкалася до мене, на обличчі була тривога і нерішучість. Кожного разу відкриваючи рот, щоб щось сказати, вона закривала його, так і не проколовши ні звуку. Моя сестра Сесілія теж поспішала, але скоріше тому, що не могла відірвати очей від телефону. Вона тільки мірошком кидала погляд на дорогу, щоб не свернутися кудись по дорозі, але в основному була повністю занурена у екран.
Що стосується мене, у мене трясалися руки. Банківські заповіти не давались логічно. Мама і її сім’я відходили, так само як кругла сума на банківському рахунку, щоб забезпечити їй безтурботне життя до кінця дня. Але з однією, єдиною умовою.
Її найстарший родич чоловічої статі по крові або за клятвою повинен був оселитися в сараї позаду будинку. Дивний поворот і ще дивніша вимога. Тато помер півроку тому. Явись ми сюди два роки тому, коли помер дядько Ден, саме він і повинен був би виконувати цю умову.
Тепер залишився тільки я. Я був найстаршим з тих, хто тепер живе. Слідом йшла тільки сестра. Знаючи свою маму, вона могла б просто розвернутися і піти від адвоката. Але втрутилася плата за навчання у коледжі.
Після смерті батька я взяв академічну відпустку на рік. Ми всі були самі не свої. Але Сісі готувалася до виступу, і вона була занадто розумна, щоб не піти в найкращий навчальний заклад, куди тільки зможе. Заради цього мама була готова проковтнути свою гордість. Вона погодилася лише тому, що я відразу погодився.
Я вже навчався два роки в муніципальному коледжі, і мені потрібно було рухатися далі, щоб закінчити освіту. Сесілія також мала діяти цього року. Навіть у державнійузі ми не могли заплатити за навчання однієї дитини, а двох - й говорити смішно.
Саме це нарешті вивело маму зі ступора, в якому вона перебувала після батькової смерті. Я її не звинувачую. Вони одружилися, коли їй було дев’ятнадцять. Він був любов'ю всього її життя. Я ніколи не був закоханий, навіть не зустрічався з кимось, кого міг би назвати серйозною дівчиною. Те, що було в мами з татом - це щось особливе. Особливо на тлі того, що багато моїх друзів розлучені або вже мають других чи третіх сімей. Но... Коли я бачив, як батько помер на моїй матері, то не був упевнений, що взагалі хочу відчути таку любов. Наша сім'я все ще було важко оправитися від цього удару.
Тому, коли зателефонував адвокат дядька Дена - а він дзвонив кожного року в річницю його смерті, - трубку взяв я. Коли він сказав, що є спадщина, яка дозволить оплатити наше навчання в коледжі, мама погодилася вислухати. Итак... Це підштовхнуло її вислухати, але наполіг на тому, що нам це потрібно будь-я. Я взяв на себе допомогу мамі з оплатою рахунків і знав, про що кажу, заявляючи, що наша фінансова ситуація - повна катастрофа. На нас досі висіли медичні рахунки за лікування батька, а мама все ще не була готова вийти на роботу. Ми не мали вибору. Проклятий рак - це відстій, і спадщина була єдиним шансом вибратися з цієї боргової ями, в якій ми загрузли.
Мені навіть вручили ключ від замкненого сараю. Це був мій спадок від дядька. Ну і справи. Товстий металевий ключ мені передали, загорнутий у слизьке листя паперу. Коли я розгорнув його, щоб прочитати, там було всього кілька слів:
« Ласкаво просимо до Мультивельної. Хай щастить. На тебе розраховують."
Бред, знаю, але моїй сестрі не дісталося цього - проте її це, здається, і не турбувало. Все це супроводжувалося байдужим поглядом адвоката, який читав нам заповіт дядька. Згідно з умовою, контор повинен був перевірити, чи живу я в сараї. Терстовий фонд, організований дядьком, повинен був бути доступним мамі тільки після того, як я там обоснуся. Був і додатковий пункт: фірма зобов’язувалася й надалі стежити за моїми побутовими умовами, щоб впевнитися, що я неукоренно дотримуюся букви заповіту та продовжую жити в сарарі. Все це було трохи моторошно.
Мені ще потрібно було втрутитися у питання з новим університетом. Адвокат вніс початковий внесок, щоб нас з Сесілією зарахували, але решту грошей на навчання, купівлю книжок і все таке ми повинні були платити самі. Я хотів спробувати пробитися в команді по переміщеній місцевості. Не так круто, як футбол, але мені ближче.
Я був ботаніком до мозку кісток. Хоча зріст поступив у батька і успадкував толіку його спортивності. О так, я не з тих суперумних ботаніків, які в двадцять п'ять відкривають свою технологічну компанію і йдуть на спокій. Я був скоріше з тих, хто грав у D&D, VR-гра і по вихідних реконструє фентезійні світи.
Також я не міг важила всього 78 кілограмів при зрості 192 сантиметрів. Прозвище Пугало - прилипло до мене на весь час навчання в школі, а потім і у муніципачному коледжі, куди я пішов. Ну гаразд, хоч у новому коледжі можна почати з чистого аркуша. Переїзд у дім мого дядька в Іллінойсі був цілковито протилежним військовим базам, де я виріс, але мамі так потрібно. Крім того, Іллінойсський університет - це досить непогане заведення і їхати до нього лише кілька хвилин.
Дорога до будинку на машині зайняла всього двадцять хвилин, але через те, що в голові роїлися думки про ці дивні події, вона здалася набагато довше. Я включив радіо, щоб хоч якось заповнити тишу. Там якраз йшли новини. Диктор розповідав про якийсь випадок в Європі, який привернуло увагу всього світу.
- ... Суддя постановив, що потрібно провести всебічне психіатричне свідчення, аби визначити, чи може Еміль Ларсен стати перед судом. Ларсен звинувачується у багатьох тяжких злочинах, скоєних під час його нападу на урядовий квартал Осло, район міста, названий так через багато державних будівель.
Його напад призвів до безлічі мільйонів втрат майна і загибелі десятків людей. Він привернув до себе увагу тим, що не використовував жодної зброї лише для того, щоб встановити владу.
Я насупився. Мужик що, обколовся якимись божевільними наркотиками? Як можна зруйнувати будівлі голими руками?
- Перш ніж відео про напади видалили - вони набрали сотні мільйонів переглядів, на них видно, як він робить ... Учинки, які виглядають надлюдськими...
- Вимкни це, будь ласка, - попросила мама.
Я відразу ж виконав прохання, оскільки чув напруження в її голосі. Залишок шляху до нашого нового будинку ми зробили в тиші.
Тоді як мама згорнула на грунтову дорогу, що вела до будинку, я сказав: - Не хвилюйся, мамо. Я переберуся туди сьогодні до темряви, так що завтра ти вже зможеш отримати доступ до трасту.
Вона зітхнула.
- Не розумію, про що думав Ден. Останні роки свого життя він поводився так дивно. Вічно ніс якусь нісенітницю, але до лікарів іти відмовлявся. Треба було мені настояти.
Сісі, як я ніжно називав сестру, вставляє: - принаймні він був багатий.
- Не смій так говорити про померлих. Треба бути шанобливим, - обгризнулася мама, але Сісі її ледь не почула. Зупинивши машину, вона сказала: "Ти ж розумієш, що не зобов'язаний цього робити. Якщо хочеш виїхати вчитися, ми що-небудь придумаємо, просто, можливо, тобі доведеться почекати рік.
https://literna.net/uk/books/308-laskavo-prosimo-do-multivelnoi