Коли Сельфіус побачив мене, на його обличчі промайнули здивування та щастя. Як і інші діти, він побіг до мене, але в його голосі були суперечливі емоції.
— В-ваша Світлість! Чому ви тут? Найголовніше, ваше зап'ястя...
— Сельфі, — я перебила його та озирнулася. Усі спостерігали за нами, можливо, тому, що я крикнула раніше. Нехай дивляться. Насправді, я говорила голосно, щоб усі могли почути. — Звичайно, я маю бути тут, щоб забрати сина після школи. Зрештою, я твоя мати. Я так за тобою сумувала. За нашим Сельфі.
Я наголосила на слові «мати», коли говорила. Хотіла, щоб усі знали, що я його мати, і щоб вони навіть не подумали з ним зв'язуватися.
— М-мати? — голос Сельфіуса тремтів, ніби це слово було для нього таким незручним.
— Так, мати. Я твоя мати, Сельфі, — він був таким самотнім, але тепер він має мене. Якщо хтось його турбуватиме, я подбаю про те, щоб він опинився в пеклі. Я знову озирнулася, простягнула руки та обійняла ними плечі Сельфіуса. — Ходімо, синку.
Я повела Сельфіуса до карети.
Поки ми йшли, Сельфіус знову і знову бурмотів слово «мати», ніби досі не міг у це повірити.
Біля карети нас зустріли три знайомі обличчя.
Коли Сельфіус їх побачив, він різко зупинився.
— Гадаю, я дещо забув у школі, — сказав він тремтячим голосом і відступив назад.
Він, мабуть, намагався втекти з кількох причин. Можливо, він боявся трьох хлопчиків, які над ним знущалися, або хотів уникнути цієї ситуації, бо не хотів, щоб я знала, що відбувається.
Якою б не була причина, я сказала:
— Все гаразд, залишайся тут.
Я обійняла його за плечі, щоб він не міг відійти далі.
Поки Сельфіус намагався втекти, троє хлопців, які нас помітили, підійшли ближче.
— Сельфіусе, — коли син сера Треллена покликав його, обличчя Сельфіуса зблідло. Але це він щойно назвав Сельфіуса на ім'я?
Я пильно подивилася на хлопчика. Як він сміє звертатися до мого сина не належним чином?
Коли син сера Треллена побачив, як я пильно дивилася на нього, він ахнув. Потім він опустив голову та звернувся до Сельфіуса як належить.
— Ох! Ю-юний паничу Сельфіус.
«Добре, так краще», — тільки тоді я задоволено кивнула.
Сельфіус зробив паузу, коли поведінка хлопця змінилася.
— М-мені шкода за те, що я зробив. Я маю на увазі, будь ласка, вибачте мені, юний паничу Сельфіусе.
— Що? — приголомшено сказав Сельфіус. Вибачення були абсолютно несподіваними.
— М-ми теж вибачаємося! Ем. Юний паничу Сельфіусе!
— Б-будь ласка, вибачте нам.
Я стояла позаду Сельфіуса і похмуро дивилася на хлопчиків, вишкіривши зуби. Це була погроза. Якщо вони не вибачаться належним чином, то пошкодують про це.
Коли вони побачили мене, вони почали плакати і благати, склавши руки.
— Б-будь ласка, вибачте нас! М-ми вчинили несправедливо!
Хник, хник.
— Ми більше цього не зробимо.
— Ми щиро шкодуємо про наші вчинки!
Спостерігаючи за тим, як ці троє ридають і плачуть, я клацнула язиком.
Сельфіус подивився на трьох хлопчиків і тихо сказав:
— Ваша Світлосте? Нам треба дещо обговорити наодинці. Чи не могли б ви відійти на хвилинку? Це ненадовго. Вибачте.
За всі ті часи, коли він страждав мовчки, він повинен віддати їм те, що вони заслужили.
— Добре, я буду в кареті. Приходь, коли закінчиш, — я злегка кивнула і першою ступила у карету.
Ці троє не наважаться знову чіплятися до Сельфіуса після того, що вони пережили вчора.
Через кілька хвилин Сельфіус повернувся з суворим виразом обличчя. Його волосся та уніформа були трохи скуйовджені.
«Невже він зробив те, про що я думаю?» — тоді він мав би відчувати полегшення.
Але вираз обличчя Сельфіуса виглядав серйознішим, ніж раніше. Він не заговорив, навіть коли карета рушила.
Втомившись чекати, я заговорила першою.
— Тобі було неприємно, бо я раніше назвала себе твоєю матір'ю? Я подумала, що було б гарною ідеєю чітко заявити про це іншим. Але якщо тобі через це некомфортно, вибач.
Я почала діяти першою, не запитавши Сельфіуса, як він може себе відчувати.
Сельфіус здригнувся і повільно похитав головою. Нарешті він заговорив.
— Ваша Світлосте?
— Так, Сельфі.
— Є дещо, про що я хочу вас запитати, — на мій подив, Сельфіус пильно дивився на моє зап'ястя. — Ви сказали, що впали вчора і пошкодили зап'ястя.
— Що?
Сельфіус холодно подивився на мене:
— Маркіз Треллен зробив це з вами?
Сельфіус мав такий самий крижаний погляд, як і Тердео, і моє серце впало в шлунок.
«Звідки він дізнався?» — я зовсім не очікувала цього питання і не могла приховати свого здивування. Мій рот був відкритий, але я не могла нічого сказати.
Сельфіус різко встав у кареті, що рухалася.
— Я його розмажу.
— С-сядь! Сельфі, — він виглядав так, ніби був готовий вистрибнути з екіпажу, що рухався, тому я швидко спробувала його заспокоїти.
— Як ці покидьки посміли!
— С-сельфі! Тобі не слід так висловлюватися!
— Я відрублю їм усім голови!
— Б-будь ласка, стеж за своїми словами! Сельфі! — я намагалася якнайкраще заспокоїти Сельфіуса, який збирався вистрибнути з карети, як неприборканий кінь.
— Де був Його Світлість, коли маркіз Треллен створював усі ці проблеми? Коли ми повернемося додому, мені спочатку треба подбати про Його Світлість!
— Сельфі! — я закрила рота Сельфіусу обома руками.
Він міг би легко відштовхнути мої руки, але не став. Він дивився на мене, його рот все ще був закритий.
— Сельфі, тобі не слід так говорити.
Лють все ще палала в очах Сельфіуса.
— Це сталося тоді, коли Тердео лише на мить відійшов. Але, на щастя, він недовго затримався.
— На щастя? — крикнув Сельфіус. — Що могло б статися, якби він не з'явився достатньо швидко? Чому ви мені не сказали?
— Це...
— Я б ніколи не дізнався, якби той виродок не сказав мені, що йому шкода за те, що сталося з вашим зап'ястям!
Це був він. Я намагалася тримати це в таємниці, але...
— Зі мною все гаразд. Виглядає гірше, ніж насправді, бо в мене чутлива шкіра. Навіть більше не болить. Він просто трохи засильно схопив мене за зап'ястя. Мене не вдарили, і мої кістки не зламалися.
Сельфіус відкинувся на спинку сидіння, але його очі все ще палали люттю. Він стиснув зуби з болісним виразом обличчя.
— Чому ви це зробили?
— Що?
— Чому ви це зробили для мене? — він, мабуть, також чув, що я все знаю про його ситуацію.
— Чому ви наразили себе на небезпеку? — Сельфіус опустив голову.
— Що ти маєш на увазі під «чому»? Чому ти питаєш таке, Сельфіусе?
Він мовчав.
— Звичайно, я буду на твоєму боці. Хіба ти не пам'ятаєш, що я тобі вперше сказала, коли ми зустрілися?
Сельфіус повільно похитав головою.
— Я сказала, що хочу, щоб ти був щасливий.
Його спина напружилася.
— Сельфі. Сельфіусе. Я щиро сподіваюся, що ти будеш щасливий.
Сельфіус стиснув кулак. Хлопчик зітхнув з тремтінням і промовив переможеним голосом.
— Коли тільки помер мій батько, моя мати покинула мене. Я навіть не пам'ятаю, як виглядає моя мама. Її запах чи голос. Я нічого не пам'ятаю, — руки Сельфіуса тремтіли, як гілки дерева на вітрі. — Я боявся, що якщо це спричинить проблеми, Його Світлість буде розчарований. Що він може пошкодувати про те, що усиновив мене. Що мене можуть знову покинути.
Сльози капали на коліна Сельфіуса.
— Ви хочете, щоб я був щасливим? Ніхто ніколи цього не хотів. Чи можу я бути щасливим з таким тілом? Невже я комусь потрібен?
— Сельфі, — тихо вимовила я його ім'я.
— Як? Як ви можете бути на моєму боці? — Сельфіус швидко підняв голову. Його обличчя було мокре від сліз.
Я нічого не могла сказати. Я просто дивилася на нього.
— Як... як ви могли назвати мене своїм сином, якщо я проклятий?
Його плач змусив моє серце стиснутися.
— Як ви можете так гордо називати себе моєю матір'ю? — Сельфіус стиснув тканину штанів обома руками, ніби намагаючись стриматися, і закусив губу. Але сльози продовжували текти по його щоках.
— Сельфі, — я більше не могла дивитися на нього. Я простягнула руки та обійняла його. — Вибач, що не дізналася про це раніше.
З його стиснутих губ вирвалося скиглення.
— Ти подавав мені знаки, але я не зрозуміла. Вибач.
Сельфіус зазвичай був сильним і впевненим, але зараз він здавався досить маленьким і поміщався в мої обійми.
— Я не дозволю, щоб щось подібне повторилися. І тобі не доведеться страждати самотужки.
Моя сукня стала вологою від сліз Сельфіуса.
— Пам'ятаєш, що я казала Айлет? Це стосувалося не лише її, Сельфі.
Він шморгнув носом.
— Я завжди буду на твоєму боці, і я хочу, щоб ти був таким же щасливим, як і всі інші. Тож, Сельфі, ти можеш бути щасливим.
Сельфіус повільно підняв голову від моїх грудей. Він завжди був таким суворим, але зараз я побачила смуток на його обличчі.
— Мамо... — його червоні губи трохи ворухнулися, — через прокляття нашої родини ви можете одного дня, — його голос зірвався, — одного дня покинути нас. Але принаймні зараз, чи можу я називати вас «мамою»? Ви можете бути моєю мамою?
Я повільно витерла заплакану щоку Сельфіуса.
— Сельфіусе.
— Так?
— Як ти сказав, я можу колись піти, але якщо ти не проти, я буду твоєю мамою, поки залишатимуся Великою герцогинею Лапілеон, — мене тут не буде через рік, але якби він захотів, я б зробила для нього все.
— С-справді?
— І як ти сказав, про всяк випадок... — я підняла погляд і кліпнула, стримуючи сльози. — Яка б не була причина, навіть якщо я покину Лапілеонів, я завжди буду твоєю матір'ю. Завжди пам'ятай це.
— В-ваша Світлість...
— Я буду твоєю мамою і захищатиму відтепер. Я любитиму тебе, Сельфі, — я обійняла Сельфіуса так міцно, як тільки могла. Коли я подумала про всю самотність і біль, які йому, мабуть, довелося пережити самому, мої очі стали мокрими від сліз.
— С-справді? Ви справді можете бути мамою для такої дитини, як я?
— Ти мій син, і я люблю тебе більше за всіх. Так завжди було і так завжди буде, Сельфі.
Сельфіус відпустив емоції, які стримував, і кивнув. Він міцно схопив мою сукню, ніби тримав міраж, який міг зникнути, якби він відпустив.
Я раптом згадала, як Ребекка колись сказала, що Сельфіусу теж потрібна мати. Сельфіус був ще дев'ятирічним хлопчиком. Він виріс без опіки батьків. Можливо, він дитина, якій потрібні батьки більше, ніж будь-якій іншій дитині його віку.
Я обійняла маленьке тільце Сельфіуса і погладила його по голові.
— Відтепер ти можеш казати будь-кому, що в тебе є мати, яка тебе дуже любить.
***
Коли ми прибули до маєтку, наші носи та очі були дуже червоними.
Тердео був там, щоб зустріти нас. Він кинув усе, щоб повернутися додому, коли почув, що я пішла до школи Сельфіуса.
Коли він побачив, як ми вдвох виходимо з карети зі сльозами на очах, Тердео підбіг до нас. Але коли він зрозумів, що ми плакали в обіймах одне одного, він здивовано посміхнувся.
Невдовзі настала ніч. Коли я сіла на ліжко, приготувавшись спати, Тердео зайшов до спальні.
Я відклала книгу.
— Як там Сельфі?
— Він заснув. Скоро йому стане краще.
З мішечком льоду у руці, Тердео сів поруч зі мною на ліжко. Він взяв мене за руку і обережно поклав мішечок на моє зап'ястя, щоб охолодити набряк.
Лід різко контрастував з його теплою рукою. Я зітхнула.
— Я хвилювалася, що Сельфіус міг виснажити себе від надмірних сліз.
— Сельфіус сказав те саме.
— Я-я не так багато плакала!
— І це він теж сказав, — ледь помітна посмішка з'явилася на губах Тердео. — Не думаю, що навіть Фінеас знав про це, бо Сельфіус поводився так, ніби все гаразд.
— Я навіть не уявляла. Мабуть, ми зазнали невдачі як його сім'я.
Кубики льоду дзвеніли, танучи.
— Я сказала Сельфіусу, що буду його мамою.
Тердео, який тримав лід біля мого зап'ястя, здригнувся. Але він опанував себе і спокійно заговорив.
— Ось чому Сельфіус так багато посміхався, замість того, щоб заснути.
Справді? Одна думка про це змусила мене посміхнутися. Як мило.
— Ти так багато разів допомагала нам.
— Я насправді не зробила багато. Я хотіла би бути його матір'ю, і Сельфі погодився.
— Якби ти хотіла стверджувати, що те, що ти зробила, було «не дуже багато», ніхто б з тобою не погодився, — сказав Тердео з посмішкою на обличчі. Він подивився на мене, на незручний кут, під яким я сиділа. Я не могла відкинутися назад, бо він охолоджував моє зап'ястя.
— Зачекай, — Тердео поклав мішечок з льодом і ніжно притягнув мене до себе.
Здивована раптовим рухом, я заціпеніла.
— Можеш спертися на мене. Ти, мабуть, втомилася.
Моя голова невдовзі лягла йому на груди. Я чула його серцебиття.
Коли ми влаштувалися, він знову поклав мішечок з льодом на моє зап'ястя.
Я говорила тихо, але ми були достатньо близько, щоб він міг почути.
— Спочатку мене це лякало, але, здається, я вже звикла.
Він застиг.
— Звикла?
— Спочатку навіть тримання за руки лякало мене, ха-ха-ха.
— А тепер ні?
Я кивнула. Я говорила спокійно, щоб не показати свого збентеження.
— Н-ну, це радше звично, ніж хвилююче.
Тердео здригнувся.
— Радше звично, ніж хвилююче? — пробурмотів Тердео з недовірою, тримаючи голову над моєю. У його голосі звучало невдоволення. Потім його рука ніжно обхопила моє підборіддя і підняла мою голову вгору. Моє обличчя невдовзі опинилося дуже близько до його. У його червоних очах не було жодного натяку на грайливість. Як завжди, Тердео спокійно подивився на мене. Його червоні губи промовили: — Ти почервоніла.
— Я...!
— То тепер ти схвильована?