Провівши мене до спальні, Тердео повернувся до роботи. Він сказав, що в схованці, де помітили винуватця мого отруєння, нікого не виявили. Він залишив маєток, сказавши, що це могло бути хибне повідомлення.
— Я втомилася, — пробурмотіла я, розтягуючись на дивані. Ребекка поспішила і почала легенько масажувати мені плечі.
— Ви в порядку? Ви, мабуть, дуже злякалися.
— Так, дуже, — я відчула, що вся енергія покинула моє тіло після зустрічі з Додолеєю. Я подивилася на книги на столі та махнула рукою в їх бік. — Будь ласка, поверни їх до бібліотеки. У мене немає сил читати.
— Добре, я поверну їх.
— І ти не могла б принести мені гарячого шоколаду на зворотному шляху? Думаю, мені потрібно випити чогось солодкого, щоб відновити сили.
— Так, чи хотіли б ви шматочок яблучного пирога, якщо ще не куштували?
— Ні, — я похитала головою, щойно Ребекка спитала.
Сама думка про яблучний пиріг нагадала мені про Додолею.
— Я навіть не хочу дивитися на яблучний пиріг, — я спробувала струсити мурашки по шкірі та з огидою показала язика.
Ребекка посміхнулася моїй реакції та вийшла зі спальні з книжками в руках.
«Не можу повірити, що Рейна — фрейліна Додолеї, — від однієї думки про це в мене розболілася голова. — Вона поводитиметься ще більш зарозуміло».
Тепер, коли вона стала близькою помічницею принцеси, яку безмежно любив імператор, вона стане ще більш зарозумілою, ніж будь-коли.
«Я помилялася, думаючи, що нічого не відбувається, бо останнім часом нічого про них не чула», — я постукала по стегну вказівним пальцем.
Було добре відомо, що принцеса Додолея була закохана в Тердео, який вже був одружений. Це означало, що Рейна зробить усе можливе, щоб звести їх. Тердео покине мене, і вона може спробувати повернути мене до Шиффа.
«Мене не обдурять двічі».
Сама думка про те, що вона може зробити, розлютила мене. Я стиснула кулаки, щоб заспокоїти свій гнів, коли повернулася Ребекка.
Вона тримала піднос з гарячим шоколадом та яєчним тартом.
— Вам потрібно щось підбадьорливе, коли ви втомлені.
Ребекка розуміла мене.
Я задоволено посміхнулася, а потім підняла виделку. Смакуючи яєчний тарт, що танув у роті, я відчула, як мій гнів, занепокоєння та тривога також розтанули, як тепле масло.
— Ребекко?
— Так, Ваша Світлосте?! Як вам яєчний тарт? Принести ще один?
— Моя сестра тепер фрейліна принцеси Додолеї, — я підняла голову, щоб подивитися на Ребекку.
Ребекка кілька разів кліпнула. Здивування та страх промайнули на її обличчі.
— Що?! — закричала вона, що робила рідко. Здивувавши саму себе, вона закрила рота обома руками. Її шок не вщухав. — Боже мій. Що ви щойно сказали?
— Я знаю. Я відчула те саме, коли вперше почула.
— Я-як вони взагалі познайомились?
Я думала про те саме. З кожною з них було важко мати справу окремо, але тепер, коли вони діятимуть разом, все стане ще більш неприємним.
— Ти ж не знала, правда?
— Не знала! Вперше чую про це. У вищому суспільстві таких чуток не ходило. Якби я знала, ви були б першою, кому я б сказала!
— Ребекко.
— Присягаюся! Будь ласка, повірте мені! — мабуть, вона подумала, що я ставлюся до неї з підозрою. Ребекка рішуче наполягала на своїй невинності, припускаючи, що її неправдиво звинуватили.
— Заспокойся, Ребекко.
— Ваша Світлість... — на її очі навіть навернулися сльози.
Я підняла руку і потерла тильну сторону долоні Ребекки.
— Я не сумніваюся в тобі. Рейну обрали лише кілька днів тому, тому чутки, ймовірно, ще не поширилися. Ти не могла знати.
— Ваша Світлість...
— Чи ходять якісь чутки про мою матір?
— Не зовсім. Гадаю. У неї закінчуються гроші, і вона позичила їх у багатьох людей. Здається, їй важко дати раду своїм фінансам.
Як же безрозсудно вона витрачала гроші раніше, що їй вже довелося позичати їх? Я клацнула язиком, а Ребекка витерла очі й обережно мовила:
— Ваша Світлосте, чи можу я запропонувати дещо?
— Що запропонувати?
— Це щодо мого друга, з яким ми зустрілися.
Друг? Я нахилила голову, а Ребекка плюхнулась на диван поруч зі мною та продовжувала пояснювати.
— Адеус Потсон.
О, він. Я примружила очі та кивнула.
— Адеус багато знає про те, що відбувається у вищому суспільстві. Він вміє тримати язика за зубами, тому я подумала, чи не було б гарною ідеєю, щоб він став нашими вухами та очима.
Вміє тримати язика за зубами? Це звучало неправдоподібно.
— Я думала, що його існування тримають у таємниці, хіба ні? Звідки він так багато знає про вище суспільство?
— Адеус оточений алкоголем та жінками, тобто дамами. І в таких місцях завжди відбувається обмін інформацією.
«Гадаю, бути розпусником має чимало переваг. Звичайно, хороша інформація крутиться там, де багато алкоголю та жінок».
Я коротко подумала про це і похитала головою.
— Але я не можу йому довіряти. Не думаю, що він той, кого я можу використовувати як свої очі та вуха, — те саме було з Ребеккою. Я попросила її стежити за моєю родиною, але я не довіряла їй повністю.
— Але я думаю, що він буде дуже корисним.
— Можливо, пізніше. Коли мені справді знадобиться допомога, я ще раз про це подумаю.
Ребекка не могла більше нічого сказати у відповідь на мою рішучу відповідь і тримала губи стуленими.
***
Невдовзі настав останній день фестивалю, день процесії.
— Ти виглядаєш знервованою, — мляво сказав Тердео. Він неквапливо сів навпроти мене в кареті.
Я глибоко вдихнула, притискаючи долоні до обох щік, які задубіли від напруги.
— Я ніколи раніше не була перед такою кількістю людей.
— Немає причин нервувати. Для будь-кого це честь побачити обличчя імператорської родини.
— Ви досить впевнені в собі.
— Чому б і ні?
Карета для процесії була спеціально виготовлена і відкрита з обох боків. Вона була зроблена таким чином, щоб люди могли бачити нас усередині.
Я обережно висунула голову.
Військовий оркестр йшов попереду процесії, потім імператор, кронпринц, принц, всі верхи на гідних конях. Потім була принцеса Додолея в кареті. Ми їхали за нею.
«Рейна теж тут», — Рейна сиділа поруч із Додолеєю. Здавалося, в неї не було жодних сумнівів стосовно того, що вона має бути тут.
Зазвичай, пані-компаньйонка не може сидіти поруч із принцесою, але я знала, що вона зробила це навмисно, щоб я її бачила. Коли погляд Рейни зустрівся зі мною, вона широко посміхнулась.
«Чому ця маленька...» — я розмірковувала, чи варто мені вирвати їй волосся після процесії, коли Рейна щось сказала Додолеї та встала.
Вона підійшла до мене без вагань.
— Привіт, Сашо, — вона помахала мені. — Я подумала, що маю тобі сказати. Впевнена, ти вже здогадалася, але тепер я компаньйонка принцеси Додолеї.
— Тобі це личить, — вони обидві такі дивні, якими тільки можна бути.
— Шифф скоро стане імперським лицарем. Її Високість пообіцяла.
— Шифф? Ви вирішили зустрічатися відкрито тепер, коли мене немає поруч?
Рейна здригнулася від мого коментаря, усвідомлюючи свою помилку.
«Дурненька дівчина».
— Це не моя справа, але я сподіваюся, що Шифф швидко стане імперським лицарем.
Рейна кліпнула очима.
— Пфф, що? Ти шкодуєш, що покинула його зараз, чи що?
— Леле. Я вже його покинула, Рейно. Чому б мені шкодувати? — я глянула на Тердео та посміхнулася Рейні. — Мій чоловік командує всіма імперськими лицарями. Якби Шифф став імперським лицарем, гадаю, Великий герцог міг би допомогти йому виправитися за допомогою суворих тренувань.
— Я його реабілітую, — голос Тердео пролунав по всій кареті.
Обличчя Рейни зблідло. Вона саме збиралася щось сказати, коли пролунали барабани, сповіщаючи про початок процесії.
— Що ти робиш? Процесія от-от розпочнеться. Тобі слід повернутися на своє місце, — я помахала Рейні, щоб вона йшла геть.
Вона закусила губу та розвернулася, щоб повернутися на своє місце.
Пролунав гучний звук фанфар, і процесія офіційно почалася.
Коли карета покотилась, я озирнулася навколо і блиснула посмішкою, яку раніше практикувала, до натовпу, що вітав процесію.
— Здається, я тепер розумію, чому ви ненавидите бути на виду, — крізь стиснуті зуби я звернулася до Тердео. — Це справді допомагає зрозуміти, що відчуває птах у клітці, чи не так? Я справді відчуваю подібність.
Тердео зручно відкинувся назад, схрестивши руки, і скривився. Він, очевидно, не мав наміру розглядати натовп.
— Вам слід помахати їм. Вони намагаються вас привітати.
Немає потреби. Я не зробив нічого, що могло б заслужити їхню вдячність. Воювати взагалі не входило в мої плани.
— У будь-якому разі, вони вам вдячні.
Тердео проігнорував мене, заплющив очі та схрестив ноги. Його брови були підняті, і я могла зрозуміти, що йому це насправді не подобається.
Що мені було робити?
«Принаймні, я мала махати», — я намагалася ігнорувати біль в щоках та махала щосили.
Натовп аплодував мені у відповідь. Дехто навіть плакав.
Проїжджаючи крізь великий натовп, карета рухалася дуже повільно, немов слимак, що бреде крізь багнюку. Я не могла позбутися аналогії з тваринами під пильною увагою.
«Я просто хочу, щоб це закінчилося, щоб я могла піти додому та відпочити», — якби мені довелося зробити це вдруге чи втретє, я б також заплющила очі та відпочивала, як Тердео. Ми були лише на півдорозі процесії, але я вже була на межі своїх можливостей. Я зітхнула, весь час посміхаючись та махаючи рукою людям, які вийшли нас побачити.
Коли наша карета була приблизно на півдорозі, чоловік у довгій мантії проштовхнувся крізь натовп і вибіг на дорогу, по якій йшла процесія. Вартові намагалися стримати натовп, а чоловік прослизнув повз непоміченим.
— Га? — чому він так вибіг на дорогу? Це небезпечно. — Тердео, там чоловік...
Тердео раптово розплющив очі. Якраз коли я збиралася розповісти йому про чоловіка на дорозі, той закричав.
— Усі ці розмови про славу — нісенітниця! Багато людей загинуло на війні! — закричав він і вихопив меч. Він кинувся до нашого екіпажу. Не вагаючись, чоловік розірвав зв'язок між кіньми та каретою і сильно штовхнув тварин.
Гііііі! Тепер, звільнені, коні побігли вперед в натовп, топчучи та штовхаючи людей. Натовп розбігся, і простір наповнився криками та вереском.
Без коней наш екіпаж втратив рівновагу та перекинувся вперед.
Шокована раптовою послідовністю подій, я мало не впала, коли карета почала падати.
— Перешаті! — Тердео схопив мене за талію саме тоді, коли я вже майже впала.
І в усьому цьому хаосі я опинилася в його обіймах, надійно стиснута його міцними руками.
Одна його рука схопила мене за талію, а інша — за карету. Тердео повернув голову. Злість сяяла в його очах.
— Ти!
Я простежила за його поглядом до чоловіка в мантії, який стояв нерухомо і дивився на нас.
Він повільно зняв мантію. Невдовзі ми побачили його обличчя. Його очі блищали від люті. Він виглядав знайомо.
Я ахнула.
Це був помічник кухаря, який мене отруїв.
«Чому він здався ось так, якщо міг би продовжувати переховуватися?»
Погляд чоловіка був прикутий до Тердео. Він навіть не помітив мого шокованого виразу обличчя. Його меч блиснув, коли він підняв його та крикнув так, щоб усі почули:
— Ми, повстанські сили, повалимо імператора та Великого герцога Лапілеона, які розпочали війну!
Що, повстанець? Що він щойно сказав? Повстанські сили?
«Він повстанець?»
Але я могла лише на мить залишатися здивованою. Перш ніж я встигла щось сказати, чоловік кинувся на нас зі своїм блискучим мечем, що відбивав сонячне світло.
— Перешаті! — Тердео рефлекторно міцніше притягнув мене до себе. Він повернувся, ніби намагаючись захистити мене. Він був так зайнятий спробами закрити мене, що не подумав витягнути свій меч.
— Помри, Великий герцог Лапілеоне!
«Н-ні!» — побачивши лихий вираз обличчя чоловіка, який біг до нас, я інстинктивно міцно обійняла Тердео за спину.
Туп! Нога Тердео була набагато швидшою за ноги того чоловіка. Міцно обійнявши мене, щоб я не постраждала, Тердео вдарив чоловіка ногою в живіт, коли той наблизився з високо піднятим мечем.
З гучним звуком тіло чоловік відкотилося назад.
— Ти думаєш, меч може мене налякати? — його крижаний тон викликав у мене дрижаки по шкірі.
Чоловік стиснув зуби та знову підвівся.
— Моя родина загинула через тебе!
Коли чоловік спробував знову підняти меч, хтось вибіг з хаотичного натовпу. Він вдарив нападника з мечем у спину та притиснув його до землі.
— Аррг! — чоловіка швидко кинули на землю.
— Це вбивця! Захистіть імператора!
— Захистіть кронпринца! Захистіть принцесу!
Трохи запізно імперські лицарі спробували взяти ситуацію під контроль. Вони кричали, заявляючи, що захистять королівську родину. До безладу додалися крики та вигуки розгублених людей з натовпу.
«Що ж тут відбувається?» — у мене запаморочилась голова від усіх цих криків та зойків. Але серед них усіх чітко чувся лише голос чоловіка, який коліном приборкав порушника порядку.
— Ви не можете цього робити тут. Це злочин, — це був знайомий голос, м'який, але водночас сильний. Він придушив чоловіка своїми швидкими рухами, щоб той не міг поворухнутися. Він подивився на нас і чарівно посміхнувся. — Ви в порядку, Ваші Світлості?
Коли подув вітер, його золотисте волосся гарно замайоріло.
Тердео скривився і сховав мене за собою.
— Сер Потсон.
Усміхнений чоловік, який приборкав нападника...
— Я такий радий, що ви двоє в безпеці.
Це був Адеус.
— Гадаю, ви обидва тепер у мене в боргу.