Після сніданку Фінеас і Сельфіус вирушили до школи.
Ми з Ребеккою прогулялися садом, а потім пішли до маленької бібліотеки в маєтку, щоб розвіяти свою нудьгу.
Вона не була дуже великою чи розкішною, але там було чимало книжок, вартих прочитання.
«Я прочитаю цю і цю», — я поклала обрані книги в маленький візок.
Ребекка з тугою дивилася у високі вікна бібліотеки.
— Погода така гарна. Що ви думаєте про читання надворі?
— На дворі?
— Так, якщо ви не проти, я приготую чай та смаколики під великим деревом, яке добре освітлюється сонцем.
«Непогана ідея», — я взяла ще одну книгу з полиці та кивнула.
— Тоді я хотіла попрохати тебе підготувати пиріг. Нічого надто важкого.
— Тоді я принесу яблучний пиріг, — Ребекка яскраво посміхнулася та поспішила надвір. Здавалося, книги її не цікавили.
Я посміхнулася та підійшла до останньої книжкової полиці.
Товста книга привернула мою увагу. Тиснені літери на корінці видавали, що це генеалогія родини Лапілеон.
Я згадала, як перший Великий герцог родини Лапілеон починав як солдат, був підвищений до генерала, і зрештою був нагороджений титулом Великого герцога та територіями великого герцогства.
«Він обезголовив кількох королів, а також багатьох повстанців і підніс їх голови імператору. Він зробив великий внесок, — ця генеалогія, мабуть, почалася з нього. — Мені ж можна поглянути, чи не так?»
Я повільно простягнула руку та відкрила обкладинку. Першим я побачила трохи вицвілий портрет.
— Тердео?
Від цієї схожості в мене дрижаки по шкірі пішли, але під зображенням було написано інше ім'я, не ім'я Тердео.
— Ейнхард Орфей Лапілеон, — тихо пробурмотіла я, проводячи пальцем під розмазаним чорнилом ім'ям першого Великого герцога.
«Аррх, — щойно я вимовила ім'я вголос, у мене в голові почало пульсувати та дзвеніти. — Невже це тому, що книга була такою старою та запиленою?»
Я натиснула на скроні та почула кроки позаду. Я повернула голову, щоб побачити дворецького біля дверей.
Він поспішно підійшов, мабуть, здивувавшись від моєї гримаси.
— Ваша Світлість. Ви в порядку? Сер Фінеас ще не повернувся. Мені за ним когось відправити?
— Ні, у мене трохи запаморочилася голова, ось і все. Зараз я в порядку.
— Леле. Його Світлість не часто користується бібліотекою, тому її не прибирали як слід. Здається, я відчуваю запах затхлості. Я негайно розпоряджусь прибрати її, щоб не залишилося ні порошинки.
Я кивнула і глянула на книгу в руці. Мені здалося, що я побачила першого Великого герцога на портреті, який на мить дивився на мене, хоча він явно дивився вперед. Я поглянула в очі Ейнхарду, першому Великому герцогу, і без вагань закрила книгу.
— Дозвольте мені взяти її. Вона важка.
— Так, будь ласка.
Я передала генеалогію родини Лапілеон, яку тримала у руках, серу Молтону. Мій погляд, природно, впав на запрошення в його руці.
«Це королівська печатка», — я насупилась.
— Прибуло ще одне запрошення?
— Так. Його Світлості зараз немає, тому я приніс його з собою. Чи варто мені покласти це на його стіл?
Додолея ніколи не втомлювалася надсилати ці запрошення.
Я простягнула руку, і він передав мені запрошення Коли я відкрила запечатаного листа, то побачила акуратний почерк.
Шановна Велика герцогине Лапеліон.
— Гадаю, вона хотіла написати: «Шановна Велика герцогине Лапілеон, яку я прагну вбити», — не могла не пробурмотіти собі під ніс.
Ваша Світлість не відповіла на мої запрошення на чаювання, весільні святкування, відвідування салону чи особисті зустрічі.
Злоба випромінювалася вже з самого вступу до запрошення.
Ваша Світлість завжди відмовляє на мої запрошення, кажучи, що хвора.
Наступне речення також було мерзенним. Це було вже не запрошення, а прохання про дуель.
Я вирішила змиритися з тим, що Ваша Світлість вважає, що з твоїм здоров'ям станеться щось серйозне, якщо ти покинеш маєток.
Я подумала, чи означає її визнання цього, що вона перестане мені докучати.
Ось чому я вирішила сама відвідати ваш маєток, а не надсилати ще одне запрошення.
Я роззявила рота.
— Якого біса?
Якимось чином Додолея запросила себе до маєтку Лапілеонів.
Сер Молтон нахилився до мене.
— Щось трапилося, Ваша Світлість?
Я проігнорувала його і продовжила читати наступне речення, мої очі тремтіли.
Якщо ти відкидала всі мої запрошення, не прочитавши їх, гадаю, ти не прочитаєш і це. Або, можливо, ти прочитала їх, але вирішила ігнорувати.
У будь-якому разі, це запрошення зовсім не запрошення, а оголошення про мій намір відвідати тебе.
«Вона справді зробить це?» — зазвичай Тердео спалив би його, навіть не відкривши, але я була рада, що випадково прочитала цього листа. Якби я не зробила цього, то залишалася б у невіданні і була б заскочена зненацька.
Перш ніж продовжити читання, я повернулась до сера Молтона.
— Негайно надішли відповідь до палацу, що я хвора. Скажи її, що я така втомлена, що не можу поворухнути жодним м'язом у своєму тілі, і їй не слід приходити.
Я швидко перейшла до наступного речення. Коли я його прочитала, впустила листа з рук, і на моєму обличчі промайнув вираз жаху.
Зверни увагу, що до того часу, як цей лист дійде до тебе, я вже буду біля маєтку Лапілеон.
Сер Молтон, який саме збирався вийти з бібліотеки, підняв листа з підлоги і подивився на мене. Перш ніж він встиг щось сказати, у двері бібліотеки чемно постукали.
— Ваша Світлосте.
Тріск. Моя шия, яка заціпеніла, як у дерев'яної ляльки, повільно повернулася.
Покоївка, яка постукала в двері бібліотеки, чемно вклонилася.
— Її Високість принцеса Додолея прибула.
«Як-якого?» — моє обличчя зблідло, ніби приплив кисню до моєї голови перервався.
— Т-ти сказала їй, що я тут?
Покоївка озирнулася, коли я це спитала. Потім вона нахилила голову і тихо мовила:
— Коли вона запитала про вас, я сказала, що ви повністю одужали.
Чорт! Шок охопив мене, і прогулянка з бібліотеки до вітальні , яка мала видатися вічною, здалася миттєво.
Щойно я увійшла до вітальні, Додолея, яка граційно сиділа, повернула голову.
— Нарешті ми зустрілися.
Коли наші погляди зустрілися, все моє тіло заціпеніло. Чи варто мені просто вдати, що я непритомнію?
— Отже, ти повністю одужала?
Я, мабуть, виглядала надто здоровою, щоб це спрацювало.
«Як я можу вигнати її звідси?» — це все, на чому я могла зосередитися. Я подивилася на знайому каблучку на своєму пальці.
Це був перстень з емблемою гільдії Лаброн, яку мені подарувала Сайорис. Вона сказала, що я маю використати її, якщо колись опинюся в біді.
«Чи варто мені сказати, що я маю справи з винною гільдією? — якщо я не можу її вигнати, можливо, мені самій вдасться піти. Ні. Я не хотіла використовувати каблучку Сайорис, її доброту, таким чином. — Я збережу це на той час, коли справді буду в біді».
Я підняла погляд від персня та високо підвела голову.
«Це мій дім. Чому я маю йти? Я не можу просто тікати щоразу, коли принцеса приходить. Це мої володіння!» — мені потрібно було нагадати собі, що це моя територія, і ніхто не зможе мене налякати. Я стиснула кулаки та підійшла до Додолеї. Я знала, що колись мені доведеться знову зустрітися з нею. І якщо це буде словесна битва, я була впевнена, що зможу перемогти.
— Це ж ви завітали, шанована принцесо, Ваша Високість. Навіть якщо я буду хвора і можу померти навіть завтра, мені все одно довелось би показати свою найкращу сторону.
— Я не усвідомлювала, що буде так важко розділити з тобою чашку чаю, Ваша Світлість. Навіть випити чаю з принцесою імперії Азілея за тисячі миль звідси буде легше, ніж це.
— Ну, я складна жінка, розумієте.
Додолея м'яко посміхнулася. Вдоволена, вона стиснула щелепи та байдуже постукала вказівним пальцем по своїх червоних губах.
— Я б хотіла поговорити з тобою приватно. Чи не могла б ти відпустити персонал?
— Ні, я не хочу.
«Упс», — я знову занадто швидко відмовила.
— Я не усвідомлювала, що ти з тих людей, яку шукають дискомфорту.
— Я вирішила, що надмірний комфорт — це занадто велика розкіш, і що мені слід спробувати почуватися менш зручно, — я не мала уявлення, що кажу. Я могла думати лише про те, як позбутися цієї небезпечної принцеси переді мною.
— Справді? — Додолея посміхнулась, підперши підборіддя рукою.
Вона підійшла до мене, постукуючи по лівій щоці вказівним пальцем. Від неї пахло затхлістю, як від старого пергаменту, а не квітами чи парфумами.
— Але було б краще, якби ти відіслала їх геть, перш ніж я влаштую тут істерику, — вона тихо прошепотіла, щоб тільки я могла її почути.
Мені довелося зробити все можливе, щоб не втекти від цих сповнених злості очей.
— У твоїх інтересах було б зробити так, як я кажу, поки я ще ввічлива. Якби я планувала вбити тебе, я б натомість послала вбивцю. Але я сама прийшла сюди, щоб поговорити з тобою.
Вона виглядала досить розчарованою, тому я здогадалась, що вона каже правду.
— Я не кусатимусь. І не вбиватиму, чи битиму тебе. Тож давай просто поговоримо. Що скажеш, Ваша Світлість?
З нею точно щось було не так.
Побачивши переляканий вираз мого обличчя, Додолея солодко посміхнулася та заглибилась в диван. Вона знову підвищила голос, ніби хотіла, щоб усі почули.
— Дозволь мені ще раз запитати. Чи не могла б ти відпустити персонал? Я хотіла б поговорити з тобою наодинці.
Я підозріло глянула на неї.
Коли наші погляди зустрілися, Додолея блиснула широкою посмішкою та елегантно ковтнула чаю.
«Якби вона справді планувала мене вбити, вона б не зайшла до маєтку так зухвало», — як вона й сказала, вона б натомість послала сюди вбивцю. Це було б ефективніше та швидше.
Я повернулася до Ребекки, чия звичайна жвавість змінилася занепокоєнням.
— Будь ласка, залиш нас.
Коли ми залишилися в кімнаті самі, Додолея розслабилася з виразом нудьги на обличчі.
— Я б нікому не побажала бути принцесою. Варто мені тільки щось зробити, на мене одночасно дивляться стільки очей. Я навіть не можу спокійно пережувати свою їжу.
Можливо, багато людей виявляли до неї жвавий інтерес, оскільки вона одужала після такої тривалої та затяжкої хвороби.
Додолея витягнула свою заціпенілу шию та глянула на чай перед собою.
— Те саме стосується і цього чаю. Я не люблю солодкого. Але мені дають тільки солодке, і іноді я просто хочу кинути ним у відповідь.
Але вона насолоджувалася ним ще кілька хвилин тому. Чи можуть у когось змінитися смаки після одужання від важкої хвороби? І чому вона раптом відкривається мені? У неї мав бути інший мотив.
«Чи просить вона мене сказати палацовому кухарю не готувати солодких страв?» — я нахилила голову, задумавшись.
Додолея перестала скаржитися та подивилася на мене.
— Власне, я прийшла сюди, бо хотіла тебе дещо запитати. Думаю, мені потрібно знати твою відповідь на це питання, щоб я могла рухатися далі.
Я хвилювалася, що вона може кинутися на мене, вирвати пасмо мого волосся та погрожувати вбити мене, коли ми залишимося самі.
Але Додолея просто залишалася на своєму місці та говорила.
— Так?
— Ти знаєш, хто я?
Я кліпнула очима. Вона питала, чи знаю я, що вона принцеса імперії? Це якесь визнання того, що вона перевершує мене за статусом? Але ми зустрічалися кілька разів, і про це ніколи не говорили.
«Вона досі не одужала повністю», — я подивилася на Додолею і повільно кивнула.
— Ви принцеса Додолея.
На мою відповідь Додолея дивно посміхнулася. Її посмішка була такою широкою, що здавалося, ніби вона мовчки сміється. Вона встала зі свого місця. Підійшла до мене, раптом опинившись обличчям перед моїм.
— Ти все забула, чи не так? — тихо пробурмотіла Додолея.
Вона оглянула мене згори донизу, і посмішка зникла з її обличчя. Додолея широко розплющила очі і повільно заговорила, наголошуючи на кожному слові.
— Тоді не заважай мені.