Все вийшло так, як і передбачала Сайорис.
Тердео та Сельфіус перевірили всі газетні редакції, але не знайшли нікого під ім'ям «АРС».
До сніданку наступного дня не залишилося й сліду листівок, ніби їх ніколи й не розповсюджували. Ніхто зі мною про це не говорив, і ніхто не робив жодних саркастичних зауважень. Така була могутність родини Лапілеон.
Тердео ткнув виделку в свій салат.
— Усім газетним редакціям наказано не публікувати нічого, пов'язаного з тобою, тому нічого подібного більше ніколи не повториться.
«Як? Він справді просто «наказав» їм?»
— Я перепрошую, що тобі завдали шкоди через родину Лапілеон.
— Все гаразд. І я не думаю, що мені завдали шкоди. Я насправді почуваюсь добре.
— Добре?
Я блиснула посмішкою до нього.
— Так, бо завдяки цьому інциденту я тепер точно знаю, що стала членом родини Лапілеон.
Тердео пильно дивився на мене. Нічого не кажучи, він підняв пудинг, який поставили перед ним.
— Ось.
«Що?»
— Ви не з'їсте його?
— Мені не подобається.
— Але хіба вчора ви не з'їли два таких?
— Мої смаки змінилися від сьогодні. Їж.
«Чому раптом? Але якщо ти наполягаєш».
— Д-дякую.
Тердео коротко кивнув, перш ніж відкусити шматочок свого хрусткого багета. Він глянув на Сельфі.
— Сельфі.
Сельфіус злякався і обороняючись підсунув пудинг ближче до себе.
— Що?
— Не це. Ти збираєшся залишитися в столиці назавжди?
Сельфіус поклав свою десертну ложку, і на його обличчі промайнув здивований вираз.
— Ви знову мене виганяєте? — Сельфіус насупився і подивився на пудинг у своїй руці. Він простягнув його Тердео.
— Ні, — Тердео відсунув пудинг Сельфіуса. Він підняв брови. — Не пудинг. Якщо ти плануєш залишитися в столиці, ми повинні записати тебе до школи.
— Школа? — Сельфіус ущипнув себе за щоку. — Ой. Це не сон.
— Я думав, ти хочеш піти до школи. Ти завжди про це говорив. Ти кажеш, що не хочеш? Тоді, можливо, я знайду тобі приватного вчителя.
— Ні, ні! Ні! — Сельфіус зіскочив зі свого місця. Він повернувся, щоб подивитися на мене, його вираз обличчя був сповнений хвилювання та нервозності. — М-можна справді піти до школи? Справді?
Побачивши його таким, я не могла не розсміятися.
— Так. Справді.
— Ого! — у такі моменти він справді був ще дитиною. — Але чому така зміна? Ви були рішуче проти мого навчання, Ваша Світлість.
— Чесно кажучи, моя думка з цього приводу не змінилася, Сельфі, будь-яка твоя незначна помилка чи недбалість може потенційно зашкодити всім у нашій родині, — нахмурився Тердео. — І ти вже мало не вбив Велику герцогиню одного разу.
— Ц-це був нещасний випадок.
— А до цього ти не зміг контролювати свої емоції та влаштував сварку біля входу до маєтку. У тебе навіть пролилась кров. Тож це вже вдруге.
— Н-ну... — Сельфі проковтнув слова. Його плечі опустилися, а хвилювання, яке було лише кілька хвилин тому, перетворилось на пригнічення.
— Вам слід відправити його до школи, якщо ви так вирішили зрештою. Сельфі, тобі дозволили залишитися в столиці, щоб ти не опинився в іншій в'язниці, — сказала я.
«Якщо його замкнуть у маєтку, він міг би залишитися з таким же успіхом у провінції».
— Але... — розчарований, Сельфіус сів назад на стілець. — А що, як я знову когось скривджу, як сказав Його Світлість?
— Справді? Тоді ти плануєш ніколи не спілкуватися з іншими людьми, Сельфі? Ти хочеш жити десь на безлюдному острові?
Сельфіус похитав головою і тицьнув виделкою у тарілку з салатом перед собою.
— Сельфіусе, ти не спілкувався з людьми, поки був у провінції. Тож тобі потрібно навчитися жити з іншими. Ти збираєшся провести решту життя на самоті, бо ти проклятий?
Навіть Тердео, який люто виступав проти ідеї школи, зрештою, піддався цьому питанню.
І в будь-якому разі, ми всі маємо жити разом.
— І ти спадкоємець цієї родини. Тож ти, більше ніж будь-хто інший, повинен навчитися стримуватися та бути обережним, — я легенько поплескала Сельфіуса по згорблених плечах. — І якщо щось трапиться, і в тебе піде кров, людям просто не потрібно ковтати її. Люди зазвичай не вживають чужу кров.
— Справді?
— Але пообіцяй, що ти завжди триматимеш при собі хустку та кровоспинну речовину. Якщо ти впадеш або поранишся і в тебе піде кров, використаєш її, щоб зупинити кровотечу, перев'яжеш рану хусткою та негайно повернешся додому. Обіцяєш?
Сельфіус кивнув, виглядаючи трохи підбадьореним.
Тердео, який підслуховував нашу розмову, схрестивши руки, міцно притиснув скроні.
— Ти все це зрозумів, Сельфі? І будь вдячний Великій герцогині за те, що вона так охоче погодилась відправити тебе до школи, — Тердео пильно подивився на мене, майже занадто пильно.
— Я буду дуже обережним... Обіцяю! Я ніколи не бігатиму, а тільки обережно ходитиму!
Ігноруючи погляд Тердео, я глянула на тарілку Сельфіуса, яка була ще повна.
— Добре, їж.
«І не вибирай овочі», — я нанизала овочі, які він відсунув на край тарілки, на його виделку.
Сельфіус видав блювотні звуки і пильно подивився на них.
Я повернулась до Тердео.
— Ви обрали, в якій школі він буде навчатися?
— Діти з відомих сімей зазвичай навчаються в академії Дельпаніл, тому, гадаю, буде добре відправити його туди.
— Тож, гадаю, ви теж, навчалися в тій школі?
Тердео зробив паузу і замовк. Його обличчя скривилося від болю.
— Я не навчався в школі.
— О? — мені спав на думку опис дитячої травми Сайорис. Вона була замкнена в темному підвалі.
«Якщо мати погано поводилась з Сайорис, коли вона була маленькою, це означає, що з Тердео також...»
Я швидко змінила тему.
— Ох, у мене зустріч з адвокатом, якого ви мені відрекомендували.
Біль зник з його обличчя. Він дивився на мене деякий час мовчки, а потім трохи опустив голову.
— Добре.
— Я планувала піти до офісу адвоката пізніше сьогодні вдень.
— Піти туди? Навіщо? — Сельфіус нахмурився. — Можете попросити його приїхати сюди, якщо вам щось знадобиться. Навіщо вам йти туди самій, Ваша Світлосте?
Такого варіанту я ніколи б не уявила. Але він був спадкоємцем шляхетного аристократа. Усе його життя люди приходили до нього. Йому ніколи не доводилося й пальцем ворушити, тож я могла зрозуміти його точку зору.
— Що ж, Сельфі, я планувала взяти тебе з собою в дорогу до офісу адвоката.
Очі Сельфіуса широко розплющились.
— Мене?
— Так. Я планувала спочатку відвезти тебе до твоєї майбутньої школи, щоб ти міг її побачити. А я могла б забрати тебе після того, як закінчу з адвокатом, — Сельфіус ніби енергійно виляв хвостом позаду себе. — Тепер, коли я думаю про це, гадаю, це гарна ідея час від часу виходити до людей. Ми також переконаємось, що всі наші екіпажі в порядку.
— О, справді?
— Так. І тобі небезпечно виходити самому, тому дозволь мені піти з тобою.
«Ага. Ось чому ти хочеш піти зі мною. Чи може ця дитина бути ще милішою?»
— Тож, їж. Усе, — я глянула на його тарілку, все ще повну овочів.
Сельфіус трохи надувся, але підняв виделку.
— Якщо це занадто обтяжливо, тобі не потрібно піклуватися про Сельфі. Я можу відвезти його до школи сам.
— Але ви будете зайняті підготовкою до фестивалю. Це фестиваль, який проводиться у столиці, влаштований королівською родиною, тому я впевнена, що у вас буде багато справ, про які потрібно подбати.
Мовчання Тердео красномовно говорило все за нього.
— Зі мною все добре. Я почуватимусь спокійніше, якщо Сельфі буде зі мною, — ми подружня пара лише за контрактом, але це я могла для нього зробити. Я яскраво посміхнулась.
Губи Тердео залишалися стиснутими в прямій лінії, але він простягнув мені багет.
— Чому багет?
— З'їж трохи.
— Але це ваш сніданок.
— Я не їм багети.
«Хіба він щойно не їв один?»
Тердео передав мені свій пудинг і багет і мовчки їв салат.
Примітка перекладача: ось ми й визначились з однією з його мов кохання — підгодовування.
***
Післяобідній натовп метушився на вулиці біля офісу адвоката. Ребекка обхопила голову двома руками та похитала нею.
— Ваша Світлосте, я взагалі не зрозуміла, про що була мова. Це надто складно.
Я посміхнулася.
— Я теж спочатку не зрозуміла, — імперська юридична термінологія була досить складною. Але суть була простою. Існувало три випадки, в яких моя мачуха та Рейна могли подати позов, вимагаючи позбавити мене права на спадщину. Перший — підробка заповіту, другий — якщо я використала заповіт для погроз, а третій — якщо я сама вбила свого батька.
Жоден з трьох випадків не стосувався мене, але не було можливості дізнатися, яку причину інша сторона може використати для подання позову, тому адвокати порадили мені бути готовою.
— Ребекко. Відтепер, будь ласка, частіше перевіряй мою родину. Якщо буде щось підозріле, повідомляй про це мені.
— Звичайно, не хвилюйтесь. Я зроблю все можливе!
Я ніяково посміхнулася, побачивши ентузіазм Ребекки. Вона попросила дозволу відвідати адвоката зі мною, заявивши, що після успадкування величезного статку навіть найкраща сім'я приречена розпастися. Все це було досить знайоме Ребецці, чий сімейний статок швидко пішов на спад.
Похмуре нагадування, здається, її анітрохи не турбувало.
— Тоді підемо за юним паничем Сельфіусом?
Я кивнула.
— Так, ходімо.
— Перш ніж ми підемо чи не хотіли б ви сходити поглянути на статую Великого герцога?
— Статуя?
«Тут є статуя Тердео?»
Ребекка віддзеркалила мій здивований погляд.
— Ви не знали? Це свято проводиться на честь Великого герцога та імператора, тому їхні статуї встановили на площі.
— О, зрозуміло.
— Його Світлість вам не сказав?
«Навіщо нам про це говорити?»
— Я... я пам'ятаю, що щось чула.
— Його Світлість, мабуть, буде трохи розчарований! У вас двох все ще медовий місяць! — сказала Ребекка, сміючись, і потягнула мене за собою. — Сюди! Ваша Світлосте!
«Мабуть, мені варто поводитися на людях так, ніби я справді Велика герцогиня Лапілеон. Можливо, непогана ідея піти туди і подивитися», — я пішла за Ребеккою до площі. На щастя, вона була недалеко від офісу адвоката.
Площа кишіла людьми, здебільшого зібраними в одному місці.
— Гадаю, всі тут, щоб побачити статую Великого герцога! Він така дивовижна людина!
Але люди тут, здається, не реагували як підлесливі фанати. Натовп був занадто великий. Крім того, я не могла бачити, де знаходиться статуя.
Втомлена дивним настроєм на площі, я проштовхнулась крізь натовп. Я зупинилась посередині, де мала бути статуя. Моє обличчя завмерло.
— Що за...
Ребекка, яка йшла за мною з широкою посмішкою на обличчі, завмерла і закричала:
— Як вони посміли зробити це зі статуєю Великого герцога!
Статуя Тердео лежала на землі, розбита. Вона не просто тріснула від падіння, будь-яка частина, яка могла б надати подібності до Тердео, стала невпізнаваною.
«Хтось навмисно її знищив. Невже це та сама людина, яка написала ту статтю про мене?»
Я повернулась до Ребекки.
— Ребекко, зараз же поклич робітників і скажи їм негайно забрати залишки статуї.
— О, так!
— І поклич охорону.
— Так, так! — Ребекка не вагаючись прислухалась до моїх чітких вказівок та поспішила геть.
Люди, які зібралися подивитися на зламану статую, побачили мене та почала повільно розходитися.
«Як тільки дізнаюсь, хто це зробив...»
Невдовзі разом з Ребеккою підбігли охоронці, яких вона викликала.
Один охоронець із сивим волоссям підійшов до мене.
— Ваша Світлосте!
— Статуя Великого герцога зламана. Не підпускайте нікого сюди.
Решта чоловіків висловили різний ступінь шоку, побачивши статую, розбиту на шматки на землі.
— Як? Коли?
— В-вона була ще ціла, коли я був тут на ранковій зміні!
Щось було не так, і я схилила голову, задумавшись.
«Але як хтось міг це зробити посеред дня, коли навколо були люди?»
У будь-якому разі, інцидент мав бути розслідуваний.
— Статую Великого герцога осквернено, тому нам доведеться з'ясувати, хто винуватець.
— Так, Ваша Світлість! — охоронці наказали забарикадувати площу, щоб ніхто не міг підійти.
Я сіла в карету лише після того, як переконалася, що все зроблено, і попрямувала до школи, де на мене чекав Сельфіус.
***
Я прибула пізно, але Сельфі запізнився ще більше.
— Діти часто втрачають відчуття часу, коли зайняті розвагами.
Я стояла в натовпі людей, що товпилися навколо школи. Вихователі та шкільний персонал снували навколо, немов на імпровізованому балу.
«Що я тут роблю?»
— Так, це правда. Якщо ви почекаєте ще трохи, я впевнений, що він повернеться схвильований.
— Діти можуть жити в гуртожитках, починаючи з сьомого класу, так? Якщо дитина залишиться в гуртожитку, все може стати трохи легше.
— Моя дочка ненавидить гуртожиток, тому я не відправлятиму її туди.
«Я прийшла сюди, щоб забрати Сельфіуса, а не теревенити. Що мені сказати цим людям?» — я промовчала.
— Я й гадки не мав, що зустріну вас тут, Ваша Світлість. Я чув, що юний панич Сельфіус повернувся до столиці... Чи буде він навчатися в академії Дельпаніл?
— Божечки, тоді він і моя дитина можуть стати добрими друзями.
— Я чув, що ви успадкували величезний спадок!
«Чому Сельфіус не повертається на місце нашої зустрічі?»
— Але ми всі повинні підходити обережно. Послухайте, здається, ми вже налякали Її Світлість, — почула я чийсь голос.
— Ого, ви маєте рацію. Ви справді дуже уважна, принцесо Додолея.
«Принцеса Додолея тут?» — я обернулась і побачила Додолею в оточенні кількох шляхетних дружин. Вона ніжно посміхалася, на відміну від своєї звичайної поведінки.
Вона зустрілася зі мною поглядом і прикрила рот віялом.
— Тобі, мабуть, цікаво, чому я тут.
— Зовсім ні.
— Моя молодша сестра ходить до цієї школи, і я пообіцяла забрати її сьогодні.
Її молодша сестра? Це, мабуть, сьома принцеса, та, що була заручена з Тердео в моєму попередньому житті.
«Ох, ну чому я опинилася в цій пастці жінок, які чекали, щоб забрати своїх дітей?»
— Власне, є дещо, що я давно хотіла тобі дати, тому рада, що ми зустрілися.
«Ні, дякую, мені нічого від тебе не потрібно».
Всупереч її ніжному голосу, блискучі очі Додолеї були наповнені отрутою. Ніби чекаючи цього моменту, вона перед усіма простягла мені конверт.
— Що це?
— Запрошення.
— Вибачте? — коли я не взяла його, вона сама вклала конверт мені в руку та посміхнулася.
— Я хочу запросити тебе до мого королівського палацу.