— Вааа!
Гучні стогони пронизали мої вуха та розбудили мене.
— Вона мертва! Я її вбив!
— Вона не мертва.
— Така дур-реп.. ваааа!
«Ти називаєш мене дурепою?» — я трохи розплющила очі. Кімната Сельфіуса з'явилась в моєму полі зору.
Сам Сельфіус лежав розпластаний обличчям донизу. Він голосно плакав.
— Ваааа, н-нам потрібно поховати її належним чином. Десь, де гарно і сонячно. Ваааа!
Він тримав у руці садову лопатку з землею. Можливо, він уже почав копати.
«Лапілеони — страшна сімейка», — я повернула голову до Тердео.
Великий герцог стояв, схрестивши руки на грудях, позаду Сельфіуса, його обличчя було жахливо перекошене.
— Ти прокинулась, — він простягнув руку в бік Сельфіуса та прошипів крізь стиснуті зуби. — Подивись, що ти накоїла. Двічі було недостатньо? Чи ти залежна від жахливого болю? Тобі це подобається?
— Н-ні, звичайно, ні. Біль — це не якийсь наркотик, знаєте.
— Якщо ти так відчайдушно хочеш померти, я можу тобі з цим допомогти.
— Я-я не намагалась проковтнути його кров навмисно. Я й гадки не мала...
«Це абсолютно несправедливо».
Сельфіус підняв голову, його очі та ніс були опухлими та червоними.
— В-ви живі?
Тердео поклав руку на плече Сельфіуса та тихо заговорив до нього.
— Я ж тобі казав, вона не померла.
Я мало не розреготалася від приголомшеного виразу обличчя Сельфіуса.
— Я-я впевнений, що вона випила мою кров!
— Вона випила, нерозважливо, — Тердео поклав руку на чоло.
Я сіла.
Сельфіус здригнувся і відсунувся.
— Привіт, Сельфіусе.
— Я-як ви вижили?
— У мене особливе тіло.
Тердео видав сміх, і його риси обличчя пом'якшали.
— Як ти себе почуваєш? Болить?
Я широко розвела руки.
— Я в порядку. Навіть почуваюся бадьорою, щойно прокинулась після довгого сну.
«Можливо, мій організм добре реагує на токсин. Як я можу почуватися аж такою бадьорою?»
Сельфіус витер очі та носа рукавом і недовірливо пробурмотів:
— Але вона випила мою кров...
Тердео важко зітхнув і послабив краватку, зав'язану на його шиї.
— Я не знаю причини, але наша отрута на неї не діє.
— Що? Т-тоді прокляття не діє? Як це можливо?
— Ти щойно бачив, що сталося, на власні очі.
Сельфіус насупився, підвівся з підлоги. Він сів на стілець і пильно подивився на мене.
— Ви... не людина?
«Справді? Ти думаєш, що я якийсь привид?»
— Я людина, Сельфіусе.
Тиша наповнила кімнату.
Тердео притягнув стілець з іншого кінця кімнати та сів між мною та Сельфіусом. Він знову схрестив руки на грудях.
— Навіть якщо на тебе не впливає наша отрута, тобі не слід бути такою необережною. Ти залишилась здоровою після того, як проковтнула мою кров, але що, якби Сельфіус тебе вбив?
— Це справді був нещасний випадок. Я й гадки не мала.
— Ти ж розумієш, що через цей невеликий нещасний випадок ти мало не загинула, чи не так?
Мені нічого було сказати. Він був абсолютно правий. Мої губи залишались стиснутими, ніби їх скріплював клей.
— Тобі потрібно пам'ятати, що повсякденні дії, які можуть бути нешкідливими в інших місцях, можуть бути небезпечними для життя тут.
Я кивнула, намагаючись виявити каяття.
Потім Тердео звернув свою увагу на Сельфіуса.
— Ти теж, Сельфі. Ти досі не усвідомлюєш, наскільки небезпечними можуть бути твої дії для інших?
— Н-ну...
Тердео кивнув на пов'язку на руці Сельфіуса.
— Ти порізав руку. Що б ми робили, якби твоя кров убила б одну з покоївок?
Сельфіус опустив голову. Його плечі поникли.
— Вставай. Немає сенсу зволікати. Я негайно викличу карету, щоб ти міг повернутися в провінцію.
«Я розумію бажання позбавити хлопця довічної травматичної провини, але...»
Погляд Сельфіуса зустрівся з моїм. Як докірливе цуценя, він підвівся зі свого місця. Цього разу він не сперечався.
Тердео відчинив двері до спальні та покликав дворецького. Він наказав підготувати карету та упакувати речі Сельфіуса.
Сельфіус виглядав так, ніби здався.
Я не змогла стриматись. Я стала між Сельфіусом і дверима. Він кліпнув мені. Я посміхнулась йому та розправила плечі перед Тердео.
— Він помилився. Хіба ви не думаєте, що йому потрібен хтось поруч, хто б за ним стежив?
Двоє Лапілеонів дивилися на мене, ніби два близнюки, незважаючи на різницю в зрості.
«Я мала би дозволити Лапілеонам вирішувати справи Лапілеонів самим», — і все ж я не могла зупинитись.
— Сельфіус ще юний. Якщо він помилився через незнання, то вина не на ньому, а на вас, Тердео. Ви не змогли навчити його належним чином.
Очі Тердео звузились, а брови насупились. У його червоних очах промайнуло гнівне попередження.
Я відмовилась відступати.
— Якщо ви плануєте утримувати його в провінції завжди, відправте його назад негайно. Він ніколи не зможе спілкуватися з іншими все своє життя чи відвідувати столицю. Він фактично буде ув'язнений.
Обличчя Тердео скривилось від гніву.
— Ви знаєте, чи цього бажає Сельфіус? Те, що ви його усиновили, не означає, що ви маєте над ним повний контроль. Не виправдовуйтесь тим, що намагаєтесь його захистити.
Гнів, що затьмарив вираз обличчя Тердео, перетворився на здивування. Він подивився на мене так, ніби його ляснули по обличчю.
— Якщо ви сподіваєтесь, що Сельфіус одного дня успадкує свій титул і займе місце голови цієї родини, не відправляйте його назад. Навчіть його так, щоб він міг адаптуватися до життя тут і не робив помилок.
Тердео перевів свою увагу на Сельфіуса, який все ще стояв, дивлячись на мене широко розплющеними очима.
— Це ваш обов'язок навчити його цьому.
«Я ж не перестаралась? Зрештою, я пробуду тут лише рік, — я не могла не сумніватися в собі. — Якщо я дозволю Сельфіуса зараз відправити, я ніколи собі цього не пробачу».
Нестерпна тиша запанувала в кімнаті.
Сельфус повернувся до Тердео, опустивши голову, а голос його був ввічливим і чемним.
— Перепрошую, Ваша Світлосте. Цього більше ніколи не повториться.
Брови Тердео піднялись.
— Я не створюватиму жодних проблем, обіцяю.
— Сельфі, ти...
— Я буду обережний, щоб не створювати вам проблем, Ваша Світлосте. Ви навіть не помітите, що я тут. Якщо бажаєте, я навіть їсти буду у своїй кімнаті наодинці, — голос і постава хлопчика були сповнені серйозністю.
Губи Тердео залишалися міцно стиснутими. Він повернувся, щоб подивитися на мене, ту, хто все це спричинила.
«На що ти дивишся? Я тебе не боюся».
Примітка перекладача: сказала мишка, стоячи перед пантерою.
— Дітям слід вільно пересуватися, а не бути замкненими в кімнаті, — слова Тердео були тихими, але чіткими, ніби він частково говорив сам до себе.
Я широко посміхнулася і сплеснула у долоні.
Тердео тихо зітхнув і знову схопився за чоло.
— Ти ж знаєш, що якщо Сельфіус залишиться тут, це становитиме для тебе більшу небезпеку, чи не так?
— Для мене?
«Чому?»
— Токсини Сельфіуса найсильніші. Немає жодних гарантій, що щось подібне не повториться. Або що ти переживеш це наступного разу.
Він не помилявся. Але мене вже тут не буде через рік. А Сельфіусу доведеться жити тут до кінця свого життя.
— Я буду обережною. Я готова до цього, — я стиснула кулаки і надала обличчю рішучого виразу.
Тердео порожньо подивився на мене. Він опанував себе, розправив плечі та обернувся.
— Сельфі.
— Так, так?!
— Тобі щось потрібно привезти з будинку для відпочинку?
У Сельфіуса відвисла щелепа, і на його обличчі розквітнув здивований вираз. Він швидко похитав головою.
— Н-ні, Ваша Світлосте! Всі ті речі можна викинути!
— Гадаю, якщо ти говориш так впевнено, це означає, що ти не дозволиш іншим дізнатися, правда ж, Сельфі?
— Так... так! — Сельфіус майже сяяв.
Тердео похитав головою, переможений. Він помахав дворецькому.
— Підготуй те, що може знадобитися Сельфі в його спальні. Я хочу, щоб у нього був новий одяг і нові меблі.
— Так, Ваша Світлосте.
Тердео повернувся до мене.
— Завдяки тобі мій розклад пішов шкереберть. Мій день — повний безлад.
— Завжди будь ласка, Ваша Світлосте.
— Ти перша людина, яка сподобалася Сельфі.
«Що? — я подивилась на Сельфіуса. — Це так він мені симпатизує? Гадаю, Тердео не вміє вловлювати соціальні сигнали».
— Сайорис теж. Ти постійно мене дивуєш.
— Ви ж знаєте, моя чарівність необмежена.
— Ти сприйняла мої слова за комплімент?
— Звичайно, чудовий до того ж.
Він клацнув язиком і обернувся. Коли він відійшов, я ледве почула його бурмотіння:
— Можливо, мені варто просто подрімати.
Дворецький, який стояв у дверях, стримано показав мені здійнятий вгору великий палець та посміхнувся.
— Сюди, юний паничу. Я покличу кравця, щоб він зняв ваші мірки. Також я принесу каталог меблів, щоб ви могли обрати те, що вам подобається.
Обличчя Сельфіуса осяяло очікуванням. Хоча він зберігав спокій, йдучи до дверей, я майже побачила хвіст, що схвильовано виляв за ним.
«Милунчик».
Перш ніж піти, він обернувся до мене. Своїм звичайним різким голосом він сказав:
— Можете називати мене Сельфі, Ваша Світлосте.
— Що?
Сельфіус поспішив з кімнати, його вуха палали червоним.
Він такий чарівний.
***
Наступного дня моя мачуха та Рейна прийшли без запрошення.
Мачуха влаштувалась на стільці у вітальні, з милою посмішкою на обличчі.
— Перешаті, невже ми маємо ганятися за тобою, щоб отримати запрошення?
Покоївка принесла чай, кивнула головою та швидко вибігла з кімнати.
Я видихнула.
— Вам не спадало на думку, що я можу не хотіти вас бачити? Я запрошую лише тих, кого хочу бачити, — мені це зараз не було потрібно. — Що вас сюди привело?
— Нам потрібна причина, щоб прийти? Твоє ставлення доволі вороже, знаєш, — Рейна пожвавилась. — Сашо, ти зустрічалась з сером Шиффом?
— Ти справді прийшла сюди, щоб мене про це запитати?
«Як вони могли відвідати нещодавно одружену жінку та запитати про її колишнього хлопця?» — я клацнула язиком.
— Рейно, я знаю, що ти не найрозумніша людина, але я не усвідомлювала, яка в тебе жахлива пам'ять. Ми з Шиффом розійшлися.
— Звичайно, я знаю це! Тому я й запитала! Ти бачила його з того часу?
— Чому я маю турбуватися про свого колишнього коханого?
Рейна піднесла обидві руки до губ, ніби злякавшись.
— Чому ти така холодна?
— Я? — якби я справді була холодна, я б взагалі їх не впустила б. Хіба вона цього не розуміє?
— Ви були разом так довго. Ви навіть думали про шлюб.
— Так.
— Здається, ти забула, але коли батько помер, саме Шифф був поруч і втішав тебе. Ти так йому віддячуєш?
Я зупинилась, піднісши чашку до губ. Втішав мене? Віддячую йому?
«Як вона може говорити такі речі з таким серйозним виразом обличчя?» — я стрималась, щоб не вилити гарячий чай їй прямо в обличчя. Натомість у моєму голосі чулася зневага.
— О, справді?
Рейна твердо кивнула, схвильована тим, що я, можливо, нарешті почала її слухати.
— Так! Шифф завжди був поруч, коли були важкі часи.
— Тоді чому ти з ним не зустрічаєшся?
Посмішка Рейни зникла. Обличчя моєї мачухи також потемніло.
— Я одружена і живу щасливо. Я більше ніколи не хочу думати про свого колишнього.
— С-Сашо. Тобі не шкода сера Шиффа?
— Якщо тобі його так шкода, можеш забрати. Я віддаю його тобі.
«Не те щоб вони вже давно не мали стосунків», — вони вб'ють мене і вдаватимуть, що разом сумують за моєю смертю. Вони розкажуть людям, що їхній зв'язок почався саме тоді, хоча вони вже давно планували своє життя разом. Я дозволила посмішці торкнутися моїх губ.
— Ох, і я переконаюсь, щоб ніхто не поширював жодних потенційних чуток про те, як мій колишній хлопець зраджував мені з тобою.
— Щ-що? З-зраджував?
— Я більше не хочу мати нічого спільного з сером Шиффом. Ми більше ніяк не пов'язані. Ось що я скажу всім. Тож не хвилюйся, і якщо ти хочеш з ним зустрічатися, тобі варто це зробити, Рейно.