Перекладач: Loonard, Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Раптовий шум хвиль вирвав Дункана з напівсну.
Він різко розплющив очі. Від видіння, яке щойно поставало перед ним, залишилися лише розмиті силуети. Чоловік пам’ятав тільки зграйку риб, що плавали просто в повітрі навколо нього і здавалися неймовірно апетитними. Але який вони мали вигляд?
Риби... хіба вони можуть плавати в повітрі?
Дункан кліпнув очима. Химерне відчуття, ніби реальність та сновидіння розірвалися й переплелися в одне ціле, на кілька секунд спантеличило його. Він подивився на три свої вудки, закріплені в пазах, але не помітив жодних ознак клювання. Тим часом море вдалині вже почало збурюватися, і хвилі одна за одною з гуркотом билися об борти “Загубленого дому”.
Невдовзі хвилі стали ще більшими. На очах одна за одною з глибин накочувалися дедалі потужніші водяні вали. Колосальний корпус “Загубленого дому” загойдався, а навколо стояв суцільний шум розбурханої стихії.
Дункан закинув голову вгору, але небо залишалося чистим. Схоже, просто піднявся сильний вітер, проте до справжнього шторму чи іншої екстремальної негоди було ще далеко.
— Не найкраща погода для риболовлі… — пробурмотів він під ніс, міркуючи, чи не прибрати вудки, як раптом кінчик однієї з них різко зігнувся дугою!
Міцна волосінь, спеціально призначена для морської риболовлі, вмить напнулася як струна. Коротка й цупка вудка наче вчепилася в якогось велетня: уся її передня частина вигнулася, видаючи гучний і неприємний тріск. Навіть тримач, що фіксував вудку на борту, зарипів від колосального натягу. Усі ці знаки свідчили про одне: риба! Велика риба!
Усяке бажання згортати снасті миттєво зникло — у грудях Дункана спалахнув шалений азарт запеклого рибалки. За два кроки він опинився біля вудки, що ‘спрацювала’, однією рукою мертво вхопився за комель*, аби її не вирвало з паза, а іншою почав потроху підкручувати котушку, регулюючи натяг.
[Примітка: Комель вудки — це нижня, найтовстіша та найміцніша частина вудилища, за яку рибалка тримає снасть під час закидання та виведення риби.]
«Я знав! Знав що не піду з пустими руками!»
Він посміхнувся від вуха до вуха, і став боротись із рибою. І бій намічався брутальний. Що б не клюнуло на гачок, здаватись воно зовсім не збиралося. Неймовірна міць тягнула вудилище, і навіть з силою Дункана і міцністю кріплень, все йшло до нічиєї. Море навколо “Загубленого дому” ставало чим далі, тим бурхливішим, та Дункан мало звертав на це увагу.
Та вперта рибина на гачку — ось єдине що його хвилювало. Ну і також той факт, що Дункан не дав би втекти своєму першому шансу на щось окрім остогидлої солонини. Волосінь натягнулась струною, риба майже зірвалась з гачка. Після довгої, жорсткої боротьби, Дункан тримався лиш з більшою рішучістю.
Смарагдове полум’я розлилось від його рук та яскраво розгорілось вздовж вудилища і далі по волосінню. Примарне полум’я палало в єдиному пориві, перетворюючи натягнуту волосінь на вогняну стрічку, що врізалась прямо в море.
Наступної ж миті, величезний силует чогось невідомого проявився у воді буля “Загубленого дому”. Огорнутий спектральним полум’ям, він загрозливо висів в глибині, мов гора плоті — набрякла, пульсуюча, ця маса майже закривала собою море на сотні метрів навколо човна. Темні вирости все розгортались і множились по її краях, звиваючись у воді, наче божевільний ліс кінцівок. Хвилі навколо “Загубленого дому” здіймались і розбивались одна об одну від рухів цієї невідомої істоти.
Дункан почув якийсь дивний рух із глибин.
Все ще натягуючи волосінь, він перехилився через борт і глянув вниз.
Чоловік не побачив нічого.
Лиш хвилі. Лиш вода. Та сила, що тягнула вудилище, трохи піддалась.
Його здобич виснажувалась.
Він посміхнувся широко і радісно, напнув волосінь, і почав витягувати, дюйм за дюймом...
...
Аліса мало не впала, коли корабель смикнувся під її ногами. Зовні каюти пролунав рев. Підлога здригнулась з достатньою силою, аби скинути речі з полиць. Лялька схопилась за найближчий поручень якраз вчасно, і стривожено оглянулась навкруги.
«Що сталось?»
“Загублений дім” здригався так ніби потратив в вибуховий шторм. Глибоко всередині древнього примарного корабля, низький, приглушений гул прокотився по каркасу, ніби корабель сам ревів у відповідь, пересилюючи якийсь кошмар з морських глибин.
В кімнаті було дуже шумно. Спочатку Аліса подумала, що це просто речі гуркотіли на місцях від жорсткої тряски, та згодом зрозуміла, що ці звуки були зовсім не випадковими. Деякі з речей спілкувались одна з одною.
Вони говорили мовою, зрозумілою хіба “Загубленому дому”, і Аліса не могла розрізнити жодного слова. Вона лиш знала, що зовні сталось щось дуже неправильне. Лялька зібралась з духом і побігла до палуби. Вона проштовхнулась крізь коридор, тримаючись однією долонею до стіни та стараючись не впасти від сильних гойдань корабля.
Скільки разів її майже збив з ніг летючий канат чи падаюча бочка, та їй все ж таки вдалось дістатись до кінця сходів. Вона різко штовхнула дерев’яні двері, та те що відкрилося за ними, змусило її заклякнути на місці. Безкрайнє Море просто з’їхало з глузду. Небо було чорнильно-чорним, зловісні хмари зростались у важезні маси, такі тяжкі, що їхні краї майже зачіпали морські простори. Хвилі, високі мов замкові мури, врізались одна в одну і вибухали навколо “Загубленого дому”. Це вперше Алісі доводилось бачити щось подібне.
Вона і гадки не мала, чи було це чимось звичним у морі, та знала, що має знайти капітана якомога швидше. Аліса окинула поглядом палубу, і майже одразу його помітила. Капітан Дункан стояв на краю корабля.
...
Вітер та хвилі дратували, та ніяк не відраджували Дункана від його справи — для нього то був лише фоновий шум. Через натяг волосіні та віддачу смарагдового полум’я, він чітко відчував — його здобич вже не пручається. Істота з глибин йшла на гору, хотіла вона того чи ні.
«От ти й піймалась!»
Він смикнув вудилище останнім зусиллям, і величезна риба просто вибухнула з бурхливого моря. Це справді була риба — чорна, величезна, в половину його зросту. На мить, Дункан заглянув прямо їй в очі.
Його перша думка була: «Ну і потвора же ти.»
І це дійсно була потвора. Все тіло риби виглядало деформованим, ніби грубі пухлини проростали серед плоті. Дивні біло-сірі відмітини розтягались вздовж плавців хаотичними мазками. Кістяні шипи стирчали з її голови, а під ними ховались двійко блідих, порожніх очей, що витріщались прямо на нього. Дункану стало моторошно від цього погляду. Зовсім не риб’ячого погляду, а усвідомлено-злостивого.
Та потім істота здригнулась.
І її очі луснули.
Обидва ока одночасно вибухнули у фонтани крові. Рибина звалилась на палубу і почала крутитись в конвульсіях, ніби під електричним струмом. Через кілька секунд вона завмерла. Кров текла з її рота і зі зруйнованих очей, крапаючи на дошки. Дункан шоковано дивився на неї. Він смутно пригадував, що глибоководні риби були відразливі на вигляд, і що в істот, яких надто швидко витягали з зон високого тиску, могли лускатись судини — а це призводило до майже миттєвої смерті.
Невже риба в цьому світі теж так працювала? Не встиг він про це подумати, та ще черга тіл ударились об палубу. Він озирнувся якраз вчасно, щоб побачити як декілька риб монстрів приземляються на дошки поряд з ним. Вони були майже такі ж як і та перша, просто коротші — лиш пів метра завдовжки. І прямо як та перша риба, вони розливалися кров’ю, як тільки Дункан встигав на них подивитися. За кілька секунд рибини вже були мертві.
Дункан постояв на місці деякий час і випустив розгублений смішок.
«Це що, Чіп і Дейл спішать на допомогу? Чи ви всім косяком вирішили вистрибнути?»
[В оригіналі автор відсилається на мультфільм «Calabash Brothers», популярний в Китаї в 80-х роках. Референс замінено на більш зрозумілий читачеві.]
Аліса вхопилась за поручень обома руками, дивлячись на сцену перед нею в безмовному жаху. Те, що вона бачила на палубі, звело б звичайну людину з розуму. Капітан Дункан стояв на краю корабля, окутаний примарним полум’ям, височіючи над морем, ніби вогненний велет. Три рибальських волосіні тягнулись від борту донизу, одна з них палала у смарагдових вогнях.
З вод Безкрайнього Моря виринуло щось велике.
Щупальце, товстіше за будь-яку щоглу “Загубленого дому”, вирвалось із морських глибин. Вся його поверхня була поцяткована очима, повними ненависті і злості. Між ними, ряди гострих зубів скреготіли, наче жива м’ясорубка. Вся ця громадина виглядала так, ніби зараз розтрощить корабель одним рухом. Аліса готова була закричати. Вона хотіла попередити капітана. Хотіла було вже рвонути на допомогу.
Та не встигла вона поворухнутись, а щупальце вже повалилось на нього.
Дункан глянув вгору.
Вогонь хвилями звівся навколо нього, а на його обличчі — абсурдна і неможлива — сяяла щира посмішка рибалки, який щойно спіймав рибу своєї мрії. Він зазирнув прямо у масу очей.
Очі глянули у відповідь.
І кожне з них, усі разом — вибухнули. Сотні ротів спустили хрипкий, болісний вереск. Через мить щупальце відділилось начисто — не шаблею Дункана, а так ніби море саме ампутувало собі знівечену кінцівку, щоб врятувати решту тіла. Відрубана маса грузно впала на палубу. Брудна кров та м’ясисті тельбухи враз розлились по дошках і зупинились коло ніг капітана.