Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Почувши слова, якими молився цей жрець, Дункан миттєво передумав розривати зв’язок і повертатися на “Загублений дім”.
Він дивився на жерця в масці, який щойно закінчив свою фанатичну молитву, як на повного ідіота. Спостерігав за тим, як той високо підняв ніж, ніби витесаний з обсидіану. Бачив, як натовп вірян навколо вівтаря дедалі більше збуджувався, в один голос викрикуючи ім’я свого ‘Господа’ — того самого Істинного Бога Сонця, який, за легендами, поліг багато років тому, і чия сутність розпалася на друзки.
Вони збиралися принести його, так зване ‘підношення’, у жертву Богу Сонця. А точніше — піднести його серце.
Тепер Дункан нарешті збагнув, звідки взялися ті жахіття в печері, і зрозумів суть божевільних та злочинних діянь цих культистів.
Він побачив, як жрець у масці зробив крок до нього, а на поверхні обсидіанового кинджалу раптово спалахнув шар густого чорного полум’я.
Це видовищне надприродне явище миттєво пробудило в Дункані цікавість. Він припускав: чи не є цей кинджал теж якимось ‘аномальним’ об’єктом? Чи є цей жрець ‘особливою людиною’, здатною керувати потойбічною силою? Скільки таких особливих людей у цивілізованому суспільстві цього світу і які соціальні ролі вони можуть відігравати?
У той же час він безвиразно дивився, як кинджал, охоплений чорним вогнем, опустився і встромився прямо йому в груди, видаючи глухий звук порожнечі, пробивши кілька шарів лахміття.
Полум’я потанцювало всередині, але так нічого й не підпалило.
На тотемному стовпі за його спиною, у палаючій вогняній кулі, раптом пролунала серія тривожних тріскотливих вибухів. Серед цього тріскоту почувся якийсь роздираючий, запаморочливий шум. Дункан смутно відчув, як із вогняної кулі щось поширилося — якийсь холодний і божевільний ‘дотик’. Йому було важко описати це відчуття, і не лише тому, що почуття цієї тимчасової оболонки були притуплені, а й тому, що це виходило за межі будь-якого його попереднього досвіду. Він знав лише одне: у цьому світі, де надприродне існує насправді, ритуал його жертвоприношення явно пішов шкереберть.
Зміни в символі сонця на тотемі миттєво привернули увагу найближчих вірян. Після кількох приглушених вигуків фанатичний натовп швидко затих. Навіть двоє в чорних балахонах, що мертвою хваткою тримали Дункана за руки, здавалося, були чимось налякані — вони з жахом розтиснули пальці й з острахом впали на коліна перед тотемом. А жрець з обсидіановим кинджалом взагалі заціпенів на місці. Його рука все ще міцно тримала кинджал, але при цьому він не відводив погляд від обличчя ‘жертви’. Крізь прорізи в масці Дункан бачив пару очей, сповнених розгубленості та хаосу.
Чоловік поворухнув застиглими кутиками рота, нарешті видавивши химерну посмішку. Він повільно підняв праву руку і поклав її на руку жерця, що стискала обсидіановий кинджал. Струмені зеленого полум’я, наче вода, потекли, просочуючись і поступово обплітаючи лезо.
Майже миттєво Дункан відчув ‘відгук’ від кинджала. Але дивно — це відчуття було слабким і порожнім, ніби той був лише якоюсь низькоякісною підробкою, порожньою оболонкою, в якій оселилася крихта ‘позиченої сили’.
Проте для нього не мало значення, чи був цей кинджал підробкою.
Він розтягнув рот у посмішці й неквапливо промовив:
— Я маю сказати дві речі.
Наступної миті жрець відчув, як його зв’язок з обсидіановим кинджалом раптово перервався якоюсь зовнішньою силою. Його щира та фанатична віра в Бога Сонця ніби натрапила на нездоланну стіну.
— По-перше, я людина з широкою душею... Дивись, ось настільки широкою.
Дункан зірвав шматки лахміття, які і без того були пошматовані, а тепер ще й розрізані. Відкрилася жахлива велика діра. Крізь цей страшний отвір жрець, що проводив ритуал, міг чітко бачити те, що відбувалося за спиною чоловіка.
— По-друге, намагайся не приносити своєму господареві протерміновані продукти.
Дункан легенько відштовхнув руку жерця. Чомусь після того, як він обплутав обсидіановий кинджал зеленим примарним вогнем, той ніби миттєво втратив більшу частину сил, тож Дункан своєю слабкою і кволою кінцівкою зміг легко відштовхнути цього кремезного чоловіка.
Після того, як його відштовхнули, жрець наче нарешті оговтався. Величезний жах і гнів охопили його. Його м’язи тремтіли, він підняв палець, вказуючи на Дункана, намагаючись відновити порядок на місці страти гучним криком:
— Ожила нечисть! Це повсталий небіжчик! Ти осквернив священний ритуал! Нечисть... який нахабний некромант стоїть за твоєю спиною?! Хіба ти не боїшся могутності Сонця?!
— Я не розумію, про що ти верзеш, — відповів Дункан, розглядаючи обсидіановий кинджал у своїй руці й відчуваючи від нього слабкий відгук сили. Потім він підняв погляд на жерця, дослухаючись до тріскоту тотема за спиною. Раптом йому в голову прийшла зухвала ідея.
— Але мені захотіло задовольнити свою цікавість.
Сказавши це, він підняв кинджал догори. На очах у натовпу вірян у чорних балахонах, що все ще перебували в стані хаосу й переляку, Дункан вказав на жерця в масці й голосно проголосив:
— О найвищий і найсвятіший Боже Сонця! Благаю, прийми цю жертву на вівтарі! Я приношу тобі серце цього жертвенного дару, щоб ти повернувся із крові та вогню!
Наступної миті вогонь на обсидіановому лезі різко зметнувся вгору, а холодне відчуття, що виходило з тотемного стовпа за його спиною, раптом сконцентрувалося і націлилося на жерця в масці. Дункан побачив, як в очах того спалахнув смертельний жах. Він хотів негайно втекти з помосту, але кинджал виявився швидшим.
Він просто вилетів із рук Дункана. Підхоплений невидимою силою, оповитий бурхливим чорним полум’ям із ледь помітними вкрапленнями зеленого вогню, кинджал встромився в груди жерця. Під його пронизливий крик груди лідера культистів були пронизані наскрізь, а його серце в одну мить перетворилося на попіл.
За мить кинджал повернувся до рук Дункана, і за цей короткий час, поки він летів туди й назад, та невелика сила, що була в ньому, здається, остаточно вичерпалася.
Дано: у зоні жертвоприношення вівтаря двоє людей — один із серцем, інший без. Певний злий бог сьогодні конче хоче скуштувати людське серце. Питання: хто його втратить? Звісно, той, у кого воно є.
Та навіть якщо ця логіка була вірною, успіх усієї справи перевершив очікування Дункана. Він і подумати не міг, що його божевільна ‘спроба’ справді спрацює. Дивлячись на те, як жрець падає на землю, чоловік повернувся до тотема, який уже заспокоївся, і з дивним виразом пробурмотів:
— Виходить, якщо слова правильні, то байдуже, хто їх каже?
Вогняна куля на тотемі, звісно, не відповіла. Але культисти навколо вівтаря нарешті оговталися. Почалася неминуча паніка, проте разом із нею серед фанатичних вірян спалахнула лють, яка виявилася сильнішою за страх, що навіяв тотем.
Кілька культистів, що стояли найближче до вівтаря, зреагували першими. Вигукуючи ім’я Бога Сонця, вони кинулися на Дункана. Ці найсміливіші віряни швидко підхопили за собою інших. Натовп людей у чорному, ніби втративши розум, ринув вперед. Дехто навіть вихопив з-під балахонів мечі та кинджали.
Дункан спочатку хотів вигукнути щось на кшталт: “Я приношу серця всіх присутніх у жертву Богу Сонця”, щоб перевірити апетит цього дивного злого бога. Але коли чоловік побачив, як один із культистів, що біг до нього, витягнув із-за пазухи револьвер, він миттєво передумав. Враховуючи час, потрібний для ритуалу, та закон ‘на відстані семи кроків куля швидша за слово’, Дункан коротко і ясно показав натовпу середній палець і розірвав стан проєкції душі.
Нехай ці психи божеволіють далі, він повертається на “Загублений дім”.
...
Тим часом посеред безкрайнього моря на палубі “Загубленого дому” пролунали ритмічні кроки. Одягнена в розкішну готичну сукню лялька Аліса вийшла зі своєї кімнати й підійшла до дверей капітанської каюти. Цього разу її труна не летіла слідом — вона залишила її всередині. Капітан сказав, що вона може вільно гуляти ярусом під палубою і самою палубою, а якщо їй щось буде незрозуміло — може прийти до кабінету й знайти його. Аліса це добре запам’ятала.