Перекладач: Elein Dark
Редактор: Liliia Alon
Двері зачинилися, відрізаючи його від порожнього погляду Козлиноголового.
Проте Дункан усе ще міг чітко відчувати “Загублений дім” та найменші зміни на цьому кораблі-примарі. У стані своєрідної єдності, що була ніби продовженням його власного тіла, він ‘бачив’, як вітрила “Загубленого дому” делікатно підлаштовують кути нахилу під морський вітер, а чорний штурвал на містку злегка повертається, роблячи хід корабля стабільнішим на хвилях.
Як він і очікував, Козлиноголовий перебрав на себе керування і почав старанно виконувати обов'язки першого помічника. Проте Дункан міг у будь-який момент повернути собі контроль над кораблем. Хоча порівняно з його особистим керуванням “Загублений дім” став трохи менш маневреним і дещо втратив у швидкості, Дункана це не хвилювало — головною метою було розсіяти туман на карті, а оскільки чіткого курсу у нього й так не було, він не переймався цим.
Переконавшись, що Козлиноголовий не робить нічого підозрілого, а готична лялька під палубою спокійно сидить у своїй кімнаті, Дункан полегшено зітхнув і оглянув свою каюту. Це були його особисті покої як капітана — найзатишніше й найвишуканіше місце на всьому “Загубленому домі”. Окрім м'якого ліжка, навпроти дверей стояли класична велика шафа та стелаж із безліччю дивних предметів, а навпроти ліжка — темно-коричневий письмовий стіл. Щоправда, жодних книг на ньому не було, лише кілька дрібничок та інструменти для письма й малювання.
Поруч зі столом розташовувалось вікно, з якого відкривався вид на море, а на стіні — гачки, на яких раніше висіли піратська шабля та кремінний пістолет, які зараз він носив з собою.
Дункан підійшов до столу, поклав зброю на місце і відчинив шухляду, перевіряючи порох та свинцеві кулі у дерев'яній скриньці. Поруч лежав невеличкий латунний компас. Чоловік взяв його й побачив, що стрілка під склом безладно обертається, ніби її тягнуло невидиме хаотичне поле. На дні компаса було викарбувано крихітний напис: «Ми — блукаючі душі, що загубили свій дім».
Чоловік крутив компас у руках, спостерігаючи, як стрілка кружляє, мов п'яна. Усі речі в цьому приміщенні неодноразово ним перевірялися. Він виявив цю кімнату ще під час перших вилазок, і все, що тут було, включаючи той вигравіюваний напис, мабуть, залишив справжній капітан Дункан.
Узагальнивши все, що він знав, чоловік видихнув, відклав компас і потер кінчики пальців. На них спалахнуло маленьке зелене полум'я. У світлі вогню половина долоні Дункана миттєво набула прозорої, нереальної текстури, наче у привида. Проте під свідомим контролем вогонь не розповсюджувався, а завис над кінчиками пальців, мов свічка.
Коли полум'я стабілізувалося, Дункан підніс іншу руку до вогника, аби відчути його, а потім взяв поруч перо і доторкнувся до полум'я кінчиком пера. Він не відчув тепла, перо не загорілося, лише на його стрижні розлився тьмяний зелений відтінок, що надавав перу примарного сяйва. Дункан не ‘відчув’ від нього жодної реакції, що повністю відрізнялося від того, як полум'я реагувало на морську карту та штурвал.
Він зробив висновок: цей ‘примарний вогонь’ не має температури, не підпалює речі, і, найімовірніше, взаємодіє тільки з ‘аномальними’ предметами на “Загубленому домі”, тоді як на звичайні предмети ніяк не реагує.
Тоді якщо це буде ‘аномальний’ предмет, що походить з-поза меж корабля... чи відреагує на це полум’я? Дункан задумався, і в голові виринув образ готичної ляльки — Аліси. Чи вплине цей вогонь на неї? Але він одразу відкинув цю безглузду думку. Адже, навіть якщо Аліса не була людиною, навіть якщо була проклятою “Аномалією 099”, вона також була незалежною особистістю, яка вміла розмовляти, ходити й мала власні думки, а тепер ще й була ‘членом екіпажу’, і Дункан підсвідомо почав сприймати її як людину. Він не міг використовувати живу істоту для експериментів. Зрештою, чоловік ще не був упевнений, який саме глибокий вплив це полум’я має на ‘аномалії’, що зазнали його дії, і чи є воно шкідливим.
Дункан ще кілька разів перевірив властивості вогню, аж поки його погляд не впав на компас із написом. Він лежав на столі, поки стрілка хаотично крутилася. Чи то була ілюзія, чи ні, але коли Дункан пильно подивився на стрілку, тримаючи вогонь поруч, вона на мить завмерла. Потім продовжила крутитися, ніби нічого не сталося.
Чоловік не знав, що й сказати.
Спочатку він трохи побоювався цього компаса, адже на ньому залишився почерк ‘справжнього капітана Дункана’. Чоловік дуже хвилювався, чи не залишив той покійний примарний капітан на цьому предметі якусь силу або ‘пастку’ на випадок крадіжки, тому досі не перевіряв його вогнем. Але, побачивши реакцію компаса, він раптом набрався рішучості.
Дункан взяв компас. Відчуття холоду пронизало пальці. Не гаючи часу, він схопив його правою рукою, в якій жевріло примарне полум'я, і стиснув. Зелене полум'я стікало між пальцями, наче палаюче масло. На поверхні компаса швидко спалахнуло тьмяне світло, у якому, здавалося, миготіли безліч примарних образів. Стрілка миттєво завмерла і вказала прямо в бік безкрайнього моря.
Дункан відчув, як його серце забилося сильніше. У цю мить чоловік чітко вловив ‘відгук’, що надходив від компаса, і переконався, що це справді ‘аномальний предмет’, яким може керувати примарний вогонь. Але не встиг він уважно розібратися в деталях цього сигналу, як на нього раптово почала діяти сила тяжіння.
Дункан відчув, як його тіло похитнулося, а в наступну секунду перед очима все замиготіло. Меблі в капітанській спальні раптом зникли, а разом із ними стіни та стеля навколо в одну мить розсипалися, наче сніжинки. У світлі, що розліталося довкола, безкрайня темрява заповнила його зір.
Спантеличений чоловік стояв у центрі цієї темряви, а в душі в нього задзвонили тривожні дзвони. Його першою реакцією було простягнути руку за пістолетом та шаблею, що лежали поруч, але за мить він зрозумів, що біля нього залишився лише латунний компас — той все ще був міцно стиснутий у нього в руці.
Дункан кліпнув. У його полі зору навколо латунного компаса раптом розсіялися незліченні тонкі, мов нитки, промені світла.
Ці промені поширювалися в темряві, перепліталися, нескінченно розширюючись, ніби плели сітку. Між сплетінням світла з'явилося безліч точкових вогників — деякі дрейфували окремо, інші збиралися в ріки. На тлі цієї сітки зі світла вони сяяли, мов зоряне небо.
Дункан спантеличено спостерігав за дивним видінням. Він був дуже насторожений і стривожений, але чомусь не відчував жодної загрози, навіть більше... посеред цієї тьмяної сітки світла й зоряних вогників чоловіка охопило дивне, давно втрачене почуття спокою та комфорту.
У наступну секунду раптово виникло дивне відчуття. Погляд Дункана мимоволі прикував кластер зірок, що перепліталися в сітці. Він подивився на те сузір’я і відчув, що вони хитаються, ніби ось-ось остаточно впадуть у темряву. Чоловік інстинктивно простягнув руку до того зоряного світла.
У цю мить його охопила величезна сила тяжіння. Дункан відчув, ніби його душа злетіла, він мимоволі помчав до того зоряного сяйва, що мало впасти в темряву, а густа мережа світла, створена компасом, стрімко віддалялася, а зоряна ріка навколо нього різко почала обертатися і видозмінюватися!
Під час цього стрімкого польоту він інстинктивно подивився на свою праву руку, в якій тримав компас, але побачив, що той кудись зник. Тим часом, за мить до того як чоловік мав торкнутися тьмяного зоряного світла, краєм ока він помітив, як у темряві раптово виринула тінь.
Та тінь з’явилася так природно, ніби вона весь час була поруч із ним, і разом із ним стрімко впала в той тьмяний промінь світла.
Дункан ледь зміг розгледіти, що та тінь нагадувала птаха з розгорнутими крилами. Не встиг він роздивитися деталі, як усе поглинула темрява. Важкий дотик реального світу пронизав його кінцівки, а разом із ним прийшли огидний сморід гнилої плоті та різкий звук важких ланцюгів, що тяглися по підлозі.