Глава 240 - друга (Часть 4).
Фу-ша-а-ах!
Повітря було розорене. Там, де проносився десятиметровий клинок, простір перетворювався на смугу темряви. Світ став схожим на аквареальну картину, де клинок Зеста був чорною дірою на полотні.
Жодні фізичні сили й витривалість не могли протистояти цьому атаку, бо насправді вона нагадувала собою знищення простору, в якому була вибрана ціль.
Навіть старший демон, Магнус, не міг недбало ставитися до цієї атаки!
- Е-е?
І ось, прямо на зумленому Магнуса обрушився промінь, стоканий із чистої аури. Він розрубав голову, серце і шию демона. Лезання вийшло за межі матеріального світу, знищивши все, що було на його шляху.
Ніщо не могло вижити в пеклі, який охоплював 360 градусів. Будь-яке тіло було б миттєво розірвано на шматки, зникши без сліду.
Це був особливий навик Зеста Шпейма, який перетворює людину на ніщо. Це була техніка, під час якої клинок руйнував простір разом з самою метою. Навіть знаменитий Орта неминуче прийняв би тут свою смерть.
Фль-ух.
Чорна кров хлинула з тіла Магнуса, оточеного безліччю смуг розрубканого простору. Вона витримала якийсь особливий сірий запах, якого не існувало в матеріальному світі. І це стало доказом того, що вперше за весь час атака Зеста виявилася справді успішною.
- Кхек...
Простір, розрубане і розрізоване десятки разів, повільно затряслося, а Теодор закаштувався з останніх сил підтримуючи закляття призову.
"Чорт, я вже на межі ...!"
Магічне коло було зруйновано настільки, що його форма вже стала абсолютно байдужою і зв'язок з Маґнусом був на межі розриву. Не було б нічого дивного в тому, якби заклик Магнуса негайно скасувався.
Тим часом Зест Шпійтем також вичерпав усі свої ресурси, але він був повністю переконаний у своїй власній перемозі.
Але через мить демон підняв залишки своєї голови і сказав:
– Добре. А тепер моя черга?
- Що?
Величезний вогненний меч Магнуса, який був більше за колону, з вражаючою швидкістю рушив до Зесту Шпітему. І вже нічого не міг протиставити меча.
Тим не менш, в останній момент він якось зміг уникнути смерті.
Як і очікувалося від найсильнішого мечника Андраса, напад демона було заблоковано.
Фу-ду-у!
Це не означало, що його тіло зазнало шкоди. Магнуса була дійсно великою силою, і пряме попадання позбавило б Зеста Шпейма життя. Хоча 2-ий меч зміг нівелювати більшу частину урону, його руки були зламані, чотири ребра тріснули і деякі з внутрішніх органів - серйозно пошкоджені.
Якби цей удар був хоч трохи сильніший, Зест Шпійтем отримав би смертельну рану.
Тим часом, замість того щоб добити майстра меча на землю, Магнус повернувся до Теодора і сказав:
- Як і очікувалось. Вибач, але врешті-решт мені не вистачило всього одного кроку. А тепер готуйтеся до майбутнього, призовник.
- Емм... Є якась причина, по якій мені слід поспішати?
- Атака цього чоловіка торкнулася просторих воріт. Моє полум'я та кордони цього матеріального світу пов"язані між собою, тому вся ця область буде зметена.
Теодор швидко зрозумів, про що йде мова, і його очі понизили на лоб.
- Ні, це просторовий тремтіння?
— Як і очікувалося від мага, — відповів Магнус, після чого його тіло почало поступово зникати.
Зв’язок, який привів його в матеріальний світ, був розірваний, тому демон повернувся туди, звідки він потрапив. Через тисячі років ця істота, яка отримала кілька хвилин справжнього задоволення, зникла і навколо неї захиталося місце.
Фжу-у-ву-о!
Все було так, як він і сказав. Після зникнення Магнуса весь простір, на якому був намальований магічне коло, почав вагатися в контакт з іншим виміром.
Вушка вдарила суміш нечутливих звуків, а перед очима з'явилися якісь потворні образи. Теодор намагався піднятися на ноги, як раптом виявив, що земля просто-напросто зникла. І це явище, очевидно, не входило до переліку звичайних.
Тео раптово зрозумів, що смерть близька як ніколи і тому запаникував.
Ось чому спрацював його перший інстинкт. Якщо Теодор не міг знайти відповідь самостійно, він повинен був звернутися до радника.
"Обжорство!"
- Чого розкричався, користувач? Я вже давно не сплю.
Попри те, що Теодор стояв на перехресті життя і смерті, обжерливість відповіла у своїй нормальній манері. Це ставлення трохи заспокоїло Тео, який хвилювався.
А потім обжерливість, як і завжди, виправдано довіру з ходу видавши деякі інструкції:
- Перш ніж я дам тобі можливість покинути це місце, ти маєш захистити своє тіло. Якщо ви скористаєтеся силою Умбри, то зможете уникнути тиску викривленого простору.
"Я повинен використовувати Простісний Вихід?"
- Умбра покладається не на магічну силу, а розумову. Навіть якщо твоя мана близька до нуля, ти зможеш протриматися в такому стані близько 30 секунд.
Обжерливість була правильною. Коли Тео активував силу Умбри, він одразу відчув полегшення.
Як тільки дихання Теодора нормалувалося, він більш-менш заспокоївся і обжерство перейшло до наступного кроку.
- Тепер тобі потрібно дещо, що допоможе забратися звідси.
"І це дещо у мене вже є?"
- Верно. Ти повинен дістати "Похилення Смерті", яке зберігається у твоєму Інвентарі.
« Що!».
Теодор втратив дар мови. Але це було немудре завдання, якщо подумати про зміст вищезгаданого предмету.
Поклоніння смерті було гримуаром, який кілька років тому оживив орду мерців поблизу дому Теодора. Гримуар тримав у собі душу стародавнього легендарного чорнокнижника Джерема. Він був привидом 9-го кола, який не дожив до цієї епохи. Однак, на думку Жорстких людей, звільнити гримуар, який перетворив звичайного чарівника в літр менш ніж за три місяці?
Проте Теодор все-таки прийняв пропозицію Обжерства.
«... Я приблизно розумію, що ти хочеш зробити. Щоб вибратися звідси, я повинен скористатися просторовим переміщенням цього гримуара? "
- Верно.
Теодору бракувало досвіду в використанні просторової магії, і його перевантажені кола давали про себе знати. І оскільки функція руху гримуара була не виняткою, він мав схопитися за хвіст предмета.
Обжерливість очікувала, що Похиття смерті спробує втекти і розробило метод, який дозволяє « вчепитися" у нього. Місце призначення може бути випадковим, але Теодору нічого не залишалось крім кивнути.
"Добре, давай спробуємо".
Оскільки в нього не було інших варіантів, то він мав над ними дуже багато роздумувати. І от, упорядкувавши себе щодо здорового способу життя, Тео витягнув вперед ліву руку і закричав:
– З'явися, Поклоніння Смерті!
Тепер він мав лише надію, що зробив правильний вибір.
У той самий час його наказ з’явився в ланцюгу гримуар.
– ---- - ...-!
Видавши нелюдський рів, який був тим виразом радості від довгожданого звільнення, то спалахом гніву гримуар відразу спробував покинути цей простір.
Теодор чітко бачив, що аномалія не впливала на поклоніння Смерті. Радше цей простір починався під волею стародавнього гримуара.
Наступного разу Обжерство потягнуло свій язик.
- Гей, ти що, один зібрався?
– --- ...!? ...!
- Заткнись!
Грімуар почав відчайдушно боротися з влучним у нього язиком. Це був не такий вже й видовищний бій, але між обжерством і Поклоненням смерті зав'язалася по-справжньому буйна схоплювачка.
Тео спостерігав за цим процесом. Він міг підтримувати дію "Простечного виходу" ще не більше десяти секунд. Після цього він буде просто-напросто розчавлений тиском.
Однак поклоніння смерті не було тим гримуаром, який міг перемогти обжерливість.
– Добре! Користувач, карета подана!
Поклоніння смерті, спіймане мовою обжерства, енергійно рвучко вперед, і Теодор зник за кілька секунд до того, як спотворений простір вибухнув.
Бу-ду-дих!
І коли цей момент настав, у всі боки заливалась величезна спека.
***
Вибух був настільки великим, що навіть мешканці Сіпото побачили його з відстані в кілька десятків кілометрів.
Полум'я випалило хмари, а земля відчайдушно застояла. Замість звичайної пилової хмари грибоподібної форми це було виверженням активного вулкана. Фактично над Сіпото навіть небо потемніло.
Те, що сталося, було зовсім не якимось завуальованим спотворенням простору, яке призвело до вибуху. На безлюдній порожньому пустищі став справжній Рагнарок, яким правив король демонів.
Це була катастрофа, яка сталася через зламані кордони між цим виміром і світом демонів... Світом, де буяли тисячі розказаних вітрів, а замість води по землі текла лава... Можна було з упевненістю сказати, що на деякий час порожнеча Сіпото перетворилася у оселю Фуліто.
На щастя, це не привело до людських жертв. Теодор Міллер і Зест Шпійтем зіткнулися серед пустиря зовсім не випадково. І причиною цього було занепокоєння першого, що можуть постраждати невинні люди.
Гру-ду-ду-гу-да...
З моменту вибуху пройшло досить багато часу, але земля так і не перестала топтати. Шум, який перемішався зі свистом вітру, дуже жахав. Проте дехто, не менш зловісно вловлюючи себе у чорній плащі.
– ... Нарешті я знайшла Вас.
Ні, її голос зовсім не жахав. Швидше, в ньому відчувався захоплення і якась збочена радість. Її очі, що виглядали під капюшоном були прищурені і злегка вологі, наче вона плакала від щастя.
- Апостол Смерті. Наш милосердний пан, який виведе нас на шлях безсмертя...! - Білий вершник проговорив.
Її голос звучав як клич. Він був гучним і веселішим. Страждання, які мала ця жінка, здавалась їй чужою, але вона не дивувалася на неї і не панікувала. Вона чекала на воскресіння апостола смерті усе своє життя, постійно шукаючи його реліквій.
Саме « він» був засновником чотирьох вершників апокаліпсиса. І зустрітися з "ним" було надзвичайною честю. Давним-давно « його» знали як зло в тілі. « Він» був горезвісним чорнокнижником, і чотири підлеглі вершники намагалися привести цей світ на поріг вічної смерті...
Навіть у сучасній ері ті, хто вивчав чорну магію, захоплювалися ним і боялися його.
Проте наступники чотирьох вершників не могли розпізнати « це» раніше.
– Ах...! Прошу вибачення за нашу дурість! Вибачте за грубість, яку ми виявили! Ми були дурні, не впізнавши Вас відразу! - Наступного разу я вас розшукую, лорде Джерем.
Але Теодор ще цього не знав. Він навіть не думав, що через гримуара, яким він скористався для втечі, випливе ще один шматочок головоломки.
І ось, в тому місці, де тільки що стояла Гіпатія, спалахнув попіл. Вона якомога швидше покинула пустоту Сіпото, щоб поділитися добрими новинами з іншими вершниками.
Поки що ніхто не знав, що з плином часу це призведе до нового інциденту.
На даний момент було достатньо і того, що земля була повністю спустошена битвою між Зестом Шпіймом та Теодором Міллером, який викликав в матеріальний світ справжнього демона.
Через кілька днів до Мелтора дійшли чутки про велику битву в пустоті Сіпото.