Розділ 123 — Перетин порожні (Часть 3).
Ю-жу-буть!
Вогняний Шар 3-го Круга був найпопулярнішою атакуючою магією. Коли з’явилося п’ять великих вогняних куль, кожен із яких був більший за голову дорослої людини, темрява розступилася і побачила місце Теодора.
Члени процесії були досить далеко, але світло і спека були настільки інтенсивними, що навіть з відстані жали їхні очі. Таку кількість вогню можна було спалити майже будь - яка жива істота. Тим часом той, хто сам їх і створив, Теодор Міллер, заплутався на своєму творінні.
« Що? Я використовував магічну силу тільки для трьох куль."
Але невдовзі його здивування було розв’язане. На лівій руці пульсував круглий шрам, знак « Кольц Мусельгейма » — ніби хизуючись своїм досягненням.
Ця позначка мала здатність скачово збільшувати близькість до магії вогню її власника, а також вполовину зменшила споживання мани для активації вогнів. Очевидно, ця здатність діяла незалежно від волі Тео. Отже, наступного разу Теодору потрібно додати до своїх розрахунках і цю змінну.
Після роздумів Теодор подивився вперед.
– ... Швидкі. Невже на верблюдах?
Правда була недалеко. Хмари пилу швидко наближалися, і тепер вони могли розрізняти кольори струмбанів, що розвіювались. Верблюди рідко зустрічались на північному континенті, але саме вони були найкращим швидкозмінним тваринам. На коротких дистанціях вони могли розвивати швидкість до 65 км/год.
Після того як він почав захоплюватись, його ланцюговий погляд захопив цілі для вогняних куль.
— Вперед, — проголосив Теодор, і п’ять вогняних куль рилися в бій. Вони були націлені на тих, хто скакав попереду. В авангард завжди виставляли найсильніших воїнів і ось, побачивши навислу полум’я, швидкість тих, хто атакує, зменшилась.
- А he@ item: inlistbox
- ° C he 'h'!
Однак інстинкти Тео казали йому, що відбувається щось не зовсім звичайне, оскільки вороги реагували надто швидко.
Вони широко розкинулися по всіх напрямах, пропускаючись повз себе масштабну атаку, тоді як досвідчені противники на траєкторії ударів виставили свої мечі прямо проти вогняних куль. Шамшири у формі півмісяця прийшли в рух, буквально розриваючи в повітрі вогняні кулі.
Побачивши це, Тео зимно посміхнувся.
Вушах! Вушах! Вушах!
Лоб, горло і рот... Прозорі стріли прокололи місця, неприкрите доспехами і таким чином спричинили фонтани крові.
Той, хто знищив вогняну кулю, зазнав несподіваного нападу і впав з верблюда. Непроглядна темрява явно не була другом атакуючих. Через неї вони пропустили вітряні стріли, приховані за вогняними кулями.
Це була справжня магія, не схожа на ту, яка ставить своїй меті шоу. Попередня атака відправила на той світ відразу п'ять чоловік, що в принципі було не так вже й погано.
- he твоИ! he \ - > ✔!
Але вороги не були дурнями. У обмін на усунення п’яти чоловік Теодор розкрив свою позицію. Магії вважалися найсильнішими у війнах лише тоді, коли могли повністю розкрити свої здібності в безпечному місці. Лідер нападників це знав і кинувся до самотнього мага разом з кількома своїми прибічниками.
Однак він навіть не думав, що в цьому полягає мета Теодора.
Один з воїнів нерозважливо вирвався вперед і зістрибнув з верблюда на ходу витягаючи меч. Світло, яке оточувало його вигнутий клинок, показало, що він був користувачем аури. Іншими словами, у нього була сила, яка могла прорубати магічний щит одним ударом!
- he á (Умрі)!
– ... Як примітивно.
Теодор без вагань прийняв удар.
Фьу-ух!
Він розрубав... Ні, йому нічого було розрубати. Воїн, що вдарив його мечем, на мить змутився. Незважаючи на те, що він явно розрубав свого ворога, то не відчував цього. У той момент, коли його рух закінчився, Теодор виключив Флюїдізацію і вдарив.
« Песнь Боя. Рапсодія Сили. Мецо Форте"
Удар Тео був підкріплений силою заклинань. Один удар пробив броню наскрізь і розірвав серце, сховане під грудною кліткою.
Бу-дух!
Задихаюче тіло воїна відкинуло назад.
Обличчя ворожого лідера, який спостерігав за цією сценою, засмило. Потім він підняв ліву руку і віддав наказ своїм людям. За його наказом верблюди, які бігали по прямій лінії, змінили траєкторію і почали оточувати Теодора.
« Команда оточити? Більше того, зроблені за допомогою жовчного жеста? Здається, вони більше схожі на солдат, ніж на бандитів»
Проте Теодор також сумнівався в цьому.
Але після того, як Тео взяли в кільце, вийшов їх лідер, ніби бажаючи довести законність його сумнівів.
- Ваші навички гідні похвали, молодий чоловік.
– ... Офіційна мова півночі?
- Але я вважаю, що на цьому всі ваші здібності підходять до кінця. Якщо ви продовжуватимете чинити опір, то я не зможу залишити Вам життя.
- Ви пропонуєте мені здатися? - Посміхнувся Тео, почувши цю загрозу.
- Саме так. Наша мета - Ваша сдача, і коли ви сплатите викуп, то зможете повернутися на батьківщину.
- Ви серйозно вірите в нісенітницю, про яку говорите?
Як виявилося, офіційна мова півночі знала не лише головуючий цих нальотників. Почувши зухвалу відповідь Тео, решта відразу ж відреагувала:
- Який наглец!
- Цей хлопець точно не хоче жити!
- Зупиніться.
- Давайте просто вб'ємо його, босе! Навіть якщо маг вміє використовувати свої кулаки, як він справиться з такою кількістю людей, та ще й на такій відстані?
- Я наказав зупинитися!
У той час, як вони сперечалися про те, залишати його живими чи ні, губи Теодора вигнулися в цинічній усмішку. Якими ж самовпевненістю треба бути, щоб вирішувати, кому жити, а кому померти? Йому дуже хотілося, щоб їх було провчено, але для початку він мав дещо з'ясувати.
Подивившись прямо в очі лідера, він запитав:
- Звідки мені знати, що ви звичайні бандити? Хіба ви не армійські ловці Остіна на чолі з яничаром?
– Ты...
- І не кажіть, що це неправда. Воїни, які рухаються відповідно до військових жестів і використовують ту саму техніку володіння мечем, перервали лідера Тео перш ніж той встиг щось сказати, — чи ж не всім відомо, що вони є мечами султану? Отже, цей наліт був санкціонований султаном?
Після цього атмосфера змінилася. У пустельному Королівстві Остін султан вважався помазанцем богів. На відміну від загальноприйнятого погляду простолюдинів щодо монархів в інших країнах, мешканці Остіна вважали себе виключно султанами. Зокрема, яночари були фанатиками, які відрізали б собі мову якби їх султан наказав зробити це.
Лідер ворогів, ні, яночар, моторошним голосом відповів:
- Ні, ми не пов'язані з ним.
- Гм?
- І я не єчар. Мої люди не діють солдатами Остіна.
З цими словами з ножен, прикріплених на поясі Ісуса, вийшов світлий меч.
- Припиніть базікати, ми вороги. Я відмовився від свого імені й гордості і став простим бандитом, який вбиває торговців на дорогах!
– ... Що, правда?
- І тебе я тут уб'ю!
Яничар і його люди поступово наближалися до Тео, не розриваючи кільця.
Всього було сім користувачів аури і один експерт. Навіть досвідчені бойові чарівники не змогли б вийти з такого середовища. Проте Теодор зовсім не боявся, що незабаром він стане решетом. Хоча вони й були незвичайними противниками, але нічого особливого в них теж не було.
« Що ж, тепер останні штрихи»
Підготовка закінчилась, і Тео почав вважати їх кроками. З 30 м до 25 м, з 25 метрів до 20 м... Зрештою вони підійшли на відстань, з якої могли дістатися до нього одним стрибком.
Але, як тільки воїни зробили останній крок вперед...
- Патай низь! - З-під землі пролунав гучний голос Мітри.
- °C he 'h'?
- he твоe ae ee!
Тверда поверхня перетворилась на сипучі піски, від чого вони почали провалюватися вниз.
Не було жодного способу уникнути цього, оскільки вони помітили зміни надто пізно. Кожна ділянка землі, яку вони намагалися використати для упору, перетворювався на пісок і кожного разу, коли вони намагались рухатися, занурилися ще глибше.
Пусу-су...
Звук їхніх тіл піском був моторошним.
Це була справжня піщана могила.
- А ну стій, хлопче!
Тільки один чоловік, яначар, зміг подолати цей відпустий пекло. Він теж надто пізно зреагував, але йому вдалося пробігти через пісок і націлити кінчик свого меча пряміком на винуватця Теодора. Якби цей удар досяг своєї мети, то нещаслива ситуація могла б відвернутися.
Проте заклинання Теодора закінчилося швидше.
- Шторм, будь моїм клинку.
Перший магічний заклинання, який він взяв з часів Імперії Бальції, зруйнував тіла воїнів, похованих у піску.
***
Після цього битва була одностороннім убоєм.
Воїни, яких привів з собою яринник, щоб напасти на Тео були елітою, тоді як інша частина атак була менш підготовлена. Оскільки основні сили нападників зникли з поля бою, найманці полонеллеми змогли вільно протистояти нальоту.
Крім того, Теодор залишив шість живих обладунків для захисту табору.
Ду-дунь!
Жива броня сама по собі не була такою рідкістю. Ринок кишів імітаціями справжніх реліквій подібного роду, а двірники часто купували їх у ролі вартових, незважаючи на брак практичності. Проте дисциплінована жива броня, яка могла відбити меч справжнього воїна і потім контратакувати його у відкриті проміжки була рідкістю.
Саме в цей момент один з воїнів втратив своє життя через живий броні.
– П-потряще... - Надзвичайно вражений пробурмотів торговець Ведмідь.
Колись він вже бачив, як змагається живий броні з лицарем із благородної сім'ї, але подумав, що це не щось інше, ніж бачення.
А що сказати про живі обладунки, які зараз стоять перед ним? Вони майже нічим не відрізнялися від справжніх лицарів, розрубуючи шиї ворогів точними і плавними ударами.
Його купецькі інстинкти прямо-таки вопили, закликаючи його негайно купити цю реліквію.
Невдовзі вороги були знищені, навіть не знаючи, що їхній лідер уже помер. Жива броня підтвердила зникнення ворожих сил у радіусі кілометра і розтяглася.
Зрештою, Ведмідь міг тільки дивитися перед собою і пускати слини.
– Ах... Занадто погано.
- А? Що погано?
- Ох, Тео!
Ведмідь подивився на Теодора, який витирав кров зі свого одягу.
Спочатку Ведмідь не підтримував ідеї розділення, вважаючи що Тео самогубець, але тепер історія змінилася. Він не бачив усіх нюансів, але Тео виступив просто чудово. Можливо, вони не змогли б виграти, якби Теодор не заманив лідера атакованих.
Звичайно, правда була іншою, але Тео ніяк не прокоментував це.
- Та ні, нічого. А що сталося з головним?
– ... Мертвих.
- О, безпосередньо тобою?
– Да.
Незважаючи на перемогу, обличчя Теодора не виглядало захопленим і його слова просто нагадують йому про останню подію нещодавньої битви. Яначар, який боровся до самого кінця, відрубав собі праву руку, знаючи, що Тео спробує взяти його в полон.
- Слава сонцю Остіна, великому султану! - Він вигукнув і без вагань зробив це.
Теодор все ще не розумів тієї вірності, яка змусила лідера відмовитися від життя в ім'я свого султана.
Однак йому було зрозуміло, що велика посуха Королівства Остін призвела до того, щоб навіть в’язні продумували грабежі.
Тео, захоплений набагато складнішими почуттями, ніж радістю від перемоги, подивився на зоряне небо і знову усвідомив свою смерть.