Потім я розігріла собі сніданок і торкнулась кришталевої кулі для відеодзвінка.
Коли я відправила контактний номер, з кришталевої кулі поширилося світло.
- Ну давай ще і зв'язатися будемо раз на рік, чому ні?
Недбало обличчя Каллісто спалахнуло в повітрі.
- Може, так і зробимо? - байдужо запитала я, відкусивши хлібів.
Він впився у мене поглядом.
- Спробуй, якщо хочеш перенести столицю до Мальтбану.
- Я просто жартую! Я спізнилася всього на день, тому будь ласка, перестаньте так дивитися на мене, Ваша Величність.
- Так. Якби ти спізнилася на три дні, як минулого разу ми б розмовляли обличчям до обличчя. Це була б хороша нагода відвідати жителів Мальтбану.
Він вже відвідував Мальтбан особисто через затримку дзвінка.
Я здригнулася, дивлячись на чоловіка, який готовий прийти до мене в будь-який момент.
- Ви вже снідали?
- Я не міг їсти. Я чекав, поки хтось не подзвонить мені, тому шматок в горло не ліз.
- Поїдемо разом. Я подзвонила вам вранці, щоб поснідати з вами.
- Мені в будь-якому випадку... Ха.
Все ще суворо дивлячись на мене, він зітхнув і наказав слузі подати їжу.
Я рідко снідала, але його звичка чекати, поки я не поїм, розбила мені серце.
- Я чув, що сьогодні було ще один напад монстрів.
- Джин вже доклав? Як він так швидко...
Мабуть, він встиг розповісти йому про це, поки я розмовляла з Мариен.
Хоча мені це не подобалось, я нічого не сказала.
На щастя, він не повідомляв про дивну з’явлення, яку повторювалося кожного разу при появи монстрів.
- Пенелопа Еккарт, ти пошкодуєш про це, якщо продовжуватимеш так себе поводитися. Я повинен бути останнім, хто дізнається про твої справи?
Каллісто нервував.
'Ти знову бурчиш!'
Коли я вихопила бажання закрити вуха, то не могла стриматися від того, щоб засідати гарячого супу в рот:
- Нічого дивного не сталося. У мене просто не було часу повідомити про це. Як я могла... Буе!
Це було тоді.
Раптом я відчула жахливий запах і нудоту.
- Що таке?
Каллісто схопився зі свого місця, коли я поклала ложку і зачинила рот.
Він миттєво випалив зі стривоженим обличчям:
- Що сталося? Ти хворієш? Тобі погано?
- А... Нет.
Різка нудота пропала також несподівано, як і з'явилася.
Я трохи розгубилась і опустила руку, яка прикривала рот:
- Мені не погано. Просто запах супу раптом став неприємним ...
- Не їси його. Викинь зараз же.
- Але раніше з ним все було нормально...
- Чому ти їси щось зіпсоване? Мені потрібно віддати імператорський указ, щоб тобі давали їжу?
Каллісто знову опустився в крісло, клацнувши мовою і стурбовано нахмурившись.
Я вважав це трохи несправедливим.
- Ні, Боббі з нижнього села прийшла і приготувала мені його вчора ввечері.
За те, що вони боролися з монстрами, жителі села щедро ділилися їжею та припасами.
Боббі зварила мені суп із картоплею і грибами, тому що він мені подобався.
Незважаючи на мої слова, Каллісто сказав:
- Блюда теж недостатньо гарні. Я пришлю кого-небудь з палацових кухарів на цьому тижні.
- Ми скоро закінчимо копати. Який сенс відправляти ще більше непотрібних людей?
Я згадала свій перший виїзд з палацу.
Тоді я була шокована тим, що мене супроводжували не лише кухаря, але й слуги.
Я поспішно похитала головою і лагідно його заспокоїла:
- Я викину його прямо зараз, так що не робіть таке обличчя. Минуло всього два дні з тих пір, як я дзвонила вам. Що вас так не влаштовує?
- Мені це не подобається.
- У Мальтбані вам завжди все не подобається.
- Ха! Так ти знаєш? Тоді як довго ти збираєшся стирчати на цій горі? - Роздратований усміхнувся він.
Йому з самого початку не подобалося, що я довго блукала десь, а після того, як до нього дійшли новини про нижчих монстрів, стало ще гірше.
Я до деякої міри розуміла, що він постійно хвилювався і повинен знати хоча б про все, тому спокійно відповіла:
- Побачимося через кілька днів. Наступного разу я не буду затримуватися.
- Не це.
- ...?
- Ти одночасно працюєш і як професор. Ми збільшили кількість міністерств та підприємств, хіба цього недостатньо?
Він на секунду замовк і продовжив тихим голосом:
- ... Цього все ще недостатньо?
Мої очі розширилися.
За останні п'ять років він жодного разу не говорив мені покинути роботу.
Звичайно, кожного разу, коли ми розійшлись після щотижневого зібрання, він усім тілом показував свою відмову.
Але навіть так він підтримував мене, тому я думала, що з ним все гаразд.
Я була вдячна, і це часто спонукувало мене працювати старше.
Все ж сьогодні я розумію чому.
Він був грубий, але здавався жахливо втомленим.
- Що, якщо мені все ще... Не достатньо? - запитала я у відповідь, дивлячись на нього.
Я думала, він розлютиться і почне вимагати мого повернення.
- Хіба це проблема?
Але з його обличчя швидко зникло похмурий вираз, і він розсміявся, наче жартував.
- Я буду старанніше працювати над зміцненням своєї влади і подбаю про тебе. Я вижену всіх, хто ніс нісенітницю.
- Яку нісенітницю?
- Це не має великого значення. До речі, що ми будемо робити сьогодні? - Каллісто потиснув плечима і недбало переклав тему.
Я легко здогадалася, що він мав на увазі, згадавши новини про Марієн не так давно.
Кількість нових кандидаток у імператриці серед аристократів зростала день від дня.
'Ну, імператор холості вже п'ять років, цього можна було очікувати."
Хоча Маріен почала говорити про це ненароком, я помітила, що тиск на імператора значно посилився.
Я поцікавилась, відчуваючи невелику тривогу:
- Мені повернутися до столиці зараз?
- Забудь, не думай занадто багато і просто роби те, що робиш.
Власне, я збиралася сказати йому, що вже думала про це. Але він не дав мені нічого вставляти, наче це було дрібниця.
- Завжди носи з собою сувої і тримай поруч мага. Якщо я почую, що тебе поранили, я приклину тебе до палацу.
- Це трохи...
- Так що будь обережна.
Його схвильований тон і очі зігріли моє серце.
- ...Добре, - покірно вимовила я.
Він стримано посміхнувся, задоволена моєю відповіддю.
Побачивши його обличчя, я ще раз переконалася.
Що всі мої тривоги п'ять років тому, коли я вирішила залишитися тут, були беззмістовні.
Я планувала своє майбутнє, пам’ятаючи про можливість нашого розставання.
Коли він дивився на мене з закоханими очима, я впала у відчай і не могла стримати сліз.
Мушу зізнатися, я рада, що залишилася тут.
Я рада, що вибрала його.
- Ваша Величність.
- Хм?
Трер-р.
Я відсунула тарілку з супом і вперлася підборідком у стіл.
Потім витріщилася на нього і продовжувала:
- ...Ви сьогодні красивіше.
- ... Що?
- Ні, ви завжди красивий, дуже гарний.
Каллісто, який не сподівався цього, мовчки кліпнув.
Я не була впевнена, що зараз зможу дивитися йому в очі, тому оглянула його.
- Я не сказала вам тоді через збентеження, але насправді мені подобалося ваше обличчя, а не волосся.
- ...
- Воно в моєму смаку.
Я не скажу, коли настав це "токоли".
Але він все зрозумів, як екстрасенс, і розгубився:
- У той час через те, що тобі подобалося світле волосся я наказав всім чоловікам в імператорському палаці перефарбуватися...
- Пофарбуватися?
Запившись, він раптом замовк.
"А якщо подумати..."
На подвір’ї не було світлих волосин.
Хоч би яким було золото, мешканці імперії мали світле волосся і каштанове.
- Не дивно. Мариен сказала, що Седрик чомусь хотів пофарбуватися, хоча у нього навіть не було сивини.
Коли Каллісто слухав мій бормот, його очі раптово сяяли.
- Ти щось приховуєш від мене?
- Да? Що я приховую? - Це мене спантеличило.
'Чортов ублюдок! Ти все пропустив повз вуха?
Каллісто невпевнено подивився на мене, і раптом спробував собі під ніс:
- Що мені з цим робити? Чому ти сьогодні так неохоче? Це не виносимо...
- ...
- Мені прийти до тебе прямо зараз?
Він повільно підвівся, наче дійсно збирався прибігти до мене.
Я трохи занервувала від голодного погляду червоних очей у кришталевій кулі.
Як тільки я відкрила рот, змочивши перехресне горло.
- Ваша Величність, вибачте, але час перерви закінчився, так що ...
За кришталевою кулькою раптом почувся знайомий голос.
Палкі очі Каллісто націлилися на джерело звуку.
- Мовчати.
Він миттєво прийшов в лють, наче Седрик був його ворогом.
- У тебе взагалі немає інстинкту самозбереження? Хочеш померти?
- В-ваше Величність...
- Клятий щур! Де ти сховав меч?
- Ваша Величність, ваша Величносте!
Почувши мій оклик, Каллісто охолодив і подивився на мене.
Оскільки я покинула палац, Седрик щодня грає в криваве полювання за скарбами Каллісто.
Я пошкодувала його, тому мені довелося вгамувати Каллісто.
- Все гаразд, йдіть.
- ...Чорт, може просто відкладемо роботу до полудня?
- Як я можу відкласти роботу до полудня? Я не хочу чути, що скажена собака вчепилася до Його Величність і не відпускає його працювати.
- Який дурень наважиться сказати таке?
Він повністю відвернувся від Седрика до мене.
Я відповіла, схрестивши руки:
- Хто насмілиться? Ваші люди, якщо я вийду за вас заміж. Моя репутація залежить від вас. Ви розумієте?
- Ти хочеш вийти за мене? - Став він зустрічне питання.
Хоча його голос і далі був незадоволений, він виглядав більш розслабленим.
У такому випадку було б краще договорити і кинути трубку.
- Так, і ми скоро побачимося. Якщо у мене вийде, я приїду на день раніше. Тож не нарікайте і наполегливо працюйте, гаразд?
- Так, думаю, мене відпустять...
- Мені треба йти. До зустрічі, і я люблю вас.
Бип-.
Нарешті, я поцілувала кришталеву кулю і відключилася з його останніми словами.
У кімнаті настала тиша.
-Фух, це було важко.
Я втомилася ще з ранку.
Але на сьогодні всі складні справи закінчені, так що я видужала.
Тук-, Стук-.
Раптом двері зі стуком відчинилися.
- Доброго утречка, професор!
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert