Через довгий час сонечка нарешті виглянула з-за хмар, так що я вирішила почитати на вулиці.
Я сиділа під деревом, на своєму звичному місці читання, в’язала листки, коли помітила стайку метеликів, що пурхали навколо.
Звичайно, метелики пурхають у саду не так уже й дивно, тому я спочатку не додала цьому значення.
А після того, як з’ясували якусь дивність - комахи кружляли навколо певного місця.
Метелики швидко плескали крилами, намагаючись привернути мою увагу.
- Що?
Відірвавшись погляд від книги, я здивовано втупилася на пурхаючих і при цьому дотримуватися форми прямокутника комах.
Вони продовжували махати крилами, аж поки не добилися свого, а потім спалахнули в білому світлі.
'Що з цими метеликами?'
Я широко розкрию очі, спостерігаючи за цим феноменом.
Через деякий час метелики зникли в білому світлі, а на їхнє місце утворився конверт. Це було неймовірне видовище.
Коли я подивилась на конверт пустими очима, то помітила його символ. Логотип з білим кроликом.
- Вінтер...?
(...) Я підготую контракт і відправлю його вам листа. - згадала я те, що він сказав вчора.
Він обіцяв, що зв'яжеться зі мною через лист.
- Раптом. Він справді вирішив так зробити.
Це було набагато краще, ніж слова низького чоловічого голосом кролика.
Я відразу підібрала конверт з землі і встала.
Поспішно повернулася до своєї кімнати, сіла за стіл і розкрила конверт ножем для відкривання листів.
Усередині були контракти на видобуток смарагдів і діамантів, угода з агенцією до управління активами та невелика записка.
[Прочитайте договір і капніть кров'ю на місце для підпису. Я заїду за вами на Хемілтон-стріт о 10 годині ранку для виконання контракту. Будь ласка, візьміть з собою угоду.]
- .... завершення контракту?
Але, подумавши, я зрозуміла значення цих слів. Це була "зустріч", якщо він поставив мені, бажаючи дізнатися більше про мене.
Як тільки я підпишу угоду, мені доведеться виконувати його вимоги.
Холодно подивившись на записку, я відразу зітхнула:
- Ладненько, давайте будемо думати про це як про день присвяченого одній люблячій цілі.
Нехай ця гра - закоханий симулятор, я завжди була так зайнята спробами вижити, що навіть не думала про побачення. Тому настав час для романтичних епізодів.
Я старалась придушити глибоко всередині занепокоєння, яке скрегнулося.
***
Наступного ранку я таємно покликала Емілі і попросила її одягнути мене.
- Леді, ви кудись збираєтеся? Я краще приведу когось більш компетентного в цій сфері, ніж я....
- Я йду таємно.
- Таємно?
Її очі шоковані округли.
У мене немає причин бігти під шум. Але я не могла говорити палацові, що зустрічаюся з незнайомим чоловіком, бо наслідки цього необдуманого вчинку в особі незадоволених Деріка і герцога не будуть довго чекати.
- Так, тому, будь ласка, не пускай нікого в мою кімнату, поки я не повернуся.
- Але.... - Здається, її стривожили мої слова.
- Якщо щось трапиться, просто скажи, що я хвора.
- Н-но, ви ж скоро повернетеся, так?
- Я повернуся до кінця дня, - недбало відповіла я, поки вона старанно робила мені макіяж.
Нафарбувавши і зробивши зачіску, я переодяглася в небесно-благородне плаття завдовжки по коліні.
Можливо, через контрастний відтінок воно добре поєднувалося з моїм темно-маліновим волоссям. Темно-сия вишивка на сукню виглядала ніжно.
Я підбирала її до кольору очей Вінтера.
'Мені потрібно підготуватися до побачення з головним героєм.'
Подивившись у дзеркало, я досить кивнула.
- Як тобі? Миленько? - Розвернулася я до Емілі, яка захоплено прикривала рот рукою.
- Ви такі гарні. Як богиня, що зійшла з храмової фрески.
- Ах, ти мені лестиш.
Незважаючи на мою холодну відповідь, насправді мені було приємно почути комплімент.
- А тепер йди в коридор караулити вихід.
Тепер, коли вже закінчилися всі приготування, настав час мого грандіозного втечі.
***
На щастя, зранку всі слуги були зайняті своєю роботою і тому людям було небагато. Я без проблем добралася до чорного виходу особняка і пішла на треніровий майданчик.
Хоч і планувала скористатися секретним проходом, я боялася наткнутися на лицарів, які обшиваються поблизу, тому мені довелося потягнути з собою Емілі.
Щоб створити видимість прогулянки на випадок, якщо мене зловлять.
На щастя, всі тренувалися, і біля входу нікого не було. Емілі була шокована, коли бачила, як я безцеремонно розсуваю кущі.
- О боже, леді! Як ви знайшли це місце?
- Коли я піду, поправ їх, як було. Ясно?
- Але чи зможете ви пролізти туди?
Я мовчки закочувала спідницю і стала навколішки на землю.
Мені довелося багато часу придати божеський вигляд, тому я торопилась. Було вже близько 10 годин.
Коли я повзла по землі на животі, пробираючись крізь діру, Емілі продовжувала вдихати:
- Господи...
Вибравшись з лази, я відрубала бруд із колін і помахнула рукою в діру, подаючи знак Емілі:
- Я вернусь.
- Ви можете сказати, коли саме повернетеся?
- Я повернуся перш, ніж стемніє.
Він же не затримає мене допізна, щоб задовольнити свою цікавість? Залишивши в кімнаті захоплену покоївку, я поспішила геть.
Вийшовши з головної вулиці, я попрямувала прямо в куточок безлюдного перевулку, куди Вінтер привів мене минулого разу.
Коли я побачила високу фігуру в кінці вулика, то зрозуміла, що спізнилася.
- Ви довго чекали...?
Потім раптом зупинилася. У цьому переулці був не тільки Вінтер.
Як і раніше, з-за спини Вінтера визирав Льовінова маска.
"Навіщо ти привів на побачення дитини?"
Я була здивована, коли побачила на собі крихітну крихітку.
"Так от як це - зустрічатися з батьком-одиночкою?"
Дивившись поперемінно те на одного, то на іншого, я випадково зустрілася поглядом з Вінтером. Його сині очі повільно збільшувалися.
- Чому ви сьогодні... не замасковувалися? - Нерозумно запитав він.
Я збентежено запитала:
- ... Мені потрібно було переодягнутися?
- Я думав, ви знову це зробите, оскільки вчинили так і минулого разу.
- Хіба у нас зараз не побачення?
У переулці стало тихо.
Невловка тиша порушив дитина:
- Хи-хи, а це не побачення! Зовсім не побачення~! - дражнив мене дитина в масці лева, поки я ще не справилася з оцепенінням.
- Тоді... куди ми йдемо?
- Ми будемо роздавати хліб! - Весело вигукнув хлопчик.
- Хліб...?
У цей момент.
Перед моїми очима спалахнуло біле квадратне вікно.
<СИСТЕМА>
Супутний квіст: [У пошуках зниклих безвісти дітей.]
{частина 1. Волонтерство в нетрях з Чарівником. } Виволите почати квест?
(Награда: +5% зацікавленості, плюс 50 Репутації).
[ Прийняти.\ Відкинути]
- Волон ...терство? - Несвідомо випалила я побачені у системному вікні слова, сумніваючись в своїх очах.
Вінтер тим часом здивовано дивився на мене, ніби подумав:
- Вибачте, що не проінформував вас заздалегідь. Звичайно, було б краще, якби ви одягли штани....
У мене не було часу соромитися від того, що я єдина, хто думав, ніби це побачення. Текст у системному вікні було оновлено.
<СИСТЕМА>
Сюжетний крен буде автоматично прийнятий через 5 секунд.
<СИСТЕМА> 5
<СИСТЕМА> 4
"Ця божевільна гра..."
Я тремтячою рукою вибрала [Приняти]. Потім з'явився новий прямокутник.
<СИСТЕМА>
Хочете перейти на локацію [Тратан], за допомогою [Чарівник]?
[Так.\ Ні.)
Як тільки я натиснула [Да], Вінтер простягнув мені руку.
- Ми відправимося в Тратан. За допомогою магії, зрозуміло, так що ви не будете відчувати незручностей.
Я проходила через це раніше. Але тепер я не хотів віддавати йому свою дружбу. Я навіть не знала, де знаходиться "Тратан".
Хоча я вже давно перебуваю в цій грі, але не знав цієї назви.
'У мене погане передчуття.'
- Леді?
Голос Вінтера збентежив мене.
Можливо, через те що мене збило слово "волонтерство", я відчувала німий тиск з його боку, вимога виконати контракт.
"...Точно. Ми ніяк не можемо піти займатися волонтерською діяльністю в які-небудь гори. Зрештою, навколо столиці повно нетрі.
Відкинувши ці жахливі думки, я змусила себе взяти Вінтера за руку.
Поки я чіплялася за свою слабку надію, мою вільну кінцівку схопив підіймий Львінова маска.
- Піраціо, Тратан!
Йому було потрібно промовити дивне заклинання, як мене осліпив біле світло.
Га-! Га-!
Ву-вуш~... Ша~а...
Коли я знову розплющила очі, ми стояли біля моря і побачили чайок.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за читання!
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert