- Пфф.
Жінку, яка розносила десерти, розвішали мої незаймані та недоторкані страви.
Звук був настільки тихим, що його могла почути тільки я.
Наші очі зустрілися. Її, вигнуті у формі півмісяців, були повні знудок, - вона немов вмирала від сміху.
'Ого.... Тоді я просто зобов'язана це зробити, вірно?"
Перед тим як вона пішла, я швидко зкинула маленьку ложку на підлогу.
Дзяк-!
Залізниця з гучним лязком впала на мармур. Звичайно, всі в їдальні помітили мене.
- Ой, вибачте. З руки вислизнуло.
- .......
- Не могла б ти підняти це?
Безпечно вибачившись, я кинула багатозначний погляд на підлогу.
Місіс Донна відреагувала на моє несподіване рішення спокійно.
Вона дивилася на все це флегатично, ніби звикла.
- Так, звичайно. Не хвилюйтеся про це, леді.
Якби це Пенелопа, вона б зірнула ложку місіс Донні в голову, вставши зі свого місця?
'Ні.'
Я була впевнена в цьому.
За словами дворецького, вона регулярно відвідувала сімейні обіди, хоча її навіть не називали.
Інакше кажучи, Пенелопа могла задовольнити свою потребу в спілкуванні тільки тоді.
Сімейна вечеря, обід чи сніданок. Приємна розмова, в якій їй не можна було брати участь.
Навіть коли вона страждає від відчуження, то змушує себе приходити сюди.
Однак, посмівши нарікати на столові прилади, бідолашна жінка втратила б їх.
Пенелопа добре все розуміла. Тому я так відчайдушно намагалася виносити голод і злість.
Вона більше ніколи не мала нагоди зустрітися зі своєю сім'єю.
'Але я - інша.'
Я подивилася на місіс Дон, чиє обличчя було до безособовим, незважаючи на мої твори.
А потім. Дзяк-!
- Божечки! Мне так жаль. Знову вислизнуло.
Перед пані Донною пролетіла друга дитяча ложка, яка впала там же, де і попередня.
Я знову була в центрі уваги.
Герцог обурений процідив:
- Що ти робиш? Скільки ще вони будуть падати?
- Вибачте. Пудинг дуже пружний, ложки так і норять відскочити.
Відповіла я, стискаючи плечима.
Холодні блакитні очі Деріка були спрямовані на мене. Як і погляд Рейнольда.
- Все гаразд, леді.
Пані Донна також, без скарг підняла і другу ложку.
- Ну, добре вам провести час....
У той момент, коли вона встала і попрощалася.
Дзінь, Лядж-
Я у відкриту кинула всі позосталі ложки на підлогу.
- Пенелопа Еккарт.
Обличчя і голос герцога миттєво оледеніли.
- Ха? Що ти робиш?
Рейнольд був спантеличений, а Дерік нахмурився.
Білі рядки над їхніми головами почали блимати.
Вжз-. Я піднялася зі свого місця, шумно відохотившись стілець.
- Боюся, я не можу їсти десерт - у мене більше немає ложок.
- Сядь.
- Якщо ви закінчили, я піду в свою кімнату.
Лік герцога поступово ставав темнішим.
- Минуло багато часу з тих пір, як ми востаннє обідали разом. Чому ти так погано поводишся?
- Просто я голодна, Отче.
Я театрально схопилася за живіт. Від моїх несподіваних слів брови герцога і чоловічого персонажа зійшлися.
- ... що?
Я не могла з'їсти шматочка, бо я не вмію користуватися столовими приналежнями для трирічних дітей.
Я дивилася на їжу, дивлячись похмурими очима дитини.
Кушанья, що залишилися у своєму первинному вигляді ще не охололи. Якщо я так піду до своєї кімнати, вони дійдуться кухонного персоналу.
Поки нерозумна Пенелопа голодувала, слуги бенкетували.
- Верно, миссис Донна?
Я усміхнулася невинними, запитуючи жінку про згоду.
- Л-леди....
Обличчя служниці миттєво зблідло. Було цікаво бачити, як її впевненість і веселощі зникають на очах.
Під час обідньої аудиторії настала холодна тиша.
Непотрібні основні страви і крихітні, іграшкові виделки та ложки.
Чисту білу тарілку переді мною було важко залишити такою ж белосніжною, але мені вдалося незважаючи на голод.
Зараз я з заплющеними очима могла сказати, куди дивилися всі інші.
- Я піднімуся до себе і попрошу Емілі принести мені бутерброд. Його можна з’їсти навіть без ложок.
- .......
- Прошу, насолоджуйтеся їжею, Отче, браття.
Цього разу мене ніхто не зупиняв.
Відчинивши двері, я вийшла з їдальні і раптом усміхнулася сумно.
"Тільки подумати, вона пообіцяла пристрелити їх ..."
Хіба це не смішно?
Вона була жорстокою негідником, але не могла навіть боротися зі слугами і безпорадно зносити будь - які знущання.
Але, тим не менш, я сама.... Не сміялася над Пенелопом.
Я жалкувала її, нещасну дівчину, яка страждала від голоду, але залишалася на цьому стільці до самого кінця.
Пройшовши відразу в кімнату, я взяла книжку, яку читала, і сіла за стіл.
Я гордо вийшла з їдальні і сказала, що голодна, але насправді не дуже хотіла їсти.
Мене більше хвилювало те, як цей інцидент вплине на інтереси закоханих.
'Коли я бачила їх востаннє, змін не було....'
Я хвилювалася через те, що не була в цьому впевнена, оскільки тоді звертала увагу тільки на герцога і місіс Дону.
'Ні, він не знизиться просто через те, що я окультно кинула ложки на підлогу.'
Не бажаючи й далі роздумувати про це у негативному ключі, я вирішила заспокоїтись.
'І навіть якщо він трохи впаде, нічого страшного не станеться.'
Можливо, я занадто самовпевнена, але оскільки вони все одно вже викреслені з мого списку, для мене не мало значення, як зміниться їх інтерес.
'Поки його падіння не почне ставити моє життя під загрозу.'
Уникаючи поганих думок, я зосередилась на книжці. У цей момент.
Тук-Тук-.
У двері постукали.
- Леді, це я.
- Входи.
Це була Емілі, тому я з радістю дозволила увійти.
Відчинивши двері, вона обережно увійшла в кімнату, тримаючи в руках піднос з кришкою.
- Ви читаєте?
- Що це?
Коли я запитала її, вона поставила піднос на стіл і зняла кришку.
Під нею були акуратно розставлені суп, стейк і бутерброди.
Я відразу нахмурилася.
- Герцог наказав приготувати вам новий обід, леді.
Вона, мабуть, вже знала про цю історію і глянула на мене та лагідно додала:
- А ще, палацовий сказав віддати вам це...
"Етим" був маленький коричневий бульбашок, ліки для шлунка.
- Ні, дякую. Я не особливо хочу їсти, так що забрали все.
На щастя чи на жаль, мені не вдалося нічого побажати, тому мій шлунок був в порядку.
Очі Емілі наповнилися сльозами, коли я сказала їй забрати піднос.
- Я чула, що вам хотілося бутербродів. Ви, мабуть, голодні. Будь ласка, поїжте, леді.
- Все добре. Я перекусила вранці.
- Ви сьогодні весь день перебилися закусками. Хоча б трохи ...
- Не тільки сьогодні, так було завжди.
Я роздратувалася, тому що відкинула книжку.
- Хіба щось з того, що ти приносила мені, було їжею справжніх аристократів?
- Л-леди....
Емілі не знала, куди себе класти під моїм холодним поглядом.
Я усвідомлювала, що зриватися на ній безглуздо.
Вона з усіх сил намагалася покращити моє життя.
Я не хотіла їсти лише одну чи дві страви та десерт. Принаймні, я не голодував.
Тим не менш, ця ситуація. Вона діяла на нерви і зводила мене з розуму.
- Забери це і йди. Я не бажаю дивитися на твою физіономію зараз.
Емілі сумно підійшла.
Я допускала, що була надто жорстокою з тим, хто піклується про мене, але не відчувала провини через це.
Коли я піддала свій зростаючий гнів з моменту відходу, то знову розгорнула книжку.
Але незабаром знову її відкинула.
- Біс.
Вставши з-за столу, я підійшла до ліжка і плюхнулася в ліжко.
Мені відкрився чудовий вид на розкішній вінтажну стелю.
Господиня цієї кімнати не могла навіть нормально харчуватися. Як смішно приховувати за красивою обгорткою таку потворну правду.
Чому я мала пройти весь цей шлях, щоб знову так вляпатися?
Я не могла цього зрозуміти, тому пробурмотіла вголос.
Якби в цій грі був хтось інший, йому б сподобалося мати простору і багату кімнату.
Але мене це не вражало.
Тому що будинок, де я жила раніше, теж був просторий і розкішний.
За іронією долі, незважаючи на таку шикарну кімнату, у мене завжди на повістці дня стояв питання, чим мені прогодуватися завтра.
Коли другий виродок закінчив школу, знущання з боку її учнів досягли свого піку.
У їдальні вони кожного разу лізли в чергу переді мною, тому я постійно отримувала свій обід останньою. А вдягнути мене плечем, вибиваючи з рук піднос із їжею було майже звичаєм.
Навіть коли приходила додому, я цілий день не могла поїсти в роті та маковій росиці.
Адже ніколи б не приєдналася до приємної сімейної вечері, на якій немає місця для мене.
'Не в міру горда ..."
Тепер, коли я вже втекла, це здається дійсно дурним.
Моє тіло потребує достатньо поживних речовин, щоб вижити.
Однак, на відміну від Пінелопи, яка мала покоївку, я мусила сама їсти.
Домробітниця, яка працювала в тому будинку, йшла відразу після миття посуду.
Я вперто стримувала голод доти, доки мешканці цього будинку не розходилися по своїх кімнатах і закінчували обіди.
Там у велику мідну каструлю злили рис із супом або залишки гарнірів, і я торопліво міняла результат.
Але здебільшого, я не могла їсти це, не виплюючи.
- Тьху!
Уксус, цукор, солоні морепродуктори і, бувало, невідомі мені компоненти змішувалися з супом та гарнірами, придаючи їм неповторний смак.
А другий виродок глумився:
- Убога. Чому ж ти пробираєшся сюди, як щурка, коли нікого немає?
Іноді він ховався і спостерігав за мною, вишукана хіхійська.
Тому я страждала від недоїдання і хронічного гастриту, аж поки не злилася з того місця.
✔
Перевод: Mirasa
Дякую за прочитання.
Увага! Можливо, цей переклад ще не готовий.
Стан перекладу: редагування
https://literna.net/uk/books/258-finalom-likhodii-ki-mozhe-buti-tilki-smert