Бац, баць!
"Який же він дикий..."
Джо Сон Хо міг тільки здивовано спостерігати за всім. Якби не гострого динамічного зору, відтеченого за допомогою фізичних вправ і тренувань, він би не побачив цих приголомшливих рухів.
Один удар по обличчю Лі Юн Чоля, і одним ударом за життєво важливими органами його шістка - його атаки були точні, як у машини, та дикі, наче в дикого хижака.
Коли він « помилково» спровокував Сон Су Хо, то зрештою запитав себе: чи може така дивовижна сила належати людині?
Але після цього його шкільне життя стало зовсім вільним від стресу, незважаючи на те що він сподівався.
Дивлячись на тих, що зникли і нерухомі Лі Юн Чойль та шестерок, Джо Сон Хо почухав затилиць.
«...»
У шкільних хуліганів був зламаний ніс, а в його шістка - кістки.
Слухи повинні швидко поширюватися. Слухи про те, що "знаменатого" Лі Юн Чойль з середньої школи 20 побив Джо Сон Хо зі середніх шкіл YY.
Навіть сам хуліган триматиме язик за зубами, тому що цей слух набагато краще ніж дати всім навколо дізнатися про те, його вирубив якийсь безіменний непримітний школяр.
« Тоді...»
Ще один рядок додався до його списку перемог.
Так як це була перемога, яку йому вручили, Джо Сон Хо відчував себе ніяково через все це. Поки він його здолав складні думки, Су Хо підійшов ближче і простягнув руку.
- Раз вже все так склалося... Давай я тебе прикриватиму якщо що, гаразд?
Джо Сон Хо сором'язливо почухав щоку, а потім мовчки потиснув руку.
Итак... Не така вже погана угода.
***
— Вау, Джо Сон Хо накостилював тим троєм?
- Я відразу відчув, що він не такий простий, як здається, так що я не здивований.
- Я чув, що він займався дзюдо з раннього дитинства і був досить знаменитим у своєму районі.
Завдяки новинам про те, що Лі Юн Чоль та його шістка були в лікарні, атмосфера у класі швидко розігрілася.
До того ж Джо Сон Хо став навіть ставитися як до героя, оскільки він намагався захистити хлопчика, який закінчив ту саму середню школу.
Хоча це був початок нового навчального року, і всі діти почувалися незручно та невпевнено перед собою, ця тема зробила чудо й розтопила атмосферу в класі. Але навіть тоді, Су Хо тільки дивився на небо самотньо.
Кінець шкільного дня був близький, і голубі небеса над головою поступово розрослися в відтінків насиченого бурштину.
З якоїсь причини він хотів позіхнути, і йому було важко.
« Мені нудно.»
І правда, він дуже сумував.
Останнім часом він часто позіхав без причини і нудьгував частіше, ніж будь-коли раніше.
Було таке туманне, віддане відчуття, що він занадто звик до речей, які постійно дивувались і змушували його серце битися швидше. Щоразу, коли він стикався з цим почуттям, йому ставало дедалі важче протистояти цій нудьзі.
Дурулик...
Двері до класу відчинилися. І погляди учнів попрямували на дверний пром. Джо Сон Хо не подавав вигляду і повернувся на своє місце.
Охх-!
Діти дивилися на побиту особу з заздрістю і повагою. Тепер, безсумнівно, вожаком класу замість Лі Юн Чойля став Джо Сон Хо.
— Эй, эй.
Су Хо продовжував дивитися у вікно, не звертаючи уваги на інших, але в результаті хтось ткнув його в спину і повернув в реальність. Він обернувся і побачив дівчину з гарною зовнішністю, яка захотіла поговорити з ним.
— Друг, який врятував тебе, повернувся в такому жахливому стані, а ти навіть не скажеш йому привіт?
- Я вже сказав.
— О, ладно.
Дівчинка почула його коротка відповідь і, схоже, засмутилася через цю незручну розмову, після чого швидко відкрила підручник, щоб приховати своє обличчя. Тим часом він знову втупився у вікно.
"Як же нудно..."
Сонце наближалося до горизонту.
***
День навчання нарешті закінчився.
Поки всі навколо намагалися негайно втекти з навчального закладу, Су Хо стояв біля вікна, щоб подивитися на поле для легкої атлетики зовні.
Учні виходили за шкільні ворота. Він не любив такої башти. Його мама завжди сміялася і говорила, що в цьому відношенні він такий самий, як його батько.
Він читав книжку, яку взяв у бібліотеці, а потім підняв голову і подумав, що може зараз саме час повернутися додому. У класі крім нього вже давно нікого не було.
Су неквапливо зібрав рюкзак і перекинув через плече.
Було приємно розслабитися на самоті, але якби він витратив ще більше часу даремно, то він би точно спізнився додому на обід, а це в свою чергу серйозно розлютило б його мати.
І добре, якби історія закінчилася на цьому. Ось до вух його батька дійде новина про те, що мама розлютилася...
"Чёрт, ладно. Я можу уявити, що буде зі мною. "
Шкіра Су Хо покрилася мурашками, і він швидко помив головою. Скільки ще років потрібно, щоб його батько перестав бути таким страшним?
Серйозно, тепер в його голову закралася неприємна думка, що, навіть якщо його батько нарешті постаріє, Су Хо все одно не зможе перемогти його.
Він здригнувся ще раз і швидко попрямував до виходу з класу. Але коли він спробував відкрити двері...
« Дверь... Не відкривається?»
Якби вона була замкнена, вона б точно відкрилася, жоден замок не витримав би його сили. Двері взагалі не рухалася, наче вона була стіною.
« Що відбувається?»
Очі Су Хо округли, він підбіг до іншого дверей і схопив її за ручку. Але тут була подібна ситуація.
Тепер, повністю потрясний, він швидко підбіг до вікна і виглянув назовні. А там на його очах розігралося неймовірне видовище.
Всі учні, які проходили через шкільні ворота, спортсмени на полі, машини, що їздять по дорозі, пішоходи та навіть м’ячик у повітрі...
Все просто замерло.
"Але як таке можливо...?!"
Су Хо стиснув обидва кулака і з усієї сили вдарив по вікна.
Бум!
На жаль, це вікно не розбилося від удару, а його кулаки вискочили з нього наче від ґумової стіни.
«...! »
Потім.
Су Хо швидко відійшов від вікна, йдучи спиною назад, і наполегливо намагався зрозуміти, що тут відбувається.
А потім з'явилося "це".
Су Хо різко обернувся до чорної круглої "дире", яка з'явилася з нізвідки в кінці класної кімнати. Спочатку вона була розміром з м'ячик для волейболу, але швидко розрослася до більшого розміру, поки не стала достатньо великою, щоб через неї міг пройти людина.
Це була як двері у темряву, така темна, що здавалося вона затягує його.
Звичайні діти непритомні б, але... Замість того, щоб кричати чи плакати, Су Хо поклав руку на груди.
Ба-тамп, ба-там...
Його серце тремтіло від емоцій.
Можливо.
Можливо він вже давно чекав цього моменту.
"Мама сказала, що я весь час нагадую батька, чи не так?"
Будь батько на його місці ... Що б він зробив?
Відповідь була очевидною.
Ба-тамп, ба-там...
Тому що його серце вже змусило його ноги рухатися.
Су Хо встав перед "Вратами" і торкнувся їх поверхні.
Бззза... Бзз...
Хоча вони іскрились, як електрика, він не відчував жодного болю. Натомість він почувався набагато краще, наче повертався до рідного міста.
Було дивне, туманне відчуття дежавію, ніби він вже проходив через такі Ворота.
Су Хо повільно і обережно регулював своє дихання. Його шалене серце нарешті стало трохи спокійнішим, а голова немов прояснилася.
"Добре".
На його губах виблискувала коротка усмішка.
І потім він стрибнув всередину "Врат", не сумніваючись ні на мить.