І знову в США, десь у тихому районі на околиці міста.
Нарешті чорний седан, який плив по дорозі до свого місця призначення — невеличкий, але затишний і привітний будинок з червоною дахом.
*топ топ
З машини вийшли директор ЦРУ Девід Бреннон і двоє його охоронців. Директор уважно вивчав це житло з червоним дахом деякий час. Потім віддав новий наказ своїм підпорядкованим.
— Ви двоє, чекайте мене тут.
— Но, сэр... — Оскільки ці двоє агентів були приставлені, щоб охороняти його, такий наказ їм було досить важко прийняти.
Але її склад розуму не змінився.
« Все гаразд, — зневажливо махав рукою підпорядкований і намагався переконати його, - пані все одно не любить такі галасливі візити.
Він залишив свою звиту стояти біля машини, а сам попрямував до вхідних дверей самотужки, намагаючись привести в порядок свій зовнішній вигляд. Він пригладив волосся і стихнув невидимий пилку з костюма. Після цього, мабуть подумав, що все гаразд, він обережно постукав у двері.
— Госпожа? Це я, Дев... - Ще до того, як він почав уявлятися, двері відчинилися.
У проміванні з'явилася курчава голова афроамериканської дитини.
Директор дізнався внука пані Селнер. Він присів, щоб його очі були на одному рівні з очима дитини і потріпав хлопчика по голові, — Твоя бабуся вдома?
— Вона довго чекає на Вас, бодений дядько.
Девід Бреннон глянув на малюка і не міг не посміхнутися.
Звичайно ж.
Це ще раз доводило, що жінка, з якою він прийшов поговорити, була надзвичайною.
Екстрасенс, віщка, справжня "ясновидна".
Не важливо, хоч би який титул їй дали, жоден з них не здавався б непридатним для пані Селнер. Вона була найвидатнішою в світі прогнозкою.
Ось кого він прийшов побачити того дня.
Звичайно, не треба думати, що він з самого початку сліпо вірив її словам.
Але після того, як вона успішно почала вирішувати серйозні проблеми надприродного характеру, їй довелося повірити в її дар. Їй під силу були такі складні завдання, з якими не справилися навіть ЦРУ. А ця організація була на вершині всієї сфери розвідки. Тепер директор не має вибору, окрім того, як перестати ставитися до неї з недовірою.
Вона була реальним випадком.
"Справжній надлюдину..." - так він подумки її називав.
Так що передбачити його незаявлений візит для неї було простіше, ніж, наприклад, переключати телеканал пультом. Разом з її онуком директор проходив у вітальню. Там пані вже чекала його з чашкою теплого чаю на кавовому столику.
Він ввічливо привітав її.
- Скільки років, скільки зим, пані.
- Рада тебе бачити, Дейве.
Директор підняв голову. З тих пір, як він востаннє був у цій кімнаті, минуло близько року. Він оглянув внутрішнє оздоблення вітальні. Нічого не змінилося з часів його минулого візиту. Чоловік обережно розмістився на одному з диванів.
« Пані, ви не можете уявити, наскільки ускладнилася наша робота з того часу, як ви оголосили свою відставку », — сказав він до господині.
Можна було сказати, що інформація про минуле нічого в порівнянні з інформацією про майбутнє.
Протягом тривалого часу ЦРУ збирала великий урожай завдяки співпраці з пані Селнер. Тому відчуття втрати в агентстві після її відходу було за границею будь-якої уяви.
Директор говорив це з посмішкою, ніби жартома. Але його справжнє почуття, сховане під маскою ввічливості, можна було побачити, якщо придивитися.
На його жаль, пані відповіла йому спокійно, ніби заспокоювала дитину істерично вимагали більше печінки.
— Дейве, я ж тобі вже казала? Я більше не можу
побачити майбутнє після того, як він прибув.
— А...
Вона знову про ту історію з "Богом смерті"?
Директор міг тільки стиснути губи від тієї ж відповіді, яку вона давала йому кожного разу.
Це була історія про те, як її сили стали марні після того, коли у цей світ спустилося створіння, достатньо сильне для зміни долі.
Директор навіть забув про те, чому він приїхав до пані Селнер. Причину, яку неможливо було зрозуміти за допомогою логіки.
—...
І так між цими двома опустилася важка тиша.
Девід Бреннон думав про те, як йому варто розрядити цю незручну ситуацію. І тут його ніс помітив привабливий запах їжі.
- Пані, ви обідали? Я прийшов не вчасно?
Вона повільно похитала головою.
- Насправді я була з іншим гостем.
— А... Зрозуміло.
Хоча насправді, якраз навпаки. Він знав, що вона не дуже любила ходити на побачення. Але, в той же час, вона була з іншим гостем?
Директор погано нахилив голову вбік. Але невдовзі вирішив не ходити навколо. Усмішка зійшла з його обличчя.
— У такому разі я перейду відразу до справи і як можна швидше залишу вас у спокої.
Як тільки він це сказав, пані, наче б чекали цього, відповіла.
- Відповідь на перше запитання: "Так", а на друге — ні.
— П-погодите... — директор сидів з збентеженим виразом обличчя.
Він опинився в дивній ситуації - на його запитання відповіли ще до того, як він встиг їх поставити вголос.
Вона ж оживлено посміхнулася.
- Ти хочеш запитати мене, як я можу знати про твої питання, якщо більше не зможу бачити майбутнє. Хіба я помилялася?
- Так, простягнув він.
— Дейв! Відповіді, які ти шукаєш у мене - насправді питання минулого. Я просто взяла невелику порцію з минулого і дала тобі відповідну відповідь.
— Ох. Оох... — директор кивнув, не дуже розуміючи, що вона мала на увазі.
З його губ зірвався легкий стогін.
Вона обережно продовжувала, - Тоді я дам тобі правильні відповіді на твої питання?
Девід Бреннон витягнув з кишені хустинок і промочив піт, що виступав у нього на лобі.
Звісно. Будь ласка, пані.
І вона почала свої пояснення.
— Дэйв. Я знаю, про кого ти хочеш дізнатися.
Її відповідь на це перше питання була "так".
Але відповідь на його наступне питання "ні".
— На жаль, я нікому не видам жодної інформації про цю людину, — сказала вона тоном, який не дає заперечень.
— Но, госпожа! — Голос директора раптово став голосніше.
Він не погрожував їй чи щось таке. Його просто захопило таке хвилювання, що він врешті-решт так закричав.
— Ви, пані, вже знаєте, що він зробив! Ми не можемо дозволити комусь подібному просто так носи ...
У цей самий момент вже скрикнула пані, ніби не в стані більше стримуватись. Я вирішила нічого не говорити саме тому, що я знаю!
Мабуть, це був перший раз, коли хтось бачив її такою.
Директор, який вперше зіткнувся з лютістю пані, не знав, як повестися. На жаль, вона не закінчила на цьому.
— Директор, у вас очі тільки для прикраси?
— Пані!
— Хіба ви не бачили зйомку на цій USB-флешці?
—... - Звичайно, він її бачив.
Він бачив видовище, де людина не зробив ні кроку назад, стоячи проти цих страшних монстрів-гігарантів. Сила, якою володів цей чоловік, була жахлива і неймовірна, але цього разу вона врятувала людство.
- Ви повірите мені, якщо я скажу вам... що це був не перший раз? — Пані сиділа з серйозним, точніше, навіть похмурим виразом обличчя.
І обличчя директора миттєво застигло.
—... — У минулому були й інші подібні випадки?
У той момент, коли директор подумав про те, що людство часто стикалося з загрозою знищення без його відома, все його тіло почало нестримно тремтіти. Але коли він задумався, то зрозумів, що це вже не було таким незвичайним. Навіть ця недавня подія була поміщена під гриф "Скінченно Таємно" урядом США. І крім неймовірно малої кількості людей, пов'язаних з цією справою, ніхто більше не знав, що сталося або хто зробив того дня.
Якщо все було так, то чи міг він дійсно взяти і з упевненістю сказати, що в інших країнах не відбувалося чогось подібного?
"Може, як і сказала пані, цей чоловік справді..." - директор вп'ється рукою у свою підборіддя і ще трохи поміряв, перш ніж підняти голову, — Так, я вірю вам, пані.
Він знав її лише близько трьох років. Але з якоїсь причини, він іноді відчував, що знав її набагато довше. Можливо, саме через це він мав таку віру в її слова. Це насправді не базувалося ні на чому, крім внутрішнього відчуття.
Пані кивнула у відповідь.