Коли він дістався до лісу, вже почав світити. Десь далеко за обрій опускається темрява. Сон Мін повільно увійшов у село. Минулого разу, коли він був тут, він прибирав село від трупів. Тепер поселення порожнє, і там не було жодних слідів присутності. У селі виживало лише Кабія. Ні, тепер не було і його.
Сон Мін опустив очі на свою зап'ястку. Один з браслетів перетворився на чорний попіл і розлетівся на вітру. Побачивши це, Сун Мін усміхнувся. Це був браслет, який дала йому Скарлет, і який зв'язав його з Каджією. Те, що браслет згорів, означає тільки одне — він помер.
Сон Мін подався до його дому в центрі села. Відчинивши неза зачинені двері, він пройшов прямо в спальню. На ліжку лежав Каджія, який здавався ще старішим, ніж під час останнього зібрання. Сон Мін повільно підійшов до ліжка. Каджія був мертвий, а його очі розкриті.
- Ви зробили чудову роботу.
Закриваючи рукою його очі, Сун Мін злегка кивнув. Каджия виконував важливу роль: він та його плем’я стежили за охороною лісу. Але з початком кінця йому таки було визначено померти. Сан Мін підняв його тіло, засунув свічку і вийшов з дому. На задньому дворі він приготував могилу. Поклавши до неї Каджію, він ще раз злегка вклонився і відвернувся.
За цей час небо повністю сяяло, і Сан Мін попрямував до входу у Сп’ящий ліс. Раніше прохід завжди був заблокований міцно сплетеними гілками дерев, але зараз вони звисали по обидва боки від входу. Все тому що Каджія мертвий.
Сун Мін перевів дихання і впевненою ходою попрямував вперед. Ліс був на диво тихим. Він був недалеко від місця битви з королевою духів. Через те, що її сила здебільшого виявилася зруйнована, ніякої небезпеки не було, але Сун Мін все ще відчував залишки її енергії.
"Не бачу"!
Зазвичай в цьому лісі свідомість відчувала себе дуже дивно, але цього разу здавалося, що все нормально. При цьому він нічого не відчував. Це доводило, що блокування лісу спала.
« Де ж Ві Джі Хюн? »
« Ще глибше», — почувся тихий голос темного духу.
« На скільки глибоко?»
Сан Мін озирнувся навколо і відчув, як затремтіло простір. Дерева, наче вони були миржями, почали зникати. Сон Мін продовжував йти вперед, не зупиняючись. Він подивився на небо і побачив сходить сонце. Потім опустив голову і подивився попереду себе, там було темно. Чим далі він ішов, тим темніше ставало. Сун Мін знову подивився на небо, і воно як і раніше було світлим. Але щось, що лежить попереду темряви здавалася натомість більш м'якою.
Сан Мін опустив очі на своє тіло. Він чітко бачив себе, ніби був над навколишнім його темрявою. Зосереджуючись на цьому, він спробував застосувати магію дракона, але світле не стало, а простір навколо продовжувала тремтіти. З кожним кроком він все менше відчував під ногами землю. Темного духа не було чути.
«Тут» — підняв руку Сан Мін і створив безформний спис.
— Коли? — тихо вимовив він.
Разом з його словами темрява навколо розчинилася. Піднявся вітер, і його волосся розтріпилося. У повітрі стояла жахлива вонь: запах крові, плоті та розорваних внутрішніх органів. Цей запах нагадував той, що залишається на полі бою.
Сан Мін осів, але під ногами щось захопило. Опустити очі і дивитися потреби не було. Він бачив це прямо перед своїми очима. Не найприємніше видовище. Хоч би якою оптимістичною була реакція, від такого виду його напевно захитаються. Сон Мін відчув легке підташування і закусив губу.
Скільки їх тут? Тисяча... Ні, точно більше десяти тисяч. Земля була наповнена трупами. Першим він побачив тіло монстра. Ні в той час, коли він був найманцем, ні у спогадах дракона не було такого монстра. Розоровані тіла виглядали просто жахливо, дивлячись на них, наскільки болісною була їхня смерть. Від них були відірвані кінцівки і важко розібрати, де закінчується одне тіло й починається інше.
Сон Мін підняв погляд, але світанку видно не було. Небо почервоніло, засягнувши суцільним алим кольором. Ні хмари, ні сонця, ані зірок, жодного місяця. Він навіть не був упевнений, що над ним дійсно знаходиться небо.
- Ти де? - Пробурмотів Сан Мін і пішов вперед.
Він знав, що це за місце. Тут він не був, але знав де знаходиться. Коли він зустрів Ві Джі Хюн у цьому лісі... Вони обидва бачили, де знаходяться, хоча й не могли доторкнутися один до одного. Тоді Сан Мін побачив за спиною Ві Джі Хюн гору трупів. Вона сказала йому, що в цьому лісі міститься безліч монстрів. Це все їх тіла?
Сун Мін подивився вдалечінь, але кінця не було. Хоч би скільки часу він зосереджувався, то не міг побачити місця без трупів. Він зрозумів, що вперше бачить так багато мерців в одному місці. У всіх його спогадах не було настільки великої гори трупів ...
Він відчув легке запаморочення і надихнув на віскі. Здавалося, що все довкола виглядало надто незвично. Але в результаті це була реальність.
Куди не глянь - скрізь одні трупи. Вони населялися один на одного, створюючи цілі гори і не дозволяючи побачити землю.
« У світі існує стільки видів монстрів?»
Насправді, це розмаїття могло бути причиною кінця. Якщо така кількість монстрів вибереться з лісу, то світ не зможе впоратися з ними. Це виглядало ще гірше, коли ми думали про це перед очима.
Сан Мін був шокований. Всіх цих монстрів вбила Ві Джі Хюн. Вона була в світі духів, але врешті-решт, не справившись з Сарахен, застрягла між просторами. Спочатку здавалося, що в той простір, де він знаходиться, неможливо увійти. Але з чистої випадковості він тут. Так, останнім часом досить багато що відбувається випадково.
Цікаво, що вона відчувала, коли зрозуміла, Що застрягла між просторами? Напевно їй було страшно.
« Я б на її місці переглянув свої погляди».
Вбивати монстрів не так вже й складно. До пробудження Сун Мін теж був сильний, так що монстра б його не налякали, а зараз і податливо. Хоча місцеві монстри і сильні, Сун Мін, напевно, сильніший. Особливо після пробудження. Зараз Сан Мін міг використовувати магію драконів і розкривати Ці в кращих їх проявах. На даний момент він міг зайняти керівну позицію в будь-якому бою. Масове вбивство легко. Варто скористатися магією драконів, як половина ворогів відразу ж не стане. Але чи зможе його психіка витримати таке? Сан Мін сумнівався. Трупов було занадто багато. Більше десяти тисяч. Надто багато. Ось він, світ, створений Ви Джі Хюн.
Що вона відчувала? Сон Мін згадав, як виглядала від нього Ві Джі Хюн. У його спогадах вона завжди була сильною дівчиною, впевненою в тому, що робить. Іноді вона просто не знала, що таке страх.
Але вона залишалася людиною. Сун Мін бачив її такою, якою вона не давалася всьому світу. Мабуть, йому ніхто не повірив би, але Ві Джі Хюн любить метеликів та квітів. У лісі, де вони провели рік разом з нею, було багато барвистих полів. Через те, що вона не любила Ян Іль Чона, вона рідко ходила до ставка. Замість цього вони часто відпочивали на полі, що розташовувався за іншою межею ставка. Після тренувань вони часто насолоджувалися заходом сонця.
У лісі фей було багато дерев, але в місцевості, де жила Ві Джій Хюн, вони майже не росли, так що гілки не застелили небо. Коли рожевий захід опускався на ліс, Ві Джі Хюн всаджувалась у квітниковій порошині і чекала Сун Міна. Яка ж щаслива вона була в цей момент... Навіть зараз спогади про ті дні були живі в його свідомості. Сон Мін згадав, наскільки широкою була її усмішка в оточенні квітів. Хоча феї не підлітали ближче до Ві Джі Хюн, відчуваючи її внутрішню силу, але вона оточувала багато метеликів.
« Я роблю це заради тебе»
Сон Мін згадав її слова, і це стало для мене дуже важко. За ті десять років, поки його не було, Ві Джі Хюн зробила багато чого. Незважаючи на благословення, вона завжди була сама. У неї навіть не було такої людини, як у Сун Міна в обличчі Ходже. Не було таких товаришів, як Скарлет, Пек Соґо і Чорний Дракон. Ві Джі Хюн була найближчою до кінця, і завжди була одна.
« Знаєш, я зрозуміла, що весь цей час жила не заради себе, а просто існувала в світі для когось. Я дуже розізлилася, і це мене страшенно дратувало. Але мені нічого не залишалося, крім як прийняти це. Врешті-решт, я не можу щось змінити".
Коли Ві Джі Хюн говорила про це, її голос тремтів.
« ДЛЯ багатьох років тому я дізналась про все, дізналася про роль, яку можу виконати тільки я. Мені треба було довго йти, і я боявся цього".
На її плечах лежав вантаж, про який вона не просила. У неї навіть не було можливості зробити вибір. Вона була засобом досягнення кінця.
« Що ж робити?...»
У той момент він зрозумів, що Ві Джі Хюн не залізна. У неї просто не було вибору. Весь той час, поки Сун Мін був запечатаний, вона блукала по підземельах. Що відчувала Ві Джі Хюн протягом цих десяти років? Вона могла впоратися з усім, адже вона сильна. Але чи було їй легко? Чи було на душі спокійно? Чи їй було весело?
"Раді тебе".
Сан Мін чудово знав, що значать її слова.
« Мені подобалося бути з тобою»
Ві Джі Хюн тужила за той час. Вона хотіла знову опинитися в полі на заході сонця, щоб поруч з нею сидів Сан Мін. Я хотіла знову зустрічати його після тривалого тренування і хвалити за виконання роботи. Я не хотів, щоб на неї падали обов’язки і думки про кінець.
« Здається, я займаюся всім цим тільки заради зустрічі з тобою."
Це було її мотивацією. Вона ходила по підземеллях з думкою про те, що хоче повернутися назад у минуле в той час, який вони провели разом. Тому вона вийшла проти королеви духів, тому вона і застрягла між світом.
Сан Мін зупинився. Вид не змінювався, а навколо були суцільні трупи. Але Сан Мін більше не йшов уперед, йому було важко повірити в те, що він бачив навколо себе.
Якого біса...
Трупи. Знову трупи. Але не трупи монстрів, а людські. Може йому дозріти? Він надів на віскі, виголосив закляття магії драконів і очистив розум, але нічого не змінилося. Сун Мін не був вигаданим.
Але що роблять людські трупи? Сун Мін повільно нагнувся і подивився на мерців. Порівняно з тілами монстрів, вони були свіжі, але залишалися мертвими. І цілком точно людським.
— А... — Сун Мін тихо вигукнув і подивився нагору.
Над ним було червоне небо, залите суцільним червоним кольором. Ні хмари, ні сонця, ані зірок, жодного місяця. Хоч би скільки він фокусувався, він не міг нічого побачити. Всі відчуття обернулися, і в ніс вдарила жахлива бича: запах крові, плоті та розорених нутрощів. Запах гнилого тіла.
Якого біса...
Чому тут стільки трупів?