« Давайте! Швидше."
Масивне місячне світло у величезній глибокій ямі було важко побачити безліч фігур, які відчайдушно махали лопатами в руках. Їхній одяг був вкритий пилюкою, а піт і порох на їхніх обличчях малювали чорні сліди на щоках. Але вони не змогли витерти її, згрібаючи у залізні відра та плеті кошики. Кожне відро підтягувалося і скидалося в тачку людьми зверху, тоді як хтось інший швидко штовхав машину до річки неподалік і висипав бруд у неї, де вона змивалася рікою.
Через кілька хвилин хтось на краю ями потягнув мотузку і запитав. "Скільки метрів?"
"П'ятнадцять метрів!"
"Нарешті!"
« Я втомився!».
Майже одночасно група чоловіків у ямі впала на землю, пихаючи і віддуваючись. У ці дні вони тільки й робили, що падали яму. Протягом дня вони нишком копали на яму маскувальні сіті, а вночі не наважувалися запалювати світло, тому копати в темряві можна було тільки при світлі місяця.
Сьогодні вони, нарешті, закінчили копати.
Один з них, відпочивши деякий час, встав: « Ми чекаємо на це призначення ще не закінчене».
Десятки людей вибралися з великих ями по канатних сходах: « Ви всі молоді люди. Залишилося п'ятнадцять хвилин, приготуйте конвеєр".
У цей момент за десять кілометрів від них, на повороті, вдалині повільно пихтів поїзд. Вигин був настільки крутим, що поїзд міг перевернутися, якби їхав занадто швидко. Не встигла голова поїзда минути поворот, як з обох боків залізниці виникли довгов’язані чорні фігури і попрямували до потягу.
Якби Ян був там, він би вигукнув, що побачив німецьку версію залізничних партизан.
Пуф! Пфф! Пфф!
Три легких поштовхи через машиніст, другий механік і обслуговуючий персонал у кабіні локомотива безпорадно впали на землю.
Другий і третій відсіки були топлінними та водами, а обережно відкривши 4 - й відчинені двері через дверну протяжність можна було побачити хропіння радянського солдата. Схоже охоронці тут ставилися до своїх обов'язків несерйозно.
Насправді, їх не можна звинувачувати. З моменту отримання вантажу в Іспанії їх нерви були у стані підвищеної готовності. Тепер, коли вони нарешті в'їхали на територію Радянського Союзу і через кілька годин досягнули Москви, їхні нерви не могли не розслабитися. Коли вони це зробили, втома за останні кілька днів знову накрилась.
Чотири пістолети-пулемета M3, схожі на мастила пістолетів, були спрямовані на 30 або близько того сплячих солдатів.
"Три, два, один!"
"Бах-бах!" - Плам'я вивергалось з дул чотирьох гармат одночасно.
У кожен відсік увійшли по чотири солдатів спецназу, і майже миттєво ця група, яка супроводжувала золото, була повністю знищена.
Спецназівець на чолі недбало кинув свій пістолет-пулемет М3, в якому закінчилися боєприпаси, на прохід, зняв з пояса зброю Colt M1911A1 і рушив вперед, залагоджуючи кулю у будь-якому ще стонуючого солдата.
Опустивши магазин, він зітхнув і замінив його новим: « Янки також вміють робити гарні пістолети, вони дуже добре почувають себе в руці".
Член команди, наступний за ним, недбало підхопив розмову: « Я б вибрав P38".
Останній чоловік був невдоволений. « Ідиоти, хто вам сказав говорити німецькою? Що, якщо один з цих хлопців живий? Всадіть кулі в кожну голову і прослідкуйте, щоб все пройшло як слід!»
"Так!"
У п'ятому купі вантажий чоловік з глибоким шрамом на обличчі сказав безпомилково чистою англійською мовою: « Ви пане генерал-майор Олександр Міхайлович Орлів? Або мені краще називати вас містер Блекстоун, представник Банку Америки?» - Це обличчя зі шрамом, не хто інший як Отто Скорцин.
« Хто ви такі? Що тобі потрібно?» — Бледный Орлов не міг зрозуміти, що за люди настільки зухвалі, щоб насмілилися відкрито грабувати на радянській землі?
Дразина усмішка переступила обличчя Скорцина: « Прошу мене представитись. Мене призначили президентом США, паном Рузвельту, щоб повернути золото, яке належить американським Штатам. Пан Орлів дуже благородний. Хіба ваша місія не полягала в перевезенні золота, що належить банку Сполучених Штатів Америки, до Англії на зберігання? Чи ви заблукали? Навіщо ви відправили його в Радянський Союз? Товариш Сталін навіть не дозволив вам залишити записку, я думаю, він хотів покинути золото собі, чи не так? "
Обличчя Орлова побіліло, кутки рота неконтролюємося дерлися. Цього разу його місія була призначена безпосередньо Сталіном, який особисто проінструктував його, що, скільки б іспанці не просили в нього розписку, він повинен відмовитися від неї, і відкинути будь-який підпис на ній. Він переконав уряд Іспанії видати йому гарантійний лист, який він повинен був подати під час перетину різних кордонів. Орлів було призначено членом Банку Америки, на ім’я Блекстоун, щоб перевезти золото, яке належить банку США до Англії.
Звідки ці люди так добре це знали?
Орлів побачив, як Скорценін подивився на годинник: « Ви зв’язуєтеся кожні 30 хвилин зі штабом, щоб забезпечити безпеку, чи не так? Десять хвилин, який код безпеки? "
Навіть це було відомо? Серце Орлова наче провалилося в прорубі у льоду. Чи це означало, що в Москві є зрадник? І цей зрадник напевно був не низького рангу або, принаймні, брав участь в плані доставки золота.
Скорцин витягнув з кобури пістолет Colt M1911A1 і направив його на тремтячого кореспондента в стороні: « Який код безпеки? »
Офіцер зв'язку здригнувся і заговорив. "Лед і сніг"
Пістолет Скорцина був спрямований на Орла: « Це правда? Пане Орлів".
«...». - Орлів засміявся.
Тому що журналіст збрехав. "Лед" був останнім захисним кодом, і якби його відіслав дублеруючий щитовий код, то вищий керівник зрозумів би, що щось не так. На мить він задумався, чи не віддати справжній код безпеки в обмін на шанс вижити. Орлів ніколи не був крутим хлопцем, здатний кинути виклик смерті, і в оригінальному тимчасовому періоді Яннік він врешті дезертирував до Сполучених Штатів.
Побачивши, що на обличчі Орлова промайнула нерішучість, худорлявий зв’язок кинувся до рації. Наче в уповільненій зйомці, кінчики пальців комунікатора тільки встигли доторкнутися рації, коли куля, випущена із пістолету « Кольт» точно впала йому у віскі.
Подивившись на кореспондента, який з подивом впав на підлогу, Скорціне вигукнув: « Я просто жартую ». — Сказавши це, він повернув голову і запитав члена своєї команди, який стоїть поряд з ним: « Який код безпеки? »
Член команди витягнув брошуру з кишені, пролив кілька сторінок і відповів: « Цього разу це просто "білий ведмідь". "Лед" - це код безпеки з минулого разу."
Орлів повністю зламався і безпорадно опустився на підлогу, бормоча: « Як це може бути? Як це може бути?» — У цих людей навіть коди безпеки були напоготові, так що тримати його в живих було марно, схоже, на сьогодні він був мертвий.
Скорціне дивно подивився на Орлова, очі якого були млявими, а рот шалено повторював ці фрази, і закінчив його замішання одним пострілом в голову.
У цей момент, супроводжуваний свистом, поїзд загальмував і повільно зупинився.
Десятки чоловіків, які давно чекали на краю великої ями, натовп кинувся до товарних вагонів.
Двері відкрили зсередини, і в ніс вдарив різкий запах крові. Чоловік, який відчинив двері, вигукнув: « Швидше, швидше, у нас немає часу на розвантаження!»
Група чоловіків швидко запустила конвеєрні стрічки, сконструювала двигуни і проверталася на вагонетки та почала пересувати дерев’яні ящики з акуратно вмонтованими у поїздки. Двоє чоловіків також охороняли кожну стрічку під машиною, пересуваючи їх після кожних дюжини або близько того ящиків з золотом, щоб усі скриньки у великій ямі не загрудилися в одному місці.
« Приводьте двох людей з тих мешканців» — За кілометр від них було невеличке село з десятком сімей. Вони були змушені викрасти всіх цих мешканців села. Добре, що ця місцевість була настільки малонаселена, щоб ніхто не помітив зникнення усіх цих людей.
Невдовзі двоє міцних осель були притиснені до поїзда, і Скорцнер без зайвих слів дістав пістолет радянського кореспондента та залпом застрелив обох селян.
Член команди не міг запитати себе: « Що ви робите? »
На обличчі Скорцнера з’явився вислів тріумфу: « Це оффускація. Повісьте автомат на цих селян". — З цими словами він нагнувся, схопив Орлова за комір і з розмаху кинув тіло прямо у велику яму.
Забралося лише п’ятнадцять хвилин, щоб декілька возів з золотом впали у велику яму.
У передній частині воза Скорцине кричав на команду: « На 30 кілометрів попереду є місто. У план доставки поїзд там не зупиняється, просто проїжджає прямо. Через двадцять кілометрів після міста поїзд проїде повз скелі. На узбіччі дороги горітиме сигнал про сповільнення, і коли ви його побачите, збільшіть швидкість до максимальної та вистрибуйте з поїзда. Зрозуміли? Поїзд втратить управління і вибухне з скелі. Після цього ви з офіцером зв'язку пройдете близько 5 кілометрів на північ і знайдете залізницю."
Член команди важко кивнув: « Зрозуміло ».
Скорцине поплескав його по плечу: « Не забувайте, хто ми такі, і в разі небезпеки не залишайте ворога у живих". — З цими словами він зістрибнув з поїзда і спостерігав, як той повільно заводиться й рухається вперед.
Все було вкинено у велику яму. Мотор, конвеєрна стрічка, навіть десятки тіл селян були загрузнули всередину один за одним. Але велика яма все ще була завглибшки понад три метри. Але він був викопаний так глибоко спеціально.
« Швидко засинайте землю, втрамбовуйте кожні півметра!»
Тут не було важкої техніки, як дорожній коток. Спецназівці могли використовувати лише найпростіші методи: взяти в селі товсті круглі колоди, які не встигли розколоти або знайти величезний камінь, зв’язати їх мотузкою і дати їм вільно впасти, щоб утрамбувати землю після того, як декілька людей з силою підкинуть їх вгору.
Це був напружений час до світанку, коли вони стерли всі сліди цього місця, наче нічого і не було.
Гуркот!
На обличчі Скорцина з’явилася весела усмішка, коли він спостерігав за тим, як темні хмари стають все густішими й гущем на небі: « Схоже, що цей дощ буде досить сильний. Яка вдача для Німеччини!» - Незважаючи на те, що вони усунули якомога більше слідів місця події якби зустрівся хтось, хто уважно дивився, він все одно знайшов би кілька доказів.
А тепер цей сильний дощ змиє і останні сліди, не залишивши після себе ніяких доказів!
https://literna.net/uk/books/246-ya-stav-spadkoyemtsem-nimechchini