Коли батько і син залишили Гільдію, залишивши за собою хвилю захоплення через Амеллу, на вулицях вже була глибока ніч. Гільдмайстер Макаров планував провести вечірку до ранку, але що він міг вдіяти, якщо один із засновників Ґільдії сказав:
- Йди додому і спи.
Після цього більшість членів Гільдії від’їхали додому, щоб відпочити перед новим днем. По вулицях Магнолії батько і син йшли пліч-о-пліч у повній тиші. Місто вже спали, і тиша навколо тільки посилювала відчуття затишності.
- Як справи у мами? - Нарешті запитав Гілдартс.
Можна було подумати, що після стількох років розлуки їм буде про що поговорити, але все виявилося інакше. Іноді, коли між зібраннями проходить так багато часу, це стає настільки складним, що не говориш нічого.
– Сильвия в порядке. Війна через них її виснажувала, але вона швидко відновлюється. Вона набагато стійкіша за твій старий, Амелл розсміявся.
Обидва знали, наскільки сильна Сильвія. Вона завжди була поряд з Амелом, який часто подорожував у довгі подорожі.
- Добре, я збирався відвідати тебе, але це місце не дає мені спокою. Небезпеки, які переслідують Ішгар більше ніж я можу витримати самотужки. Іноді мені здається, що я веду безнадійну битву.
- Невже? Я чув від Себаса, що у тебе все йде відмінно. Не думав, що хтось з таким безтурботним ставленням може відчувати безнадію - підтримав він сина.
- Я не такий, як ти, тато. У мене немає сил просто посміятися з цього. Убезпечити світ у безпеці - це не легке завдання, але мені все одно подобається це робити. Я просто хотів би зробити більше.
Вони обидва подивилися на тигра, який йшов поруч з Ґілдартсом.
- Я думаю, ти робиш більше ніж достатньо. Якщо запитаєш мене, ти той, хто втікає від світу, а вони повинні зібратися і надолужити втрачене. З часом ти здобудеш необмежену силу, так що, можливо, варто насолодитися цим часом, поки ти ще можеш знайти проблеми.
- Атлас правий, — сказав Амелл. - Насолоджуйся часом, поки ще є ті, хто може кинути тобі виклик. Візьміть мене, наприклад. Я рідко втручаюсь, адже світ не розвивається якщо я постійно буду все виправляти. Крім того, як тільки люди дізнаються, що ти дуже могутній, вони будуть бігати за тобою і благати про допомогу знову й знову. Тож насолоджуйся своїм часом, поки ти ще можеш вільно битися.
Гілдартс тільки потиснув плечима:
- Може, ти маєш рацію, тату. Я просто шукаю привід для незадоволення. Загалом, життя досить хороше.
- Ось це мій хлопчик, — з радістю сказав Амелл.
Він раптом згадав, що забув повідомити важливі сімейні новини.
- До речі, про нашу родину. У нас є близнюки!
- Що? Ще брати і сестри? - Гілдартс озирнувся в шоку, уявляючи, як його батьки... Ні, він швидко відігнав цю думку. - Коли це сталося? Це два хлопчики, дві дівчинки чи по одному?
- Хлопчик і дівчинка. Валері та Валеріус. Цього року їм виповнюється десять років. Вони благали мене приїхати. Валері відчайдушно хоче зустрітися з тобою, а Валеріус... Ну, він хотів побачити наскільки розвинені світові технології. Але я впевнений, він теж хотів зустрітися з тобою.
Валеріус поділяв погляди матері на боротьбу - він волів, щоб інші вели її. Хоча він мав силу, як син Амелла, але не так, ніж його сестра, яка активно шукала будь-кого, хто наважиться з нею битися.
- Ха-ха-хо, я б із задоволенням з ними познайомився, — саркастично сказав Гілдартс. - Так що, я думаю, вони не приїхали?
- Ні, твоєї матері досі не подобається сама ідея подорожі між мирами, особливо коли заходить про близнюків. Вона каже, що вони занадто молоді. Смешно, правда? - Амелл посміхнувся. - Невже вона мені не довіряє?
- Я думаю, вона не відпустить їх ще років двадцять. У тебе є така схильність, тату. Вона є батьком і плаче річками, якщо пропустить день народження. На відміну від певної людини, Ґілдартс нарочито кашляв і подивився на батька.
- Гей, твій старий все ще має почуття. І за цією логікою вона повинна бути в люті на тебе, мій хлопчик. Вона пропустила майже стільки ж днів народження, як і я, — захищався Амелл.
- Я так не думаю. Я просто до біса привабливий, вона не буде довго злитися на мене. Хоча, напевно, тебе ненавидить. Без тебе наша сім’я залишилася б тут і не пішла б до інших світів, Ґілдартс намагався розлютити батька.
- Сподіваюся, це не так. Якщо я зроблю ще що-небудь, щоб роздратувати її, мені можливо доведеться спати на дивані, коли повернуся додому. Ти повинен слідувати за нею, щоб відволікти її, аби вона не згадала, що злиться на мене.
- Ні, ні, ти сам по собі, тату. І хто знає, може я помиляюся і вона не ненавидить тебе за те, як ти розділив нашу сім'ю - з ухмильною повторив Гілдартс.
- Ти такий же злий, як і я. Мабуть, ти і є мій син.
- Думаю, що так.
І вони продовжували бродити по Магнолії до глибокої ночі, насолоджуючись часом, проведений разом після довгої розлуки.
Тим часом у будинку Гільдії сиділа третя представниця цієї великої родини. Кана ховала сльози за склянкою алкоголю, який осушувала знову і знов. Вона просила не турбувати її, але Міраджейн, яка стояла за стійкою бару, не могла відвернути погляд. Коли друг плаче в тебе на очах, хіба можна залишити все як є?
Міраджейн вирішила, що не може. Вона вийшла з-за стійки і тихо підійшла до Кані.
- Нічого, якщо я присяду?
- Я б хотіла, щоб ти цього не робила, Міро. Просто залиш мене у спокої, я в порядку, — Кана тримала чашку перед обличчям, щоб приховати сльози.
- Я знаю, що мій ель чарівний на смак, але не вірю, він зцілить розбите серце.
- Будь ласка, дозволь мені сісти. Нам не потрібно розмовляти, — тихо вимовила Міра.
- Добре, я не власник цього будинку. Садись, де хочеш, — відповів чоловік.
- Дякую, — сказала Міра і обережно підняла сукню на сидіння.
Майже весь час вона мовчки спостерігала за столом, коли тільки - но кидала погляд на Кану. Та сиділа, тримаючи в руках кухоль з елем, і дивилася, як напій кружляє всередині, наче вихор, коли вона злегка похитала чашку від боку до сторони.
- Знаєш, - нарешті заговорила Міра, — чим більше ти помішуєш ель і чим довше даєш йому "дихати", тим більше він втрачає смак. Це не найкраще вино. Краще випий його, поки він не зіпсувався.
Вона спробувала зав’язати розмову, але Кана не давала їй багато шансів.
- Яка різниця? Я п’ю не заради смаку, — байдуже відповіла Кана.
— Я помітила, — сказала Міраджейн, злегка посміхаючись з нахальним видом.
Кана подивилася на неї, і тепер Мірайрей помітила, що очі Кани почервоніли. Ясний знак того, що вона плакала. Але Кане, здавалося, було все одно. Вона встала, допила свій напій і з гучним стуком поставила чашку на стіл.
— Я йду додому, — сказала вона і трохи пошилась, щоб повернутися до дверей.
- Побачимося завтра, — спокійно вимовила Міраджейн, але у відповідь почула тільки тихе бурчання.
Коли Кана вийшла, Міраджейн залишилася всередині, її обличчя було похмурим.
— Не дозволь, щоб це тебе зачепило, — почувся голос Макаова.
Він з'явився на столі з келихом в руці, наче виник із нізвідки.
- Майстер, я думав ви готуєте випробування до завтра. Ти ж не прогулюєш роботу, правда? - голос Міраджейн став загрозливим низьким і зловісним, тому Макарова по шкірі пробіг муром.
- Ні, звичайно ні. Я просто роблю перерву. Ми йдемо точно за розкладом, — збрехав він крізь зуби.
Його план був простий: прикрий себе, а якщо щось піде не так, звалити провину на когось іншого. Це завжди працювало.