Після мого повернення все швидко втихомирилося, діти не відходили від матері, а вона плакала від щастя, що всі живі.
Після битви американці залишилися на кілька днів у Ваґанді, щоб відпочити і повечеряти за своїми пораненими.
У Аззурі нарешті з'явилися докази того, що плем"я дiбарі було написане на визор його шолома. І частина, де він каже, ніби вб'є всіх старійшин була дуже ефективним доказом, всі погодилися вигнати племені з Ваканди, створюючи його на їхньому ж горі.
Вся ситуація розв'язалась за два дні, і ось я з Азурі прощаюсь зі своїм другом біля американського літака.
"Ти впевнений, що не хочеш залишитися, капітане? - Ти будеш дуже раді в Ваґанді", - запитав Аззурі.
Коли ситуація в Африці змінилась на протилежну, Стівові потрібно повернутися до Німеччини, щоб вистежити і знищити бази Гідри.
"Я б дуже хотів відпочити, але війна ще не закінчилася", - відповів Стів
"Зрозуміло, тоді візьми це на пам'ять", - сказав Аззурі і простягнув Стіву невелику срібну коробку, яку той з цікавістю почав розглядати.
"Не зрозумій мене неправильно, капітане, але твій щит віджив своє століття, так що можливо ти міг би створити собі міцнішу зброю".
Оригінальний трикутний щит капітана був вирішений кульовими отворами і почорив від вибухів.
Степан втратив дар мови, зрозумівши, що в маленькій коробокі міститься рідкий метал Ваканди.
"Великий воїн заслуговує відповідної зброї", - закінчив промову Азурі.
"Спасибі, король Аззурі, я б хотів, щоб це було в тебе", - Стів простягнув свій старий щит Ацурі.
"Що ж, я залишу вас наодинці", - сказав король ще раз, попрощаючись зі Стівом.
Після того, як він пішов, Стів подивився на мене і посміхнувся.
"Ти чув, що знайшли мої люди?" - запитав він мене.
"Ні, а що?" - з цікавістю запитав я.
"У кількох кілометрах від місця битви вони знайшли великий кратер, мої люди подумали, що впав величезний метеорит, але без жодних наказів ми знайшли кілька шматків німецьких джипів. Ми дійшли висновку, ніби метеорит упав прямо на команду того бою, а не наказу, ворожа армія впала у хаос, і це сприяло нашій перемозі".
"Вони дійсно не пощастило", - відповів я.
"Дійсно, яка була ймовірність того, що це станеться?", - сказав він мені з іронією.
"Може бути, карма?" - припустив я.
"Так, можливо."
Стів був розумним, він вже здогадався, що це я зробив той кратер.
"До побачення, друже мій", - він потиснув мені руку.
"Ми ще зустрінемося, Стіве, це точно", - запевнив його я.
"Може бути, наступного разу ти покажеш мені своє місто".
На цих словах Стів розвертається і йде в сторону американського літака, а я повертаюсь до Аззурі.
"Він дійсно хороший друг", - сказав він мені, дивлячись на літак вдалеці.
Коли літак зникає за горизонтом, він повертається до мене.
"Ти, напевно, збираєшся повернутися у своє місто?", - запитав Аззурі.
Коли все владнається, мене ніщо не стримує від повернення додому, але я не збираюся цього робити.
"Я ніколи не виходив у світ, чесно кажучи, мені було нудно, можливо я ще повечеряю".
"Ти дійсно живеш розслабленим життям, я тобі дуже заздрю", - сказав він лицемірно безпорадним голосом.
"Це говорить чоловік, у якого кілька коханок, я досі не знаю чому його дружина не придушила його, поки він спить".
"На щастя, моя дружина не є власником тебе, вона знає, що я люблю її більше за всіх, на відміну від вас, мій друг, коли востаннє жінка відважилася доглядати за тобою, Вона була перетворена твоєю дружиною в щуру", - сказав Аззурі з посмішкою.
"Гей, вона була перетворена назад тоді ж".
"Але попередження було зроблено", - відповів він мені, продовжуючи посміхатися.
"Біп!"
"Біп!"
Саме в той момент, коли я збирався заперечити, мій комунікатор зажжав, і я витягнув маленький диск, на якому висвітилося істота без обличчя та волосся, просто прозора гуманоїдна тінь, моє ІІ.
"Сер, у мене негайне повідомлення від королеви код Бета".
"ЧТО!?"
***
Пляж острова Геноша, 1943 рік.
День від'їзду Стіва Роджерса.
Прекрасний день на безлюдному пляжі Геноші, сонце високо в небі, море спокійно, як горизонт, де видніється сильний шторм з бурхливими водами, але цей спокій був порушений.
Два металеві об'єкти випливають з води і потрапляють на пісок, ці металічні предмети мають форму кораблів із крилами та чимось подібним до двигуна на задній частині вікна, скло зверху відкривалося, а звідти з’явилися четверо людей у чорній одязі і масках.
"А що з іншими підрозділами?", - запитав один із них.
"Саме, затонули, сер", - в голосі людини, яка повідомила про загибель своїх товаришів, не було ніяких емоцій.
Ярність моря, з якою вони зіткнулися, щоб дістатися до берега була найсильнішою з усіх, яких будь-коли зустрічали ці ветерани.
"Сховайте підводні човни!", - наказав командир.
Солдати швидко рушили, витягаючи підводні човни з піску в центр пляжу, де швидко викопали ями і засипали їх піском разом із човнами - не найкраще маскування, але на цьому тропічному пляжі у них не було інших варіантів.
"Чи так це необхідно, сер? Розвідка сказала, що ми знайдемо руїни і в крайньому разі, кількох дикунів", - запитав один з бойців після того, як вони виконали наказ і повернулися до командира.
"Скільки разів ми ледь не загинули через те, що повірили розвіданим?" - відповів командир і продовжив:
"Хватить розмов, несіть карту".
Один з бійців витягнув із рюкзака захисний тубус, всередині якого знаходиться стара потріпанна карта, яку на вигляд кілька століть.
Зміст карти простовато, на ній зображені проходи через ліс, що ведуть до центру острова, де зображено золото. Відсутність деталей і час створення карти роблять її практично марною, але будь-яка інформація краща, ніж ніяка.
"Ходімо на північ, по моїм прикидкам ми повинні досягти центру острова за чотири години, давайте, люди, я хочу повернутися до корабля опівночі".
"Є, сер!"
"Є, сер!"
"Так, сер!"
Четверо прямують до лісу, але тут один з них тихо вимовляється.
"Движення ліворуч".
"Вимагайте!"
Усі четверо швидко лягають на землю і вдаряються листям, намагаючись замаскуватися якомога краще.
