Розділ 1: Полювання на зло (частина перша)
Увага! Це новела в жанрі BL. Якщо вам це не до смаку, просто поверніться на головну сторінку. Усім іншим: вітаємо! Сподіваюся, ця новела вам сподобається!
❤❤❤
У неділю в самому центрі міста було дуже людно. Кожен магазин у найкращому за розташуванням торговому центрі M.E.S. був переповнений чоловіками та жінками, які виходили на прогулянки у вихідні, і навіть зазвичай тихе й безлюдне кафе «Шу Хань» у кутку торгового центру було заповнене людьми.
Це була ціла мережа закладів, де крім продажу кави, чаю та закусок, видавали книги в оренду. Мережа з'явилася в місті кілька років тому і відкрила близько дюжини магазинів безпосередньо навколо офісних будівель та житлових комплексів.
Найдешевша чашка кави в «Шу Хань» коштує п'ятдесят юанів, а святкові напої, запущені кілька місяців тому, можуть коштувати до сімдесяти юанів. Клієнти можуть купити чашку, взяти обрані книги в зону для читання, де можуть перебувати від відкриття вранці до закриття ввечері, спокійно читаючи обрану книгу без поспіху.
У Доньє нечасто можна знайти кав'ярню, де кава продається за 60 чи 70 юанів. Відносно високі ціни відлякують деяких потенційних клієнтів, тоді як книги в магазині приваблюють покупців, які люблять читати. Внаслідок цього, порівняно з іншими кав'ярнями, у зоні для читання «Шу Хань» особливо тихо, і люди намагаються говорити шепотом, якщо хочуть щось сказати.
Звісно, так було лише у будні дні.
У вихідні, коли заклад переповнений, у «Шу Хань» обов'язково приходять клієнти, які не можуть тримати язика за зубами.
На мінус першому поверсі M.E.S. розташована велика закрита ігрова зона для дітей, а «Шу Хань» є найближчим кафе до цієї зони.
Молоді батьки віддають перевагу приводити своїх втомлених дітей у «Шу Хань», щоб випити молочний коктейль, з'їсти десерт і взяти з полиць кілька дитячих книжок.
Коли в тихій зоні для читання з'являються діти, вона швидко перетворюється на шумну «зону лиха».
Ше Цюнь, молодий студент коледжу, який готувався до складання важливого вступного іспиту в аспірантуру, був постійним відвідувачем цього кафе і цього року навіть отримав членську картку.
Перші кілька годин йому вдавалося зосередитися на навчанні, але після того, як у магазин вбігло кілька гучних дітей, він вже не міг зосередитися на завданнях.
Діти з радістю переглядали книги і вголос запитували, перелистковуючи їх: «Мамочко, що це? Мамочко, чому ми тут сидимо?»
Знову й знову відволікаючись, Ше Цюнь неодноразово обертався і з обуренням дивився на батьків і дітей, які шуміли, але нічого не міг зробити — у нього не вистачало духу підійти і нагадати їм, що тут не можна шуміти. До того ж, діти, які запитували «навіщо?», були найтихішими в цьому кафе.
Ще більше лякали крикливі й галасливі «маленькі божевільні», які бігали навколо і билися.
Ше Цюнь схопився за голову, ледве не готовий вирвати власне волосся. Ці «маленькі божевільні» збиралися звести з розуму й його.
Він підняв очі від товстої пачки конспектів і подивився на інших клієнтів, які були так само стурбовані, як і він, помітивши, що на обличчях у всіх було неприємне вираз, деякі хмурилися, деякі скреготіли зубами, але лише один із чоловіків найчастіше випрямляв спину і важко зітхав.
Він добре знав цю людину, їй було за тридцять, у неї також була членська картка, і вона часто сиділа у своєму північно-східному кутку зали, замовляючи чашку м'ятного чаю і тримаючи в руках одну й ту саму книгу цілий день.
Півтора місяці тому його охопило цікавість, і він зазирнув у книги на столі, коли чоловік вийшов у туалет, і виявив, що всі вони були жахливими романами.
Така людина, як Ше Цюнь, який присвячував кожну вільну хвилину навчанню, дійсно не розумів, чому цей замкнений чоловік може витрачати стільки часу на читання «книг для дозвілля».
Цей чоловік мав зріст близько 170 сантиметрів, трикутні очі, виступаючі щоки, носив окуляри з чорною оправою, футболку з довгими рукавами та вибілені джинси, завжди ходив із опущеною головою і трохи зігнутим.
Ше Цюнь вирішив, що він, можливо, втратив роботу, і тому у нього було стільки вільного часу, який він витрачав на читання.
Коли ця думка пронеслася в його голові, Ше Цюнь похитав головою і з недовірою цокнув язиком.
Молодий чоловік у його віці ще не стикався з невдачами на роботі, і у нього був безмежний ентузіазм щодо навчання та кар'єри, він зовсім не розумів таких людей.
Незабаром чоловік повернувся з туалету, і Ше Цюнь швидко поправив книгу на місці. Чоловік, очевидно, помітив його дії, але не виявив підозри чи незадоволення, як слід було б. Коли вони пройшли повз один одного, їхні очі ненадовго зустрілися, і Ше Цюнь побачив тривогу, депресію та втрату в очах іншої людини.
Безкорисна людина — так подумав Ше Цюнь у той час.
Але саме тут і зараз саме цей звичайний чоловік встав і підійшов до бару з випнутою груддю, попросивши персонал нагадати клієнтам з дітьми, щоб вони слідкували за гучністю.
Ше Цюнь був, м'яко кажучи, здивований. Підперши підборіддя однією рукою, він спостерігав за тим, як чоловік повернувся на своє місце.
Незабаром чоловік-співробітник усміхнувся і вказав молодим батькам на табличку «Не заважайте читати», і в приміщенні стало тихо.
Ше Цюнь з полегшенням видихнув і в таємниці подумав, що, можливо, цей нібито безкорисний чоловік все ж таки не зовсім безкорисний.
Однак тиша тривала лише п'ять хвилин, після чого діти знову плакали і кричали, а батьки, здавалося, були безсилі щось із цим зробити.
Ше Цюнь кинув ручку на стіл. Він більше не міг цього витримувати, схопивши мобільний телефон, він написав гнівне повідомлення своєму другу: «До чорта це лайно! Книжкові кафе не повинні пускати дітей всередину. Це не біс Макдональдс чи KFC! Які книжки можуть читати ці лайняні діти? Вони взагалі вміють читати? Завдяки їм я не зможу сьогодні завершити перегляд своїх конспектів!»
Поки Шэ Цюнь злісно друкував, чоловік знову встав, але цього разу не для того, щоб підійти до персоналу, а йшов прямо туди, звідки доносився галас.
Шэ Цюнь почув, як чоловік сказав суворим, різким тоном:
— Будь ласка, слідкуйте за своїми дітьми, вони дуже гучні!
Батьки шепотом вибачалися, ніби намагаючись виховувати своїх неслухняних дітей.
Цього разу тиша тривала всього дві хвилини, перш ніж у читальній зоні знову запанував хаос. Деякі батьки символічно робили жест «тише» в бік крикливих дітей, тоді як більшість інших просто ігнорувала їх, а то й грала в ігри на телефонах.
До цього моменту Шэ Цюнь вже онемів від шуму. Він вирішив дати собі вихідний до кінця дня. Він дістав телефон, навів навушники і почав грати з друзями в мобільну гру. Куточком ока він бачив, як той чоловік вставав, щоб нагадати тим батькам, принаймні ще п'ять разів.
— Чорт, яка наполегливість! — його тон був саркастичним, з відтінком веселощів.
— Чому б тобі просто не піти? Хто взагалі ходить у книжкові кафе вихідного дня? — запитав один із його друзів. — Чи не було б у бібліотеці тихіше?
— Там занадто тихо, мені потрібен правильний білий шум, щоб зосередитися на навчанні.
— Тоді дитячі голоси можна назвати «чорним шумом», чи не так? Дурно просити батьків з дітьми не шуміти. Хто, чорт забирай, з них тебе послухає? Батьки, які дійсно хороші, забрали б своїх дітей після того, як їм нагадали про це один чи два рази, а ті, що все ще залишилися... у більшості з них немає совісті!
Після кількох раундів Шэ Цюнь потер обличчя і зрозумів, що сьогодні він дійсно багато втратив, і збирався зібрати речі і повернутися університет, щоб хоч трохи позайматися в бібліотеці.
Коли він вже збирався йти, він помітив якийсь рух за столом, де сиділи батьки найгучніших дітей. Жінка в довгому темно-синьому платті встала, тримаючи в руках пачку серветок. Здавалося, вона збиралася в туалет. Але за її ногу тримався, як мавпа, маленький хлопчик і вже осиплим голосом продовжував кричати:
— Мамочко! Куди ти йдеш? Не йди! Дивись зі мною мультфільми!
Жінка намагалася його заспокоїти, але ця мавпа не відпускала її і ставав все більш агресивним, ніби збожеволів. Жінка була в люті, і після двох-трьох різких слів вона залишила хлопчика там, де він був, і пішла прямо в туалет біля книгарні.
Дитина, яка, очевидно, звикла до того, що її балують і леліють, шоковано мовчала кілька секунд, а потім почала кричати всією силою своїх легень, змушуючи всіх людей у читальній залі дивитися в його бік.
Шэ Цюнь інстинктивно подивився на чоловіка, який кілька разів вставав, щоб попросити батьків заспокоїти своїх дітей. У той момент він був впевнений, що відчуває, як той випромінює вбивчу ауру.
Це було дивно, на його думку, у цієї людини не могло бути навіть аури незадоволення, не кажучи вже про ауру вбивці.
Він майже думав, що бреде.
У цей момент книги, що лежали на столі чоловіка, посипалися на стіл. На книзі, що лежала на самому верху стопки, великими літерами було написано:
ВОНИ ВСІ ЗАСЛУЖУЮТЬ СМЕРТІ!
Шэ Цюнь судомно ковтнув слину, і його зіниці трохи звужувалися. Він дивився, як чоловік, обличчя якого було спотворене злобою, дістав щось зі своєї наплічної сумки і стиснув у руці. Потім він повільно, неторопливо почав наближатися до плачучої дитини, так само, як він робив і в попередніх випадках.
Окрім Шэ Цюня, ніхто не відчув небезпеки. Він стояв ошелешений біля свого крісла, його серце шалено билося, він застиг.
Військовий хлопчик все ще кричав і всхлиплював. Побачивши наближаючогося до нього чоловіка, він скривився і лише гучніше закричав:
— Я просто хочу влаштувати сцену! Я просто хочу пошуміти! Мама купила мені води, і я...
Наступні слова різко обірвалися, коли чоловік наніс удар правою рукою.
Коли чоловік погрузив ніж у горло хлопчика, у залі стало тихо, як у могилі, і всі застигли, ніби не розуміючи, що відбувається.
Кров хлинула з артерії на шиї хлопчика, і запах крові ставав все сильнішим, як гостра голка, пронизуючи онемілі нерви людей.
І лише тоді хтось здивовано вигукнув:
— Ох! Вбивство!
Натовп, у центрі якого перебував чоловік, відступив, як припливна хвиля. Чоловік витягнув ніж із шиї хлопчика зі звуком «шух», і хлопчик впав на землю, як підрублене дерево, його кінцівки злісно дергалися, а горло видавало судомний, жахливий звук дихання.
Зіниці Шэ Цюня звужувалися до точки, він немигаючим поглядом дивився на чоловіка, його губи тремтіли, а кров прилила до голови.
Посередність у очах чоловіка розчинилася в повітрі, змінившись божевіллям і жорстокістю, які, здавалося, ось-ось вирвуться назовні кількома потоками крові. Кінчик ножа, забруднений кров'ю, був направлений прямо на натовп, і на мить страх заморозив повітря і придушив свідків, як валун. Кілька дітей, чиї батьки не були присутні, хныкали, і жоден із дорослих — від персоналу до клієнтів, наляканих або боязких — не зробив кроку вперед.
Коли хлопчик, який отримав удар ножем у горло, нарешті перестав рухатися, чоловік видавив із себе похмуру посмішку і швидко схопив найближчу дитину.
Налякані крики дитини прозвучали як сигнал тривоги, і Шэ Цюнь першим кинувся прочі з читальної зони, за ним послідували решта відвідувачів, рятувавши свої життя.
Багато хто кричав:
— У нього ніж! У нього ніж!
Чоловік хрипко засміявся і кинув дитину на землю, ніжна голівка вдарилася про холодну тверду підлогу з глухим звуком.
У цьому кафе ніколи не відбувалося жодних жорстоких інцидентів, тому лише коли сталося друге вбивство, черговий персонал опомнився і повідомив про подію охороні торговельного центру.
До того часу було вже занадто пізно.
Чоловік, який впав у раж від вбивств, кинувся на ще одну беззахисну дитину, як звір у людській шкурі, нарешті знявши з себе маску і виявивши пахнучі гар'ю ікла.
Читальна зона перетворилася на пекло на землі, коли відвідувачі кинулися бігти до виходу. Лише одна людина, висока жінка, побігла в інший бік.
Трьма днями раніше Мін Шу повернувся з річного курсу навчання в групі спеціальних операцій Міністерства громадської безпеки.
До того часу, коли його призвали до групи спеціального призначення, він уже був начальником Відділу тяжких злочинів Бюро громадської безпеки міста Донгє і провів багато років на передовій кримінальної справи, ведучи лоб-в-лоб боротьбу з безліччю злостних злочинців та розкриваючи безліч складних справ.
Серед співробітників правоохоронних органів міста Донгє ім'я «Мін Шу» сяяло, як золотий маяк надії.
Рік його навчання в групі спеціальних операцій був далеко не бездіяльним. Насправді, лише ті, хто ніколи не брав участі в цій програмі, називали б її «тренувальною». Ті, хто пройшов через цей досвід, називали його інакше:
Пеклом.
І за рік у цьому пеклі Мін Шу довелося докласти чимало зусиль. Йому здавалося, що кожна кісточка в його тілі була зламанна і знову зібрана. Повернувшись до міста Донгє, він одразу взяв тижневий відпустку для відновлення сил.
І ось, у день різанини в кафе «Шу Хань», Мін Шу випадково зайшов до торговельного центру M.E.S. за новою одежею.
У свої 28 років цей першокласний експерт кримінального розшуку, зростом 175 см і з гарним обличчям, міг дозволити собі вдягнути будь-який новий розкішний наряд. Попри те, що він серйозний детектив, він не зневажає своєї зовнішності, як більшість детективів, а навпаки, дбає про те, щоб бути стильно одягненим.
Під час інциденту в книжковому кафе Мін Шу щойно натягнув на себе коротку тонку шкіряну куртку і стояв перед дзеркалом у примірювальній, вагаючись, купувати її чи ні, коли почув крик знизу.
Він вийшов із примірювальної саме вчасно, щоб побачити відділ охоронців, що поспішали повз магазин чоловічого одягу. Він невимушено зупинив одного з них і запитав суворим голосом:
— Що відбувається?
Охоронець, який на перший погляд здавався новачком і, ймовірно, ніколи раніше не стикався з несподіваною ситуацією, був блідий як сніг і сильно наляканий, не в змозі чітко говорити:
— Там знизу хтось вбиває... вбиває дітей!
Довгі брови Мін Шу зморщилися, і його обличчя миттєво змінилося.
Це був дуже гарний і привабливий чоловік з прямим носом, виразними очима та губами у формі бантика; коли його очі посміхалися, він виглядав невимушено і легко, але коли він був холодним і суворим, він був надзвичайно лякаючим.
Охоронця вкритий холодним потом, його зуби стукотіли від страху:
— Прямо... прямо знизу! У книжковому кафе!
Мін Шу кинув погляд на перший поверх торговельного центру, де збиралося все більше й більше людей. Не вагаючись, Мін Шу протиснувся повз охоронця і кинувся до сходинок. Ухопившись за поручні, він одним плавним рухом перекинув свої довгі ноги через поручні і, перестрибнувши через натовп, приземлився знизу.
Попри метушню ззовні, у залі кафе «Шу Хань» стало моторошно тихо, як у океані перед штормом. Безумний чоловік тримав у заручниках шестирічну дівчинку, а висока жінка в сірому костюмі, яка наблизилася до нього, поки всі інші тікали, вела з ним переговори.
Люди дзвонили в поліцію, але ні поліцейські з відділку на вулиці Цзянлін, ні спецназ Північного району не могли прибути негайно.
Ножі чоловіка торкнулися шиї дівчинки, прочеркнувши шокувальну кров'яну лінію, але у жінки в сірому, яка була всього в трьох кроках від нього, було спокійне обличчя, лише її голос непомітно тремтів:
— Відпусти її, я поміняюся з нею місцями, я стану твоєю заручницею.
Але чоловік у відповідь лише махав ножем. Його ніздрі роздувалися, а очі сяяли безумством.
— Я вже вбив когось! Одним більше чи одним менше — це одне й те саме! Зійди з дороги!
— Ти віддаш її мені. — Жінка глибоко вдихнула, її гарно намальовані кінчики пальців повільно простягнулися до чоловіка.
Поліцейська машина вже під'їхала близько, і сирена дратувала нерви чоловіка. Черти його обличчя ставали все більш викривленими, поступово перестаючи нагадувати людське обличчя. Він дикий заволив, і здавалося, що ніж ось-ось пронзить горло дівчинки.
У кафе було два входи: один великий вхід для клієнтів і один, менший і збоку, для персоналу. Мін Шу пройшов крізь натовп і наблизився до входу для персоналу, показавши своє посвідчення і безшумно пробравшись у кафе.
У цей момент дівчинка, яку взяли в заручники, була занадто налякана, щоб кричати, сльози просто котилися по її щоках. Жінка в сірому костюмі також замовкла, не в змозі знайти спосіб врятувати дівчинку від жорстокої хватки чоловіка.
— Вони всі відходи! Вони чудовиська! Вони заслуговують на смерть! — воєннично заволив чоловік. — Я попереджав їх! Вони не слухали! Вони зло! Я роблю людям послугу!
Жінка похитала головою:
— Вони просто не знають, як правильно поводитися, якщо у вас є діти...
— Брехня! — Чоловік грубо її перервав, продовжуючи безглуздо говорити: — Вони монстри! Демони! Хіба вони не заслуговують покарання за свої помилки?
Ніж, притиснутий до горла дитини, випустив ще одну краплю крові. Жінка стиснула руки в кулаки і зрозуміла, що більше неможливо тягнути час. Не вагаючись, вона кинулася вперед і вдарилася на чоловіка.
Здивування чоловіка було настільки великим, що він на мить ослабив хватку на дівчинці. Цього вистачило, щоб жінка врізалася в руки чоловіка, відштовхнувши здивовану дівчинку вбік.
Гнів чоловіка швидко повернувся, він схопив жінку за горло і закричав:
— Ти хочеш померти, біля твого! Ти врятувала демона! Ти теж демон! Я вб'ю тебе!
Жінка всіма силами намагалася виглядати спокійною:
— Я ж сказала вам, я заміну її.
Більшість людей, які перебували ззовні кафе, не могли бачити, що сталося, через обмежений огляд, і лише побачили, як дівчина з окровавленою смужкою на шиї, спотикаючись, вийшла з магазину, ніби через мить голова мала відвалитися з її шиї.
Лише Мін Шу, який вже увійшов у кафе через прохід для персоналу, був свідком цієї заміни. Він безшумно рухався, використовуючи книжкові полиці та дивани як прикриття, і швидко переміщувався поза полем зору чоловіка.
Але чоловік, здавалося, відчув щось не так, і його рука на шиї жінки стиснулася ще міцніше.
У майже застигненому повітрі пролунало кілька звуків, схожих на хруст вивихнутих кісток.
Мін Шу більше не чекав. Він вискочив із-за книжкової полиці й кинувся на чоловіка, який навіть не встиг повернутися, як його вже збив потужний удар долонею!
Зауважувала поліцейська сирена. Коли спецназ із Північної частини міста ворвався до кафе «Шу Хань», Мін Шу вже піднімав чоловіка, загнувши йому руки за спину, з криваво залитого підлоги.
— Брате Міне? — офіцер спецназу, що очолював групу, з поголеною головою, перевів погляд, здивовано моргнувши, коли зрозумів, хто тримає злочинця: — Чому ти тут? Ти повернувся?
— Негайно зніміть охорону й евакуюйте натовп. — Мін Шу не відповів, і хоча він все ще був одягнений у свою досить безвкусну куртку з тонкої шкіри, його поведінка була більш професійною, ніж у всіх прибулих офіцерів спецназу.
Його погляд ненадовго зупинився на двох убитих дітях, і його й без того темні очі раптом стали ще темнішими.
Північний міський відділок, кімната для допитів.
За односторонньою скляною стіною сидить у наручниках підозрюваний Лу Кунь, його обличчя біле, як папір, руки неконтрольовано тремтять. Навпроти нього сидять троє поліцейських, один із яких робить записи, а двоє інших ведуть допит.
Мін Шу стояв за скляною стіною зі скрещеними руками, знявши тонку шкіряну куртку, з якої навіть не було знято бирку, і мовчки спостерігав за Лу Кунем, стиснувши брови.
Очі цього вбивці, який звіряче вбив дитину на очах у всіх, були мертвими, божевілля та безжалісність у його зіницях зникли. Він трохи опустив голову, не ризикуючи подивитися на детектива, його плечі та руки тремтіли, верхню частину обличчя закривали волосся, все його тіло виглядало слабким і пригніченим.
— Вони не повинні були шуміти... — голос Лу Куня був хрипким, — Я попереджав їх, всього дев'ять разів, а вони не послухали...
— Отже, ти їх убив? — відрубав один із детективів, його тон був сповнений явного гніву.
— Що ще я міг зробити? Мені більше не було куди йти, я першим туди прийшов і за це заплатив! Чому вони роблять помилки, а самі сидять із чистою совістю? І я мав піти?
Лу Кунь спочатку скрестив руки над головою, а потім зачепив усі десять пальців у свої жирні волосся. Голова, дивно велика через кут нахилу, часто тремтіла, стрясуючи кілька волосин, покритих лупою:
— Вони не слухають, а їхні батьки бездіяльні! Прямо на вході до читальної зони написано «Будь ласка, не шуміть», але ніхто з них цього не робить!
Після кількох секунд паузи Лу Кунь раптом підняв голову, його очі налилися червоною кров'ю, ніби просочені ненавистю та гнівом.
Через мить він затремтів ще сильніше і розплакався, змінивши свої попередні слова:
— Я помилився, я не повинен був нікого вбивати! Чи можна врятувати цих двох дітей? Я... був просто імпульсивним, я не хотів цього робити! У всіх нас бувають моменти імпульсивності та розгубленості, правда? Я не вбивця! Ні!
Мін Шу видихнув і повернувся, помітивши, що двері в кімнату неподалік відчиняються зсередини.
Першою вийшла жінка-детектив, за нею — жінка в сірому, яка була свідком злочину.
Жінку звали Юй Цайсинь, їй 32 роки, вона була партнером у кадровому агентстві і перед інцидентом чекала кандидата в кафе «Шу Хань». Вона чекала досить довго і стала свідком того, як Лу Кунь часто вставав, щоб нагадати дітям і батькам не шуміти, а в результаті розбушувався.
Юй Цайсинь більше не нагадувала ту сміливу, енергійну жінку, яка протистояла Лу Куню в кафе. Натомість вона виглядала пригніченою та розбитою. Звісно, у цьому не було нічого незвичного для людини, яка пережила травматичну подію, після того як адреналін та напруга покинули її тіло.
Мін Шу випрямився і швидко подивився на неї, потім схилив голову в знак вдячності та поваги.
Важко було уявити, що Юй Цайсинь у своєму тонкому професійному костюмі та на високих підборах була єдиною, хто завадив Лу Куню вчинити ще одне вбивство до приїзду поліції.
Вона більш ніж заслужила захоплення такого елітного поліцейського детектива, як Мін Шу.
Коли Мін Шу поклонився їй, Юй Цайсинь застигла. Потім вона з жалем похитала головою, її голос був м'яким, а вираз обличчя сумним:
— Ці діти були невинні. Пробачте, що я так повільно відреагувала.
Жінка-детектив супроводжувала Юй Цайсинь, коли та йшла, а Мін Шу присів до стіни коридору, тертя пальцями лоб.
Північний район був найбільш економічно розвиненою та стабільною частиною всього міста, з низькою кількістю кримінальних справ, і він не хотів, щоб ця справа виявилася надзвичайно поганою за характером та наслідками.
Враховуючи, що Лу Кунь посіяв паніку в такому людному місці, вбив двох дітей і взяв у заручники жінку, найбільш ймовірним варіантом дій для спецназу було застрелити його на місці.
Відеозапис злочину Лу Куня вже з'явився в Інтернеті, і паніка швидко поширюється серед сімей з маленькими дітьми.
Однак, хоча соціальні наслідки цієї справи погані, обставини самої справи нескладні. Лу Кунь був типовою людиною, що вчинила злочин на ґрунті пристрасті: він убив хлопчика, а потім у нього стався психічний зрив, і він почав вбивати без розбору.
Прибув психолог із партнерського підрозділу і збирався провести попередню психіатричну експертизу Лу Куня. Мін Шу читав показання Лу Куня слово за словом, його красиві губи були стиснуті, його погляд був зосередженим і позбавленим емоцій.
Усі особисті дані Лу Куня були чітко вказані в його особовій справі.
Особисті дані Лу Куня прості та зрозумілі з першого погляду — проживає в місті Донг'є, походить із села Чусань, 35 років, закінчив не занадто хороший університет. Чотири місяці тому він працював програмістом з моніторингу річок у компанії зі збереження водних ресурсів, але був звільнений через службову помилку. Зараз він безробітний, не одружений, має дім і не має машини, і за останні два місяці він часто з'являвся в кафе «Шу Хань», перечитавши майже все, що там є, кримінальні романи.
У цей момент коридором швидко пройшов Ван Хао, заступник начальника відділу кримінального розшуку Північного міського відділку, за ним слідували ще троє поліцейських.
Мін Шу підвів очі і зустрічався з гнівним поглядом свого суперника.
Мін Шу відійшов убік, але на мить зупинив чоловіка:
— Як ви збираєтеся розібратися з цією справою?
Ван Хао з густими бровами, важкими очима та грубими рисами обличчя, притаманними справжньому детективу, сказав недоброзичливим тоном:
— Ця справа ще не передана до вашого Відділу тяжких злочинів.
Значення цих слів не могло бути яснішим — це була територія Північного міського відділку, тому не вам, маленькому начальнику міського Відділу боротьби з тяжкими злочинами, вказувати йому, що робити.
Мін Шу дві секунди дивився на Ван Хао, але не розсердився.
У рік закінчення Університету громадської безпеки він певний час працював у Північному відділку і мав кілька неприємних сварок із Ван Хао. Він забув про минулі конфлікти і був занадто лінивим, щоб брати їх до уваги, але Ван Хао явно не хотів забувати.
У цей момент зазвенів його мобільний телефон, і Мін Шу взяв трубку; його агресивно нахмурені брови миттєво розгладжувалися, виявляючи ніжність, якій не місце на його обличчі.
— Якщо я пам'ятаю правильно, капітан Мін щойно повернувся зі столиці, чи не так? — продовжував говорити Ван Хао, починаючи уточнювати те, що раніше лише натякав. — Зараз я відповідаю за цю справу, але якщо в майбутньому будуть інші вказівки згори, то ще не пізно, щоб капітан Мін взяв на себе відповідальність за цю справу.
Мін Шу нічого не відповів. Ван Хао подумав, що він збирається відповісти на дзвінок, але побачив, що той одразу покладе трубку і поховав телефон назад у кишеню штанів.
Минаючи Ван Хао, Мін Шу поплескав того по плечу; його слова не були грубими чи багатозначними, але в них відчувалася авторитетність, яку важко було ігнорувати.
— Ви занадто повільно відреагували, а охорона не була достатньо підготовлена, щоб діяти миттєво. Якби цього разу вбивця вчинив злочин не в пориві пристрасті, а з умислом, наслідки були б ще серйознішими, ніж зараз.
Неочікуваність — заклятий ворог відпустки, і Мін Шу лише вийшов із будівлі відділку, як побачив уночі високого чоловіка, який махав йому правою рукою.
Мін Шу на мить затримався, поспішно провівши правою рукою по волоссі на лобі, підходячи до чоловіка.
Автомобіль від'їхав від Північного міського відділку і, виїхавши на головну дорогу, помчався разом із іншим транспортом у напрямку Центрального міського управління.
— Твоя відпустка, здається, вже закінчилася, — сказав Лу Яньчжоу, стискаючи кермо так сильно, що на зворотному боці його рук виступили синьо-зелені вени. — Повертайся і доповідай про готовність до служби.
Мін Шу спирався ліктем на вікно автомобіля; неонові вогні вулиці відбивалися в його чорних очах, мерехтячи янтарним кольором:
— Навіщо ти приїхав?
— Чому я не можу заїхати за тобою? — Лу Яньчжоу нахилив голову і кинув на нього косий погляд: — Я тут по справах, тому підвезу тебе, щоб звільнити братів з твоєї групи від необхідності бігати туди-сюди.
— Я не бачив тебе цілий рік, ти став уважнішим, — сказав Мін Шу, поворошив у бардачку і дістав пляшку води, випивши половину за один раз, не потрудившись запитати дозволу. — Чому б тобі не приєднатися до моєї команди наступного разу, коли будеш на чергуванні?
— Гарна спроба. — Лу Яньчжоу засміявся і зупинив машину на червоне світло. — При моєму ранзі я нікуди не переведусь. У мене є кілька новобранців з хорошою кваліфікацією, тому якщо тобі дійсно хтось потрібен, ти можеш обрати його сам.
Лу Яньчжоу був членом Спеціального підрозділу поліції міста, який не підпорядковувався Управлінню кримінального розшуку, але він був того ж віку та року вступу на службу, що й Мін Шу; вони підружилися кілька років тому, і коли у Відділі тяжких злочинів почало не вистачати оперативників, Мін Шу неодноразово намагався переманити Лу Яньчжоу, але той постійно відмовлявся.
Словами Лу Яньчжоу, це було тому, що «я не можу витримати тягот вашого Відділу тяжких злочинів».
Поки вони повзали вулицями, застрягнувши в пробках, Мін Шу почав засипати, підперши голову однією рукою. Він був напівсонний, коли Лу Яньчжоу раптом запитав:
— До речі, ти вже познайомився з новим лідером своєї команди?
Мін Шу приоткрив одне око. На його обличчя лягли тіні. Пройшло багато часу, перш ніж він заговорив; у його голосі лунала майже лінива тягучість:
— Сяо Юанем?