Вона обережно ходила по кімнаті. Навіть Лілі і Піллен приділяли їй більше уваги.
Під загальним захистом Моллі повільно почала рухатися в ліжку. Її руки напружувалися, роблячи щось.
- Чим ти зайнята?
- О, Рувим.
Нарешті, через тиждень, він побачив це обличчя. Проте, Моллі посміхалася так само м'яко, як тоді.
- Поглянь.
У кінчиках її пальців був маленький клубок ниток.
- Що це?
- А тобі як здається?
Клуб був занадто маленьким, щоб це можна було назвати кінцевим продуктом. Погляд Рувима впав на незрозумілу нитку.
- Це наперсток?
- Дінь, неправильно!
- То ти в'яжеш рукавички?
- Насправді, це вже готова річ.
Ворча на Рувима, який і правда мало що знав, вона опустила погляд. Тепер, коли вона дивилася на маленьку річ у своїх руках, та здавалася незграбною.
- Ці шкарпетки носитимуть новонароджений. Він зовсім маленький, так?
Вона опустила очі на свої руки і не могла посміхнутися.
- Якщо ти народишся влітку, то ось так і виростеш, тоді всі речі будуть приємними в сонячний прекрасний день.
- Молли.
Коли Рувим почув її слова, його обличчя миттєво напружилося.
Її слова змусили його зрозуміти, що по льоду вже простяглася тріщина, і що він не може нічого вдіяти, щоб повернути назад.
- Рувим, я... Якщо згадати, то я правда ніколи не жила настільки добре. Мої батьки опустили руки, оскільки я постійно хворіла і люди просто ігнорували мене. Тільки тому, що я нічого не могла зробити, мене зневажали ті, хто був зі мною одним тілом і кров'ю.
- Я знаю.
Вона все ще пам’ятала Рувима. Той перший день, коли зізналася йому у своїх почуттях. Як же він міг забути той день?
- Кожного разу, як я вибивала з сил від спеки, я дуже тужила по теплу. Теплу, яке могло б обійняти мене міцніше і заспокоїти, а не по тому теплі, що тикло, наче проковтнувшись крізь вени.
Моллі поклала шкарпетки на ковдру. Потім вона повільно підняла голову і подивилася на нього.
- Рувим.
Її тремтячий голос звучав дуже м’яко. Рувима не міг затремтів у відповідь.
- Я хочу виховати цю дитину з любов'ю. Хочу розповісти йому, наскільки чудовим є цей світ. Я хочу побачити, яким прекрасним буде дитя, коли ми дамо зрозуміти, що є хтось, хто так сильно його любить.
- Завжди є шанс.
Його голос слабо тремтів. Здавалося, і очі його трохи почервоніли.
- Ми тільки почали. Ми завжди можемо спробувати знову дати дитині стільки, скільки хочеш.
Його голос, спочатку спокійний, врешті-решт, став нетерплячим.
- Коли ти одужаєш, ми зможемо завести ще дитину.
Чому вона не помічала очевидного?
Ні, якщо згадати, вона не могла не розуміти. Хіба це не власне тіло, і більше того, це було ніче інше тіло.
Його тревога з'їдала зсередини. Його охопила дивна незручність.
- Отже, тепер ти маєш турбуватися тільки про своє здоров'я.
- Рувим...
Його руки, які завжди були тепліші за її руку, видавалися надзвичайно холодними. Коли Моллі побачила, як він стримується від хвилювання, то розплакалась.
Вона не знала, чому. Просто їй було шкода.
Шкода його. І себе теж шкода.
Крім того, їй було шкода дитину з одним човном. Їй було шкода і того, що в цій ситуації вона навіть посперечатися з ним не могла.
- Я краща, ніж будь-хто інший знаю, що слабка. Так що, можливо, це останній шанс.
Рука Моллі ніжно обняла її живіт. Вона гладила його сотні разів за останній тиждень, і їй було зручно.
Все ж, це було прекрасно. Вона вже закохалася в цю дитину, коли не знала її існування.
- Рувим, будь ласка.
По її щоках повільно потекли сльози.
- Розвіши мені народити цю дитину.
Рувим був розбитий, коли побачив, що його дружина вже розплакалась. Біль у грудях був настільки сильним, що він лише хотів позбутися його.
- Молли.
Її вії не дуже добре затремтували. Коли кінчики пальців заволоділися, він не міг стримати почуттів.
- Не плачь. Я не знаю, що робити, коли ти плачеш.
Здавалося, навіть якби його тіло різали на живу, йому не було б так жахливо. Він волів би отримати чітку відповідь, щоб « перемогти » як на війні.
- Моллі, я був такий щасливий дізнатися, що ти вагітна. Моє серце радіє, коли я думаю про дитину, яка буде схожа на тебе.
Хто б не зацікавився своєю дитиною?
Рувима теж мав таку саму думку. Та, кого він кохав, і його власна дитина. Це були чудові й солодкі слова.
Але для нього було щось важливіше. Його - одна і єдина жадібність.
- Але я не спала нормально з того дня. Що робити, якщо під час пологів щось піде не так? Що, якщо з дитиною щось буде не так? Якщо я коли-небудь тебе втрачу...
З цими словами він злякався. Вся його спина спітніла.
- Всі можливі марення і агонія продовжували турбувати мене. Я не хочу про це думати, але продовжую, і я продовжувати сам себе залякувати?
- Рувим...
- Я навіть не думаю, що побачу наступного дня в цій довгій тузі.
Немислиме майбутнє просто не вкладалося в голові. Коли він подумав, що його дружина зіткнеться з таким невизначеним завтра, Моллі була на диво хороброю.
Він більше не міг думати про завтрашній день, в якому її не буде. Скільки б він не думав, це було тільки як безпросвітна темрява.
Він не хотів розійтися. Він не хотів знову жити без неї.
Він завжди здавався сильним, був вражений Моллі. Його образ чоловіка, який залишиться сильним навіть якщо його вдарити ножем, жахливо впав.
Рувима, який не проколов слізки, повільно обнялася. Потім вона обхопила його за широкі плечі і розплакалася.
- Мені дуже шкода, але я не хочу опускати руки. Якщо я відмовлюся від цієї дитини, то шкодуватиму про це до кінця життя.
Рувим міцно зажмурився, з усіх сил намагався її затримати.
- Ладно. Тоді давай зробимо так, як ти пропонуєш.
- Рувим...
Її здивований голос негайно задрижав від риданів.
- Справді, мені можна народити? Ти ж не збираєшся відмовитися від цієї дитини?
- Але є одна умова.
- Умова?
- Обов'язково живи, Моллі.
Рувим пильно дивився на неї.
- Живи і дивись, як росте ця дитина - зі мною.
- Рувим...
- Якщо ти помреш в родух, я обов'язково піду за тобою і у смерті. Так що, будь ласка, народи здорової дитини.
Вона вже зайняла в ньому особливе місце. Він просто не міг уявити собі більше життя без неї.
- Так, я так і зроблю. Я не залишу тебе і дитину.
- Ти мені пообіцяла.
- Обещаю. Я запечатаю клятву, яка ніколи не буде порушена.
Вона посміхнулась, провівши великим пальцем по всьому заплаканому обличчю. Незважаючи на те, що у неї був такий безлад, її усмішка була така ж прекрасна, як розпускна квітка.
- Дякую, Рувим.
- І тобі дякую.
- Я спробую триматися.
Зрештою її губи торкнулися його губ.
https://literna.net/uk/books/152-dyuku-bud-laska-zupinitsya-meni-bolyache