Рувим м’яко провів рукою по її волоссі, що розсипалися по обличчю. Вона спала досить глибоко і, здається, зовсім не заперечувала проти його дотику. Вона просто спокійно дихала.
- Ти завжди була такою милою?
Вона була така ж красива, як і завжди, але при нинішньому освітленні виглядала зовсім інакше. Світло було таким яскравим, що він навіть не міг тлумачити її.
Ще зовсім недавно він настільки заперечував свої почуття, що це цілком заглушило її. Але, як тільки він їх прийняв, то без зволікання закохався в неї.
Він не міг збагнути, як її почуття зникли. Він не відчував тривоги, але натомість здавався досить напруженим.
- Молли.
Стояло йому м'яко прошептати ім'ям їй на вухо, червоні губи наче почали щось бурмотати.
Вона могла чути його зовсім чітко, але здавалося, ніби все це відбувається у неї уві сні. Рувим зобразив на губах посмішку, коли вона ледве переставивши лоб, заснула.
Як він міг у неї не закохатися?
Рувим, врешті-решт, повинен був це визнати.
Почуття, які він відчував до дружини весь цей час - це справжнє кохання.
Потім він підняв її м'яко похитану голову.
Було ясно, як божий день: якщо все так продовжуватиметься, вона нарешті буде обличчям вниз на столі.
Рувим негайно простягнув руку, щоб запобігти нещастя, через якого її круглий лоб міг вдаритися об твердій стіл.
Йому було цікаво витягнути перо, яке вона тримала в руці, як її тонкі шибки трогнули і стали помітні красиві веселки очей.
Вона видала легкий сттон. Її погляд скоро блукав по краях.
Коли вона побачила, що Рувим стоїть напроти неї, як напівприкриті очі відразу широко відчинилися.
- Ру... вим?
- Тобі добре спалося?
- Коли ти сюди взагалі потрапив?
- Тільки що.
Коли він опустив руку, вона злегка позіхнула. Вона все ще старалася озиратися сонно, щоб переконатися, що не прокинулася до кінця.
- Якщо тобі так хочеться спати, то чому б не прилягти у себе в кімнаті?
- Ні, насправді мені не дуже хочеться. Просто сонце таке яскраве...
Тепле світло сонця м’яко гріло кімнату, і це не могло викликати сонливості.
Моллі була збентежена і почала уникати погляду Рувима.
- Ще навіть не час вечері. Ти прийшов досить рано.
- Я досить рано закінчив працювати.
- Ты... Ти ж знову не пішов з роботи занадто рано, чи не так?
Очі Моллі затуманилися.
І це було не вперше.
Він не раз казав, що швидко розібрався з роботою перш ніж починав досить дивно розмовляти з нею. Моллі й досі пам’ятала, як він мчав і трохи занедбався.
Насправді, чи швидко він закінчив роботу, було неважливо. Він казав, що здебільшого закінчував рано-ми роками, « тому що турбувався про тебе».
- Звичайно, ні. Я пішов з роботи зі своїми людьми.
- Правда?
Рувим негайно кивнув у відповідь на її абсолютно нічого не підозрюючий питання.
У той конкретний момент він першим залишив кабінет.
Моллі, яка не мала жодного уявлення про те, що відбувалося в кабінеті, замордувала, то таяла, перш ніж нарешті відкинутися назад.
- Я ж казав тобі, як слід відпочити. Ніколи б не подумав, що знайду тебе в кабінеті.
- Моя простуда пройшла, у мене немає взагалі ніяких симптомів, тому я повинна робити те, що потрібно.
- Ти кашляла... Вранці.
Маленький лоб Моллі злегка торкнувся його чола.
Вона відразу відчула, що його шкіра була холодною, адже він тільки що прийшов з вулиці.
- Взагалі жодного жару.
- Поглянь, мені не боляче більше, так? Я точно стримую своє слово не боліти, якщо я пообіцяла.
Так і з упевненістю, вона широко усміхнулася.
Якою ж чарівною була її усмішка, що обнажила білі зуби!
Ті щоки були червоніші за будь - які весняні квіти.
- Чудово.
https://literna.net/uk/books/152-dyuku-bud-laska-zupinitsya-meni-bolyache