Це трохи тепліше, ніж одяг на ній в той час.
- Дай мені.
Вона швидко змінила погляд на Рувима.
- Тобі буде важко тримати їх самій, давай я допоможу, ось тут...
- Ні, я сама потримаю.
- Дорога назад довга.
- І все ж.
Рувим підняв брови, побачивши, як вперта вона була у своєму бажанні - продовжувати тримати ці подарунки.
- У будь-якому випадку, чому ти так наполягаєш на тому, щоб їх тримати?
- Це... це тому, що ти мені їх подарував.
Моллі з любов’ю дивилася на подарунки. Це був перший подарунок, який вона отримала, хоча це не її день народження. Подарунок, який було внесено у день, зовсім не особливий.
- Коли я була маленькою, я завжди поступалася своїй сестрі. У мене було не так багато речей, які можна було б вважати моїми. Мені довелося віддавати всі свої подарунки сестрі.
Рувим раптово згадала про її багаж, який був безумовно занадто малий для неї. Багаж благородної леді був надзвичайно легким, що абсолютно збило з пантелику навіть палацового.
Може бути, вона взяла з собою так мало ще і через те, що у неї взагалі нічого не було. Рувим прикусив губу, замість того щоб виразити пекуче почуття. Він вирішив позбутися цього відчуття.
- З цього моменту я дам тобі ще більше, кожен божий день.
- Не роби цього. Цього вже достатньо.
Вона усміхнулася невинно, перш ніж нахилилася і вдихала аромат квітів. Коли її білі зуби були повністю обгорнені, рум’яни яскраво розфарбували його щоки.
Рувим тихо зітхнув.
Певно, він оцінював її прихильність до своїх подарунків. Але тоді він міг помітити, що насправді тут був невеликий перебір.
Як довго може витримати її маленьке зап'ястя? Рувим відразу ж пожалкував, що подарував їй ці речі одразу після приїзду до особняка.
У кареті тихо чувся стук кінських копит. Рувим трохи подумав, перш ніж повільно приохотив рот.
- Шоколад скоро розтане, якщо ти триматимеш його так довго.
- Эм...
- Кажуть ж, якщо занадто близько буде перебувати людське тепло, навіть квіти швидко зав'януть.
Її очі блиснули нерішучістю від таких промовців. Рувим негайно не упустив шансу, відібрати в неї квіти і цукерки.
- Тоді я залишу їх тут на деякий час. Просто тому, що ти відкладеш їх убік, вони не втечуть від тебе.
- Добре.
Це було відверто по-дитячому, але він ні про що не шкодував з того, що щойно сказав. Обидва її незаняті зап’ястя здавалися крихкими, навіть якщо вона нічого не робила. Він швидко відклав букет квітів і шоколадні цукерки в куті сидіння.
Врешті-решт, він підняв тему, яка йому дійсно була цікава.
- Як тобі, коли тебе називають герцогинею?
- Це було зовсім непогано. Зрештою, мене ніколи раніше не називали леді Клеменс.
- Чому?
Її погляд на мить здригнувся. Чи вона повинна сказати йому правду, чи приховати все? Саме тому, що вона не хотіла, щоб її ненавиділи, вона згадала ті дні, коли намагалася ховатися.
Навпаки, Рувим сидів у неї - той самий, який вірив в неї і продовжувала мовчати. Отже, вона більше не повинна нічого приховувати.
- Ти знаєш, я насправді не дуже часто з'являється в суспільстві. Завдяки цьому мене зазвичай називають просто по імені, бо я зустрічаюся з людьми, яких знаю.
- У тебе є близькі друзі?
- Ну... Я не впевнена.
Насправді вона не могла стверджувати, що була близька зі своєю сім'єю, але у неї дійсно був друг дитинства - колись.
Але вони природно віддалилися один від одного, коли вона все більше і більше днів проводила в ліжку хворий.
- А як зараз?
- Що?
- У тебе є хтось, хто тобі набагато ближче, ніж я?
Рувим раптом відчув сильний укол ревнощів, і його голос пролунав трохи різко, навіть несподівано.
Він і раніше заглядав в її будинок, але все одно не хотів порушувати її усамітнення. Ось чому він більше не зганяв носа в цю справу.
https://literna.net/uk/books/152-dyuku-bud-laska-zupinitsya-meni-bolyache