— Жителі Конохі! Всі, хто мене чує! Мене звати Кемігане Юя! Як бачите, мені лише одинадцять років. Я - звичайний шинобі з Девні Скритого Листа.
Я щойно з передової. Наш загін потрапив під раптову атаку з Делевні Скритого Тумана, і мені довелося відступити.
Але я продовжував думати: "Я втратив боєздатність, але хіба не можу більше нічим допомогти Конохі?
Тут Юя вкинув руку і стиснув її.
— І я знайшов відповідь! Можу! Жителі Конохі! Сьогодні я тут, тому що сам зголосився допомогти! Я звернувся до пана Хокаґе з проханням дати мені внести свій внесок у підтримку наших товаришів на фронті! Тому я прошу вас... Продайте мені трохи зерна. Или... або віддайте непотрібний одяг...
З цими словами Юя одним рухом відчинив кришку, що стояла позаду нього. Усередині виднілися книжки, потріпані каструлі та миски, кілька ниток перлів — тобто всяка сарб.
- Це все, що у мене є. Все моє майно. Там, на передовій, через нестачу припасів нам доводилось здирати кору з дерев і варити її в кип'ятці, щоб хоч якось заглушити голод. Ви навіть не уявляєте, як це на смак. Це все, що було в моєму домі. Я хочу обміняти це на їжу для моїх товаришів. Я прошу у вас старий одяг, щоб відправити її тим, хто продовжує битися за всіх нас!
Гучний, міцний дзюцу голос Юя привернув увагу багатьох перехожих.
Люди слухали його, дивилися на жалюгідний вміст сундука, який в кращі часи можна було б обміняти від сили на кілька мішків рису. З по-справжньому цінного там були хіба що книги. Але в такий час, коли виживання віднімало всі сили, кому було діло до грамоти?
- Отже... і Країна Води... Село Тумана теж напала на нас? — Невпевнено запитав чоловік середніх років.
Юя кивнув і закочував рукави, демонструючи рану на передпліччі. Щоправда, вона вже майже затяглася і не залишила шрама.
— Да. Вони кинули на командний пункт пана Хокаґе п'ятдесят елітних загонів. І хоча пан Хокаґе відніс їх атаку, наші втрати жахливі. Ми втратили більше тисячі шінобі.
Обличчя чоловіка спотворилося.
— Нет... Треба бігти... - Пробурмотів він собі під ніс. — Бежать в Країна Ветра, там безпечніше всього...
Він повторював це знову і знову, коли раптом пролунав різкий стукіт. Літня жінка з силою вдарила клюкою об землю.
— Невежа!
Вона вийшла вперед, її очі почервоніли від гніву.
- Де воно, це твоє безпечне місце? Ти молодий, не знаєш справжнього горя. Мені вже за п'ятдесят років, я на власні очі бачила пана першого Гаширама в порожньому місці зводив це село. Ви не жили в ті часи, вам не зрозуміти! То була епоха, коли людське життя не коштувало і ламки, поки ніхто не бачив у тобі людини. Люди жили одним днем, готові вирізати цілу сім'ю за горсть рису. Країна Води напала, і ми поїдемо в країну Ветра? А якщо і Земля Ветра почнеться війну? Знову бігти? Першу половину життя я тільки й робила, що бігла. Пан першого Хокаґе Хашірама дав мені будинок, село, де я змогла осісти. Я не хочу знову бігти! І нехай я залишуся ні з чим, я буду підтримувати наших шінобі на передовій!
З цими словами стара жінка, похитуючись, дістала з кишені і простягла скинуту в тугою комок пачку купюр.
Натовп завмер у мовчанні.
Юя відразу підскочив до неї, прийняв гроші і м'якіше вклав їх назад у її руку.
- Гроші нам не потрібні. Нам потрібно лише те, що дозволить шинобі на передовій досита їсти і не мерзнути.
Приклад був поданий. Дівчинка, що стояла неподалік і без вагань зняла свій одяг.
За нею пішов другий чоловік. Потім третій...
Юя зобразила глибоку вдячність. Він знову підніс руки до рота, щоб його голос розстався над площею.
- Мій наставник якось поділився зі мною своєю мрією. Він мріяв про Коноха, де кожен живе в мирі та достатку. Де всі ситі і одягнені. Де діти можуть безтурботно грати, не злякаючи від страху... Де батько після роботи проводить час зі своїми дітьми. Де старих людей не кидають, як марний тягар, яким їх вважали під час війни. Він хотів бачити, як шінобі та прості люди живуть мирно. Він мріяв, щоб Коноха стала однією великою сім'єю, єдиним цілим. І зараз я вірю... Ця мрія стала реальністю.
...
Коли Юя підкотив до штабу кілька верхніх віз, першою реакцією Сенджу Тобірами було:
- Ти пограбував довколишні села?
Юя лише похитав головою і розповів, як все було.
Тобірама зітхнув. Одна промова, дві « Підсадні» - і це результат...
І як він сам до цього не дійшов?
— Багато людей хотіли віддати все, що мали, і гроші теж, — додав Юя. — Я відмовився, сказав залишити половину себе. А так припасів було б ще більше.
— И так непогано. Зовсім непогано, бо з задоволенням кивнув Тобірама.
Ніколи про це й думати не можна.
Насправді, успіх Юя тримався на двох стовпах. По-перше, мешканці Конохі вже усвідомлювали себе одним цілим, частиною села, а не просто членами окремих сімей, як у давні часи. Хаширама Сенджу присвятив цьому все своє життя, так що цей фундамент був прокладений. І неважливо, чи це співвідношення було пов'язане лише з військовою могутністю Першої -- село побудували, і люди вірили в нього.
По-друге, потрібен був той, хто поведеться за собою. Одна справа — вважати себе частиною Конохи, а зовсім інша — добровільно жертвувати. Люди самолюбні за своєю природою. Хто захоче віддавати останнє без гарантій? А що, якщо пожертвувати всім, а Коноха все одно програє війну? Все згорить дотла. Тому Юя і влаштував свою ідею: його пламна мова була чистою водою маніпуляцією, яка вчила людей, що в разі поразки Конохи війна наздожеться їх де завгодно.
На ділі це була нісенітниця. Що в епоху війни кланів, що зараз, у вік « ідеальна країна - одне село», прості люди, хоч і не були для моїх та голів кантар зениці ока, все ж є цінним ресурсом. Біженці з інших земель охоче приймали їх. Не змушувати ж, справді, шінобі орати поля?
Тож Юя провернув майстерний трюк, заснований на підміні понять та грі на нестачі інформації.
Безжально, але ефективно.
Ось тільки... Була й інша проблема.
Юя подивився на Тобіраму, який, насупившись, вивчав донесення з різних фронтів, і спокійно почав:
— Збір припасів у простих мешканців пройшов гладко. Але щодо клонів шінобі... Клани Учиха и Хьюга самі прислали по возу з продовольством і спорядженням, проте...
Те, що сталося з Тобірами, швидко відлетіло.
- Але що? Говори прямо, - ревим голосом вимовив він, впихаючись поглядом у хлопчика.
Юя більше не вагався.
— Але Клани Сарутобі, Аккімічі, Абурамі та Інузука лише символічно прислали своїх людей до звістки про те, що відбувається. Клан Сарутобі передав сто кілограмів рису. Решта не дали нічого.
https://literna.net/uk/books/143-naruchu-ya-z-i-v-zolotii-frukt